T1[1]

лася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов’яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов’ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов’язують із комарівськотшинецькою культурою, яка сформувалася у ІІ тис. до н. е. на території Правобережної України та Польщі.

Гіпотезу академіка Б. Рибакова підтримують і розвивають сучасні київські археологи Д. Козак і О. Симоненко. Вони суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, намагаючись точно визначити етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їх думку, становлення слов’янського етносу – досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до рубежу ІІІ – ІІ тис. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. Як і Б. Рибаков, вони вважають скіфіворачів і скіфів-землеробів Геродота праслов’янами. Тобто наступний етап етногенезу слов’ян проходив в середині – другій половині І тис. до н. е. в середовищі землеробсько-скотарського населення лісосте-

пової зони. З появою зарубинецької культури (ІІ ст. до н. е. – І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу,

під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Проте на сьогодні в історичній науці впливовою залишається традиційна, добре підкріплена джерелами концепція походження слов’ян, яка базується на співпадінні інформації писемних і археологічних джерел. Її прихильники вважають, що сучасна археологія може простежити формування слов’янської спільноти не раніше як з кінця І тис. до н. е. – початку І тис. н. е., тобто часів появи перших повідомлень про венедів, пам’ятки яких представлені в Україні зарубинецькою культурою. Продовжує розвиток даної концепції в своїх останніх дослідженнях відомий український вчений В. Баран.

На основі матеріалів досліджень В. Барана, Д. Козака, Л. Залізняка, Р. Терпиловського можна стверджувати, що з ІІ ст. до н. е. вздовж р. Прип’яті, верхньої і середньої течії Дніпра та Десни формується зарубинецька археологічна культура, носіями якої були праслов’яни.

У другій половині І ст. н. е. внаслідок сарматської експансії з півдня (Середнє Придніпров’я) зарубинецька людність мігрує на Дес-

61

ну, верхній Дніпро, у верхів’я Південного Бугу. Внаслідок її контактів з сарматами, балтами та східними германцями в Середньому Подніпров’ї у ІІ-ІІІ ст. формується ранньослов’янська київська археологічна культура. В цей же час з просуванням зарубинецької людності з Полісся та Волині на південь у середовищі племен Верхнього Подністров’я виникає зубрицька група пам’яток.

Формуванням на спільній зарубинецькій основі споріднених київської культури Подніпров’я та зубрицької культури Подністров’я завершується найдавніший – зарубинецький етап історії слов’янства.

Ці ранньослов’янські племена були відомі Європі під іменем венедів.

Так їх називають хроністи І-ІІ ст. н. е. Пліній Старший, Птолемей, Тацит. Згадуючи венедів, Тацит пише: «Чи віднести певкінів, венедів і феннів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкіни, яких деколи називають бастерни, мовою, способом життя, осілістю і домівками повторюють германців. Неохайність у всіх, ледарство, млявість серед знаті. Через змішаність шлюбів їхній вигляд стає дедалі огиднішим, і вони набувають рис сарматів. Венеди перейняли багато з їхніх звичаїв, оскільки заради грабунку гасають між певкінами і феннами. Ймовірніше їх можна зарахувати до германців, тому що будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю, все це відмежовує їх від сарматів, які проводять життя на возі і на коні».

Як відомо, певкіни мешкали на Нижньому Дунаї та в басейнах Пруту і Серету, а фенни (фіни) – на північний схід від Даугави, Верхнього Дніпра та Десни. Отже, батьківщина венедів, за Тацитом, збігається з теренами зарубинецької культури і охоплює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров’я.

Праслов’янська зарубинецька людність займалася примітивною перелоговою та підсічною формами землеробства, що доповнювалося приселищним тваринництвом, а також рибальством та мисливством. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала велика рогата худоба, свині. Відомі також металургійні центри, де з болотної руди виплавляли кричне залізо низької якості, з нього виготовляли ножі, серпи, сокири тощо. Прикраси виробляли з бронзи. Виробництво грубої ліпної кераміки ще не виділилося в окреме ремесло. Про торгово-міняльні зв’язки зарубинецьких племен Середнього Придніпров’я свідчать знахідки на території праслов’янських поселень античних амфор, скла, бронзових прикрас. Взагалі госпо-

62

дарство зарубинецьких племен, як і всіх східних слов’ян, до виникнення держави носило замкнений, натуральний характер.

