Sbornik_Bondarevskiy_2012
.pdfУДК 94 (438) «19»
Давиденко Ю. М. (м. Ніжин)
ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПІЛЬНИХ МОЛОДІЖНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ТЕРЕНАХ ВАРШАВИ 1939 1942 РР.
Дослідження генези польських військових організацій Руху Опору на початковому етапі окупації країни є досить актуальним з огляду на те, що на сучасному етапі посттоталітарного розвитку неупереджене висвітлення історії визвольної боротьби польського народу має неабияке значення, бо в оцінках дослідників соціалістичної доби домінували сталі стереотипи та свідомі замовчування, а іноді – фальсифікація. Насамперед, це торкалося питань: становлення організацій нерегулярного характеру.
Зазначимо, що питання дослідження збройної діяльності військової організації нерегулярного характеру не розглядались у радянській історіографії. У працях науковців висвітлювалися лише певні аспекти історії польського Руху Опору, його етапи, основні напрямки. При цьому головна увага приділялась діяльності лівих військових організацій, зокрема, Гвардії Людовій, яка дотримувалась радянських форм боротьби з окупантами [1].
На відміну від радянських колег польська історіографія соціалістичної доби приділяла достатньо уваги досліджуваній темі, а історичні розвідки польських істориків за майже п’ять десятиріч вирізняються багатоплановістю та комплексністю у висвітленні проблематики Польського руху Опору та його складових частин – нелегальних військових організацій [2].
Важливу групу досліджень склали роботи польських істориків, що побачили світ після краху тоталітарного режиму в Польщі. Саме в цей період автори праць сконцентрували свою увагу на діяльності не тільки збройного, а і цивільного підпілля, дослідили процес організаційного становлення військових формувань, що мали некадровий склад та нерегулярний характер [3].
Відмітимо, що окремі аспекти проблеми, що розглядається певною мірою висвітлювалися в роботах сучасних українських істориків, зокрема, І.Іллюшина [4]. Проте, поставлене нами питання не було предметом спеціального вивчення.
Метою даної статті є дослідження підпільної діяльності польських молодіжних організацій на початковому етапі окупації країни.
Вже починаючи з вересня 1939 р. у Варшаві розпочались акції малого саботажу, що, як правило, мали форму вуличної пропаганди. Студентська молодь, колишні карцери розповсюджували прокламації, листівки, робили анти німецькі написи на стінах будівель. Це на думку молодих патріотів повинно було піднімати моральний дух польської нації в умовах окупаційного режиму.
Подальшим поштовхом до розвитку малого саботажу як форми активної боротьби проти окупантів стала стаття в друкованому органі ЗВЗ «Бюлетені інформаційному», що мала назву «Малий саботаж». Саме вона, як
91
стверджують безпосередні учасники подій, ідеологічно сформувала концепцію малого саботажу. У ній, зокрема, йшлося: «військове керівництво краю та всі політичні військові угрупування повинні зайняти єдину позицію щодо боротьби з окупантами, враховуючи ситуацію, що склалася на цей час в країні… Основна ціль – це підготовка повстання та проведення військового саботажу… Всі ми, чоловіки, жінки, молодь, повинні бути учасниками цих акції» [5, c. 105]. Далі на шпальтах бюлетеню наводились можливі приклади саботажних акцій, зокрема: подавати окупантам неправдиву інформацію, не йти на контакт з окупаційною адміністрацією, саботувати роботу на підприємствах та установах. Відмітимо й той факт, що в статті містилися і застереження, що саботаж не повинен завдавати шкоди польській людності та викликати репресії окупантів.
Саме після виходу вище згадуваної статті група польської молоді – студенти, харцери в передмісті Варшави на таємному зібранні прийняла рішення про створення нової організації малого саботажу з власною концепцією та ідеологічною програмою. Так, розглядалось питання обрання такої форми пропагандистської діяльності, яка б в першу чергу забезпечувала психологічний вплив на окупантів та польський народ, при цьому основний акцент робився на патріотичні виховні моменти з огляду на задіяну в діяльності організації молодь. Крім того, пропонувалось створити керівний орган, що буде здійснювати систематичний контроль та координувати акції саботажу на території міста, зокрема, Варшави. Учасники зібрання також підняли питання про необхідність організації ряду пробних акцій з метою з’ясування ефективності форм цієї боротьби. Також O. Камінський запропонував програму діяльності організації, що включала в себе різні форми саботажу: підтримання патріотичних настроїв суспільства, протидія німецькій пропаганді, виховна робота серед молоді, систематичний психологічний тиск на ворога, показові покарання колабораціоністів [2, c.64].
