T1[1]
.pdfАвторка, як і інші історики державницької школи, робить наголос на вивченні політичної історії України. Відповідно звучать і назви періодів:
Українська держава Х – XIV ст.; Велике Литовсько-Руське князівство;
Українська держава ХVІІ ст. Політичний лад УкраїниГетьманщини; Українська самостійна держава (поч. ХХ ст.).
Видатний український вчений – історик та філософ – Іван Ли- сяк-Рудницький, який проживав за межами України, запропонував скоординувати періодизацію української історії з традиційною – великими європейськими епохами: Античною, Середньовіччям і Новим часом (модерною історією). Епоха Середньовіччя в Україні датується ним від часів Київської Русі до Люблінської унії (середина XVI ст.). А епоха Ранньомодерної історії – до кінця XVIII ст.
За час, що минув після падіння комуністичного режиму, в Україні ще не створено єдиної аргументованої і загальноприйнятої схеми періодизації вітчизняної історії. Не сталося і повного заперечення марксистського формаційного еволюціонізму. Історики у більшості випадків лише вдосконалювали або доповнювали старі схеми періодизації. Так, для прикладу, нині діюча нова програма з історії України для 12-річної загальноосвітньої школи пропонує наступну періодизацію: Первісні часи; Давні слов’яни; Київська Русь; ГалицькоВолинська держава; Українські землі у складі Великого князівства Литовського та інших держав; Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.; Відродження української держави; Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій; Новітня історія України (з початку ХХ ст.). Як бачимо, її автори спробували поєднати різні підходи до періодизації вітчизняної історії.
У сучасних шкільних підручниках давня і середньовічна історія України поділена на:
І. Давню історію України (історія території) – від появи на землях України первісної людини до заселення цих земель слов’янами у
VI – VII ст. н. е.
ІІ. Середньовіччя: від VI – VII ст. – до кінця XV ст. Тобто використана загальноєвропейська періодизація.
21
Лекція 2. Найдавніші люди на території України
Типи періодизації давньої історії.
РозселенняпервіснихлюдейнатериторіїУкраїни, їхзаняттяіпобут. Суспільна організація давніх людей.
1. Типи періодизації давньої історії
Давня історія є найтривалішим періодом у процесі розвитку людства. Вона охоплює часи від появи первісної людини, вивчає у буквальному розумінні слова становлення людей, шлях розвитку та удосконалення виробництва знарядь праці, способів добування їжі, утворення людського суспільства, найдавніших форм його організації, виникнення перших цивілізацій та держав. Цей шлях людство долало більше 3 млн. років.
При вивченні давньої історії найчастіше послуговуються археологічною періодизацією. Розроблена у першій половині ХІХ ст., вона бере за критерій поділу на великі відрізки часу природні матеріали, які переважно використовувались у виробництві та побутовому вжитку. Ними були: камінь, мідь, бронза та залізо. Згідно з археологічною періодизацією, історія поділяється на віки: кам’яний, міднокам’яний, бронзовий, залізний. Інколи замість терміна «вік» вживають «доба». Віки поділяють на епохи. Епохи – на періоди (ранній або нижній і пізній або верхній).
Для кожного періоду характерні певні археологічні культури. Археологічною культурою називають залишки людської діяльності, що збереглися на певній території і належали спорідненому давньому населенню. Археологічна культура має спільні ознаки і датується одним відрізком часу. Ці культури, у більшості випадків, носять назви за першим місцем матеріальних знахідок.
22
Археологічна періодизація послідовно відображає найважливіші зрушення у матеріально-технічному розвитку людства. Однак вона не враховує змін у господарському, духовному, суспільному розвитку. Тому поряд з археологічною періодизацією дослідники-
соціологи поділяють історію первісного суспільства на два періоди: існування первісної стадної общини (первісної людської ор-
ди) і родовий лад. За родового ладу основою людського суспільства став рід – колектив кровних родичів, які ведуть своє походження від спільного предка і носять спільне родове ім’я. Роди об’єднувалися у племена. Залишки родоплемінного, кланового поділу збереглися у багатьох народів до сьогодні.
Оскільки первісне суспільство пройшло декілька етапів госпо-
дарського розвитку, то існує й історико-економічна періодизація.
Учені-економісти виділяють два найсуттєвіших періоди: період привласнюючого господарства (збиральництво, мисливство і рибальство) та відтворюючого господарства (землеробство і скотарство).
