Sbornik_Bondarevskiy_2012

УДК 94 (470+571):343.232 053.6«1880 / 1909»

Сергієнко Т. В. (м. Одеса)

РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ ПРАВОПОРУШНИКІВ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Вперше в історії російського карного покарання неповнолітні, як спеціальний суб’єкт кримінальної відповідальності та покарання згадуються в Артикулі Воїнському 1715 року, але законодавець не конкретизував ані віку, ані покарання, яке могло бути застосоване до дітей з боку держави. Більш визначеним був Указ Катерини Другої від 26 червня 1765 року, у відповідності з яким особи, які не досягли десятирічного віку, не підлягали кримінальній відповідальності взагалі, а особи, у віці від 10 до 17 років підлягали кримінальній відповідальності лише за окремий перелік злочинів.

Наступний розвиток інститут кримінальної відповідальності неповнолітніх отримав в Укладенні про покарання кримінальні та випрані в редакції 1845 року. Терміном «неповнолітні» визначалася категорія осіб у віці від 10 до 17 років, які скоїли навмисні проступки, тобто «діяли усвідомлено» [1, с. 24].

Укладення про кримінальні та виправні покарання 1845 року встановили особливий порядок визначення та застосування покарань до даної категорії осіб, який був дещо відмінний від загального встановленого порядку. Таким чином, за скоєння деяких злочинів, санкції покарання яких передбачали застосування побиття та заслання на каторжні роботи, неповнолітні каралися відправленням до монастирю або смиренний дім, строком до 8 років. За суспільно – небезпечні діяння, які передбачали покарання у вигляді поселення в смиренний або робітний дім, неповнолітні каралися ссилкою до монастиря строком від двох місяців до одного року [2, с. 201].

У 1850 році Президент Об’єднання Піклувального про в’язниці С. С. Ланской звернувся до Головнокомандуючого законодавчим відділом Д. Н. Блудова з проханням розглянути в законодавчому порядку питання про призначення покарання неповнолітнім та умови їхнього виконання. Зазначене звернення не було задовільнено.

Протягом достатньо тривалого історичного періоду часу в Російській імперії були відсутні не лише правові норми, але й спеціальні виправні заклади для утримання підлітків – правопорушників. Підлітки та дорослі утримувалися в один і тих самих в’язничних закладах нарівні з дорослими.

Удосконалення системи кримінальних покарань та умов їх виконання пов’язане з реформами Олександра Другого. Його Указом від 17 квітня 1863 року «Про деякі зміни в існуючий системі покарань карних та виправних» були відмінені тілесні покарання, які застосовувалися раніше по відношенню неповнолітніх як міра карної репресії [3].

5 грудня 1866 року імператором Російської імперії було затверджено закон «Про створення притулків та колоній для морального виправлення неповнолітніх правопорушників» [4]. Даним законом передбачалося

151

створення системи закладів для відбування покарання у вигляді позбавлення волі неповнолітніми в’язнями.

В законі від 5 грудня 1866 року підкреслювалося, що незалежно від створених урядом притулків та колоній для морального перевиховання неповнолітніх злочинців, до створення таких закладів закликалися також земства, об’єднання, духовні заклади та окремі особи.

Для притулків та колоній, що створювалися приватними особами, законом передбачалася окрема система пільг: нерухоме майно, придбане для таких закладів, звільнялося від будь-яких зборів на користь держави, кожному притулку або колонії дозволялося проводити благодійну лотерею, а кошти, отримані в результаті цього дійства, переходили на користь утримачів. На кожного неповнолітнього, який утримувався у притулку,

здержавного бюджету виділялися асигнації, які дорівнювали утримуванню повнолітнього в’язня [5, с. 46 48].

Уразі втечі з притулку або колонії неповнолітній підлягав поверненню та утриманню під особливим доглядом окремо від інших вихованців. Проте, така міра дисциплінарного впливу не повинна була тривати більше одного місяця. Тим особам, які проявляли каяття та відповідно примірну поведінку, термін відбування покарання міг бути скороченим на 1 / 3.