Починаючи з зими 1941 р. розпочалась розбудова структурної сітки організації. Передбачалось, що на початковому етапі вона буде діяти на теренах Варшави, а з часом поширить свій вплив на варшавський повіт. Керівним органом «Ваверу» була Головна Комендатура, куди входили Головний комендант – О. Камінський та коменданти округів. Територія впливу організації була поділена на 4 округи: Центральний, Північний, Південний, округ Прага. У свою чергу округи поділялися на дільниці. У кожному окрузі функціонувало три дільниці. Комендант дільниці підпорядковувався безпосередньо коменданту округу. Члени дільниць утворювали п’ятірки, керівник кожної мав контакти і отримував завдання безпосередньо від коменданта дільниці. Така складна структурна побудова, на думку керівників, обумовлювалась необхідністю збереження конспірації і певним чином гарантувала збереження організаційної сітки в разі арештів [6].
Досить цікавою, на наш погляд, була практична сторона та безпосередня організація діяльності «Ваверу». Існував досить жорсткий традиційний роз-
92
порядок. Так, зібрання Головної Комендатури «Ваверу» відбувалися щотижня, а порядок денний завжди був стандартний. Спочатку коменданти округів доповідали про виконання запланованих акцій, після цього йшов аналіз інспекційної групи, де увага акцентувалась на практичних моментах: реакції німецької адміністрації та населення на саботажні дії. Підсумок підводив голова організації. Відмітимо, що рядові члени «Ваверу» та безпосередні виконавці акцій мали право подавати свої письмові повідомлення, пропозиції до Головної Комендатури. На наступному етапі засідання планувались акції на наступний тиждень та обговорювались питання безпеки та конспірації.
На наступний день після засідання Головної Комендатури відбувались зібрання окружних комендатур та дільниць. Зазначимо, що основні висновки та перший досвід діяльності «Ваверу» були викладені у брошурі «Велика гра», яка побачила світ у 1942 р. ЇЇ автором був керівник організації О. Камінський. В ній містилися практичні рекомендації по проведенню акцій малого саботажу на території міст. Зокрема, пропонувалось використовувати в боротьбі з німцями наступні форми саботажу: нищення вітрин та вікон в окупаційних установах та закладах колабораціоністів, розповсюдження листівок, виконання написів та зображень патріотичної символіки на стінах будівель, створення паніки під час великих зібрань людей.
Ще одним важливим моментом діяльності організації була динаміка її зростання. Чисельність організації збільшувалась швидкими темпами. На межі 1940 1941 рр. вона була представлена лише декількома п’ятірками, протягом 1942 р., за приблизними оцінками, кількість її членів зросла до 200 чоловік, а на кінець 1942 р. в її лавах перебувало більше 500 осіб. Найбільш чисельними були округи «Північ» і «Південь», де зосереджувалось близько 70 % особового складу. Таке швидке зростання лав організації пояснювалось, насамперед, тим, що тактика малого саботажу мала певні реальні наслідки, що сприяло підняттю авторитету організації, крім того, до «Ваверу» в листопаді 1942 р. приєдналась аналогічна організація «Пальміра», що виникла в першій половині 1940 р. Керував нею К. Гожковський. Вплив організації стосувався перш за все передмістя Варшави.
У 1942 р. у практичній діяльності «Ваверу» почався новий етап. Враховуючи ситуацію на фронтах Другої світової війни і власно в середині польського руху Опору, уряд в еміграції та провідні організації підпілля, зокрема ЗВЗ, розпочали підготовку до майбутнього загальнонаціонального повстання. Цей процес потребував мобілізації людських ресурсів, зокрема молоді. Влітку 1942 р. розпочалась підготовка бойової роти членів «Ваверу». Остаточно цей підрозділ був зорганізований в січні 1943 р. Підготовка передбачала слухання практичних курсів з диверсійної справи, зброярства, ведення бойових дій в місті.