Зарубинецькі пам’ятки розміщено гніздами-групами по 1015 поселень у кожній. Селища на підвищених мисах берегових терас нерідко мають укріплення – земляний вал та рів. У невеликих квадратних напівземлянках площею 12-20 м кв. жили окремі парні сім’ї. На кожнім поселенні мешкала сусідська община, що складалася з кількох великих патріархальних сімей, складовими частинами яких були парні сім’ї.

Покійників спалювали, а рештки закопували в глиняній посудині – поховальній урні або без неї на ґрунтових могильниках, що інколи нараховують кілька сотень поховань.

Як бачимо, у сучасній історичній науці переважають дві концепції етногенезу слов’ян. Збігаючись в основному щодо виокремлення праслов’ян з колись єдиної германо-балто-слов’янської спільноти, вони розходяться у визначенні хронологічних рамок цього процесу. Представники першої вважають початком існування праслов’янської спільноти ІІ тис. до н.е. і пов’язують її з комарівськотшинецькою археологічною культурою.

Інші підтримують тезу, що базується на співпадінні писемних повідомлень античних авторів з археологічними матеріалами і датують появу праслов’ян рубежем І тис. до н.е. – І тис. н.е.

Одні й другі визнають носіїв зарубинецької археологічної культури (кінець ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), яка існувала на території нинішньої північної України та у поріччі Південного Бугу як праслов’ян.

63

Лекція 6. Слов’яни у першій половині

першого тисячоліття нашої ери

Велике переселення народів і слов’яни. Венеди, анти, склавини.

1.Велике переселення народів і слов’яни

УIІI-VII ст. н. е. відбувались процеси, названі істориками «Великим переселенням народів». Це були масові переміщення германських, слов’янських, сарматських та інших племен і їх вторгнення на територію Римської імперії.

«Велике переселення народів» поклало початок утворенню сучасних народів на землях, де вони проживають донині. Цей період

вважають межею між історією Стародавнього світу і середніх віків.

Які ж були причини Великого переселення народів?

Їх декілька. Серед них – зміни клімату, що впливали на врожайність, а це, в свою чергу, вело до зміни кількості населення. До цього треба додати успіхи у розвитку сільського господарства після впровадження залізних знарядь праці, що призвело до швидкого збільшення числа людей і перенаселення окремих територій.

Другою групою причин називають події всередині племен: боротьба за владу і витіснення переможених за межі своїх земель, утворення воєнної знаті, яка прагне військової здобичі і нових, підвладних їй територій.

Початком Великого переселення народів був рух на південь з Прибалтики у Північне Причорномор’я германських племен готів.

Кінець венедської або зарубинецької єдності раннього слов’янства поклала експансія германських племен готів. У Східну Польщу вони прийшли з Прибалтики у І ст. н. е. В ІІ ст. готи просуваються у східному напрямку на Волинь, винищуючи слов’янську

64

людність. Археологи простежили припинення існування слов’янських поселень на Волині в другій половині ІІ ст. У цей час слов’янські шари на них були перекриті шарами вельбарської археологічної культури готів. Волинські слов’яни тікають на схід у Подніпров’я та на південь у Подністров’я. На Дніпрі вони беруть участь у формуванні київської культури ІІІ-IV ст., а в Подністров’ї – Зубрицької групи пам’яток. З готською навалою ІІ-ІІІ ст. н. е. лінгвісти пов’язують появу у слов’янських мовах германських слів «князь», «полк» (нім. folk) та інших. З цим періодом пов’язані і назви германців – «нємци», «німці», які увійшли згодом у всі слов’янські мови. На відміну від пришельців-німців (німих людей), з’явилась самоназва «слов’яни» (люди, які говорять словами).

Рятуючись від винищення готами, слов’яни просуваються Дністром на південь у Буджацькі степи та на Нижній Дунай. Останнім часом тут відкрито пам’ятки етулійського типу, що матеріальною культурою нагадують Зубрицькі поселення Верхнього Дністра. Слов’янські племена венедів десь між Нижнім Дністром та Дунаєм у

ІІІ-IV ст. згадуються у так званих Певтінгерових таблицях.

