Sbornik_Bondarevskiy_2012
.pdfні управлінці – комуністи Владислав Гомулка, Болеслав Берут, Роман Замбровський, Яків Берман, Хілари Мінц, Станіслав Радкевич, Маріуш Спихальський та Олександр Завадський. Саме вони прийняли 29 березня 1947 року на засіданні Політбюро ЦК ПРП рішення про примусове переселення українського населення. Це були цивільні особи з іншим менталітетом, ніж Стефан Мосор (професійний офіцер Польського Війська) чи урядовці МВЗ, частина, яких належала до польської правої націоналістичної партії. Проте це не стало перешкодою для прийняття ними такого доленосного для українського населення рішення.
Їх націоналістична позиція є трохи дивною. У своїх діяннях вони не завжди були послідовними. У ті роки посилювався сценарій васалізації польськоїдержавиРадянськимСоюзом.КомуністичніактивістиПольщінетільки не протестували, а фактично брали активну участь у процесі «узалежнення» країни від східного сусіда. Позиція комуністів щодо націоналістичних ідей характеризувалася прагматизмом. Вони порівняно легко відступали від державницьких позицій, якщо це було більш корисно для них.
На мою думку, комуністична влада вирішила провести операцію «Вісла» з декількох причин. Українське населення не мало зовнішнього покровителя і вона могла беззастережно робити з ним все, що хотіла. На південно східній території країни польські комуністи не мали сильного впливу. Це були сільськогосподарські консервативні регіони. Комуністичні ідеї не знаходили тут масової підтримки, ані серед поляків, ані серед українців. Внаслідок операції «Вісла», декларативно проголошена, народна влада досягла значного зростання підтримки серед місцевого польського населення. Аналізуючи операцію «Вісла» не можливо не помітити, що проводилася вона на користь польського етнічного населення. Терміни переселення кожного села були скоординовані з дозріванням зерна. Виселення відбувалося, у той час, коли наближалися жнива й мешканці українських сіл ще не встигли зібрати врожай. Воно було проведено швидко, без надання відповідної кількості транспортних засобів. Таким чином населення було змушене залишити значну кількість свого майна.
Депортовані на західні та північні землі українці збільшили відсоток слов’янського населення на колишніх німецьких територіях із заселенням, яких комуністична влада мала проблеми. Польські переселенці погано закріплювалися на місцях. Вони часто поверталися «до рідних сторін» після захоплення великої частини залишеного німецьким населенням майна. «Переселенці» з операції «Вісла» не мали такої можливості. Вони були змушені поселятися лише у відведених для них владою нових місцях та не мали права звідти виїжджати. Позбавлені засобів до існування депортовані українці поповнили дешеву робочу силу. Для польської комуністичної влади вони були «ідеальним типом поселенця».
Операція «Вісла» мала не тільки нелюдський характер, але й була безглуздою з економічної точки зору. Вона призвела до величезних державних витрат. Масове переселення людей потребувало транспортних засобів,
81
харчування та залучення великої кількості працівників відповідних служб і чиновників. Необхідно було також надавати матеріальну допомогу депортованим. Українське населення, поселене на новій – чужій землі, яка вимагала іншої культури сільського господарства, часто було не в змозі на ній господарювати. Позаяк землі, на яких до 1947 року проживало українське населення переважно залишалися незаселеними. Операція „Вісла» завдала польській державі таких величезних збитків і витрат, яких не змогло б завдати українське підпілля, навіть якщо б його діяльність тривала ще рік. Та це не мало великого значення для комуністичної влади. Головніше за людей були «апаратні» інтереси. Українське населення було більш потрібне на західних і північних землях. Тому й вирішено було його депортувати.
Розумію, що викладені міркування також є тільки припущення. Ймовірно ми ніколи не дізнаємося, чому насправді польська комуністична влада провела операцію «Вісла». Вона сама так і не спромоглася знайти адекватне пояснення. Легше було депортувати десятки тисяч людей, ніж достатньо обґрунтувати власне рішення. Цю велику безглуздість злочинної дії, на жаль, не в змозі зрозуміти деякі польські історики [16, c. 298 306], які наполегливо намагаються її виправдати й закріпити у суспільній свідомості застарілі стереотипні уявлення.
