Sbornik_Bondarevskiy_2012

в США латиноамериканцам и евреям. Последние, естественно, не получив виз госдепартамента, вербовались еврейскими националистами и в специальном порядке отправлялись легальными и нелегальными путями в Палестин. В письме к представителю «Американской палестинской компании» Штраусу от 8 сентября 1933 гг. президент Ф. Рузвельт подчеркивал, что «он рад возможности подтвердить свою поддержку созданию национального очага для еврейского народа посредством реконструкции Палестины» [18, р.352]. В 1936 г. английское правительство опубликовало доклад королевской комиссии Пила. Под английским мандатом предполагалось оставить Иерусалим и другие «святые места» [19, р.702]. В июне 1937 г. президент Ф. Рузвельт в послании еврейской организации Америки отверг идею раздела Палестины. Во внешнеполитических документах США неизменно говорилось об обязательствах и целях защитить американские интересы в Палестине. После опубликования Англией «Белой книги» в 1939 г. делегация 250 еврейских лидеров из 26 штатов представила 22 мая 1939 г. петицию госсекретарю Холлу, в которой выдвигалось требование к правительству США «посоветовать Великобритании воздержаться от воплощения на практике Белой книги пока Вашингтон не изучит ее и не выявит справедливость по отношению к американским правам в Палестине [20, р.554]. Именно в 20 30 гг.. международным организациям еврейских националистов в Великобритании и США удалось полностью согласовать свои перспективные планы на Ближнем Востоке, ориентируясь на использование будущего еврейского государства в Палестине в качестве опорного пункта транснациональных корпораций на Ближнем Востоке.

Литература:

1. Lloyd George. The Truth about the Peace Treaties, vol. 1.-London,1938.- 448 p.2. Howard H. The partition of Turkey. A diplomatic history (1913 1923). New-York. Fertid. Columbia Univ., 1966.-486 р. 3. Павлович М. Вопрос о Багдадской железной дороге и Месопотамии после первой мировой войны. (Борьба за нефть). / Вестник НКИД, 192б № 9 10. – С.77 82.4. Павлович М. Империализм и борьба за великие железные дороги будущего. Т.1. М.,1922. – С.16.-39. 5. Гурко-Кряжин В. А. На- ционально-освободительное движение на Ближнем Востоке. М., 192.-, Ч. 1.- 118. 6. Howard H. Ibidem. pp.76 79. 7. Гурко- Кряжин В. А. Указ. соч., с. 42. 8. Lloyd George. Ibidem. p.267. 9. Political and Strategic Interests of the United Kingdom. London, 1939.- 181р.. 10. Конституции буржуазных государств. Т. 3. М., 1936.- 284с. 11. Положение в Палестине. / Международная летопись, № 3.- 1924, с. 3 90. 12.Antonious Q. The Arab awakening. London: Hamilton, 1938.- 274р. 13. Тума Э. На- ционально-освободительное движение и проблема арабского единства. М., 1977.- 212с. 14. Documents on British Foreign Policy 1919 1939. – (Ed. By W. N. Medlicott). Series 1a. 1 2. London: M. Stat. Off., 1966 1968, vol. 2, 1968.- 772р.. 15. Ibidem., pp. 676 680. 16. Political and Strategic Interests… Ibidem., p. 181. 17. Howard H. Ibidem., p. 356. 18. United States Department of State. Papers Relating to the Foreign relations of the United States. Washington, 1938 1941, vol. 4.- 354р. 19. D B F P, Ibidem., vol. 2, p. 702. 20. P R F R, Ibidem, p.554.