Із Волині готи долиною Південного Бугу виходять у причорно-

морські степи. Таким чином, зарубинецький масив ранніх слов’ян був розрізаний готами на дві частини – київську культуру Придніпров’я та Зубрицьку групу племен Верхнього Подністров’я. Надалі ці час-

тини ранньослов’янської спільноти розвиваються самостійно, маючи однак чимало специфічних рис. У ІІІ – ІV ст. у Подністров’ї зубрицькі пам’ятки під впливом даків, римлян, германців трансформуються в черняхівську культуру, тоді як у Подніпров’ї своїм історичним шляхом розвивалася київська культура.

Отже, готська навала поділила слов’янську спільноту на західну і східну частини.

Про готську навалу та їхнє панування у Північному Причорно-

мор’ї в ІІІ – IV ст., що призвело до розчленування єдиного ранньослов’янського масиву венедів на антів Подніпров’я та склавинів По-

дністров’я та Волині, писав готський історик Йордан у своїй праці середини IV ст. «Гетика». Спочатку він описує важку мандрівку готів через безкраї болота (очевидно поліські), де на гатях загинуло багато людей. Витримавши виснажливу війну з місцевою людністю, готи прийшли у причорноморські степи, окупувавши Крим. Остготи розселилися у Нижньому Подніпров’ї, вестготи зайняли терени між

65

Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. У середині ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї. Однак, коли 274 р. римляни залишили Дакію, військова експансія готів спрямовується на захід у Трансільванію.

Контакти з римлянами обумовили поширення християнства серед готів. З’являється готський переклад Біблії, здійснений християнізованим готом Ульфілою. Наприкінці ІІІ ст. постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує Йордан. Він надто перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря.

У 70-х роках IV ст. в українські степи зі сходу вдерлась перша тюркська орда гунів, зруйнувала грецькі міста-держави і розгромила готів. Імператор розбитих готів Германаріх 375 р. покінчив життя самогубством. Його наступник на троні Вінітар розпочинає війну з антами, вбиває їхнього князя Божа і розпинає на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни виступають на боці слов’ян і вбивають Вінітара. Вірогідно, цю війну треба розуміти як сутичку готів, що під тиском гунів відходили на захід, з слов’янськими племенами Нижнього Подністров’я та Буджацьких степів, що відомі археологам під назвою етулійської спільноти. Більшість готів переселяється на Середній Дунай, але частина залишається в Криму. Готська держава в кримських горах, за деякими даними, проіснувала до пізнього середньовіччя.

2. Венеди, анти, склавини

Описуючи слов’ян середини І тисячоліття, готський історик Йордан вказує: «Починаючи від місця народження Вістули (р. Вісли), на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем’я венетів. Хоча їхня назва тепер змінюється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами… Після поразки герулів Германаріх направив військо проти венетів. Останні, хоч і достойні презирства через слабкість зброї, одначе могутні, завдяки своїй чисельності… Ці венети… походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів і склавинів».

За Йорданом та Прокопієм Кесарійським, анти VІ ст. мешкали у лісостепах між Нижнім Дунаєм та Сіверським Дінцем. Це збігається

66

з територією поширення пам’яток пеньківської культури V–VІІ ст. За цим же Йорданом, склавини жили у VІ ст. на землях загадкового Мурсіанського озера «до Данастру і на півночі до Вісли», що збігається з територією празької культури V–VІІ ст. Отже, антам та склавинам Йордана відповідають пеньківська та празька (або корчацька, за східноєвропейською термінологією) археологічні культу-

ри ранньослов’янського світу. На Десні та Сеймі досліджено колочинську групу пам’яток, які досить близькі до пеньківських джерел. Мабуть це пояснюється значною їх віддаленістю від кордонів Східноримської імперії. У культурі колочинської людності простежуються виразні впливи балтів Верхнього Дніпра.