Література:
1. Drozd R. Polityka władz wobec ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944 1989. – Warszawa: Wydawnictwo «Tyrsa», 2001. – 380 s.; 2. Drozd R. Droga na zachód. Osadnictwo ludności ukraińskiej na ziemiach zachodnich i północnych Polski w ramach akcji «Wisła». – Warszawa: Wydawnictwo «Tyrsa», 1997. – 189 s.; 3. Misiło E. Akcja «Wisła». Dokumenty. – Warszawa: Archiwum Ukraińskie, 1993. – 524 s.; 4. Sikorski F. Kabewiacy w akcji „Wisła». – Warszawa: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1989. – 190 s.; 5. Bata A. Bieszczady w ogniu. – Rzeszów: Krajowa Agencja Wydawnicza, 1987. – 283 s.; 6.PudłoK.Łemkowie.ProceswrastaniawśrodowiskoDolnegoŚląska1947 1985.–Wrocław: Polskie Towarzystwo Ludoznawcze, 1987. – 330 s.; 7. Motyka G. Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943 1948. – Warszawa: Oficyna Wydawnicza Volumen, 1999. – 552s.;8.DrozdR.,HalczakB. DziejeUkraińcówwPolscewlatach1921 1989.–Warszawa: Wydawnictwo «Tyrsa», 2010. – 237 s.; 9. Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. – Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 1993. – 349 s.; 10. Halczak B. Publicystyka narodowo-demokratyczna wobec problemów narodowościowych i etnicznych II Rzeczypospolitej. – Zielona Góra: Wydawnictwo Wyższej Szkoły Pedagogicznej, 2000. – 222 s.; 11. Mironowicz E. Białorusini i Ukraińcy w polityce obozu piłsudczykowskiego. – Białystok: Wydawnictwo Uniwersyteckie TransHumana,2007.–294s.;12.MironowiczE. PolitykanarodowościowaPRL.–Białystok: Białoruskie Towarzystwo Historyczne, 2000. – 284 s.; 13. Dzieje Polski / red. J. Topolski. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1977. – 936 s.; 14. Syrnyk J. Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne (1956 1990). – Wrocław: Instytut Pamięci Narodowej, 2008. – 515 s.; 15. Gellner E. Narody i nacjonalizm. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 1991. – 220 s.; 16. Konieczny Z. Polacy i Ukraińcy na ziemiach obecnej Polski w latach 1918 1947 (zarys problematyki). – Przemyśl: Archiwum Państwowe w Przemyślu, 2010. – 379 s.
82
УДК [94 (47+57): 316.356.4 047.27] «1930»
Гаухман М. В., Гогохія Н. Т. (м. Луганськ)
ФОРМУВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ «РАДЯНСЬКОЇ ЄВРЕЙСЬКОЇ ДИТИНИ» В 1930 ті рр. (НА МАТЕРІАЛІ ІЛЮСТРОВАНИХ ВИДАНЬ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ ЛЕЙБИ КВІТКА)
У радянському суспільстві діти були об’єктом радянської політики соціальної ідентифікації – «політики дитинства». Політика дитинства розглядається нами як апофеоз радянської політики формування «нової людини». Дитина стала в епоху сталінізму зручним матеріалом для формування принципово «нової людини». Маленькі радянські громадяни не зберігали пам’ять про «старорежимне» життя до 1917 р., а відтак – сприйняття реальностей радянського життя формувалося офіційними дискурсами та соціальними практиками епохи. Агентами дискурсу «радянської дитини», у якому конструювалася ідентичність маленьких радянських громадян, були дитячі письменники соцреалісти.
Дослідження дитячої літератури налічують низку робіт радянських авторів, які зосереджували увагу на творах 1930 х рр. [1; 2; 3]. Роботи сучасних російських науковців Е. Добренко та А. Фатєєва присвячені вихованню радянських дітей засобами дитячої літератури. Головну увагу автори приділили російськомовним виданням дитячих творів відомих радянських, переважно російських, письменників [4; 5; 6]. Українська дитяча література 1930 х рр. майже не потрапляла в сферу інтересів учених-істориків. Окремі аспекти розвитку української дитячої літератури знайшли відображення в літературознавчій розвідці В. Костюченка [7].