221

УДК 94 (470+571) «1990 / 1995»

Дёмин О. Б. (г. Одесса)

ЕВРОПЕЙСКАЯ ПОЛИТИКА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ И СТАНОВЛЕНИЕ ВООРУЖЕННЫХ СИЛ (ПЕРВАЯ ПОЛОВИНА 90 Х ГОДОВ ХХ СТОЛЕТИЯ)

Развал Советского Союза и появление новых государств в европейском международном пространстве поставило и перед мировым сообществом, и перед правительствами бывших союзных республик проблему создания полноценных институтов государственности. Для Российской Федерации едва ли не главным вопросом первой половины 90 х гг. ХХ ст. стало строительство новых вооруженных сил. На этот процесс оказывали существенное влияние внутриполитические события в самой Российской Федерации, взаимоотношения с новыми государствами бывшего СССР, но уже в рамках Содружества независимых государств, и с европейским сообществом.

Реформа вооруженных сил страны в современной российской исторической науке, по целому ряду причин, не нашла должного освещения [1]. В украинской историографии вопросами реформирования российской армии занимался М. Сухушин [2], однако внешнеполитические аспекты в основном остались им не затронутыми. Между тем, европейская политика СССР, а затем Российской Федерации, оказалась в своих главных аспектах решающим фактором переформатирования и перестройки вооруженных сил государства.

Фактически военное реформирование было задекларировано еще советским руководством. Оно начиналось в контексте военно-политических аспектов мировой и европейской безопасности. Ими занималась ОБСЕ, для которой концепция всеобъемлющей безопасности была одним из центральных элементов деятельности. Поэтому инициаторы и исполнители военной реформы не могли не учитывать положения документов ОБСЕ, а количественные и качественные показатели вооруженных сил должны быть приведены в соответствие с требованиями мировой общественности.

19 ноября 1990 г. в Париже представители 22 стран, в том числе и СССР, которые тогда входили в НАТО и Варшавский договор, подписали Договор об обыкновенных вооруженных силах в Европе. Он утстановил граничные уровни по основным системам вооружения и техники на всей территории от Атлантики до Урала: 20 тыс. танков, 20 тыс. артиллерийский орудий, 30 тыс. боевых бронемашан, 6,8 тыс. боевых самолетов, 2 тыс. ударных вертолетов. Исходя из этих уровней, устанавливались национальные ограничения для каждой отдельно взятой страны-участницы.

В 1991 г. политика разрядки, инициированная и проводимая М. С. Горбачевым привела к неожиданным для большинства граждан СССР результатам. 31 марта 1991 г. М. С. Горбачев сразу по возвращению из США провел заседание Политического консультативного комитета Организации Варшавского договора, на котором присутствовали все руководители стран-

222

участниц. В атмосфере спешки, как вспоминал начальник штаба Объединенных вооруженных сил Организации Варшавского договора В. М. Лобов, было объявлено о ликвидации этой организации и поручено министрам подписать соответствующие бумаги [3, с. 131]. Следующим шагом советского руководства стало сокращение военных расходов СССР. В соответствии с подписанным в Париже документом СССР должен был предоставлять данные о военном бюджете и западные страны подталкивали Москву к решительным шагам в этом направлении. На встрече М. С. Горбачева с главами государств «Семерки» 17 июля 1991 г. было объявлено, что с целью сокращения финансово бюжетного дефицита Советский Союз пойдет на сокращение военных и других государственных расходов. Хотя руководители западных государств высказали удовлетворение таким развитием событий,

ввыступлении премьер-министра Японии, как свидетельствуют записи помощника М. С. Горбачева Е. М. Примакова, в вежливой форме содержалось требование установление сроков военных сокращений [4, с. 93. ].

Начавшийся переговорный процесс завершился уже после официального распада СССР. Был подготовлен Итоговый акт переговоров о численности личного состава обычных вооруженных сил в Европе, устанавливавший ограничения на численность личного состава разных видов вооруженных сил. Его окончательное согласование и подписание произошло

вХельсинки 6 июля 1992 г. В соответствии с ним каждому государству позволялось иметь определенное количество войск, в частности Российской Федерации 1 млн. 450 тыс., Украине – 450 тыс. человек и так далее [5. с. 17]. В отличие от Договора об обыкновенных вооруженных силах в Европе он не имел обязательной юридической силы, а носил характер политического обязательства. При этом, речь не шла о блоковых ограничениях, а только об индивидуальных. И Договор, и Итоговый акт вступили в силу 17 июля 1992 г., а установленные уровни были достигнуты 16 ноября 1995 г.