Цікавим, на нашу думку, є також питання про самостійну роль «Ваверу» в польському русі Опору на початковому етапі становлення організації. Згідно програмним документам, «Вавер» створювався як організація
93
самостійна і не був складовою частиною будь-якої іншої організації підпілля. Однак, більшість польських істориків та безпосередніх учасників подій стверджують, що «Вавер» був лише допоміжною структурою при ЗВЗ [7, c.105]. Ця теза має дуже переконливу аргументацію. Так, В. Броневський стверджував, що згідно звітам ЗВЗ, голова «Ваверу» підлягав владі коменданта Варшавського округу ЗВЗ, а також він був головним редактором друкованого органу вищезгаданої організації «Інформаційного бюлетеню». Але основним моментом являлось те, що фактично «Вавер» фінансувався з бюджету ЗВЗ. Таким чином, враховуючи все вищезазначене, ми можемо стверджувати, що ЗВЗ контролювало «Вавер» і використовувало його людські ресурси для поповнення власних лав.
Література:
1.ЗуевФ. Г.Польскийнародвборьбепротивфашизма.–М.:Наука,1967.–260c.; Парсаданова В. С. Формирование национального фронта в Польше (1944 1945) – М.:
Наука, 1972. – 286c. 2. Hillebrandt. W. Konspiracijne organizacje mlodzieżowe w Polsce. 1939 1945. – Warszawa: Ksiązka i wiedza, 1973. – 448 s. 3. Matusak P. Ruch Oporu w Polsce 1939 1945. – Katowiece: Wyd-wo Wyzszej Skoly Pedagogicznej, 1988. – 412 s. 4. Іллюшин І. І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. – К.: Освіта, 2001. – 304 с. 5. Armia Krajowa w dokumentach, 1939 1945: W 7 t. / Londyn: Studium Polski podziemnej, Ossolineum. – 1990. – T. 1: Wrzes. 1939 – czerw. 1941. – 548 s. 6. Архіви нових актів у Варшаві (Archiwum Akt Nowych – AAN) Sygn. 202 I, N 5 8, 29 35, 39, 40, 43 45, 508. Zespól Delegratura Rzadu, na Kraj. Biuro presydialne. Poczta do Rzadu. 7. Pobog – Malinowski W. Najnowsza historia Polski. Londyn: Gollanz. – 1967. – 410 s.
94
УДК 94 (430):329.14
Давлєтов О. Р. (Запоріжжя)
ОСОБЛИВОСТІ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ НІМЕЦЬКОЇ МОЛОДІ У ЛАВАХ «ГІТЛЕРЮГЕНДУ» (1936 1939 РР.): АНТИСЕМІТСЬКИЙ АСПЕКТ
Історіографія німецького варіанта фашизму вже давно сягнула межу понад 50.000 наукових розвідок [1]. При цьому найбільшу увагу дослідників притягували проблеми створення масової бази нацизму, його ідеологічні витоки, механізмфункціонуваннявласнеНСДАП,військово політичніаспектитощо. В той самий час, у вітчизняній історіографії дослідження націонал соціалізму знаходилося немов у «безповітряному просторі», так як маловивченими залишалися історія суспільних установ, питання історії культури, суспільної свідомості і т. п. [2, с. 99] У тому числі були і проблеми щільно пов’язані з вивченням діяльності молодіжних організацій Третього рейху.
