Sbornik_Bondarevskiy_2012

номних країн Росії матиме повні гарантії в федеративнім ладі Росії; 3) тому єдиною і відповідною формою державного устрою з’їзд уважав федеративну, демократичну республіку російську; 4) одним з головних принципів української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, що живуть в Україні.» [4].

Ідеї лідерів Центральної Ради щодо статусу України у складі Російської федерації знайшли практичне відтворення у постановах скликаного 23 вересня 1917 р. у Києві з’їзду представників народів і областей, що прагнули до федеративної перебудови Росії. До столиці України прибули 85 делегатів – українців, білорусів, литовців, молдован, грузинів, козаків Дону і Кубані від провідних національних організацій, які визнавали федеративний принцип існування державних утворень у складі Росії.

Почесний голова з’їзду Грушевський у вступній заяві наголошував: «Ми прийшли вже сюди ісповідниками федеративного принципу. І ні в кого з нас не було сумніву щодо необхідності, в інтересах народів Росії, негайного переведення федеративного ладу… Нехай живе ся нова федеративна республіка!» В резолюції з’їзду «Про федеративний устрій Російської республіки» визначено основні напрямки вирішення національних проблем народів колишньої Російської імперії: забезпечення національного визволення, побудову демократичного суспільства, децентралізацію державного будівництва, перетворення Росії на федеративну республіку [5, арк. 1 6].

Цю ж тезу М. Грушевський розвинув у заключному слові: «Україна не йде через федерацію до самостійності, бо державна незалежність лежить не перед нами, а за нами. Ми уже раніше об’єдналися з Росією як незалежна держава і своїх прав ніколи не зрікалися. Ми визнаємо за народами право на самоозначення аж до відокремлення і сформування власної держави – за умови, щоб одна нація не гнобила іншу. Ми закликали всіх до федералізму кілька місяців тому. Ми повинні створити той «палац народів», у якому всім нам повинно житися вільно і гарно.» [6].

М. Грушевський вважав, що федерація з Росією можлива лише на засадах: 1) Росія повинна виявити себе як демократична республіка, яка відкидає імперіалізм і централізм; 2) між партнерами повинні встановитися рівноправні взаємини у сфері оборони, торгівлі тощо; 3) Україна має право встановлювати дружні зв’язки з новоствореними на території колишньої Російської імперії національними державними утвореннями, перш за все сусідніми; 4) Росія повинна визнати Україну та інші республіки самостійними державами. Згідно з концепцією Грушевського, Україна повинна посісти рівноправне місце у колі європейських держав [1, с. 155].

М. Грушевського обґрунтовував ідею суверенності України і можливі варіанти її здобуття у надзвичайно складних внутрішніх і зовнішньополітичних умовах. Зрозуміло, стверджувати, що голова ЦР був виразним державником самостійником від початків Української революції було б відступом від історичної правди. Але історія свідчить, що його

101

автономно-федералістські погляди істотно еволюціонували до промовистих III і IV Універсалів, в яких проголошено повну незалежність України і визначено напрями її подальшого державного будівництва.

Упродовж 1917 р. ЦР вважала головною концепцією державного будівництва автономію України, яка, власне, користувалася переважною підтримкою суспільства. На наш погляд, завдяки цій концепції і стратегії проводу Центральної Ради вдалося вистояти у жорсткому дипломатичному протистоянні з Тимчасовим урядом Росії, а згодом більшовицьким Раднаркомом. Центральній Раді вдалося стати в конструктивну опозицію до уряду і не тільки зберегти себе в жорстокій політичній боротьбі, але й домогтися певних урядових поступок. І лише постійне нагадування та підкреслювання української сторони, що вона діє в межах гасел автономії України у складі федеративної Росії не давало Тимчасовому урядові привід розправитися з Центральною Радою, так як це він зробив з парламентом Фінляндії [7, с. 20].

