Давноминулий час

Давноминулий (передминулий) час озна­чає минулу дію, яка відбулася перед іншою минулою дією. Фор­ми давноминулого часу аналітичні. Вони творяться додаванням до дієслова минулого часу переважно доконаного виду основ­ної дії родової форми минулого часу допоміжного дієслова бу­ти: сказав був, відповіла була, зустрічавсь було, написали були. Давноминулий час виступає переважно в складносурядному ре­ченні, частини якого з'єднані протиставним сполучником: «Ні­би задрімав був зразу, але щось приверзлося, то й прокинувся ра­но» (А. Головко); «Віл щось почав був говорити, та судді річ йому спочатку перебили» (Є. Гребінка).

У цих двох складносурядних реченнях присудки обох скла­дових частин кожного речення виражають психологічні ситуа­ції, в яких одна заперечує іншу. У першому реченні сну проти­ставляється пробудження, у другому — актові мовлення — рап­тове припинення його.

Уживається в одній із частин складнопідрядного речення: «Коли його висока постать появляюсь було у дверях, Марія здри­галась»; «Після того, як економ ледве був утік з поля, ніхто біль­ше не важивсь займати коні» (М. Коцюбинський).

КАТЕГОРІЯ СПОСОБУ

Категорія способу — це граматична категорія, що виражає відношення дії до дійсності, встановлюване тим, хто говорить. Категорія способу містить форми дійсного способу, наказового і умовного.

Дійсний спосіб. Дієслова дійсного способу означа­ють реальні дії, які відбуваються чи відбувалися, або ірреальні, які відбуватимуться в майбутньому і не мають модального зна­чення: «Цілий загін зупинився біля цього озера, дехто промивав рани, дехто хотів напитися, коні стиха іржали» (Ю. Яновсь-кий); «А йому байдуже; сяде собі, заспіває: "Ой не шуми,лужеГ» (Т. Шевченко).

Категорія дійсного способу тісно пов'язана з категорією ча­су, вона існує тільки в його формах: у теперішньому й майбут­ньому часі — в особових, у минулому — в родових.

Наказовий спосіб виражає наказ, заклик, прохан­ня, спонукання до виконання якоїсь дії: «Любіть Вітчизну, єди­ну у світі» (П. Тичина); «Ростіть, ростіть, огірочки, в чотири листочки» (нар. пісня); «Розвернися ж на всі боки, ниво-десяти-но, та посійся не словами, а розумом, ниво» (Т. Шевченко). Ці мо­дальні відтінки передаються в усному мовленні інтонацією.

Дієслова наказового способу не мають категорії часу, але мають категорію особи: 2-гу особу однини, 1-шу й 2-гу особу множини — прості форми; 1-шу й 3-тю особу однини, 3-тю осо­бу множини — описові форми. Творяться прості особові форми наказового способу від основ теперішнього часу. Залежно від характеру основи теперішнього часу ці форми наказового спо­собу можуть бути трьох видів:

Форми наказового способу, які в 2-й особі однини закін­чуються на -й. Вони збігаються з основою теперішнього часу: чита(й-у)ть — читай, ши(й-у)ть — ший, співа(й-у)ть — співай, б(й-у)ть— бий, ми(й-у)ть — мий.

Форми наказового способу, які в 2-й особі однини мають закінчення -и. Вони творяться від основи теперішнього часу на приголосний. Це буває тоді, коли: а) основа теперішнього часу ненаголошена (нес-уть — неси, бер-уть— бери, береж-уть — бережи) і б) основа теперішнього часу закінчується збігом двох приголосних (стисн-уть — стисни, притягн-уть — притягни).

Усі інші дієслова наказового способу, утворені від основ теперішнього часу на приголосний, у 2-й особі однини мають чисту основу: сяд-уть — сядь, вір-ять — вір, клич-уть — клич, сипл-ють — сип.

Форми 1-ї і 2-ї особи множини дієслів наказового способу закінчуються на -імо (-ім), -іть (-іте): ходімо, сядьмо, несіть, бе­ріте.

Деякі безпрефіксні дієслова наказового способу з флексією -і/ в 2-й особі однини у співвідносних префіксальних формах ма­ють чисту основу. Пор.: вези — привозь, неси — принось, мов­чи — замовч, держи — подерж. Такі префіксальні форми влас­тиві переважно розмовному стилю.

Дієслово їсти має такі прості форми наказового способу: їж, їжмо, їжте.

Описові форми 1-ї та 3-ї особи однини і 3-ї особи множини творяться від дієслів 1-ї та 3-ї особи однини й 3-ї особи множи­ни теперішнього або доконаного майбутнього часу за допомо­гою частки хай (нехай): хай побачу, хай побачить, хай поба­чать.

Таким чином, утворюється парадигма наказового способу, в якій 2-га особа однини, 1-ша й 2-га особа множини творяться синтетично, а 1-ша й 3-тя особа однини і 3-тя особа множини — аналітично:

Однина

1-ша особа хай (нехай) побачу, зроблю, напишу

2-га особа побач, зроби, напиши

3-тя особа хай (нехай) побачить, зробить, напише

Множина

1-ша особа побачмо, зробімо (-м), напишімо (-ч)

2-га особа побачте, зробіть, напишіть

3-тя особа хай (нехай) побачать, зроблять, напишуть.

Як правило, всі особові форми наказового способу вжива­ються в нейтральному значенні. Модальне значення наказово­го способу по-різному виявляється в дієсловах недоконаного й доконаного виду. Дієслова недоконаного виду наказ спрямову­ють на досягнення результату, й тому він категоричніший, ніж наказ, переданий дієсловами доконаного виду. Пор.: Виходьте раніше — Вийдіть раніше. У заперечній формі дієслово докона­ного виду наказового способу виражає застереження, в недоко-наному виді — наказ. Пор.: Не стійте на дорозі.— Не станьте на дорозі.