Важливим елементом формування нової ідентичності єврейства була художня література мовою їдиш, що підтримувалася й контролювалася державою. Окремим її різновидом стала дитяча «ідеологічно витримана» література, про потребу в якій більшовицькі лідери розпочали активно говорити з кінця 1920 х рр. Лави єврейського письменницького бомонду в СРСР поповнило багато відомих в майбутньому письменників. Частина з них почала писати для дітей. Великий успіх мали в маленьких читачів твори Хани Левіної, Йосипа Котляра та ін. Але найвизначнішим транслятором радянських дискурсів для єврейських дітей став поет Лейб Квітко (бл. 1890 1952 рр.). Свідченням популярності творчого доробку поета було те, що його вірші виходили окремими багатоілюстрованими книжками у єврейському видавництві «Der Emes» («Правда») у Москві та українським «Дитвидавом» (мовою їдиш – «Kinder-farlag») у Києві, Харкові та Одесі.
Мета нашого дослідження – визначити практики конструювання ідентичності радянської єврейської дитини в 1930 х рр. на матеріалі ілюстрованих видань віршів Л. Квітка. Під «радянськими євреями» та «єврейськими дітьми»
83
ми розуміємо не всіх радянських громадян єврейського походження, а лише носіїв офіційно визнаної єврейської національної мови – мови їдиш.
Одним з найяскравіших і таких, що найрельєфніше відображують спроби змінити традиційну ментальність єврейства, стало ілюстроване видання вірша Лейби Квітка «Поросята» («Khezerlech»), здійснене одеською філією «Дітвидаву» у 1935 р. [8]. Цей вірш відомий більшості радянських читачів у російському перекладі Сергія Михалкова, а радянським українцям – за більш раннім перекладом Івана Кулика. Присутність у заголовку й тексті вірша Л. Квітка поросят була ознакою нової радянської епохи в житті євреїв. Свиня, згідно з віровченням юдаїзму, нечиста тварина, яку заборонено вживати в їжу (Лев. 11:7). Писати вірш про свиней мовою їдиш, вживаючи ласкаво зменшувальну форму «поросята», – значить свідомо розривати з юдаїзмом і протиставляти єврейській традиції радянську сучасність, вільну від релігійних норм.
Зображення на книжкових ілюстраціях селянського господарства, у якому вирощують свиней, свідчило про новий досвід для радянських євреїв – досвід селянського життя та сільського господарства. Новизна досвіду відбивалась в бажанні дітей, персонажів вірша, побачити поросят, які невідомі єврейським дітям – міським мешканцям. Господарка, яка вирощує поросят, називається дітьми «бригадиром» [8, с. 1]. «Бригадир» було новим словом радянського лексикону та позначало відносини колективної праці, спрямованої на розбудову радянського господарства та соціалістичного ладу. Ілюстрації наголошують на новизні досвіду: діти на сторінках книжки зовсім маленькі, а тому захоплено дивуються поросятам.
У1935 р.Московськевидавництво«DerEmes»випустилоілюстрованим виданням поезію Л. Квітка «Свято» («Yontev») [9]. Вірш присвячений типовому радянському святу. Вже перше слово твору – «аероплани» – і перший епізод – опис польоту літаків – вказують на нове явище 1930 х р. – захоплення авіацією та повітроплаванням. Далі – йдеться про поїздку автівкою дітей, здивованих побаченими літаками, на парад [9, с. 2]. Після цього описується демонстрація з плакатами, маршем солдат, польотом літаків і маршем матросів [9, с. 3 11]. Позаяк деталі параду описані в тексті вірша, ілюстрації дублюють епізоди поезії.