Не слід забувати, що на території України знаходились у підпорядкуванні Тимчасовому урядові Південно-Західний і Румунський фронти загальною чисельністю біля двох мільйонів вояків, а також адміністративні структури – органи російського центру. Ліквідувати ЦР, особливо у перші місяці її існування, вони могли без будь-яких зусиль, як це сталося у Фінляндії. Іншим чинником, який виправдовував далеку від радикальної тактику ЦР у сфері державного будівництва, була орієнтація на Антанту, до якої належала Росія. М. Грушевський не приховував своїх симпатій і усіляко відхрещувався від звинувачень у пронімецьких настроях, заявляючи, що ні він, ні його оточення не є германофільським.

Більшовицький переворот 25 жовтня 1917 р. у Петрограді мав би спонукати ЦР до перегляду старих концепцій державного будівництва. Проте не визнаючи більшовицького режиму, що прийшов у Росії до влади, у проголошеному Ш Універсалі про утворення УНР зазначалося: «Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів» [1, с. 184 187].

Отже, автономізм, на відміну від цілком негативної оцінки його І. Ли- сяком-Рудницьким, на думку В. Верстюка, поряд із самостійництвом, був одним з варіантів осягнення одного і того ж результату – побудови Української держави. Саме під впливом зовнішніх і внутрішніх обставин провід ЦР міг вдатись до більш поміркованих і обережних дій. Але загальна логіка незворотності процесу неминуче призвела до проголошення незалежності, як це сталося 22 січня 1918 р. з оприлюдненням IV Універсалу. Як наголошував М. Грушевський, цей акт означав «кінець московської орієнтації.» Проте спромігшись заманіфестувати самостійність України, діячі ЦР виявилися неготовими до реального державного будівництва, і виявилися не готовими до боротьби за владу будь-якою ціною і проти такої сили, як

102

більшовики, та не знайшли ефективних контрбільшовицьких аргументів, за винятком запрошення німців в Україну [8, с. 23 24].12

Загалом, віддамо належне Центральній Раді за те, що в історії націо- нально-визвольних змагань українського народу за незалежну суверенну державу вона справедливо зайняла гідне місце. При всіх прорахунках і поразках першого етапу української революції, треба відзначити, що саме в добу Центральної Ради вперше за багато віків народ отримав право називатися сучасною політичною нацією, а Україна увійшла у світове співтовариство як окрема самостійна держава.

Література:

1. Великий українець: матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / [упоряд. А. Демиденко та ін. ]. – К.: Веселка, 1992. – 552 с. 2. Винниченко В. Відродження нації: (Історія укр. революції, марець 1917 р. – груд. 1919 р.): в 3 ч. / В. Винниченко. – К.; Відень: Дзвін, 1920. – Ч.1. – 348 с.; Ч.2. – 328 с.; ч.3. – 535 с. 3. Вісник Союзу Визволення України. – 1917. – 19 серпня. 4. Вільне слово. – 1917. – 5 травня. 5. ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Фонд Української Центральної Ради. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 1 6. 6. Нова Рада. – 1917. – 17 вересня. 7. Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради / В. Верстюк / / Укр. іст. журн. – 1997 – № 5 – С.18 38. 8. Верстюк В. Українська Центральна Рада / В. Верстюк. – К.: Заповіт, 1997. – 344 с. – Бібліогр.: с. 266 277. – Дод.: с. 278 341.

103

УДК 94 (100):327.56 «1918»

Демченко О. П. (м. Одеса)

МУДРОССЬКЕ ПЕРЕМИР’Я 1918 Р.

І АНГЛО-ФРАНЦУЗЬКІ ПРОТИРІЧЧЯ

До осені 1918 р. неминучість поразки країн Четверного союзу ставала очевидною. Перед керівництвом провідних країн Антанти, а саме Великобританії та Франції, постало завдання чіткого визначення пріоритетів післявоєнної політики. Поточна обстановка створювала безліч питань, від рішення яких залежав післявоєнний розклад сил у світі. Одним із ключових було питання про долю Османської імперії, в якому тісно перепліталися долі таких регіонів, як Кавказ, Балкани, Східне Середземномор’я, Месопотамія, Персидська затока, Чорноморські протоки і Мала Азія [8, с.69]. Саме навколо нього розпочалось загострення відносин між Великобританією та Францією. «Перемир’я з турками єдиний раз серйозно посварило мене з Клемансо», −писав у своїх спогадах прем’єр-міністр Великобританії Д. Ллойд Джордж [4, С.165].