Законодавець вимагав окремого утримання неповнолітніх жіночої та чоловічої статі, а створювати притулки можливо було лише з дозволу міністра внутрішніх справ [6, с. 131].

Закон від 5 грудня 1866 року було створено в умовах відсутності в Російській імперії власного досвіду організації виконання кримінальних покарань по відношенню до осіб, які не досягли повноліття.

Узв’язку з цим, маючи на меті дослідження виконання покарань у вигляді позбавлення волі, а також форм та методів виправного впливу на неповнолітніх правопорушників, Об’єднання, що займалося доглядом за в’язницями, в 1868 році за власні кошти направило до Швейцарії групу чиновників Міністерства внутрішніх справ, які протягом 6 місяців знайомилися з діяльністю подібних закладів [7, с. 202].

Вперше досвід організації виконання покарань по відношенню до підлітків – правопорушників було узагальнено та всебічно обговорено на Першому з’їзді представників притулків, який відбувся у жовтні 1881 року в Москві

зініціативикерівникаМосковськогоміськоговиправногопритулкудлямалолітніх правопорушників К. В. Рукавишнікова [8, с. 64]. З’їзд звернувся до уряду з пропозицією визначити особливий правовий статус виправних закладів для малолітніх, правове становище підлітків та персоналу, джерела утримання таких закладів, місце та значення впливу батьків на виховання малолітніх правопорушників. Діяльність виправних притулків відбувалася на сонові власних Статутів, які затверджувалися, як правило, міністром внутрішніх справ.

Першийз’їздпредставниківвиправнихзакладівдляутриманнянеповнолітніх поклав початок регулярному проведенню таких зборів під керівництвом Головного в’язничного управління, на яких вирішувалися питання, пов’язані

зпрактикою виконання покарань по відношенню до неповнолітніх, розробля-

152

лися проекти законодавчих пропозицій. На з’їзди запрошувалися спеціалісти в сфері психології та педагогіки, ведучі спеціалісти в сфері медицини.

Основною метою таких форумів була розробка найбільш ефективних методів виховного впливу на особу неповнолітнього правопорушника. Проте, заходи, які приймалися урядом, направлені на боротьбу із злочинністю неповнолітніх, були малоефективні. Це пояснюється недостатньою кількістю спеціальних закладів, призначених для відбуття покарання неповнолітніх в’язнів, а також щорічним збільшенням злочинів, які скоювалися неповнолітніми.

На основі внесених в кримінальне законодавство змін, неповнолітні, які скоїли злочини з необережності, звільнялися від кримінальної відповідальності та передавалися на поруки родичам або опікунам.

У разі скоєння неповнолітнім тяжкого злочину, за який кримінальним законодавством передбачалося покарання у вигляді смертної кари, він підлягав покаранню у вигляді безстрокового заслання на каторжні роботи. Законодавець зазначав, що в разі неможливості поміщення неповнолітніх до окремих притулків, вони повинні відбувати покарання в особливих приміщеннях при в’язницях [9, с. 117 119].

Таким чином, до початку ХІХ століття система закладів для неповнолітніх правопорушників в Російській імперії включала в себе притулки, колонії та особливі приміщення при в’язницях.

1 січня 1905 року на території Російської імперії функціонувало 43 притулки та 6 колоній, відкритих на пожертви приватних осіб, та жодного державного закладу такого типу [10, с. 45]. Проте такої кількості закладів було недостатньо для утримання засуджених неповнолітніх у зв’язку з непереривним ростом їх кількості.

Відсутність умов, передбачених законом для відбуття покарань неповнолітніми правопорушниками, призводило до того, що вони знаходилися разом із дорослими в’язнями, що в певній мірі сприяло формуванню у них антисоціального сприйняття реальності.

Початок ХХ століття відзначився кількісним ростом та якісним перетворенням підліткової злочинності в Російській імперії. Внаслідок загострення кримінальної ситуації в області злочинності неповнолітніх, в Російській імперії зароджуються основи ювенальної юстиції, складається сукупність специфічних по відношенню до загальної юстиції інститутів, принципів, методів організації та функціонування системи правосуддя щодо неповнолітніх правопорушників.