Новим досвідом для радянських дітей, що став темою вірша та ілюстрацій до нього, був досвід комеморативних практик – співучасті дітей у масовому й мілітаризованому радянському святі. Судячи з ілюстрацій, діти були не просто глядачами параду, як випливало з тексту, а відчували себе учасниками демонстрацій. Адже діти вишикувалися, немовби учасники малого – дитячого – параду, та тримали в руках атрибути мілітаризованого свята: труби, барабани та іграшкову зброю [11, с. 3,5].
Новимдискурсивнимконцептомдлярадянськогосуспільстваз1920 х рр. стало поняття «культурності», що включало популяризацію певних санітар- но-гігієнічних практик. Проблема призвичаювання населення до елемен-
84
тарних навичок гігієни не перестала бути актуальною і в 1930 х рр. Новим явищам радянського життя: дисциплінуванню тіла радянських дітей шляхом проведення кампаній з поширення гігієнічних знань та поширенню колективістських уявлень, до яких суспільство прагнуло прилучити дітей, присвячений вірш «Санком» («Sankom»), випущений ілюстрованою книжкою видавництвом «Der Emes». Темою поезії стало сприйняття гігієнічної кампанії школярами та виховний вплив класного колективу й суспільної праці на його членів. Класний колектив школярів піонерів, дізнавшись із газети про необхідність разом «битися» («geshlogn») за чистоту, вирішив створити в класі «санком», тобто санітарний комітет. Взірцеві радянські діти, як бачимо, мали слідкувати за всіма новинами преси. Діти, за ініціативою дівчинки Мінки («Minke»), обрали головою санкому хулігана Саньку, розуміючи важливість громадських доручень для перевиховання неуків [10, с. 3 4]. Причому абревіатура «санком» у тексті не розшифровується, що говорить про обізнаність дітей з такими «санкомами». Рудий Санька виправився, взявши на себе почесний обов’язок слідкувати за чистотою класу.
Ілюстрації до поезії, як і в книжці «Свято», були покликані не тільки увиразнити й унаочнити текст вірша. Кидається у вічі читачів намагання ілюстратора підкреслити «єврейськість» персонажів «Санкому» – здійснити візуалізацію антропологічних відмінностей єврейського етносу. Рудий кучерявий хлопчик з виразно семітськими рисами обличчя зображує типового єврея [10, с. 6]. Інші діти не мають типово семітських рис, але вони мають пряме чорняве або руде кучеряве волосся [10, с. 5]. А смуглява дівчинка Мінка дивиться на читача великими мигдалевидними оченятами [10, с. 3]. Ілюстратор позначав «єврейськість» другорядних персонажів вірша не стільки акцентуванням семітських рис обличчя, скільки підкресленням відмінностей зовнішності семітської від слов’янської зовнішності.
Одеським «Дитвидавом» у 1935 р. було видано ілюстрованою книжкою поезію Л. Квітка «Скрипонька» («Dos Fidele»), відому радянському читачу за російським перекладом Михайла Свєтлова [11]. Це видання заслуговує на особливу увагу, враховуючи той факт, що тематика і зміст віршу певною мірою вибивались з ряду ідеологізованих і політизованих творів доби. Назва вірша апелює до «скрипки» як образу та «музичності» як складнику єврейської культури. Причому образи «скрипки» й «музичності» поєднують традиційну і модерну культуру євреїв, встановлюючи своєрідну музичну протяглість єврейської культури.
Героєм «Скрипоньки» є хлопчик, який самостійно зробив собі маленьку скрипку та навчився грати на ній [11, с. 1,7]. Головний герой поезії на ілюстраціях антропологічно візуалізується як єврей. Зображений хлопчик має семітські риси зовнішності: руде волосся, кирпатий ніс і гострі вуха. Він самостійно освоює навколишній світ, допоки обмежений його двором, – робить скрипку та грається з «братами меншими». Самостійність у дитячі роки була гідною якістю радянської дитини, яка жила
85
в світі соціального експерименту – розбудови соціалістичного суспільства. Соцреалістичний стиль ілюстрацій, наявний у виданні «Скрипоньки», передбачав оптимістичне, «світле», бачення світу. «Освітлена» повсякденна дійсність була сценою вистави під назвою «щасливе радянське дитинство», у якій малі діти раділи життю, граючи веселі мелодії на скрипочках.