Приводом до англо-французького конфлікту з приводу виводу Туреччини з війни стало те, що після перемоги над Болгарією, головнокомандуючий союзними військами на Балканах французький генерал Ф. д’Еспері, прозваний англійськими моряками «Desperate Frankie» (відчайдушний Френкі) [13, р.41], вирішив розформувати британські сили в Салоніках, що знаходилися під командуванням генерала Б. Мільна. Частину з них він планував використати у Болгарії, а інша частина під його командуванням повинна була наступати разом з французькими військами на Стамбул. «Французи дуже хотіли оволодіти цим містом власними силами. Вони, здається, в тайниках душі побоювалися, що якщо ми, англійці, накладемо руку на Константинополь, то ми, можливо, почнемо, незалежно від союзників, будувати свої власні плани щодо подальшої долі цього міста», −пригадував Д. Ллойд Джордж [4, с.141]. Така поведінка французького генерала викликала занепокоєння в уряді Великобританії. Д. Ллойд Джордж одразу ж заявив протест прем’єр-міністру Франції Ж. Клемансо. Після недовгих вагань останній відправив Ф. д’Эспері інструкцію повернути британські частини на колишні позиції на східному секторі союзної лінії.

Також Ж. Клемансо повідомив йому постанову міжсоюзницької конференції 7 9 жовтня 1918 р. про подальший хід операцій на балканському фронті. Згідно з її рішеннями уряди Великобританії, Франції та Італії погоджувались на тому, що операції союзників проти Туреччини повинні були розвиватися на наступних основах: по перше, частини союзних армій Сходу, що наступали на Стамбул, мали знаходитись під безпосереднім командуванням британського генерала, який у свою чергу мав підкорятись наказам союзного головнокомандувача. По-друге, частини союзних армій

104

Сходу, що наступали на Стамбул, повинні складатись, головним чином,

збританських військ, але також включати французькі, італійські, грецькі і сербські війська. І по третє, у свою чергу британські війська мали прийняти участь в операціях на півночі [4, с. 141].

Однак цим англо-французький конфлікт з приводу виводу Туреччини

звійниневичерпувався.Так,колинасоюзнійконференції9жовтня1918 р.під час вирішення питання хто командуватиме союзними морськими силами, які мали нанести удар по Чорноморським протокам і Стамбулу, представники Великобританії наполягаючи на тому, щоб цими силами командував англійський адмірал, наштовхнулися на супротив французів [4, с .166].

Урезультаті даного непорозуміння, 15 жовтня 1918 р. Д. Ллойд Джордж відправив листа Ж. Клемансо, в якому просив його не відкладати дану справу і погодитися з пропозицією Великобританії. У ньому він вказував, що Англія винесла на своїх плечах головний тягар боротьби проти Туреччини, і тому вона ні за що не погодиться кому б то не було передовірити командування морськими силами, що діють проти Стамбулу. «Я не бачу можливості виправдати перед лицем народу Британської імперії той факт, що у той момент, коли йде останнє змагання з Туреччиною, командування морськими силами, у своїй переважній більшості англійськими, на театрах війни, які пов’язані зі спогадами про самі героїчні і відчайдушні подвиги

військ, які прибули з усіх кінців Британської імперії, буде також передано французькому адміралові», − писав Д. Ллойд Джордж [4, с.166].

Усвою чергу у відповіді Д. Ллойду Джорджу від 21 жовтня 1918 р., Ж. Клемансо вказував, що англійці, приділивши головну увагу боротьбі проти турок, у такій же мірі обмежили свою допомогу Франції у війні проти Німеччини. Він стверджував, що оскільки Франція має найбільші інтереси у Туреччині, є її головним кредитором, оскільки більшість банків і підприємств у Стамбулі належать французькому капіталу, то командування морськими силами, що діють у Чорноморських протоках, повинно очолюватись саме французьким адміралом [4, с. 166].