Згідно археологічної періодизації на території України кам’яний вік (доба) поділяється на три епохи:
–палеоліт (давній кам’яний вік) – від 1 млн. р. – до10 тис. р. до н. е.;
– мезоліт (середній кам’яний вік) – від 10 тис. р. до н. е. до
8тис. р. до н. е.;
–неоліт (новий кам’яний вік) – від 7 до 6 тис. р. до н. е. Палеоліт (у перекладі з грецької – давній кам’яний вік) є епохою
існування викопної людини, яка відрізнялася своїм зовнішнім виглядом від сучасної. Клімат Землі, її рослинний і тваринний світ у цю епоху також був інакший. Люди користувалися лише грубо оббитими кам’яними знаряддями, а в пізньому палеоліті – виробами з кістки. Вони займалися збиранням їстівних плодів та коренів і полюванням.
Початок палеоліту збігається з появою на Землі найдавніших мавпоподібних людей. До середини ХХ ст. були знайдені рештки найдавніших людей, вік яких сягав 1 млн. років. В останні десятиліття в Африці знайдено рештки людиноподібних істот, вік яких близько 3 млн. років. Найдавніші сліди первісних людей в Україні сягають 1 млн. років. Тому з цього часу і веде свій початок прадавня історія України. Палеоліт поділяється на ранній (нижній), середній і пізній (верхній).
23
Проживання найдавнішої людини на теренах України пов’язане з драматичними подіями в історії Землі. Чотири рази відбувалось велике зледеніння. Клімат був надзвичайно мінливий. Поступове похолодання супроводжувалося утворенням льодовиків завтовшки декілька кілометрів, що вкривали значні території Землі, а потім наступали часи потеплінь.
Останній, четвертий льодовик, зупинився на межі нинішніх Білорусі та України. А його язик, просуваючись зі Скандинавії на південь вздовж русла Дніпра, досягнув району сучасного Кременчука. Клімат прильодовикової зони у ті часи нагадував нинішній холодний, різкоконтинентальний і сухий клімат Якутії.
Україну вкривали прильодовикові лісотундра і степ. Вони досягали Чорного моря, Карпат, Альп і Піренеїв. Постійні холодні північні вітри дули з льодовика на територію України. За 200 км на південь від льодовика тундра переходила у степ. Рослинний світ прильодовикових степів був небагатим. Степи були вкриті дуже високою травою. З кущових рослин поширилися карликова береза і арктична верба. А південніше в долинах річок, у балках росли невеликі соснові і березові гаї.
Для південної території України характерні більш сприятливі для проживання природно-кліматичні умови. Тут степові рівнини, узгір’я і долини річок були вкриті хвойними і широколистяними лісами. У них водилися бізони, антилопи, мамонти, гігантські олені, носороги, леви, ведмеді, вовки та інші тварини, що були об’єктами полювання давніх людей.
Кінець палеоліту пов’язують із потеплінням клімату і зникнен-
ням льодовика. Сталося це близько 10 тис. років до н. е.
Почалася наступна археологічна епоха – мезоліт або середньокам’яний вік. У мезоліті люди винайшли лук і стріли, приручили собаку. Епоха мезоліту закінчилася близько VІІІ тисячоліття до н. е.
Відбулося чергове потепління. Природні умови нагадували сучасні, але було тепліше і випадало більше опадів. Цю епоху називають неолітом. Новий кам’яний вік – найпізніша епоха кам’яного віку
– датується VІІ–VІ тисячоліттями до н. е. Початком неоліту вважають винайдення глиняного посуду і появу землеробства. Кінець неолітичної епохи часто пов’язують з винайденням і поширенням мета-
лургії. У межах неоліту нерідко виділяють ще енеоліт (міднокам’яний вік) і датують його V–ІV тисячоліттями до н. е.
24
У неоліті відбувся перехід від привласнюючого господарства до відтворюючого (землеробства, скотарства). Цей стрибок у веденні господарства був таким значним, що його називають «неолітичною революцією». На межі мезоліту і неоліту іде процес доместикації – одомашнення, приручення диких тварин, хоча полювання, рибальство і збиральництво ще продовжували відігравати значну роль.
В епоху неоліту знаряддя з каменю шліфувалися, свердлилися; окрім ліпки глиняного посуду, люди навчилися прясти і ткати.