Вновых условиях распада СССР и Варшавского договора перед Россией возник вопрос приспособления Договора к новым политическим реалиям. Очень остро стал вопрос «фланговых ограничений», когда в уже согласованных документах не учитывались международно-политические изменения относительно флангового района (по Договору в него входили территории Норвегии, Исландии, Греции, Болгарии, Румынии, Молдовы, Грузии, Армении, Азербайджана, части территорий Турции и Украины, а также Ленинградский и Северокавказский военные округа Российской Федерации. Поэтому, начиная с 1993 г. России настойчиво начала выступать за отмену фланговых ограничений. И только в 1996 г. западные страны согласились пойти на рассмотрение этого вопроса.

Вапреле1992 г.руководствоРоссийскойФедерациинесумеввоспрепятствовать созданию национальных армий бывшими советскими республиками, приступило к строительству собственной российской армии. Организованное в мае того же года министерство обороны России занялось структуризацией воинских частей, которые оказались на ее территории. Одновременно

223

Верховный совет Российской Федерации принял ряд важных документов, регламентировавших место армии в российском обществе.

Внутренние факторы и изменение военно-политической ситуации

вЕвропе, в том числе и появление новой, разработанной НАТО программы развития этой организации, способствовали принятию в ноябре 1993 г. военной доктрины Российской Федерации. Основной идеей этого документа было признание того, что используя для своей безопасности всю совокупность средств, которыми располагает Россия, она, вместе с тем, будет отдавать приоритет мирными, в первую очередь, политико-дипломатическим средствам. Военная же сила может быть использована только в целях самообороны, для отпора агрессора [6. 12 января].

В1994 1995 гг. развитие новой российской армии проходило во многом под влиянием ряда европейских событий. С одной стороны, новые требова- нияотносительногосударственнойполитикиввоеннойсферестран-участниц ОЮСЕ были утверждены на Будапештском саммите 1994 г. Стороны приняли новую редакцию Договора и ряд новых важных соглашений. В новой редакции предусматривалось предоставление более расширенной информации о вооруженных силах, планировании в сфере обороны и расходах на оборону.

С другой стороны, подходы российских военных к реформированию армии определялись и позицией НАТО и США. Большие надежды на интеграцию из Западом россияне возлагали на визит президента Б. Клинтона, который состоялся в январе 1994 г. Однако он принес первые разочарования, в том числе и крах надежд на быстрый виход России из кризиса путем помощи из за рубежа [6. 13 января].

Втом же месяце состоялась и сессия НАТО в Брюсселе, которая приняла программу «Партнерство ради мира». Но неожиданно на ней была поднята боснийская проблема, которая не стояла ранее в повестке дня заседания. НАТО предъявило ультиматум боснийским сербам, угрожая бомбардировкой с воздуха в случае неисполнения их требований. Это вызвало негативную реакцию россиян. Московская газета «Красная звезда» писала, что России имеет полное право спросить, зачем надо было включать ее

всостав Совета Североатлантического содружества, предлагать поддержать инициативу «Партнерство ради мира», если при подготовке ультиматума, вопроса, который непосредственно ее касался, Москву проигнорировали. Это главный недостаток ультиматума, а альянсу необходимо в дальнейшем поддерживать тесные контакты с Россией во всех вопросах, которые касаются бывшей Югославии [6. 19 января].

Такой поворот событий заставил Российскую Федерацию резко притормозить свое присоединение к натовской программе «Партнерство ради мира». Министр обороны России стал настаивать, что изложение и реализацияположенийроссийскойвоеннойдоктриныимеетболееважноезначение, чем представление в НАТО разработанных в Москве направлений военного и политического сотрудничества с этой организацией [6. 19 января]. В последующие месяцы это настроение российских военных получило дальнейшее

224

развитие. В официальной российской газете «Красная звезда» писалось, партнерство, будь оно во имя мира или ради каких либо иных целей, не снимает необходимости твердо отстаивать свои национальные интересы. Для России это должно быть основополагающим принципом ее политики, в том числе и в отношениях с будущими партнерами по НАТО [6. 5 марта].