Увідповідь на дану заяву Д. Ллойд Джордж у своєму черговому відвертому листі від 25 жовтня 1918 р. заявляв: «Громадська думка Англії ніколи не потерпить того, що британці повинні відмовитись від морського командування на тому театрі війни, на якому британські війська протягом усієї війни зазнавали важких жертв, на якому загинуло стільки синів не лише однієї Великобританії, але і Австралії, Нової Зеландії і Індії. Я тому серйозно сподіваюся, що Ви знайдете шлях до угоди, у якій командування на Егейському морі і наступ на Константинополь, з моря залишаться у руках британського адмірала» [4, с. 167].

Окрім дипломатичного листування двох прем’єрів з приводу вирішення протиріч стосовно виводу Туреччини з війни, британські урядові й військові діячі намагались вирішити їх шляхом переговорів з останньою. «Турки вважали за краще мати справу саме з нами. Так або інакше, турки

105

присікли мою суперечку з Клемансо, звернувшись безпосередньо до адміралаКолторпауМудросізпроханнямпроперемир’я»,−згадувавД. Ллойд Джордж [4, с. 167]. Вагому роль в англо-турецьких переговорах відігравав, генерал Ч. Таунсенд, який перебував у турецькому полоні після падіння Кут-Ель-Амарі у 1916 р. Саме він розпочав переговори з турками відносно умов перемир’я. У своїх повідомленнях британському уряду Ч. Таунсенд попереджав, що ні в якому разі не можна йти на зустріч французам, що справа перемир’я має бути цілком зосереджена в англійських руках. Він наполягав на тому, щоб Чорноморські протоки були зайняті лише британським флотом. «Поява французького флоту в Протоках, − писав Ч. Таунсенд, − матиме сумні наслідки» [3, с. 175 176; 4, с. 167; 11, р. 54]. У. Черчіль писав пізніше, що «після перемир’я турки говорили»:.. ми заслуговуємо покарання, але нехай нас покарає наш старий друг − Англія» [9, с. 247]. Одночасно військовий міністр Туреччини Х. Рауф-бей, що брав участь у підписанні Мудроського договору, вважав, що «союз Туреччини з Англією забезпечив би їй відновлення меж 1876 року на Кавказі» [1, с. 16].

20 жовтня 1918 р. генерал Ч. Таунсенд прибув у Мудрос в якості емісара від А. Ісмета-паші просити про перемир’я. Турки, на його думку, дозволили б англійцям узяти у свої руки дарданельські форти, якщо останні пообіцяли б їм підтримку проти німців у Туреччині і на Чорному морі[4, с. 167]. 30 жовтня 1918 р. на борту англійського крейсера «Агамемнон» С. Калторпом і Х. Рауф-беєм був підписаний договір про перемир’я [7, с. 163; 14, р. 133].

Військова перевага Англії на Близькому Сході була використана британськимурядомдляпред’явленнятурецькимделегатамсвоїхумовперемир’я. Французький адмірал Ч. Амет, уповноважений своїм урядом взяти участь

упереговорах, не був допущений адміралом С. Калторпом на борт крейсера [5, с. 711; 8, с. 71; 10, р. 15 18]. Окрім недопущення французького адмірала на борт «Агамемнона», на англійських аванпостах впродовж декількох днів був затриманий турецький уповноважений, відправлений до командувача союзними військами на Близькому Сході генерала Ф. д’Эспері [2, с. 103]. Умови перемир’я, підготовлені задовго до капітуляції Туреччини у кабінетах Форін Оффісу [4, с. 139], диктував С. Калторп, хоча вони були запропоновані туркам від імені союзників, які, як визнавав згодом французький президент Р. Пуанкаре, навіть не підозрювали про існування такого проекту [6, с. 399; 11, р. 56 57]. Таким чином Мудросське перемир’я було, лише формально перемир’ям [7, с. 163] між Туреччиною і Антантою. За фактом підписання, це було перемир’я між Великобританією і Туреччиною [12, р. 4].