Археологія свідчить, що згадані вище групи слов’ян V–VІІ ст. за матеріальною культурою мають більше спільного, ніж різного. Всі вони базувалися на єдиному типі господарства: підсічна форма орного рільництва, доповнювана присадибним тваринництвом. Слов’яни вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розводили корів, свиней, коней. Суспільство вступило в етап розкладу первісності та виділення племінної військової аристократії, становлення перших племінних центрів, формування дружинного побуту. Основою суспільства остаточно стає не родова, а сусідська община. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен, слов’янство середини І тис. н. е. стає більш войовничим, схильним до військової агресії та експансії на землі сусідів. Поселення розташовані невели-

кими ізольованими групами-гніздами. Кожне з них складається з кількох селищ, що лежать за 0,5-3 км одне від одного. Селища не укріплені і нараховують в середньому 5-15 окремих домогосподарств. Основним типом житла була квадратна напівземлянка зі зрубними або стовповими стінами. У кутку розміщувалась піч-кам’янка або глиняна піч, основа якої вирізана у материковому ґрунті. У такому житлі, середня довжина стін якого дорівнювала 3-4 м, мешкала мала сім’я.

Розкопано кілька металургійних центрів. Розвивалося ковальське ремесло. Гончарне виробництво, як і в попередні часи, носило сімейний характер і ще не стало окремою галуззю ремесла. Існувала мінова торгівля з сусідами. Домінуючим поховальним обрядом було трупоспалення.

Під час формування культур антів та склавинів у лісостеповій Україні у степах Причорномор’я відбулися драматичні події. Слідом

67

за готами гуни рушили на Середній Дунай, де утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Вони продовжували контролювати Нижнє Причорномор’я, звідки постійно нападали на римські володіння на Балканах. Однак внаслідок розгрому гунів римлянами та германцями на Каталаунських полях 451 р. та смерті Аттіли 453 р. гунське державне утворення розпалося.

Зникнення гунської небезпеки відкрило шлях для розселення слов’ян на півдні та південному заході. Археологи простежили міг-

рацію антів та склавинів на Нижній Дунай. У межиріччі Нижнього Дністра та Дунаю, у Нижньому Подунав’ї з’являються слов’янські пам’ятки, матеріальна культура яких являє собою суміш празьких та пеньківських рис зі слідами впливів даків та ромеїв.

Якщо анти колонізували Балкани, то склавини розселялися не тільки на південь у Подунав’я, а й вгору Дунаєм. У VІ ст. пам’ятки празької культури з’являються не лише на Нижньому, а й на Середньому і навіть на Верхньому Дунаї. Звідси слов’янські переселенці заселяють басейни Ельби та Заале. Тут вони змішуються зі слов’янами венедської групи.

Вчені давно звернули увагу на велику кількість відповідників слов’янським гідронімам Північно-Західної України в басейнах Верхнього Дніпра, Вісли, Одри, Лаби, Дунаю, в Адріатиці. Наприклад, на півдні Київщини є річка Хорватка, а князь Володимир Великий воював тисячу років тому з білими хорватами, які жили у Прикарпатті біля витоків Дністра та Пруту. Крім хорватів Адріатики з історичних джерел відомі чеські хорвати та дуліби. За літописними даними, плем’я дулібів раніше жило на Волині та Верхньому Дністрі. Поляни, крім Київщини, згадуються в Моравії, Південній Польщі, в Болгарії.

За Костянтином Багрянородним, серби ще жили в країні Бойки в Карпатах, про що свідчить і назва річки Серпень на ІваноФранківщині. Звідси вони переселяються у VІ-VІІ ст. на Адріатику та в басейн Лаби (лужицькі серби або сорби).

У колишній Югославії відомі сотні відповідників географічним назвам України і особливо Житомирщини та Київщини: Житомир, Малін, Болярка, Бараші, Радичі тощо. Тут є один Київ, два Київці, п’ять поселень під назвою Києво, Кияни. Якщо не всі, то значна частина цих назв пов’язана з переселенням на Балкани слов’янського населення з території України майже півтори тисячі років тому.

68

Аналоги гідронімам на території України маємо і у Верхньому Подніпров’ї. Йдеться про праві притоки Березини: Сорбля (від серби), Рославка (порівняйте р. Рославка та с. Ярославичі в басейні Росі), Сана (від р. Сян), Бруч (від Збруч), Дулібка (від племені дулібів). Річка зі слов’янською назвою Сава є як у басейні Березини, так і в басейні Дунаю.