Перший спеціальний суд для неповнолітніх в Росії було створено зусиллями суспільства в 1910 році в Петербурзі. З 1912 року аналогічні суди почали діяти в Москві, Києві, Одесі, Миколаєві, Харкові. Основною задачею таких судів була не тільки боротьба з підлітковою злочинністю, але й захист прав та свобод неповнолітніх, а також прийняття заходів по відношенню до сиріт та безпритульних [11, с. 97].

Центральною фігурою нового спеціального інституту був суддя, якому були надані достатньо великі права щодо вирішення долі засуджених дітей. Суддя, який розглядав справи по відношенню до неповнолітніх, обирався населенням,

153

яке проживало на території судового округу. Особливі вимоги висувалися до спеціальної підготовки кандидата на посаду судді, який, окрім іншого, повинен був володіти медичними, психологічними та педагогічними знаннями.

З метою огородження дитини від зайвих психологічних травм, розгляд справ неповнолітніх здійснювався суддею одноособово, судове засідання велося при закритих дверях за спрощеною процедурою, яка в основному зводилася до бесіди судді з підлітком за наявності батьків або опікунів. В якості впливу переважно застосовувалося призначення опікунського нагляду. Для цього при судах діяв інститут опікунів. До кожного судді прикріплювалося, як правило, по п’ять штатних опікунів та декілька опікунів з благодійних організацій, які діяли на суспільних засадах.

19 квітня 1909 р створено Закон «Про виховальні та виправні заклади для неповнолітніх». Положення нормативного акту визначали строки утримання вихованців в вищезазначених закладах, в залежності від умов, за яких вони поміщувалися туди. У тому випадку, коли засуджувалися неповнолітні, які не мали власного житла, вони утримувалися до певного перевиховання, але в будь-якому випадку не менше року, але до досягнення 18 ти річного віку. Термін знаходження в закладах обмеження волі вихованця визначався педагогічною радою. Була узаконена система надзору за діяльністю закладів, який здійснювався губернатором, в’язничним інспектором на місцях, а в імперії Головним В’язничним Управлінням. У законі були закладені основні вимоги до змісту Статутів закладів. Цей документ був першим нормативним актом, який регулював основні питання внутрішнього життя виправних закладів. Положення закону містили встановлену необхідність патронату над неповнолітніми після відбуття покарання [12, с. 190].

Таким чином, основні принципи, покладені в основу створення ювенальної юстиції – це позитивні зміни на користь особи неповнолітнього, такими змінами є особливий суддівський захист неповнолітнього під час засідання, яке відбувалося, зазвичай, в закритому режимі, застосування м’якішого покарання, а також заміна його караючої направленості на більш діяльну – виховну.

Література:

1. Зак А. И. Характеристика детской преступности. – М., 1910. – 97 с. 2. Беляева Л. И. Становление и развитие исправительніх заведений для несовершеннолетних правонарушителей в России. – М., 1993. – 308 с. 3. Полное Собрание Законов Российской империи. – Собрание ІІ. – Т. VII. – СПб., 1864. – № 1532. 4. Там само. – 1866. – № 1741. 5. Лихова Т. Преступность несовершеннолетних и ее причины. / / Законность. – М., 2011. – С. 46 48. 6. Беляева Л. И. Вказана праця. 7. Остроумов С. С. Очерки по истории уголовной статистики дореволюционной России. – М., 1961. – 389 с. 8. Дриль Д. А. О мерах борьбы с преступностью несовершеннолетних. – СПб., 1908. – 79 с. 9. Белаева Л. И. Вказана праця. 10. Тарнавский Е. Н. Движение числа несовершеннолетних осужденных в связи с общим числом преступности в России за 1901 1910 гг. / / Журнал Министерства юстиции. – 1913. – № 10. – С. 45. 11. Лунеев В. В. Преступность ХХ века: мировые, региональные и российские тенденции. – М., 2005. – 277 с. 12. Беляева Л. И. Вказана праця.