Таким чином, ілюстровані видання поетичних творів Л. Квітка, – вірші та ілюстрації до них, – дозволяють відтворити практики конструювання ідентичності «радянської єврейської дитини» в повсякденному житті єврейських дітей 1930 х рр. Таке конструювання здійснювалося через подвійну ідентифікацію дітей, мовою побутового спілкування й шкільної освіти для яких була офіційно визнана єврейська національна мова – мова їдиш, в дискурсах «політики дитинства» – як одночасно «радянських» і «єврейських» дітей. Виділяємо три групи практик формування ідентичності: 1) прилучення єврейських дітей до нової радянської культури з притаманними їй образами та святами; 2) витіснення практик єврейської традиції модерними практиками радянського повсякденного життя; 3) використання мови їдиш у текстах і візуалізація антропологічних відмінностей єврейського етносу в ілюстраціях.
Література:
1. Кон Л Ф. Советская детская литература. 1917 1929: очерки истории русской детской литературы / Л. Ф. Кон. – Москва: Детгиз, 1960. – 320 c. 2. Советская детская литература / [под ред. В. Д. Разовой]. – М.: Просвещение, 1978. – 496 с. 3. Чернявская Я. А. Русская советская детская литература / Я. А. Чернявская, И. И. Розанов; [под ред. В. В. Гниломедова]. – 2 е изд., перераб. и доп. – Минск: Вышэйшая школа, 1984. – 512 c. 4. Добренко Е. Соцреализм и мир детства / Е. Добренко / / Соцреалистический канон / Евгений Добренко; [под общ. ред. Х. Гюнтера, Е. Добренко]. – СПб.: Академический проект, 2000. – С. 31 40. 5. Добренко Е. Формовка советского читателя: социальные и эстетические предпосылки рецепции советской литературы / Евгений Добренко. – СПб.: Академический проект, 1997. – 321 с. 6. Фатеев А. В. Сталинизм и детская литература в политике номенклатуры СССР / Андрей Викторович Фатеев. – М.: МАКС Пресс, 2007. – 352 с. 7. Костюченко В. Літературними стежками. Нарис історії української літератури для дітей ХХ ст. / Віктор Костючен-
ко. – К.: БАК, 2009. – 344 с. 8. Kvitko L. Khezerlech / Leyb Kvitko. – Odesa: Kinderfarlag, 1935. – 12 z. (мовою їдиш) – Regime of access: http://leb.nlr.ru / edoc / 320477. 9. Kvitko L. Yontev / Leyb Kvitko. – Moskva: Der Emes, 1935. – 11 z. (мовою їдиш) – Regime of access: http://leb.nlr.ru / edoc / 320472. 10. Kvitko L. Sankom / Leyb Kvitko. – Moskva: Der Emes, 1934. – 11 z. (мовою їдиш) – Regime of access: http://leb.nlr.ru / edoc / 320459. 11. Kvitko L. Dos Fidele / Leyb Kvitko. – Odesa: Kinderfarlag, 1935. – 10 z. (мовою їдиш) – Regime of access: http://leb.nlr.ru / edoc / 320474.
86
УДК 94 (470=571)(=411.16):342.7“18»
Cтолбіна О. М. (м. Одеса)
ЕВОЛЮЦІЯ РОСІЙСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА ВІДНОСНО ПОЛОЖЕННЯ ЄВРЕЇВ ПРОТЯГОМ ХІХ СТ.
Питанням про правове положення євреїв в Російській імперії в ХІХ ст. займалося багато дослідників, як безпосередньо учасників тих подій, так
інаших сучасників західних і вітчизняних. У другій половині ХХ ст. особливий інтерес до теми єврейства зріс у західних країнах, а безпосередньо серед професури університетів США [1]. Ряд праць з 90 х рр. почали видаватись і на пострадянському просторі [2]. Проте автори цих праць зосередилися на вивченні окремих періодів життя єврейського суспільства на теренах Російської імперії і до сьогодні не має загальних праць з питання положення євреїв у ХІХ ст. Мета даної роботи простежити еволюцію російського законодавства відносно становища євреїв протягом ХІХ ст.