6 декабря 1994 г. президент Российской Федерации Б. Н. Ельцин выступил в Будапеште на встрече ОБСЕ, где напомнив, что сегодня Россия и НАТО не противники, а партнеры, заявил, что планы расширения Североатлантического союза могут создать новые линии размежевания вместо приближения к европейскому единству [6. 6 декабря]. Несмотря на заявление главы Российской Федерации НАТО в том же месяце приняло решение о расширении самого блока. Позиция Москвы была проигнорирована.

Конец 1994 и 1995 гг. можно считать переломными в отношении россиян к собственным Вооруженным силам. Закончилась первая война в Чечне, где по словам Б. Н. Ельцина «… государство оказалось не готовым к эффективным силовым действиям» [7. 18 февраля]. Но не только внутренние сложности требовали радикального реформирования армии. «Красная звезда» писала, что, несмотря на значительное снижение международной напряженности, проблема военной безопасности для России все еще остается неизменной. Страны Запада и США продолжают линию на закрепление своего мирового лидерства, используя в своих интересах изменения в международных отношениях и продвигая военную машину НАТО на восток [7. 30 мая].

Таким образом, европейская политика Российской Федерации в первой половине 90 х гг. ХХ в. оказалась неспособной остановить продвижение НАТО на восток, к ее новым западным границам. Осознание этого факта российским руководством и российским обществом в середине последнего десятилетия ХХ в. заставило их задуматься о судьбе военной реформы в России.

Литература:

Российская Федерация: безопасность и военное сотрудничество. – М.: ИМЕМО, 1996. – 396 с.; Военные доктрины и реформы России в ХХ веке. – М.: Русь, 1997. – 504 с.; Золотарев В. А. Военная безопасность Отечества (Историко-правовое исследование). – М.: Канон-пресс, 1998. – 62 с.; ЕрохинИ. В.Реформа! Реформа? Реформа… – Тверь: Вся Тверь, 1999. – 239 с.; Военная реформа в России: история и современность. – Екатеринбург: Гуманитарный университет, 2002; Гольц А. М. Армия России: 11 потерянных лет. – М.: Русич, 2003. – 224 с. 2. Сухушин М. П. Військова реформа в Російській Федерації: соціальний та політичний аспекти (1990 1997 рр.). Автореф. дис. канд. іст. наук. – Одеса, 2006. 3. Баранец В. Ельцин и его генералы. Записки полковника генштаба. – М.: Совершенно секретно, 1998. – 544 с. 4. Примаков Е. Годы в большой политике. – М.: «Совершенно секретно», 1999. – 448 с. 5. Ше- лепинМ. П.,АляевА. В.Военно-политические аспекты безопасности в деятельности ОБСЕ / / Военно-политические аспекты европейской безопасности и Россия. – М., 2000. – С. – 26. 6. Красная звезда. – 1994. 7. Красная звезда. – 1995.

225

УДК 341.63 (497.15)

Забара В. В. (м. Запоріжжя)

МІЖНАРОДНИЙ АРБІТРАЖ В РАЙОНІ БРЧКО:

ВІД РОЗМЕЖУВАННЯ МІЖ ВОРОГУЮЧИМИ СТОРОНАМИ ДООКРЕМОГО ОКРУГУ В СКЛАДІ БОСНІЇ І ГЕРЦЕГОВИНИ ТАФАКТИЧНОЇ ЗМІНИ ДЕЙТОНСЬКИХ МИРНИХ УГОД.