154

УДК [94 (680):32] «1980 / 1984»

Сорокин П. Е. (г. Москва, Россия)

ПЕРЕЛОМ В ПОЛИТИЧЕСКОМ КУРСЕ ЮАР:

ОТ АПАРТЕИДА – К ДЕМОКРАТИИ (1980 1984 ГОДА).

Одна из главных проблем, которая встаёт в современном мире – это проблема режима апартеида в Южной Африке. Если апартеид сравнивать с другими режимами, царившими в мире в XX веке, то его можно поставить

водин ряд с фашистским нацизмом, который проповедовал Адольф Гитлер и его окружение в Германии.

Термин «апаретид» впервые появился 26 марта 1943 года в африканской газете «Ди Бюрхер». А 25 января 1944 года премьер-министр Д. Малан употребил его в своей речи в парламенте, указав, что такая политика будет направлена на «Обеспечение безопасности расы и христианской цивилизации» [3, с. 86].

Для того чтобы лучше понимать ситуацию, сложившуюся в ЮАР нужно дать определение режима апартеида. В «Социологической энциклопедии» приводится определение Юдиной Т. Н.: «Апартеид – это крайняя форма расовой дискриминации, политика разделения населения по расовому признаку, лишение определенных групп населения в зависимости от расовой принадлежности политических, социально-экономических и гражданских прав вплоть до территориальной изоляции» [2].

Вначале 80 х годов XX века внутри и внешнеполитические противоречия в ЮАР заставили правительство начать процесс по пересмотру идеологии апартеида.

Впервую очередь новые политические взгляды были вызваны двумя факторами. Первым фактором является активизация национально-осво- бодительного движения под эгидой Африканского национального конгресса (АНК). Вторым стало давление на нового премьер-министра Питера Боту (1978 1984 – премьер-министр; 1984 1989 – президент) санкций, наложенных на ЮАР странами ООН.

После прихода к власти нового правительства усилились противоречия внутри Национальной партии.

Вкабинет министров входили националистически настроенные политические деятели, и именно они играли ключевую роль в формировании внутреннего и внешнего политических курсов страны. Все попытки ввести

вгосударстве, какие либо изменения в сторону смягчения апартеида вызывали крайнее недовольство.

Всложившейся ситуации власть Претории продолжала проводить репрессии внутри страны. За короткий промежуток времени было арестовано много членов АНК, из которых 15 погибли [5, с. 79].

Новый премьер не мог сразу пойти на предоставление небелым гражда­ нам ЮАР даже частичных свобод. Это было вызвано тем, что Национа-

155

листическая партия имела все шансы потерять своё влияние, и в итоге это могло привести к свержению действующего режима в стране.

Одним из самых важных документов который был принят внутри партии сразу после прихода к власти Питера Боты, являлась «Тотальная стратегия». В документе говорилось о приоритетном направление развития государства, которое заключалось в сохранение любым путём власти у белого меньшинства, но при этом ставилась задача смягчить режим апартеида. Однако руководство партии оставалось сторонником борьбы против национально-освободительного движения, как на территории ЮАР, так

ив других странах Африки. В связи с этим основной идеей новой стратегии была борьба «против коммунистической угрозы».

Председатель Южноафриканской коммунистической партии (ЮАКП) Ю. Даду отзывался о новой политике Националистической партии так: «С самого своего основания эта партия претендовала на роль выразительницы интересов всех африканеров, независимо от их социального положения

иклассового происхождения. Однако постепенно в ней стали брать верх желания и запросы крупной африканерской буржуазии. А та, как и прочие группировки большого бизнеса, объективно заинтересована в установлении наиболее одиозных проявлений апартеида, сковывающих развитие производительных сил. Теперь лидеры националистической партии уже не выступают от лица африканерской общины в целом, а представляют интересы южноафриканского монополистического капитала. Взятая на вооружение правящим режимом «тотальная стратегия» есть, по сути дела, попытка приспособить расистские порядки к нуждам и потребностям крупным монополиям, погасить разгорающееся пламя народного гнева, не допустить дальнейшей революционизации угнетённых масс» [1, с. 32].