Вже в перші десятиліття XIX ст. обумовили зубожіння єврейського суспільства. Значна кількість бідних верств єврейського населення просили про допомогу для забезпечення гідного майбутнього своїм дітям. Інші зрікалися своєї віри заради матеріальних благ і привілеїв, які їм за це обіцяв царський уряд. Євреї потрапили в умови, що обмежували їх вільне пересування по країні, здобуття освіти.
Олександр I у 1802 р. утворив Комітет з благоустрою євреїв, який повинен був упорядкувати законодавство з питань, пов'язаних з єврейським населенням. У 1804 р. імператор затвердив розроблене Комітетом «Положення про уклад євреїв», яким було остаточно оформлена смуга осілості, що охопила 15 губерній Росії: «Євреям дозволяється постійне проживання всюди в губерніях: Бессарабській, Виленській, Вітебській, Волинській, Гродненській, Катеринославській, Ковенській, Мінській, Могильовській, Подільській, Полтавській, Таврійській, Херсонській і Чернігівській, а також в губернії Київській, окрім губернського м. Києва» [3, с. 15]. Цим же актом для окремих категорій єврейського населення (фабриканти, купці, ремісники, художники) вводилися так звані губернаторські паспорти, що надавали право на тимчасове перебування поза смугою осілості.
При цьому обмежувалася участь євреїв в міському самоврядуванні, їм заборонялося жити в селах. Закон, прийнятий в 1820 р., не дозволяв євреям наймати християн в якості працівників і слуг. В той же час в 1817 р. Олександр I заборонив бездоказово звинувачувати євреїв в ритуальних злочинах; в межах смуги осілості єврейським дітям дозволили вчитися в середніх
івищих учбових закладах нарівні з християнами, а до цього часу це дозволялось лише у виняткових випадках. Саме за часи правління Павла І та Олександра І стала поширеною практика створення єврейських релігійних училищ талмуд тора, та спеціальних шкіл хедерів.
87
Уроки правління Миколи I було прийнято близько 600 указів і інших державних актів про євреїв. Метою цих документів було: «подальше обмеження прав євреїв, а саме звуження смуги осілості, заборона на будівництво синагог поблизу церков, строга цензура усіх єврейських книг, особливий податок на кошерне м'ясо і суботні свічки, на шиття єврейського одягу, а потім і заборона на її носіння і т. п.» [4]. У 1830 р. євреїв виселили
зсіл Київської губернії, в 1837 р. – з Ялти. Згідно з «Положення про євреїв» [5, c. 168] від 1835 р., із смуги осілості були виключені Київ, Миколаїв, Севастополь і села, що належали казні.
Микола I прагнув створити умови для масового хрещення євреїв, але незважаючи на те, що уряд сам закликав іудеїв обертатись до християнської віри. Однак їм вводилися суперечливі положення, які негативно сприймались у єврейському середовищі: «кожен єврей повинен назавжди зберігати відоме спадкове,абожнапідставізаконівприйнятепрізвище,абопрозвання,беззміни, з прівосокуплені до одного імені, даного по вірі або при народженні. Євреям, що звернулися в християнську віру, із зміною імені при святому хрещенні, не дозволяється переміняти свої прізвища і вони повинні назавжди зберігати ті прізвища, які носили до прийняття ними святого хрещення» [3, c. 1].
У1827 р. євреїв почали закликати на військову службу (до цього вона замінювалася так званим рекрутським податком). Єврейських рекрутів у віці до 18 років направляли в школи і батальйони кантоністів, навчання в яких не зараховувалося в 25 річний термін служби. У той час поширюється практика, коли багатші батьки відкупали своїх синів від служби, а замість них йшли служити діти бідніших прошарків єврейського суспільства.