Така поведінка Англії викликала невдоволення у Ж. Клемансо та міністра закордонних справ Франції С. Пішона. На міжсоюзній конференції

уПарижі під час гострої дискусії стосовно вчинку С. Калторпа, Д. Ллойд Джордж заявив, що «Я, право, здивований таким недоліком великодушності з боку французького уряду. Англійці розбили три або чотири турець-

106

кі армії і втратили сотні тисяч чоловік у війні з Туреччиною. Інші уряди послали тільки декілька чорних полісменів, які повинні були наглядати за ними, щоб ми не вкрали труни господньої. Коли ж справа дійшла до підписання перемир’я, який вони піднімають шум» [4, с. 168].

Його підтримав міністр закордонних справ Великобританії А. Бальфур. Він заявив, що якщо французи будуть наполягати на цьому питані, то Великобританія передасть його на загальне обговорення у Версаль: «потрібно буде встановити раз і назавжди, чи повинне кожне перемир’я бути підписано представниками усіх союзників. Перемир’я з Болгарією було проведене Франше д’Эспері одноосібно; Мільн у переговорах не брав участі, хоча болгарські мирні пропозиції були адресовані британському уряду» – заявляв А. Бальфур [4, с. 168]. Врешті-решт, порадившись з С. Пішоном Ж. Клемансо заявив, що, оскільки перемир’я вже, ймовірно, підписано, вони згодні прийняти це як завершений факт. Так був вичерпаний англофранцузький конфлікт [4, с. 168].

Мудросське перемир’я відкрило для англійського флоту вхід у Дарданелли,БосфоріЧорнеморе.13листопада1918 р.убухтіЗолотийРігі назовнішньому рейді Стамбулу під проводом британських дредноутів «Супербе», «Темараір», «Лорд Нельсон» і «Агамемнон» [10, р. 9] з’явилась ескадра Антанти, більшість якої складали англійські судна. Встановлення контролю над Стамбулом і Протоками не обійшлося без розбіжностей. Французи квапились висадити десант у Стамбулі, щоб узяти під контроль залізницю, яка веде в Сирію. Англійці були проти цієї ідеї і прагнули спочатку узяти під свій контроль Чорноморські протоки під приводом необхідності очищення їх від мін. Згодом Стамбул був розділений на три зони. Стара (візантійська) частина міста була зайнята французами, райони за Золотим Рогом (Пера, Галату та ін.) − англійцями, а азіатська частина (Скураті) − італійцями. Таким чином, французи контролювали район, насичений історичними пам’ятниками, а англійці урядовими установами [8, с. 72]. Окрім цього у зайнятому військами після перемир’я з Туреччиною Стамбулі «британські агенти, − згадував помічник Ж. Клемансо А. Тардьє, − у цей час ведуть дієву пропаганду проти французів, яких вони виставляють «розчленителями» і грекофілами» [2, с.104].

Отже, вирішивши конфлікт з Францією на свою користь, Великобританія після підписання Мудросського перемир’я отримала під свій контроль Стамбул і Чорноморські протоки. Це дозволило її зміцнити свої позиції на Близькому Сході і перетворитись на домінуючу політичну і військову силу у даному регіоні, а також приступити до реалізації своїх планів.

Література:

1. Аллахвердов С. Ю. Государственнонациональное строительство Турции: Внешняя и внутренняя политика (1919 1923 гг.): Дис. канд. ист. наук. – Днепропетровск: Днепропетровский гос. ун-т., 1996. − 201 с. 2. Кряжин В. Борьба за