К1980 м годам в белом население страны происходит разделение на два лагеря. Первый состоял из средних и низших слоёв государственных служащих, в которые входили исключительно белые, а второй – высший слой, в который входили лидеры и основные деятеля Националистической партии. Если руководство партии (высший слой) было вынуждено искать подход к решению вопросов, связанных с интересами различных народностей, которые проживали на территории ЮАР, то остальные составляли сильно правую оппозицию курсу правительства.

Проявление новых тенденций в политике было вызвано усилением двух более влиятельных лагерей – военных и бизнесменов, которые выступали за смягчение режима апартеида. Главные лозунги военных были посвящены изменению внешней политики страны, которая в это время испытывала большие трудности из за санкций. В свою очередь бизнесмены хотели внести поправки в законодательство для дальнейшего экономического развития государства. С этого момента Южноафриканская республика вступила в эпоху перемен и реформ.

Питер Бота говорил о вмешательстве бизнесменов в политику так: «У нас (правительства и бизнеса) есть свои различия, но мы идём по сов-

местному пути планирования национальной стратегии ЮАР» [4, с. 156].

156

Так же бизнес круги настаивали на решительной борьбе со всеми силами, которые будут противостоять новому курсу, даже включая членов кабинета министров. Один из бизнесменов Крис Гриффит сказал такие слова о предстоящих реформах: «Необходимо изменить идеологию апартеида, тогда как все действия правительства направлены на приспособление апартеида, а не на изменение его идеологии. Не существует причин, по которым мы не можем изменить идеологию. Пока господствует эта идеология, у нас не будет шансов на экономический рост» [4, с. 159].

Всвязи с этим Бота и его советники выдвинули идею по развитию экономического положения в стране. В первую очередь она была связана

сбантустанами. Премьер-министр ЮАР предлагал создать так называемые «районы развития» из бантустанов, прилегающих к местам, где проживало белое население страны. Государство должно было в свою очередь помочь предпринимателям, из белых районов, принимающим участие в этой программе денежным финансированием, которое получат от увеличения налогов в центральных экономических районах.

Вначале ноября 1981 года состоялся съезд Националистической партии в Претории. Ряд деятелей во главе с лидером трансваальских националистов А. Треурнихтомпризвалилидерастраныотказатьсяотпроводимыхимреформ под угрозой выхода из кабинета министров. Правительство стояло на перепутье, с выбором для себя и страны дальнейшего политического курса.

Премьер-министр ЮАР остался приверженцем взглядов крупных бизнесменов и военных, встать на путь смягчения апартеида. Треунихт не хотел признавать такого изменения в политике государства, и на заседании парламентской фракции в феврале 1982 года высказался категорически против таких преобразований. Во время голосования, на котором ставился вопрос о будущем государства и его политического курса победил с большим перевесом Питер Бота (100 депутатов за Боту; 20 депутатов и министр образования и профессионального обучения Ферди Харценберг проголосовали за идеи Треунихта).

После этих событий произошёл полный раскол в партии и к 20 марту Треурнихт был снят со всех занимаемых постов и исключён из партии. На что он ответил созданием Консервативной партии, которую сам и возглавил.

Ещё до раскола партии, предвидя обстановку складывающуюся в стране за счёт усиления позиций правых тенденций среди белого населения, в 1981 году Питер Бота принимает решение о переносе выборов в парламент на 18 месяцев раньше. Датой выборов было назначено 29 апреля 1981 года. В результате их Национальная партия выиграла, но по сравнению с выборами 1977 года проиграла 12,5 % [4, с. 160]. Это было главным показателем отношения к проводимой политике нового правительства, от которой они не могли отказаться.

Сразу после выборов в парламент членам Национальной партии, которые поддерживали премьер-министра, предстояло законодательным путём получить возможность влиять на складывающуюся ситуацию в стране для

157

проведения новых реформ по изменению режима апартеида. В связи с этим начались разработки конституционного законодательства.

Посленедолгихгосударственныхпроцедур,проектконституционнойреформы был выдвинут для поддержания на различных заседаниях парламента и Националистической партии. Несмотря на широкую критику, в конце июля 1982 года проект был единогласно поддержан на общенациональном съезде партии в Блумфонтейне, а осенью на провинциальных съездах.