Округ (дистрикт) Брчко – це третя адміністративна одиниця в складі Боснії і Герцеговині, поруч з двома «етентетами»: Республікою Сербською та Фе- дерацієюБосніїіГерцеговини,яказаймає1 %їїтериторії.Брчко–ценевелике містонарічціСавазсамогопочаткугромадянськоївійнівБосніїсталооб’єктом жорстоких сутичок між воюючими сторонами. Причиною цього було його важливе стратегічне становище. Саме Брчко фактично розділяло Боснію та Герцеговину на дві частини. Тому за контроль над цім містом боролися збройні формування місцевих сербів, хорватів та мусульман – бошняків. Оволодіння цим стратегічним вузлом доріг та шляхів кожна ворогуюча сторона ставила своєю головною метою. Не дивлячись на те, що в Брчко до війни більшість населення складали мусульмани та хорвати місцеві активісти Сербської демократичної партії (СДС) зуміли захопити владу в місті. 2 травня 1992 року на допомогу місцевому сербському ополченню прибули загони «Сербської добровольчої гвардії» (СДГ) Желько Ражнятовича – Аркана. Сербські сили захопили м. Брчко та полосу землі по річці Сава [10]. З цього моменту воно сталочастиноюРеспублікиСербської,протетакзваний«Посавинськийкоридор», який з’єднував дві її частини був дуже вразливий. В найвужчій частині він складав всього 5 кілометрів і в ході громадянської війни в 1993 1995 роках військові підрозділи хорватів та мусульман постійно намагалися його перерізати, відновивши контроль над районом Брчко. Питання приналежності Брчко стало ключовим на мирних переговорах в Дейтоні, на військово повітряній базі Райт-Петерсон 1 21 листопада 1995 року. В ході досягнутого компромісу сторони в останні дні переговорів вийшли на прийнятні рішення. В тексті Дейтонських мирних угод було зазначено наступне: «Стаття V: Арбітраж для Області Брчко. 1. Сторони погоджуються на обов'язковий арбітраж спірної частини кордону між утвореннями в окрузі Брчко, позначеної на карті, представленої в Додатку. 2. Не пізніше ніж через шість місяців після вступу в силу цієї Угоди, Федерація повинна призначити одного арбітра, і Республіка Сербська повинна призначити одного арбітра. Третій арбітр повинен бути відібраний за угодою між Сторонами протягом тридцяти днів після цього. Якщо до угоди прийти не вдасться, то третій арбітр повинен бути призначений президентом Міжнародного суду. Третій арбітр повинен служити головою арбітражу» [1]. Арбітражна комісія повинна була встановити лінію розмежування між Республікою Сербською та Федерацією Боснії і Герцеговини. Проте з самого початку відбулася фактична зміна міжнародного мандату Арбітражної комісії провідними країнами Заходу – гарантами Дейтонської мирної угоди. Фактич-