Сьогодні загальновідомим фактом є те, що головною молодіжною організацією фашистської Німеччини доби ΙΙΙ рейху, був «гітлерюгенд». Саме
зданою структурою пов'язана «фатальна тема» німецького тоталітарного суспільства – створення людини нового типу. Саме молодь, позбавлена багатого життєвого досвіду, легше піддається обману і вихованню. У зв'язку
зцим далеко не випадкова фраза, сказана Гітлером: «Свою виховну роботу я почну з молоді. Зі старими вже нічого не зробиш». [3, с. 123]
Існує немало й монографічних, і дисертаційних досліджень, що висвітлюють різні аспекти молодіжної політики нацистської Німеччини в 30 ті рр. ХХ ст. [4] Так, багато фактичного матеріалу з цього приводу можна знайти у монографії німецького дослідника Рольфа Єйлерса «Нацистська шкільна політика» [5], що була надрукована у м. Кьольні, ще в 1963 р. Беззаперечно цікавою на наш погляд є дво томна наукова розвідка дослідника Вольфганга Кайма «Виховання часів нацистської диктатури» [6], що вийшла в м. Дармштадт, у 1997 р. Досить плідно працюють над цією тематикою і вчені Об’єднаної Німеччини – В. Шнайдер [7], Г. Міллер – Кіпп [8], С. Герінг [9], Г. Гизеке [10], К. Компиш [11] та інші. Не залишилась поза увагою ця тематика і серед науковців СНД [12]. Серед сучасних дослідників, що працюють у межах СНД, можна згадати роботи Ю. В. Галактіонова, Ю. А. Михальчишина, О. Г. Шагалової тощо, в яких було започатковано дослідження даної проблематики і на які опирається автор цього матеріалу. [13]
Узв’язку з цим, мета даного матеріалу– проаналізувати антисемітський аспект впливу нацистської виховної політики доби Третього рейху на німецьку молодь (1936 1939 рр).
1 грудня 1936 р. Адольф Гітлер підписав «Закон про Гітлерюгенд», згідно з яким «Гітлерюгенд» отримав статус державної молодіжної організації. Обґрунтуванням була теза про те, що «від молоді залежить майбутнє німецького народу, а через це вся німецька молодь повинна бути
95
підготовлена до своїх майбутніх обов’язків». [14]. Відтепер «Гітлерюгенд» став єдиною молодіжною організацією, що існувала на легальних підставах. Надзвичайні повноваження у сфері молодіжної політики були передані фюрером безпосередньо Б. фон Шираху. Відбулася повна уніфікація «Гітлерюгендом» інших молодіжних рухів.
Починаючи від цього часу – 1936 рік – «Гітлерюгенд» намагається контролювати майже кожну хвилину в житті молодого покоління мешканців Німеччини. Відтепер, будь-яке раніше цілком буденне заняття – спортивні змагання, туристичні подорожі, хоровий спів, відпочинок поза містом у палаточних таборах і т. п. – все це проходило під наглядом функціонерів з «Гітлерюгенду». Був запроваджений навіть державний день молодіжної освіти – тому, хто був членом молодіжної нацистської спілки, не треба було щосуботи відвідувати школу. Замість цього – так звана «служба фюреру» – влітку до 12 годин. До того ж, щонеділі у школі 2 години всі підлітки проходили нацистську ідеологічну підготовку. На будь-якому вечорі відпочинку дітей примушували дискутувати з питань історії НСДАП. На уроках історії діти вивчали біографію фюрера. Ідеологічний вплив на молодь здійснювала і що недільна радіопрограма «Година нації». Свій внесок робили і спортивні та фахові змагання.
Розглядаючи провідні вектори молодіжної політики у «третьому рейху», слід відзначити, що ми маємо виокремити наступні напрями:
1.Ідеологічна робота – виховання у расистському та парамілітаристському дусі.
2.Щільно пов’язана з ідеологічною, психологічна обробка молоді.
3.Фізичне виховання молоді.
4.Допризовне військове виховання молоді.
5.Соціальне стимулювання підростаючого покоління.
Всі школи та університети Німеччини вже були очищені від викладачів євреїв. До 1938 року, щорічно, дві третини вчительського корпусу початкових класів проходили ідеологічну обробку в наметових таборах за містом на фахових місячних курсах з лекціями, семінарами та заліком зі стройової підготовки. До навчальної діяльності вчителя допускали, якщо у керівництва школи не було ніяких сумнівів щодо його благонадійності.
В навчальних програмах „третього рейху» найважливішими предметами були історія, фізкультура, германістика, біологія та німецька мова. Вивчення історії мало відверто націоналістичний характер, у будь-якому класі акцент робився на вивченні історії націонал соціалістичного руху. Викладання біології базувалось перед усім на поглядах фюрера відносно раси. Офіційно затвердженим підручником з біології був твір Германа Гауха «Нові основи расових досліджень», де справжніми людьми проголошували лише представників «нордичної раси», а євреї та інші народи відносились до тварин або так званих «недолюдків», що вважались перехідним видом.