Протягом ІІІ–ІІ тисячоліть до н. е. тривала бронзова доба. А з І тис. до н. е. розпочалася залізна доба. Вона триває і досі. Тому, коли мова йде про життя наших предків у першому тисячолітті до н. е. – перших століттях нашої ери, говорять «рання залізна доба».
Ранній залізний вік на території України інколи поділяють ще на дві умовні епохи: дослов’янську (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) і слов’янську – від IV ст. н. е. З цього часу на території України панівне становище посіли наші прямі предки – східні слов’яни (анти і скловіни).
Слов’яни, у свою чергу, успадкували і примножили здобутки тих неслов’янських племен, народів, які жили на Україні до них (кіммерійців, скіфів, сарматів). Тому вивчення стародавньої історії України дає можливість з’ясувати походження нашого народу, його державності, культури та зв’язків і взаємовпливів з іншими народами.
Підводячи підсумки варто підкреслити, що поділ давньої історії людства на великі періоди, хоча і є умовним проте він ґрунтується на реальних подіях та явищах: чи то змінах клімату на землі, чи використання давніми людьми інших матеріалів для виготовлення знарядь праці і зброї, чи то зміні способів ведення господарства, чи трансформації первісного суспільства.
25
2. Розселення первісних людей на території України, їх заняття і побут
Дослідження археологічних знахідок свідчать, що найдавніші люди примандрували на територію України з Передньої Азії через Балкани, а дещо пізніше – з Центральної Європи. Це був західний шлях. Існує гіпотеза, що був і південно-східний напрямок розселення давньої людини – з Кавказу. Цей процес відбувався протягом багатьох тисячоліть. На Україні найдавніша людина з’явилася в ран-
ньому палеоліті (близько 1 млн. р. тому). Підтвердженням цьому є розкопана стоянка біля с. Королеве на Закарпатті, а також знахідки на Донбасі в районі м. Амвросіївка, на Дністрі в с.ЛукаВрублівецька, на Житомирщині, у Криму. Тут проживали мавпоподібні людські істоти – архантропи.
Наступний період розселення давньої людини відбувся у часи
середнього палеоліту (150–35 тис. рр. до н. е.). Первісна людина досягає басейну Десни. Цей тип людей називають Людиною прямостоячою. В суворих умовах льодовикового періоду розвиток однієї з гілок людини прямостоячої пішов у бік нарощування м’язевої маси, потужної щелепи та інших фізичних даних за рахунок уповільнення росту інтелектуального потенціалу. Представниками саме такої гілки розвитку стали так звані неандертальці доби середнього палеоліту (мустьє). Вони були 150-180 см на зріст, сутулі, з масивною головою, великою нижньою щелепою і скошеним чолом, мали пряму ходу і сильно розвинені м’язи. Неандертальці виглядали більшими і масивнішими від сучасної людини, а їхній мозок був не набагато меншим від нашого.
Понад 200 їхніх поселень знайдено на території України. Найбільш відомими є поселення у Чернівецькій області поблизу с. Молодове, у Наддніпрянщині і Подесенні, у Наддністрянщині, на Прикарпатті та Закарпатті, у Криму.
Найдавніші люди протягом сотень тисяч років займалися збиральництвом, а згодом – мисливством та рибальством. Знаряддя праці були найпростіші: дерев’яні киї, загострені палиці, грубі ручні рубила з каменю. Для житла використовували печери.
У період середнього палеоліту вдосконалюються знаряддя праці: кремінні вістря на списи, ножі, шкребла. Первісні люди починають будувати житла. Вони споруджувалися з велетенських кісток,
26
черепів і бивнів мамонтів, дерева, а зверху накривалися шкірами тварин.
Та найважливішим досягненням неандертальців, як доводять деякі вчені, було опанування вогню. Його добували висіканням іскри з кременю або тертям сухих паличок. Навчившись розводити багаття, люди захищали себе від холоду і хижих звірів.
Унайдавніших людей зароджується мова, з’являється рахунок.
Уцей час людина, очевидно, виготовляє перший одяг зі шкіри, свідченням цього є знахідки кістяних голок.