226

но її повноваження були змінені від визначення лінії розмежування між «етентетами» в районі Брчко до визначення політичного статусу спірного району, створення інституту міжнародного контролера (супервізора) в окрузі Брчко, політизації роботи арбітражу та фактичного розподілу території Республіки Сербської на дві частини. Фіналом цієї політики стало створення окремої автономної одиниці – округу (дистрикту) Брчко. На початковому етапі АрбітражнийТрибуналповиненбувскладатисязтрьохарбітрів:РеспублікаСербська подала кандидатуру Вітомира Поповича, Федерація БіГ – Казима Садиковича. 15 липня 1996 року Президент Міжнародного суду (International Court Justice) призначив американського дипломата Роберта Оуена третім арбітром та Президентом Трибуналу по Брчко з правом вирішального голосу. Керівництво Федерації БіГ з самого початку роботи арбітражу вимагало прийняти рішення «про особливий статус Брчко в межах Боснії і Герцеговини» під тимчасовим міжнародним управлінням. Сербська сторона трималася протилежної думки. 1 грудня 1996 року прем’єр – міністр Республіки Сербська Гойко Кличкович в листі до Р. Оуена вказав, що: «РС не має наміру приймати участь в роботі Арбітражу через відсутність гарантій справедливого розгляду питання і намагання нав’язати несправедливе рішення на шкоду життєвим інтересам Республіки Сербська» [2]. 14 лютого 1997 року Арбітражний Трибунал, ігноруючи позицію сербського члена, прийняв рішення, які заклали основумайбутньогостатусуокругуБрчко.Вонималинаступніположення:Вразі продовження опору з боку органів влади Республіки Сербської було оголошено про можливість «передати Брчко під контроль центральних органів Боснії і Герцеговини; для реалізацій в Брчко положень Дейтонської мирної угоди вводився «тимчасовий міжнародний контроль; Річковий порт Брчко передано під «виключний контроль» «Транспортної корпорації БіГ». В структурі Офісу Високого представника ООН в БіГ створена спеціальна установа на чолі з Контролером (Supervisor) Брчко в ранзі першого заступника Високого Представника, якому доручався контроль реалізації Дейтонських угод в районі Брчко строком не менше чім на рік до «зміцнення місцевих демократичних інститутів» [3]. Першим Контролером Брчко був призначений американський дипломат Роберт Фарранд [7]. Контролер отримав право прийняття обов’язкових до виконання постанов та наказів, які мали пріоритет перед будь-яким суперечливим законом. Пік боротьби за контроль над Брчко прийшовсяналітотаосінь1997року.28серпня1997рокувБрчковідбулисязіткнення місцевого сербського населення з міжнародними силами. Приводом конфлікту стала спроба американського контингенту СФОР встановити контроль над поліцейськими дільницями в Брчко та Бієліні. Сербська влада свідомо влаштувала масові протести з метою вплинути на позицію США та міжнародних представників в БіГ. Р. Фарранд вирішив провести реструктуризацію та реорганізацію поліції, адміністрацію та суду в Брчко. В рамках цього процесу Контролер Брчко видав наказ від 13 жовтня 1997 року про створення «мультіетнічної поліції» в Брчко в складі 230 осіб з яких 120 були серби, 90 – мусульмани та 20 – хорватів. Сербське керівництво Брчко намагалося протистояти рішеннямКонтролера,протенабікміжнародноїадміністраціїсталапрезидент

227

РС Б. Плавшич, яка 3 листопада 1997 року підтримала рішення Р. Фарранда, намагаючись послабити позиції прихильників Р. Караджича в Пале [4]. 10 жовтня 1997 року Контролер видав наказ про формування багатонаціональної Скупщини, нової змішаної адміністрації та виконавчої системи. Він вніс відповідні зміни в законодавчі акти округу Брчко. Головою громади був обраний мусульманин Мирсад Джапо, мером міста Брчко став серб – Борко Рельич, шефом поліції – серб Тодор Гаврич. 30 грудня 1997 року офіційно скликана нова Муніципальна Асамблея, в січні 1998 року вона розпочала роботу. 15 березня 1998 року Арбітражний трибунал видав проміжне рішення по статусу округу Брчко. Підписав це рішення лише його Президент Р. Оуен. Він високо оцінив діяльністьКонтролераФарандаі наголосивпронеобхідністьтривалого збереження міжнародного контролю над Брчко. Також було оголошення що остаточне рішення по статусу Брчко буде винесено через рік. Остаточно статус округу Брчко було визначено Арбітражним Трибуналом 8 березня 1999 року, напередодні початку військової кампанії проти Союзної Республіки Югославія. Відповідно до цього рішення була створена особлива адміністративна одиниця – Округ Брчко (Brcko Distrikt) в межах довоєнного муніципалітету (общини) Брчко. При цьому зі складу двох «етентетів» Республіки Сербська та Федерація БіГ було вилучено частину території, що відійшла до них за Дейтонськими мирними угодами. Створений таким чином «округ» було оголошено територію під суверенітетом Боснії і Герцеговини, що прямо порушувало положення Дейтонської мирної угоди. Крім того територія Республіки Сербської була розділена на дві частини [9; 613]. В Республіці Сербській це викликало хвилю обурення, яка змусила навіть прем’єр – міністра Мілорада Додика на знак протесту подати у відставку. Проте 15 березня Високий Представник Карлос Вестендорп пообіцяв Додику, що остаточне рішення по Брчко буде відредаговане з урахуванням сербських інтересів. Взагалі в березні 1999 року серби отримали три важких удари, які фактично зруйнували основи їх політики в регіоні. В один день з остаточним арбітражем по Брчко 8 березня 1999 року Високий представник К. Вестендорп відсторонив від влади Президента РС, члена Сербської радикальної партії, Ніколу Поплашена [9; 613]. А 24 березня1999НАТОрозпочалоповітрянувійнупротиСоюзноїРеспублікиЮгославії. На фоні військової поразки Югославії позиції Республіки Сербської стали сильно вразливими. Це дало можливість Високому представнику ООН в БіГ фактично ігнорувати обіцянки лідерам боснійським сербів. Додатки до Остаточного Рішенню по статусу округу Брчко містило кілька незначних поступок сербам. Формально було зазначено, що Округ Брчко є «кондомініумом двох етентетів» і знаходиться в спільному володінні двох утворень – РеспублікиСербськоїтаФедераціїБіГ.Всерпні1999роцісилиСФОРповелиоперацію «Врожай», по збору зброї в населення, з метою демілітаризації району. Остаточна вона була завершена в січні 2000 року, коли Республіка Сербська та Федерація БіГ розформували по одній бригаді та батальйону з обох боків. Остаточно правове оформлення нової автономної одиниці завершилося 8 березня 2000 року з введенням в дію Статуту Округу Брчко. В перших статтях цього документу було зазначено, що «Округ Брчко створено як єдину адміністратив-