Вивчення германістики відбувалося на платформі необхідності відновлення «колишньої тевтонської величі». Увага учнів була сконцентро-
96
вана на історії германців, як культуростворюючої раси, та історії євреїв, як культуро-руйнуючої раси.
В навчальні плани було також внесене вивчення трудів керівної ланки НСДАП.
Традиційна система університетського самоуправління була нацистами скасована, вся повнота влади була передана безпосередньо ректору, якого призначав уряд.
Професора й доценти повинні були читати лекції не лише з «германської історії», а й з «германської фізики», «германської біології», «германської хімії» тощо. Було цинічно проголошено, що вся сучасна фізика в цілому – «єврейська» наука. А теорії Альберта Ейнштейна – це спроба досягнення євреями космічного світового панування чи обернення німців в рабство.
Успіх нацистської ідеології серед молоді „третього рейху» можна частково пояснити двома моментами. По-перше, проводилася диференційована пропаганда, чітко пристосована до соціальних потреб різних верств населення. По-друге, світоглядні настанови від НСДАП надавались не в загальній формі, а завжди пов’язувалися із повсякденною практикою життя в «третьому рейху».
«Наша молодь, – говорив Гітлер на мітингу «Гітлерюгенду» в Райхенберзі у вересні 1938 року: – вчиться, як думати по німецьки, діяти по німецьки, і нічому іншому. Коли ці діти у 10 років вступають до лав нашої організації, то там вперше вони проймаються свіжими віяннями. Через чотири роки вони переходять з «Юнгфолька» до «Гітлерюгенду» і там проводять наступні чотири роки. І потім ми не віддаємо іх в руки наших старих класових і станових ворогів, а приймаємо відразу в партію, робітничий фронт, в СА чи в СС, і т. п., де вони ніколи більше не будуть належати лише собі. І так все життя!» [15, c.39].
Таким чином, «Гітлерюгенд» ставав остаточно єдиною офіційною молодіжною організацією «третього рейху». Поза «Гітлерюгендом» залишалась молодь Німеччини єврейського походження.
Напередодні Другої світової війни у складі нацистського молодіжного союзу було 91,3 % всього 10 18 річного населення «третього рейху».
Отже, протягом 1936 1939 років в ґенезі «Гітлерюгенду» можна виділити окремий етап розвитку в ході якого відбулося:
– остаточне знищення усіх конкуруючих молодіжних організацій; – тотальне охоплення німецької молоді; – посилення вектору на мілітаризацію „Гітлерюгенду»;
– перетворення „Гітлерюгенду» в резерв для вермахту, СА та СС; – завершення інтегрування союзу в державну систему
– різкий антисемітський вектор в ідеологічній обробці німецької молоді.
Література:
1. Ruck M. Bibliographie zum Nationalsozialismus / M. Ruck. – Köln,1995. – 1428 s. 2. Галактионов Ю. В. Германський фашизм как феномен первой половині
97
ХХ века: отечественная историография 1945 90 х годов / Ю. В. Галактионов: уч. пособие. – Кемерово, 1999. – 99 с. 3. Пикер Г. Застольные разговоры Гітлера / Г. Пи-
кер.–Смоленськ,1993.-123 с.4.HaykeR. DasLandjahr:EinStuckErziehungsgeschichte unter dem Hakenkreuz / R. Hayke. – Trier, 1997.- 532 s.; Кнопп Г. «Дети» Гіт-
лера / Г. Кнопп. – М., 2004. – 285 с.; Германия: фашизм, неофашизм и молодежь / Н. С. Черкасов. – Томск, 1993. – 176 с.; Пленков О. Ю. Третий рейх. Нацистское государство / О. Ю. Пленков. – Спб.,2004. – 480 с.; Васильченко А. В. Школьная практика германского национал – социализма / А. В. Васильченко: Автореф.