После четырёх месячных обсуждений и столкновений, между различными представителями белых партий, в парламенте с мая по сентябрь 1983 года была принята новая конституция (9 сентября 1983 года).

Следующим важным шагом было вынесения конституции на народный референдум. Он состоялся 2 ноября 1983 года. Опасаясь, что цветные

ииндейцы не поддержат закон и сорвут его окончательное принятие, было принято решение, в котором говорилось об отстранение небелого населения от голосования. В итоге конституция была принята большинством го-

лосов (почти 66 %) [4, с.162].

Новая конституция является третьей по счёту за всю историю страны. Но за это время нечего не изменилось в понимании её со стороны белого населения. Как и предыдущие она была разработана белым меньшинством, составляющим на тот момент всего 15 % всего населения ЮАР.

По конституции учитывались права всех слоев населения кроме африканцев. После этого события АНК активизировал непосредственное участие в решении внутриполитической ситуации.

Руководство страной, потребовало от конгресса прекращения вооружённой борьбы, оно было готово сесть за стол переговоров. Но президент конгресса О. Тамбо заявил следующие: «Если режим Боты хочет вести переговоры с АНК, то такие переговоры могут быть, лишь об одном – как демонтировать апартеид. Иначе нам говорить не о чем» [3, с. 35].

По новой конституции 1984 года ЮАР становилось президентской республикой. Президент осуществлял контроль почти над всеми ветвями власти. Разумеется после вступления конституции в силу, новым президентом 4 сентября 1984 года стал Питер Бота (14 сентября 1984 года состоялась церемония иногурации).

Эти события стали новым витком для дальнейшего развития ЮАР,

истановление его на демократический путь.

Литература:

1. ЮАР и страны южноафриканского региона. – М.: Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1987. – 256 с. 2. Социологическая энциклопедия: В 2 т. / Национальный общественно-научный фонд; рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин.

М.: Мысль, 2003. Т. 1. С. 56.: http://voluntary.ru / dictionary / 949 / word / aparteid 3. Шу-

бин Г. В. ЮАР: создание нерасового государства. – М.: Институт Африки, 1998. – 202 с.4.ТихомировВ. И.Партияапартеида.–М.:Издательство«Наука»,1987 215 с.5.Южная Африка: борьба против апартеида. – М.: Издательсво «Наука», 1991 205 с.

158

УДК 272 745.4 9

Стецькович С. І. (м. Київ)

ІНКВІЗИЦІЯ, ЇЇ РОЛЬ У ЦЕРКОВНІЙ ТА ПОЛІТИЧНІЙ ІСТОРІЇ

a wild monster, of such strange form and horrible mien that all Europe trembles at the mere mention of this name.

Самуель Уске (початок XVI ст.) [6, c.305]

Завдяки домінуванню католицької церкви суспільству Західної Європи в Середньовіччі вдалося досягти небувалої організаційної єдності. Проте ця зовні позитивна єдність мала і негативні сторони. Так, на усіх, хто стояв поза Церквою, зверталися агресія й нетерпимість. Її жертвами ставали мусульмани, євреї, а згодом і інакодумці всередині Церкви – єретики. Єресі суворо засуджувалися – із ними жорстко боролися протягом усієї історії християнства [1, c. 127].

Проте спеціальний орган для боротьби з єретиками і єрессю сформувався не одразу. Попри довгий період існування т. зв. «інквізиції до інквізиції» (так іноді називають судові процеси над інакодумцями до середини ХІІІ ст.), офіційно вона була утворена лише в 1232 р., після завершення хрестового походу проти альбігойців. Близько семи століть після падіння Західної Римської імперії переслідування за єресь були рідкісними і легкими [7, c.17]. Свою назву інквізиція отримала від латинського слова, що означає «розслідування» і одразу відійшла в безпосереднє папське підпорядкування. Ініціатором її створення окрім самого папи Григорія ІХ був імператор Священної Римської імперії німецької нації Фрідріх ІІ. Від своїх витоків інквізиція керувалася і комплектувалася переважно монахами Домініканського ордену [1, c.128].