228

ну одиницю під суверенітетом Боснії і Герцеговини». Гербом і прапором Округу було прийнято Прапор БіГ та герб БіГ. Округ виводився з під юрисдикції Республіки Сербської та Федерації БіГ, а дія законодавчих актів обох «етентетів» остаточно припинялася 4 серпня 2006 року [7]. Статут Округу Брчко фактично ділив територію Республіки Сербської, порушивши принципи зафіксовані в Дейтонських мирних угодах. Статут передбачав створення окремої поліції округу. Остаточно статус Брчко, як окремої адміністративної одиниці, закріплений в 2006 році. 4 серпня 2006 році тодішній Контролер округу Брчко, СьюзанДжонсон,остаточноскасуваланайоготериторіїдіювсіхзаконодавчих актів «етентетів» Республіки Сербської та Федерації БіГ, крім загальнодержавних та законодавства самого округу [5].

На сьогодення склалася парадоксальна ситуація коли округ Брчко формально належить двом «етентетам» Республіці Сербській та Федерації БіГ, проте фактично знаходиться під міжнародним управлінням. Остання нарада послів країн – членів Ради по виконанню мирної угоди в м. Сараєво підтвердила продовження мандату Контролера (Supervisor) Брчко, хоча всі формальні вимоги до припинення його діяльності були виконані. Фактом є те, що сторони конфлікту в Боснії і Герцеговині та країни – гаранти самого Дейтонської мирної угоди по різному трактують її суть. Ми вважаємо, що така політика свідчить про те, що міжнародні інституції та провідні держави Заходу не бажають припинення міжнародного управління в Брчко, з метою збереження свого впливу на політичні процеси в Боснії і Герцеговині, яка останні роки знаходиться в перманентній політичній кризі та стані дезінтеграції. Контроль над Брчко – є головним важелем вплив, у як на політику Республіки Сербської, так і на Федерації БіГ.