дисс…. к. и. н. – Ярославль, 2001. – 23 с. 5. Eilers R.: Die nationalsozialistische Schulpolitik / R. Eilers. – Köln, 1963. – 253 s. 6. Keim W Erziehung unter der NaziDiktatur / W. Keim. – Darmstadt, 1997. – 2 Bd. – 312 s. 7. Schneider W. Frauen unterm Hakenkreuz / W. Schneider. – Hamburg,2001. – 239 s. 8. Miller-Kipp G. «Auch Du gehörst dem Führer »: Die Geschichte des BDM / G. Miller-Kipp. – Weinheim, 2002. – 381 s. 9. Hering S. Das BDM – Werk «Glaube und Schönheit»: Die Organisation junger Frauen im Nationalsozialismus / S. Gering. – B.,2000. – 227 s. 10. Giesecke H. Hitlers Pädagogen / H. Giesecke. – Műnchen,1999. – 416 s. 11. Kompisch K. Täterinnen. Frauen im Nationalsozialismus / K. Kompisch. – Köln, 2008.- 277 s. 12. Васильченко А. В. Арий-
ский миф Третього рейха. Мифы и правда / А. В. Васильченко. – М.,2008. – 512 с.; Кеворкян К. Опасная книга (феномен нацистской пропаганди) / К. Кеворкян. – Режим доступу:http://www.1stoliza.com.ua / 5835. html. – Дата доступу: 20.03.2011. – Назва з титулу єкрану; Міюц Ю. Провідні вектори молодіжної політики Третього рейху напередодні Другої світової війни (1936 1939 рр). / Ю. В. Міюц / / Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Збірник наукових праць. – Рівне,2009. –. В.17. – С.153 156.; Пленков О. Ю. Тайны Третього рейха. Спартанцы Гітлера / О. Ю. Пленков. – М.,2010. – 480 с.; Радионов В. Расовые мифы нацизма / В. Радионов. – М.,2010. – 384 с. та інші. 13. Галактионов Ю. В. Национал социализм в Германии: проблемы изучения и преодоления: Избранные труды / Ю. В. Галактионов. – Кемерово, 2006 166 с; Міхальчишин Ю. Взаємозв’язок організаційних і програмно-ідеоло- гічних чинників у розвитку NSDAP (1925 1926 рр.) / Ю. Міхальчишин. / / Вісник Львівського національного університету імені Івана Франка. Серія: Філософські науки. – Львів,2007. – Вип.10. – С. 269 280.; Шагалова О. Г. Воспитание в духе национал – социализма как фактор формирования ценностных ориентаций у немецкой молодежи / О. Г. Шагалова. / / Тюменский исторический сборник. – Вып.7. –
Тюмень,2004. – С.209 216; тощо. 14. Gesefz über die Hitlerjugend vom 1. Dezember 1936 / / www.dhm.de / lemo / html / dokumente / hjgestz / 06.01. 15. Кнопп Г. За спиной Гитлера: Психограммы / Г. Кнопп.-Мн.2003.– 364 c.
98
УДК 94 (477) «1917 / 1918»
Дацків І. Б. (м. Тернопіль)
ФОРМУВАННЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОЮ ЦЕНТРАЛЬНОЮ РАДОЮ ВІД АВТОНОМІЇ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Україна в сфері міжнародної діяльності має певний власний історичний досвід, набутий протягом періоду боротьби українського народу за незалежність та власну державність 1917 1921 рр. У зв’язку з цим зростає значимість досвіду зовнішньополітичної діяльності УНР доби Центральної Ради (далі ЦР), коли були зроблені перші кроки на шляху розбудови зовнішньої політики України новітнього часу.
ПершимиісторіографамизовнішньополітичноїдіяльностіУкраїнибули діячі Центральної Ради, провідні урядовці УНР – М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, І. Мазепа та ін. Характеризуючи проблеми становлення державності в цілому, вони торкаються і питань зовнішньої політики. Незважаючи на певний суб’єктивізм, автори дають загальний огляд зовнішньої політики України, відбивають погляди тодішнього керівництва на вибір орієнтації, стратегії і тактики виходу УНР з світової війни.