Загалом форми наказового способу можуть виражати різний ступінь наказовості — від категоричної вимоги до побажання. Найбільшим ступенем категоричності наділені форми 2-ї особи, якщо наказ, виражений ними, стосується багатьох осіб: «Вста­вай, хто серцем кучерявий» (П. Тичина); «Знесіть і труд, і спрагу, й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить» (І. Франко).

Найменшим ступенем наказовості наділені форми 1-ї особи множини. Вони є формами заохочення, бажання ще когось за­лучити до дії: «Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя» (Леся Українка).

Для пом'якшення наказу при дієсловах наказового способу вживаються частки бо, но, ну, ану. Таке використання форм на­казового способу властиве усному мовленню: «Ану, пане дозор-цю, віддай-но дідові щучку» (І. Нечуй-Левицький).

Для пом'якшення або посилення наказовості в мові часто використовуються синонімічні конструкції Так, з метою по­м'якшення наказу в реченнях замість форм наказового способу вживаються форми минулого доконаного виду: «Ви б, тітко, самі пішли у двір, упали панові в ноги, може, він змилується і від­пустить Миколу...» (І. Тобілевич).

Щоб надати вислову з дієсловом наказового способу, яке виражає прохання, більшої ввічливості, це дієслово можна замі­нити аналогічним у формі умовного способу: «О, і ви вже вста­ли? Чого так рано? Полежали б ще» (І. Тобілевич).

Для вираження категоричності наказу, команди форми 2-ї особи однини і множини наказового способу можуть бути за­мінені формами інфінітива: «І щоб усяк боявся так робити — у річці вражу Щуку утопити» (Л. Глібов).

Умовний спосіб виражає дію ірреальну, тобто не ту, що вже відбулася або відбудеться, а лише бажану або можливу за певних умов: «Я жив би двічі і помер би двічі, якби було нам два життя дано» (М. Бажан); «Немає такої людини, дорослої чи мало^у, яка б не любила лісу» (О. Довженко).

Утворюється умовний спосіб поєднанням форм минулого ча­су з відокремленою часткою би (б)/Частка би вживається після слів, що закінчуються на приголосний звук; після дієслів, що за­кінчуються на голосний, ставиться частка б: читав би, ходив би, знав біг, читала б, ходича б, знаїа б; читали б, ходили б, знали б.

[Частка би (б) може стояти після дієслова, перед ним, може бути відділена від дієслова іншими словами: «Без людської праці вся земля від краю до краю заросла б бур'янами» (О. Довженко); «Коли б рибалки розчаровувалися при кожній невдачі, давно б вони перевелись на світі» (Ю. Збанацький).

Дієсловам умовного способу категорія часу не властива. Значення умови їм характерне тільки в реченні. Умовний спосіб дієслів може виражати значення спонукальне і бажальне.

Спонукальне значення дієслів умовного способу — це своєрідне поєднання умовності й наказовості. Пор.: ти напи­ши — ти написав би; ви послухайте — ви послухали ^Дієслова із цим значенням виражають спонукання пом'якшено, не так, як дієслова наказового способу. їхньою додатковою ситуацій­ною ознакою є властивість поєднуватися з 2-ю особою однини і множини та 1-ю особою множини в реченнях із звертаннями: «Таточку, голубчику, ви б краще лежали» (І. Тобілевич); «Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару» (О. Довженко).

Форми умовного спонукального можуть утворюватись описово — додаванням до форм умовного способу наказової частки хай (нехай): Нехай би вони самі це зробили. Хай би він за­співав нам.

В особових реченнях дія, виражена дієсловом у формі умов­ного спонукального, стосується, як було зазначено, особи, ви­раженої займенником у формі 2-ї особи однини і множини та 1-ї особи множини.

• У безособових реченнях умовний спонукальний виражається інфінітивом з умовною часткою би (б), який керує давальним відмінком іменника (займенника): Мені б книжку цікаву купити; «І тільки думки, як би то йому погуляти весело» (Марко Вовчок).

Бажальне значення умовного способу передається поєднанням дієслова минулого часу, що виражає ввічливе про­хання, побажання, з неозначеною формою дієслова. Речення з цими формами не мають паралельних відповідників з дієслова­ми наказового способу, як це, наприклад, мають конструкції з умовним спонукальним. Пор.: 1. Речення з умовним бажальним: «Тебе б я слухала довіку, куме мій, аби б хотів співати» (Л. Глі-бов). 2. Речення з умовним спонукальним: «Краще б ви поїхали нашими кіньми» (І. Тобілевич).

ДІЄПРИКМЕТНИК

Дієприкметник — це неособова дієслівна форма, яка поєднує в собі ознаки дієслова і прикметника. Він виражає оз­наку предмета за виконуваною ним дією або тією дією, яка на нього спрямована: «Прибулих друзів він притис до себе» (М. Ба­жай); «Весь степ червонів проти сонця, ніби вкритий червоним туманом» (І. Нечуй-Левицький).

Як і дієслова, дієприкметники мають категорію часу, виду і стану. Дієприкметник зберігає вид того дієслова, від якого він утворений (виконувати — виконуючий, написати — написаний), і керування, властиве цьому дієслову (написати пером — напи­саний пером, пошити із шкіри — пошитий із шкіри).

Як і прикметник, дієприкметник має категорію роду й від­мінка і узгоджується з іменником, який пояснює, в роді, числі, відмінку.

За ознакою стану дієприкметники поділяються на активні і пасивні. Кожна із цих груп має теперішній і минулий час (май­бутнього часу дієприкметники не мають).