Подібні паралелі слов’янської гідронімії та топонімії з території України є також в Польщі, в Моравії, в межиріччі Лаби та Одри. Все це результат розселення слов’ян у V–VІІ ст. зі слов’янської прабатьківщини, що в середині І тис. займала північно-західну частину сучасної України між Прип’яттю та Карпатами. Про прихід слов’янського населення на Адріатику та в Словаччину і Подунав’я з України свідчать дані антропології. Центральноукраїнський антропологічний тип має найближчі паралелі в антропології словаків, сербів, хорватів, словен, через що називається також адріатицьким типом.

Отже, у V- VІІ ст. склавини та анти з лісостепової зони України, розселившись на Балкани, у Подунав’я та в басейни Ельби та Одри, започаткували південну та західну гілку слов’янства. В цей же час слов’яни Середнього Придніпров’я просуваються на північ Дніпром та Десною і на схід – на Верхній Дінець та на Дон. З цими подіями середини І тисячоліття н. е. переважна більшість сучасних дослідників пов’язує зародження слов’янських народів. У цей час, очевидно, утворюється і праукраїнський етнос.

Різні дослідники неодноразово підкреслювали великий ступінь спорідненості сербської та лужицької мов з українською. До української лексики в сербській мові належать слова: вабити, важити, вилиця, ґазда, гай, гинути, голота, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, корисна, крок, лагодити, лягати, людство, люлька, муляти, напад, паша, гуня, ватра, плахта, послуга, праля, сукня, торба, шкодити та багато інших. Вражає велика подібність лужицької мови до української, незважаючи на відсутність контактів між ними останні півтори тисячі років.

Все це можна пояснити, лише припустивши, що слов’янська спільнота на землях між Прип’яттю і Карпатами на момент розпаду V–VІІ ст. розмовляла мовою багато в чому схожою на українську. Інакше кажучи, українська мова зберегла багато архаїчних, загальнослов’янських елементів, частина яких навіть стала визначальними

69

для неї. Важливо, що територія слов’янської прабатьківщини значною мірою збігається з найдавнішим ядром українських етнічних земель (Правобережжя Прип’яті, Волинь, Поділля, Київщина, При-

карпаття). Безперервність онтогенетичного розвитку на згаданих українських територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави окремим дослідникам припускати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.

Кінець гунського панування в українських степах ознаменувався приходом з-за Дону нової тюркської орди болгар. Наприкінці V ст.

вони перейшли Дон і оселилися у Приазов’ї. Звідси разом зі слов’янами болгари чинять напади на балканські володіння Візантії. Однак під тиском аварів або обрів, як їх називають автори давньоруських літописів, у другій половині VІ ст. частина болгар переселяється з Приазов’я на Середню Волгу, започатковуючи Волзьку Болгарію. Інша частина перебирається в Добруджу та межиріччя Нижнього Дністра і Дунаю (Буджак).

Тюркська орда аварів, чи обрів, пройшла українськими степами зі сходу на захід у 558–568 рр. Візантія запросила їх оселитися в Паннонії на Середньому Дунаї. Войовничі авари повинні були вигнати звідти вороже до ромеїв германське плем’я гепідів, що заселило Паннонію після падіння гунської держави Атілли. Розгромивши в 567 р. гепідів, обри започатковують в Подунав’ї свою державу – Аварський каганат. Ці зміни у Подунав’ї відкрили шлях склавинам на Верхній Дунай та в північно-західну частину Балканського півострова. Невдовзі авари самі починають нападати на візантійські володіння. Але 626 р. вони зазнали нищівної поразки від ромеїв під Константинополем і втратили контроль над північнопричорноморськими степами.

Складається враження, що експансія антів у VІ ст. на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон поглинула енергію пеньківських племен Подніпров’я. З 602 р. анти не згадуються в писемних джерелах жодного разу, тоді як про склавинів або слов’ян, пишуть всі європейські чи східні автори, що порушують питання про населення території України VІІ–ІХ ст. На думку В. Д. Барана, в цей час на прабатьківщині слов’янства дедалі більшу роль відіграють нащадки склавинів. Значні впливи склавинської празької культури простежуються навіть на Лівобережжі Дніпра. Недаремно етноніми «слов’яни» та «склавини» співзвучні.

70