Олександр II, прийшовши в 1855 р. до влади, вже в 1856 р. наказав «переглянути усі існуючі про євреїв постанови для угоди із загальним виглядом злиття цього народу з корінними жителями» [6, c. 16]. У 1856 р. було скасовано положення про кантоністів і секретну інструкцію Миколи I, що забороняла приймати євреїв на державну службу, в 1858 р. – указ про їх виселення з прикордонної смуги. У 1859 р. єврейським купцям усіх гільдій дозволили селитися в Миколаєві і Севастополі, в 1860 р. – в Ялті. У 1861 р. це право було надане також євреям, що мали вчений ступінь, в 1865 р. – ремісникам, в 1867 р. – солдатам і їх нащадкам, до кінця 1870 х рр. – усім євреїв
звищою освітою. Окрім видання цих указів безпосередньо у ПСЗ, вони друкувались з запізненням у 3 4 дні у «Ведомостях городского общественного управления» [7, c. 17].
Уположенніпроземськіустанови,якебуловтіленовжиттяу1864 р.небуло жодних обмежень, які б стосувались долі та подальшого життя євреїв, але в Городовому положенні 1870 р. передбачалося те, що число євреїв, які будуть займати чиновницькі посади в міських думах і управах, не повинне перевищувати однієї третини загального складу цих органів. Одним із кроків до встановлення жорстокої політики стосовно євреїв, було втілення у життя указу від 30 травня 1866 р. Це обумовлювалося згортанням політики заохо-
88
чення єврейського землеробства в Росії. Олександр ІІ знову наклав заборону на придбання євреями земельних ділянок, надане Олександром І у 1821 р.
У1881 р., після вбивства народовольцями імператора Олександра II, по Україні прокотилася хвиля єврейських погромів. Побоюючись, що погроми переростуть в революційні виступи, влада стала присікати їх, але законодавче це ніяк не обумовлювалося. 3 травня 1882 р. – переломний момент
уцарській політиці. Саме цей день став початком нововведень, які стосувались подальшого життя євреїв у Російській імперії. Імператор затвердив правила, що започаткували цілу серію антиєврейських законодавчих актів. При чому слід зазначити, що при Олександрі III було видано 65 таких актів, а вже при Миколі II лише 50.
У1884 р. був виданий університетський указ, який обмежував можливість навчання євреїв у вищих учбових закладах. Була введена процентна норма для євреїв в смузі осілості. У представленні І. Д. Делянова в Комітет міністрів від 8 червня містилися 2 пункти: 1) допускати прийом в середні учбові заклади лише євреїв з вищих станів, не нижче за купців I гільдії; 2) ввести процентні норми [8, c. 204]. Але Комітет міністрів заперечив проти зарахування купців II гільдії в нижчі стани, відзначивши, що усунення від гімназій євреїв з нижчих станів призвело до зменшення їх відсотка з 10,7 % до 2 %. Проте прийняти це етнічне обмеження законодавчим порядком І. Д. Делянову вдалося через Циркуляр від 10 липня 1887 р., який ввів процентну норму для євреїв в учбових закладах (10 % – в смузі осілості, 5 % – поза її межами, 3 % —в столицях) [8, c. 204].
Обмеження прийому євреїв до вищих учбових закладів готувалося задовго до студентських хвилювань 1887 р. У 1886 р. студенти шести університетів розподілялися по віросповіданню таким чином: православних було близько 74 %, католиків (переважно поляки)— 9 %, лютеран (головним чином прибалтійські німці) – 3 % і євреїв – 14 %. Коментуючи ці цифри, І. Д. Делянов підкреслював, що євреї прагнуть вступити до університету лише з метою придбання цивільної повноправності. Число студентів іудейського віросповідання, скоротившись в двох столичних університетах з 138 чіл. у 1888 р. до 71 – в 1894 р. в Петербурзькому; та в Московському з 276 чіл. у 1888 р. до 155 в 1894 р., проте слід зазначити, що в Харківському університеті їх кількість зросла з 282 в 1888 р. до 338 в 1894 р. і особливо в Київському з 296 в 1888 р. до 582 в 1894 р. [8, c. 205]. Єврейська молодь, що піддавалася соціальному і національному гніту, з досягненням вищої освіти мала змогу вирватися із «смуги осілості», поповнюючи собою ряди міської інтелігенції. Встановлення процентної норми становило перешкоду цьому процесу. Все таки урядові заходи по національних обмеженнях значною мірою виявилися неспроможними. В університетах зберігався вищий відсоток євреїв студентів, ніж це було дозволено законом.