Розбудові зовнішньополітичного відомства та консульської служби присвятили чимало наукових праць і мемуарів історики українського зарубіжжя. Професійні історики, колишні політичні діячі і дипломати УНР присвятили чимало наукових праць. Відзначимо серед них творчі здобутки І. Борщака, І. Кедрина, О. Юрченка, а також сучасних істориків діаспори В. Вериги, І. Нагаєвського, Т. Гунчака, та ін.
Десятками років радянська історіографія ганьбила Українську Центральну Раду – перший орган державного самоврядування в Україні. «Українська радянська енциклопедія» стверджувала, що Центральна Рада – «контрреволюційна буржуазно-націоналістична організація, що діяла на Україні 1917 1918… Відстоюючи класові інтереси української буржуазії, Центральна Рада фактично була в одному таборі з контрреволюційним Тимчасовим урядом Росії.» Навіть у часи горбачовської перебудови за показного послаблення жорсткої цензури й проголошення свободи слова, у 1989 р. її ортодоксальна концепція продовжувала існувати: «Центральна Рада – контрреволюційна буржуазно-націоналістична організація, що діяла в Україні у 1917 1918 рр. Створена у Києві 4 березня 1917 р. політичними партіями і організаціями української буржуазії» [1, с. 189]. Для усвідомлення такого, на перший погляд, парадоксального тлумачення варто проаналізувати склад вищого представницького органу України, зокрема на 6 травня 1917 р. Більшість у Раді становили 19 політичних партій, 17 з них соціалістичні [2, с. 209 210].
ЛишевперіоднезалежностіУкраїниз’явилисяповажнінауково історичні праціпрозародження,становленняідіяльністьзовнішньополітичнихвідомств
99
Української Центральної Ради. Насамперед треба відзначити творчі здобутки В. Верстюка, Д. Вєдєнєєва, Д. Будкова, В. Матвієнка, М. Держалюка та ін.
З перших днів існування ЦР перед її політичним проводом постали надзвичайно складні проблеми з розроблення концептуальних засад і основоположних принципів майбутнього статусу України та програми реалізації внутрішньої та зовнішньої політики держави. Головна роль у вирішенні першочергових проблем належить голові Національної Ради М. Грушевському. Ґрунтуючись на методологічних засадах і принципах власних досліджень, трактував Україну як окрему етнографічну територію з окремою історією, але за тогочасних умов найбільш прийнятним статус широкої національно-територіальної автономії у складі Російської федеративної республіки [2, с. 210 211].
На перших загальних зборах Ради ухвалено концепцію її державотворчої діяльності: «Українська Центральна Рада, будучи представницьким органом усієї зорганізованої української людності, мав своїм завданням виконати волю тої людності, висловлену на Українськім національнім з’їзді, себто переведення автономії України в федеративній демократичній російській республіці, з забезпеченням прав національних меншостей, що живуть на території України». Водночас оприлюднено й ухвалено регламент роботи Центральної Ради та її структуру. Зокрема визначено, що в період між скликанням загальних зборів вищими керівними органами вважаються Комітет, Президія та окремі комісії. Загальний чисельний склад Комітету становив 33 особи. Головою Центральної Ради обрано М. Грушевського [3].
Провідні діячі М. Грушевський і В. Винниченко згуртували навколо себе елітне угруповання політиків, єдинодумців щодо стратегічної концепції державного будівництва – осягнення Україною автономії у складі Російської федеративної республіки, очолюваної Тимчасовим урядом. Ця концепція обґрунтовувалась головою Президії Центральної Ради обстоював на Всеукраїнських військових з’їздах, Національному Конгресі, З’їзді народів Росії та інших форумах. М. Грушевський трактував її як головне прагнення Української революції у проголошеному 23 червня І Універсалі Центральної Ради: «Українці в політичній справі хочуть утворити широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної Російської республіки» [1, с. 114].
Державницька концепція керівництва ЦР щодо автономії України була винесена як провідна тема дискусій на Українському національному конгресі 6 8 квітня 1917 р. у Києві за участю 900 депутатів та делегатів різних установ і організацій столиці, всього до 1500 осіб.
У перший день конгресу ухвалено резолюцію: «Згідно з історичними традиціями й сучасними реальними потребами українського народу з’їзд вважає: 1) що тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, які живуть на українській землі; 2) що цей автономний устрій, а також і інших авто-
100