107

проливы / / Новый Восток. − 1922. − № 2. − С.83 126. 3. Лемин И. М. Внешняя политика Великобритании от Версаля до Локарно 1919 1925. − М.: Издательство политической литературы, 1947. − 448 с. 4. Ллойд Джордж Д. Военные мемуары. Т. VI. − М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1937. − 252 c. 5. Машевський О. П. Проблема Чорноморських проток у міжнародних відносинах (1870 р. − початок 1920 х рр.). − К.: «Аквілон-Плюс», 2010. − 792 с. 6. Пуанкаре Р. На службе Франции. Воспоминания за девять лет. Т. II. − М.: Соцэкгиз, 1936. − 526 с. 7. Русаков К. А. Проблема Черноморских проливов во внешней политике Великобритании, 1892 1920 гг.: Дис… канд. ист. наук. − Луганск: Луганский национальный педагогический ун-т им. Тараса Шевченка, 2003. – 202 с. с.164. 164 165. 8.Фомин А. М.Война с продолжением. Великобритания и Франция в борьбе за «Османское наследство». 1918 1923. − М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. −456 с. 9. Черчиль В. Мировой кризис. −М., Л.: Госвоениздат, 1932. − 328 с. 10. Bush B. C. Mudros to Lausanne: Britain’s Frontier in West Asia, 1918 1923. − Albany, N.-Y.: State University of New York Press, 1976. −430 p. 11. Cumming H. FrancoBritish Rivalry in the Post-War Near East. − N.-Y.: Oxford University Press, 1938. − 229 p. 12. Helmreich P. C. From Paris to Sèvres: the partition of the Ottoman Empire at the Peace Conference of 1919 1920. − Columbus: Ohio State University Press, 1974. − 376 р. 13. Kettle M. Churchill and the Archangel Fiasco: November 1918 − July 1919. − L., N.-Y.: Routledge, 1992. − 582 p. 14. Zurcher E. J. Turkey: a modern history. − L.: I. B. Tauris & Company, 2004. − 429 р.

108

УДК 94 (82):358.4 «1946 / 1955»

Дергачева А. С., Поспелов А. С. (г. Одесса)

IAe.33 Pulqui II – НЕМЕЦКО-АРГЕНТИНСКАЯ «СТРЕЛА»

25 февраля 1946 г, на следующий день после вступления в должность президента Аргентины полковник Хуан Доминго Перрон поехал в Центральный банк страны. В сопровождении нескольких самых доверенных своих людей Перрон вошёл в хранилище. Золото лежало кучами на полу.

–  Сколько же его! – только и смог произнести вслух генерал. – Мы должны создать свой военно-промышленный комплекс, который бы позволял производить все виды самого современного оружия [1].

Генерал приказал «импортировать мозги» из голодной послевоенной Европы. Планы Перрона были поистине грандиозными, однако самым слабым звеном в их реализации была авиационная сфера. Аргентина к 1946 г. являлась самой промышленно развитой страной Латинской Америки, обладающей к тому же и собственной авиационной промышленностью. Ещё в 1927 г. в г. Кордова было создано военное авиационное предприятие

FMA (FABRICA MILITAR de AVIONES), а несколько позже, в той же Кордо-

ве Научно-исследовательский авиационный институт (Институт Аэромеха-

ники) – IAе (INSTITUTO AEROMECANICO) – специализированное учреж-

дение для исследований в области авиационной техники и её разработки.

В июле 1946 г. в Аргентине принимается принципиальное решение по созданию собственного реактивного истребителя, получившего название PULQUI («Стрела» на языке индейцев мапуче). Своих кадров для его разработки почти не было и потому аргентинское руководство обратилось за помощью к известному французскому авиаконструктору Эмилю Девуатину (Еmile Dewoitine), который в 1940 г. уехал в Аргентину, спасаясь от нацистского вторжения во Францию. Он, совместно с главным инженером IAe Хуаном Игнасио Сан Мартином (Juan Ignacio San Martín) буквально за год разрабатывает IAe.27 PULQUI I. Этот красивый однодвигательный низкоплан классической схемы, ставший одновременно первым аргентинским одноместным истребителем и первым в Латинской Америке реактивным самолётом, совершил свой первый испытательный полёт 9 августа 1947 г. под управлением капитана Освальдо Вайса (Osvaldo Weiss). Однако вопреки прогнозам, это испытание стало огромным разочарованием для создателей истребителя [2, с.100].