У1891 р. у «Сборнике законов и распоряжений о евреях» знову з’явилася низказначнихобмеженьуправахєвреїв.Упершомурічйшлапроте,щоєвреям знов урізали їх можливості територіального пересування: «У вигляді тимча-
89
сової міри і до загального перегляду, в установленому порядку, законів про євреїв, заборонити євреям надалі знов селитися поза містами і містечками, з допущенням в сьому відношенні виключення лише відносно тих, що існували до 1882 р. єврейських колоній, що займаються землеробством» [3, c. 3]. Це питання розглядалось протягом трьох років і по завершенню дозволили проживати у сільській місцевості лише тим євреям, які вже до цього мали там свою власність та заробляли за рахунок землі собі на життя. Ще однією перепоною стала вимога про тимчасове припинення «здійснення купчих паперів і застав на ім’я євреїв, а рівно і засвідчення на ім’я євреїв орендних договорів на нерухомі майна, що знаходились за межами міст і містечок, і доручень, на управління і розпорядження сим майном» [3, c. 2]. Цим розпорядженням уряд намагався обмежити діяльність євреїв у сільськогосподарському житті країни.
Таким чином, законодавство стосовно правового положення євреїв у Російській імперії протягом ХІХ cт. змінювалося залежно від тої політичної, соціальної, економічної ситуацій, які складались у тодішньому суспільстві. Визначну роль у цих змінах відігравали особисті симпатії чи антипатії імператорів. Якщо Павло І, Олександр І нейтрально cтавились до євреїв, пом’якшували їх соціальне становище. Олександр ІІ взагалі прагнув зрівняти в правах євреїв з представниками інших національностей, але так і не зробив цього. Проте його батько Микола І, син Олександр ІІІ, та онук Микола ІІ мали зовсім інші наміри, вони намагалися якомога скоріше ліквідувати усі можливі привілеї для євреїв. І ситуація яка назрівала у сучасному для них суспільстві сприяла втіленню їх ідей в життя.
Література:
1. Stanislawski M. Tsar Nicholas I and jews. – Philadelphia: Jewish Publication society, 1983; Greenberg L. The Jews in Russia (two volumes in one). – New York: Schocken Books, Vol 2, 1976; Baron S. The Russian Jew under Tsars and Soviets. – New York: Schocken Books, 1978. 2. Гончаров В. В Евреи Юго-Восточной Украины на перекрестке традиций и новаций (конец XVIII – начало ХХ вв.). – Донецк: изд-во «Вебер», 2008. – 248 с.; Гребцова И. С. Гребцов В. В. Становление государственного попечительства
иобщественной благотворительности в Одессе в конце XVIII – 60 е гг. XIX ст. – Одесса: Астропринт, 2006. – 320 с.; Петровский-Штерн Й. Евреи в русской армии: 1817 1914. – М.: Новое литературное обозрение, 2003. – 556 с.; Полищук М. Евреи Одессы и Новорссии. Социально-политическая история евреев Одессы и других городовНовороссии1881 1904.–М.:Мостыкультуры,2002.–446 с.3.Сборникзаконов
ираспоряжений о евреях / / Состав. Цветков П. П. – СПб.: хромо-типо литография А. Трашель. – 1891. 4. Евреи в населенных украинцами регионах Российской и австрийской империй www.evelin.co.il. / article / 15409 5. ПСЗ. – Собр. І. – Т. 18. – СПб., 1835. 6. Гительман Ц. Беспокойный век: Евреи России и Советского союза с 1881 г. до наших дней. – М.: Новое литературное обозрение, 2008. – 512 с. 7. Ведомости одесского городского общественного управления. – 1865. – №. 5; №. 97. 8. Щетинина
Г. И. Университеты в России и устав 1884 года. – М.: изд-во «Наука», 1976. – 232 с.
90