Спосіб життя і розумові здібності неандертальця досі є предметом суперечки дослідників. Одні з них вважають, що неандертальці навчились не лише користуватися вогнем (це безсумнівно), але і здобувати його; організовувати полювання на великих тварин, створювати примітивні твори мистецтва. Вони стали здійснювати поховання померлих родичів, а близько 30 тисяч років тому посипати тіла покійників вохрою – отже, мали зачатки релігійних вірувань. Інші вважають, що поховання здійснювались із санітарних міркувань і не вбачають у цьому релігійних мотивів.
Прогресивна гілка пралюдей, яка проживала, очевидно, у Західній Африці, трансформувалась у людей сучасного фізичного типу – людину розумну, або Ноmo sapiens. Людина розумна розпочала другу колонізацію Землі. Ноmo sapiens і неандертальці зустрілись спочатку на Близькому Сході. Саме там археологи виявили рештки представників одного й другого виду роду Людина (Ноmо) і довели, що протягом кількох десятків тисяч років вони були сучасниками. Таким чином, відпала гіпотеза, згідно якої людина розумна є прямим нащадком неандертальця. Чи то внаслідок боротьби з людиною розумною, чи через виродження, неандертальці зникли. Ця подія вважається завершальною в процесі антропогенезу.
Після відокремлення від виду Людини прямостоячої популяції, що стала вихідною для утворення Людини розумної, у наших пращурів відбулось чергове (і останнє) незначне збільшення об’єму головного мозку. Із збільшенням голови новонародженого збільшився жіночий таз. Діти стали народжуватися розумнішими, однак жінки виявились менш пристосованими до бігу і тривалої ходьби. Ці зміни фізичного стану відбились на соціальному становищі жінки.
Протягом пізнього палеоліту (35–10 тис. рр. до н. е.) люди су-
часного фізичного типу розселились по всій Європі. На Україні вони
27
проживали в Наддніпрянщині, Західному Поділлі, південній частині Волині, у Криму, на Закарпатті. Тут відомо близько 800 їхніх стоянок. Археологи доводять тривале існування жител, їх поділ на зимові і літні. Люди жили селищами по 25-70 осіб.
Знаряддя праці стали набагато складнішими: з’являються шкребла і скобелі для обробки шкіри, різці для розкроювання шкіри та обробки кісток і дерева, свердла, вістря для зброї, шила, досконаліші голки з кісток. Люди жили за рахунок полювання і збиральництва. Основною їжею було м’ясо впольованих тварин. Тому чисельність людей залежала від кількості мисливських тварин, які могли знайти корм на певній території. Середній вік людини тривав 25 років. Учені підрахували, що населення України у той час становило до 20 тис. осіб.
За межами Африки в умовах суворішого клімату, освоєння нових земель і застосування нових прийомів полювання на звірів ускладнювалась поведінка людини. Виживали найбільш кмітливі, підприємливі, агресивні, витривалі, винахідливі. Все більшу роль почала відігравати мова. Вона дозволяла передавати від покоління до покоління зростаючий об’єм інформації. Поступово цінність цієї інформації стала важливішою від інформації, що передавалась із генами.
Із розселенням Людини розумної за межі Африки пов’язане утворення людських рас. За часів пізнього палеоліту ще в льодовиковий період головним засобом існування людей було полювання на великих стадних тварин – мамонтів, бізонів тощо. Вважають, що колективне полювання на стадних тварин – винахід Людини розумної. Розквіт загінного полювання, за даними археології, припадає саме на цей період. Можливо, тоді виник симбіоз «людина – собака». Збереглись наскельні малюнки, де зображені сцени загінного полювання із собакою.
Цивілізація загінних мисливців була вже досить розвинутою. Вони відкрили спосіб лічби, календар, почали малювати і ліпити. Але скорочення поголів’я промислових тварин привело мисливців до екологічної катастрофи, їхні групи почали вимирати, повертатись до збиральництва і незагінних способів полювання.
Другою причиною кризи мисливського господарства стало зникнення великих стадних тварин у результаті зміни клімату. Пошуки виходу з кризи велися по-різному, зокрема й шляхом удосконалення
28
мисливських знарядь, придатних для полювання на малих і прудких тварин та птахів. Тому широкого розповсюдження набуває лук. Настає доба мезоліту (10 – 8 тис. рр. до н. е.), яку образно називають часом мисливців-лучників. Водночас, як вважають сучасні дослідники, люди звертають більшу увагу й на інші ресурси, які почали збагачуватися завдяки потеплінню, – на рослинний світ (збиральництво) та водний (рибальство). Задіяння різних ресурсів, різних екологічних ніш зумовлює рухливість колективів як з точки зору їхнього способу життя, так і з точки зору їхнього кількісного складу. Всі ці вимушені зміни стимулювали винахідливість, збагачували досвід спілкування з навколишнім середовищем, що й мало наслідком виникнення відтворювального господарства.