Дело в том, что известный француз принял схему фюзеляжа малого диаметра с носовым воздухозаборником закрытого конусом. Воздуховод огибал кабину пилота и шёл прямо к двигателю, который был расположен не относительно диаметра хвостовой части самолёта, а несколько ниже её. Именно поэтому, топливо для реактивного двигателя Ролс-Ройс «Дервент» создатели истребителя вынуждены были разместить в крыльевых баках. Исходя из этого, самолёт получил прямое крыло, ламинарного профиля, которое усиливало флаттер. Ощущалась постоянная опасность срыва в штопор и при этом дальность полёта оказалась весьма незначительной [2, с. 127 127; 3].

109

ЭмильДевуатенвернулсявоФранцию,анаегоместобылприглашёнвыдающийся немецкий авиаконструктор, доктор технических наук (с 1936 г.), профессор Брауншвейгской технической школы (с 1943 г.), бывший технический директор и шеф-пилот фирмы «Foсke-Wulf GmbH» (с 1931 г.) и одновременно штандартенфюрер СС Курт Вальдемар Танк. В 1943 г., в знак особого признания заслуг этого авиаконструктора, все новые, разработанные им самолёты получали аббревиатуру Та (Tank), вместо ранее использующего фирменного обозначения FW («Foсke-Wulf»). К концу войны, именно Курт Танк разработал наиболее перспективные и реальные в плане реализации летательные аппараты. Так на базе знаменитого тяжёлого истребителя FW.190 в серию пошли его глубокие модификации Та. 152 / 153, ставшие самыми высотными и одновременно самыми скоростными поршневыми самолётами Второй мировой войны [4]. Наконец, в феврале 1945 г., разработанный Куртом Танком лёгкий одноместный реактивный истребитель Та.183 выиграл конкурс верховного командования Люфтваффе на перспективный массовый реактивный истребитель нового поколения. [5, с.237 259; 6, с. 178 183]. На этом самолёте предполагалось вплотную подойти к скорости звука в го-

ризонтальном полёте [7, с. 310, 435 440; 8, с. 477 479].

Вмае 1945 г. британская армия захватила завод «Фоке-Вульф», на котором собиралась партия из 16 первых истребителей Та.183 [9, с. 258. ]. В этих условиях, Курт Танк оказался в центре внимания представителей Великобритании, гоминдановского Китая и СССР [10]. В 1945 1946 гг. советская разведка проявляла интерес к возможной работе Курта Танка в ОКБ. В начале сентября 1946 г. в одном из отделений Смерш города Берлина была организована встреча Начальника ОКБ-1 тов. Олехновича с профессором Куртом Танком, который обратился с просьбой дать ему некоторую сумму денег для привлечения специалистов из его группы. Через два-три дня состоялась вторая встреча

сКуртом Танком, где он сообщил, что к 20 23 сентября 1946 г. он сумеет организовать группу в 8 10 человек и прибудет с этой группой в Советскую зону. При этом ему была вручена сумма в 10 тысяч немецких марок.

Впоследующем ни в сентябре, ни в октябре, т. е. до момента вывоза немецких специалистов из Германии в Советский Союз, Курт Танк больше не появлялся. Как стало известно позже, Курт Танк находился в британской зоне оккупации, но не привлекался англичанами к развитию собственной авиапромышленности [4; 10].

С марта 1946 г. в Аргентине находился знаменитый немецкий ас пикировщик Ганс Ульрих Рудель, ставший к тому времени военным консультантом президента Х. Д. Перрона. По мнению Юлиана Семёнова, именно он предложил аргентинскому руководителю привлечь Курта Танка для работы над аргентинской реактивной авиацией [11, с. 18].

Осенью1947 г.известныйнемецкийавиаконструкторприбылвБуэносАйрес. К. Танк составил список людей, требующихся ему для достижения этой цели. Среди них были такие известные авиационные конструкторы и лётчики-испытатели как Рональд Рихтер (первый в мире конструктор, предложивший создать самолёт с атомным двигателем), Реймар Хортен

110