Один із пропагандистів інквізиції Парамо згодом писав, що першим інквізитором був Господь, а вигнання Адама і Єви з Едему має слугувати за зразок для інквізиторів [7, c.3]. Насправді ж уважають першим висвяченим інквізитором Домініка де Гузмана, завдяки якому інквізиція відійшла до рук домініканців [7, c.32].

Причина виділення інквізиції в окремий підконтрольний орган крилась у недоліках попередніх методів боротьби з єрессю. До цього суд над порушниками канонів і догм належав до компетенції єпископів, а ті сильно залежали від світської влади. Крім цього, територія юрисдикції єпископів була поділена на діоцези і переслідуваним часто достатньо було залишити діоцез єпископа, що його звинувачував, для того, щоб опинитися на свободі.

Для зайняття посади інквізитора існував віковий ценз (40 років). Діяльність ґрунтувалася на системі трибуналів. Вони спершу очолювалися двома інквізиторами із рівними правами, та згодом ця схема виявилась занадто

159

громіздкою і незручною з огляду на швидкість прийняття рішень і їх переконливість, отож надалі трибуналом керував лише один інквізитор.

Класичним прикладом інквізиції вважається та, що діяла в Іспанії з ХІV по XVIII ст., коли її тут відновили із завершенням Реконкісти. Саме про неї збереглося найбільше джерел і власне її діяльність була найбільш регламентованою, тому в контексті даного реферату буде помітною опора саме на іспанський приклад.

Станом на середину XVI ст. лише на Іберійському півострові було 15 трибуналів. Окрім цього, деяка їх кількість діяла в іспанських заморських колоніях, будучи однією з головних засад успішної Конкісти. На думку російського дослідника Захара Плавскіна, інквізиція в Іспанії розбудувала досконалу модель адміністративної піраміди для управління всією країною [5, c. 53].

Іспанський король Філіп ІІ казав, що причинами руїни народу є неуцтво у вірі та звичаях, відсутність того, хто навчив би його і відсутність інквізиції [6, c. 255]. Звідси ідея, що інквізиція необхідна народу, без неї не проживе.

Королі легко впустили інквізиторів на Піренеї, адже для Реконкісти використовувались папські гроші. Окрім цього, трибунали сприяли стабільності й порядку в регіоні [7, c. 132]. Після завершення Реконкісти з’явився сенс у продовженні плідного співробітництва, хоча раніше кастильські володарі, на відміну від арагонських, не особливо любили інкві-

зиторів [7, c. 232].

Структурно інквізиція поділялася на ранги. Вищий ранг – інквізитори. Нижчий – позаштатні експерти і радники, богослови, а також їх штатні відповідники – прокурори, нотаріуси і секретарі. Ще нижчий – альгвасили (судові виконавці), начальник тюрми, завідувач казною, лікар, адвокат, цирульник. Найнижчий ранг – тюремні наглядачі, зберігач конфіскованої власності та ін. [5, c. 54].

Головною групою населення, проти якої наполегливо діяли іспанські трибунали, були не єретики, а євреї та мусульмани, а особливо марани (хрещені євреї) та моріжки (хрещені мусульмани). Інквізитори ревно спостерігали за вірністю неофітів своїй новій вірі і тих, які поверталися в юдаїзм чи іслам, жорстоко карали [7, c. 65].

Час від часу трибунали організовували на площах великих міст автодафе – публічні страти засуджених. Участь у них усіляко заохочувалась – за це можна було отримати 40 днів індульгенції [2, c. 146].

Контроль був майже тотальним. Якщо хтось у стресовому стані сказав би щось зле на сусіда, міг наступного дня стояти перед трибуналом [6, c. 260].

Цікаву точку зору висловив дослідник з Єльського університету Г. Кеймен. На його думку, в діях іспанської інквізиції був присутнім і етнічний елемент, адже в XVI ст. каталонці становили більше половини засуджених нею [6, c .258].

160