Література:

1. Agreement on Inter-Entity Boundary Line and Related Issues (With Appendix) / http://www.ohr.int / dpa / default. asp? content_id=370 2. Brcko Arbitral Tribunal for Dispute Over the Inter-Entity Boundary in Brcko Area Award 14 / 2 / 1997, II Procedural history (21) 3. Brcko Arbitral Tribunal for Dispute Over the Inter-Entity Boundary in Brcko Area Award 14 / 2 / 1997, Article VII, I; IA 4. International Crisis Group (ICG), Brcko: What Bosnia Could Be, 10 February 1998, available at / http://www.unhcr.org / refworld / docid / 3ae6a6d244. html 5. Supervisory Order Abolishes Entity Legislation, Ends Legal Significance of IEBL in Brcko District / http://www.ohr.int / ohrdept / presso / pressr / default. asp? content_ id=37760 6. The General Framework Agreement: Annex 4, Constitution of Bosnia and Herzegovina / http://www.ohr.int / dpa / default. asp? content_id=372 7. Robert William Farrand–CirriculumVitae/www.ohr.int/ohr-offices/brcko/history/default.asp?contetnt_ id=5526 8. Статут Брчко дистрикта Босне и Херцеговине / http://www.skupstinabd.ba / statut/s/Statut%20Brcko %20distrikta%20BiH %20- %20precisceni%20tekst%202 10 %20S. pdf 9. Гуськова О. Ю. Істория югославского кризиса (1990 2000). – М.: Русское право / Русский национальний фонд, 2001. – 720 с. 10. Ионов Александр Алексеевич. Очерки военной истории конфликта в Югославии (1991 1995) / http://artofwar.ru / i / ionow_a_a / text_0010. shtml

229

УДК 94: 327 (438) «1990»

Звягіна О. М. (м. Запоріжжя)

ЗАХІДНО ТА ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ У ДЕВЯНОСТІ РОКИ ХХ СТОРІЧЧЯ

Світ наприкінці ХХ сторіччя стає ареною кардинальних змін та трансформацій. У дев’яності роки ХХ сторіччя відбувається переструктурування всього світового політичного простору, що пов’язано з закінченням «холодної війни» та народженням Європейського Союзу, як специфічного наддержавного утворення. Польща, як і Україна, відноситься до пострадянських країн, в яких в поданий період відбувається переорієнтація зовнішньополітичної діяльності та вибір шляху подальшого розвитку держави в рамках західноєвропейської цивілізації. Ефективний досвід Варшави на шляху до демократизації суспільства є дуже корисним для нашої країни.

Актуальність полягає також у тому, що дослідження питання реалізації нового курсу міжнародних відносин Республіки у перше десятиріччя польської демократії є дуже обмеженими в історіографії.

Для історії Польщі поворотним моментом став кінець вісімдесятих років ХХ сторіччя. У цей час в СРСР розпочинається політика «Перебудови» М. Горбачова, результатом якої стало послаблення впливу Союзу на країни радянського табору, зокрема, наВаршаву, що створило умови для кардинальних змін. В основі перетворень у Польщі лежали події пов’язані з приходом нових політичних не комуністичних сил до влади. Новий уряд обирає нові орієнтири розвитку країни: лібералізація суспільства, демократичніреформами та впровадження ринкових економічних відносини. Замість орієнтованого на Радянський Союз одного вектору, Республіка починає вироблення декількох напрямів зовнішньополітичної та міжнародної діяльності.

На тлі демократичних перетворень політика Варшави набуває нового змісту протягом одного року. У зовнішній політиці країни відбувається складний процес переорієнтації, оскільки зберігались та продовжували діяти міжнародні зобов’язання попереднього періоду, що знайшло свій прояв в таких подіях, як участь країни у діяльності Організації Варшавського договору (ОВД) та Раді економічної взаємодопомоги. Так, 7 червня 1990 року міністр закордонних справ Польщі разом з президентомВойцехомЯрузельським беруть участь у нараді Політичного консультативного комітету держав, які були учасниками ОВД [1, с. 336]. Результатом зустрічі стало підписання 1 липня 1991 року у Празі «Будапештської заяви» та протоколу про повне припинення дії ОВД та розпуск усіх її структур. Так, Варшава виходить з під радянського впливу, поставивши остаточну крапку припиненням своєї участі у Раді економічної взаємодопомоги [2, с. 222]. Паралельно з цими подіями, польській дипломатії поставлена задача пошуку нових можливостей економічного та політичного союзу з країнами Західної Європи та США. Це знайшло своє ві-

230