Вижили ті групи загінних мисливців, які ставали кочівними скотарями. Спочатку вони просто кочували з мігруючими тваринами, згодом вивели слухняніших тварин, одомашнили їх.
Сучасні радіовуглецеві методи датування запасів їжі, випалених кущів і т. ін. показують, що рослинництво виникло не набагато пізніше від тваринництва. Вважають, що початок рослинництву дало обгороджування ділянок корисних рослин, кущів та дерев, щоб зберегти їх від витоптування або потрави тваринами.
Оскільки плоди жодної рослини не можуть одні забезпечити повноцінного харчування людини, то на перших порах рослинництво могло бути лише допоміжним заняттям збирачів, при збереженні риболовлі та мисливства.
Варто відзначити, що землеробство на родючих ґрунтах потребує набагато менше території, ніж полювання. Тому густота населення землеробів – більша.
За неоліту (7 – 6 тис. рр. до н. е.) в житті давніх людей України відбулись великі зміни. Клімат і природні умови стають схожими на сучасні. Сформувалися сучасні русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ. Люди переходять до осілого життя, будують постійні житла, які гуртувалися у селища. Населення українських територій, частково спираючись на власний досвід, а частково запозичуючи нові методи господарювання у мешканців інших регіонів, починають займатися землеробством і скотарством, тобто переходять до відтворювальних методів економіки.
Землеробство зародилося на Україні у межиріччі Бугу та Дністра, у Північному Прикарпатті та на півдні Волині. Давні люди не
29
вміли орати землю. Тобто вони не використовували тяглову худобу і не перевертали пласт ґрунту, а лише розпушували верхній шар. Землю розпушували під засів за допомогою загострених палиць, пізніше ручними дерев’яними, кам’яними або кістяними мотиками. На початках поля під засіви були зовсім невеликі. Сіяли просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес. Згодом наші пращури перейшли до орного обробітку землі. Було винайдене дерев’яне рало. Вирощений урожай збирали кремінними, дерев’яними та роговими серпами. Зерно розтирали на муку на кам’яних зернотерках або товкли в ступах. Із розвитком землеробства люди починають застосовувати тяглову силу. Для цього використовують волів. Первісне рало було видозміненою великою мотикою. Його перші знахідки датовані тим самим періодом, що й скелети волів із деформованими шийними хребцями (внаслідок використання первісного ярма).
Незабаром з’являються пересувні засоби: спочатку сани, згодом колісні вози і кибитки, в які запрягали волів. Найдавніші колеса були суцільними, а тому дуже важкими, і тягнути вози могли лише воли. Коли винайшли легке колесо, яке складалося з обода, шпиць і втулки (а це стало можливим при появі металу – міді), почали запрягати у вози коней.
Житла землеробів-орачів були різноманітні: великі наземні споруди, напівземлянки і землянки. Для їх спорудження використовувались камінь, дерево, глина. Чоловіки обробляли землю, займалися скотарством. Жінки готували їжу, доглядали за дітьми, шили одяг. Зароджується первісне ремісниче виробництво. Найбільшим досягненням людини епохи неоліту стало вміння виробляти посуд із випаленої глини. На початку він був грубим і нетривким, а дно було загострене або кругле. Це робилося для того, щоб такий посуд було зручно встромляти у ґрунт біля вогнища або ставити поміж каміння. Коли в житлах з’явилася долівка і стіл, дно в посуді стало плескатим. Посуд виготовляли двох видів: маленький і великий. У великих посудинах зберігали їжу про запас, а саме: ягоди, мед, зерно, жир, молоко. У малих посудинах варили їсти. Посуд ліпився руками, а потім випалювався на вогні.
В основному посуд виготовляли жінки, про що свідчать відбитки пальців. Пізніше на посуді з’являються різноманітні візерунки. Кожне плем’я мало свої візерунки, що дає змогу сучасним ученим ідентифікувати кераміку.
30