Sbornik_Bondarevskiy_2012

дянські часи в Баку функціонувало консульство Ірану. Проте в перші роки незалежності Азербайджану в стосунках двох держав виникли серйозні проблеми. Це, у першу чергу, витікало з нездатності офіційного Тегерана адекватно реагувати на нову геостратегічну ситуацію, що склалася в регіоні, і з суперечливою політикою, що проводилася силами, що керували Азербайджаном. 1992 1993 роки характеризують як самий напружений період ірано-азербайджанских стосунків. У ці роки в Баку на офіційному рівні звучали територіальні претензії до Ірану, а в Тегерані виношувалися серйозні плани, спрямовані проти азербайджанської державності [1].

Проте після повернення Гейдара Алієва до влади в 1993 році відносини Азербайджану з сусідніми державами, у тому числі й Іраном, вступили

вякісно новий етап. Візит Президента Ірану Али Акбера Хашемі Рафсанджані в Азербайджан в 1993 році, а через рік офіційний візит Президента Гейдара Алієва в Тегеран, підписані в ході цих візитів документи надали імпульс поліпшенню ірано-азербайджанских стосунків, створили правову базу міждержавних зв’язків.

На запрошення Президента Х. Рафсанджани в травні 1996 року Президент Гейдар Алієв знову відвідав Іран з офіційним візитом. Що відбулися під час участі Президента Гейдара Алієва, що проходив у грудні 1997 року

вТегерані саміті Організації Ісламська Конференція. Завдяки цьому черговий офіційний візит Президента Гейдара Алієва в Іран 18 травня 2002 року аналітики вже характеризували як візит в дружню країну [2].

Але геостратегічні інтереси Азербайджану та Ірану в регіоні настільки різні, що неможливо раз і назавжди усунути проблеми. 20 вересня 1994 року в Баку між 12 великими нафтовими компаніями, що спеціалізуються на видобутку нафти, що представляють 8 країн світу був підписаний великомасштабний міжнародний контракт про спільну розробку трьох нафтових родовищ, в азербайджанському секторі Каспійського моря, який зважаючи на його високу значущість дістав назву «Контракт століття».

Після виключення Ірану в 1995 році з «Контракту століття» за наполяганням США (по суті ж, Іран сам відмовився від участі у цьому проекті, визнавши незаконною роботи, що проводяться тут без визначення статусу Каспійського моря) офіційний Тегеран узяв курс на налагодження тісніших зв’язків з Росією і зміцнення політичних і економічних стосунків з Вірменією [3].

Іран рахує геополітичну ситуацію, що склалася нині в регіоні основною і найсерйознішою проблемою для своєї національної безпеки. Тегеран бачить головну загрозу у відносній стабільності на Південному Кавказі, у басейні Каспійського моря і Середньої Азії в політиці США і вважає небезпечним зміцнення військового і політичного авторитету цієї країни.

На думку експертів американського Фонду Карнеги, Іран все ще не розробив довгострокової зовнішньополітичної концепції відносно Південного Кавказу і Середньої Азії. Офіційний Тегеран проводить послідовну

181

політику лише відносно країн, з якими у нього встановилися відносно стабільні контакти, – Туркменістаном, Таджикистаном і Вірменією. У відносинах з Грузією, Узбекистаном й Азербайджаном Іран займає дещо обережну позицію. Що стосується Казахстану і Киргизстану, то у стосунках

зцими державами Іран добився певних успіхів. Це, передусім, пов’язано

зтим, що Астана і Бішкек не стали політичними союзниками Туреччини. У результаті цього сьогодні позиції Туреччини в регіоні мотивовані не політичними, а економічними чинниками [4].

Коментуючи політику Ірану на просторі Євразії, слід приділити увагу ще одному питанню. Хоча багато нюансів політики Ірану і Росії на Південному Кавказі і співпадають, у Середній Азії ситуація дещо інша. Офіційний Тегеран зацікавлений у зміцненні позиції Росії на Південному Кавказі, оскільки не здатний самостійно чинити опір активізації Заходу в регіоні. У Середній Азії ж у Ірану є свої стратегічні плани, і в цьому регіоні Росія виступає в ролі суперника для Тегерана.

Головна мета Ірану полягає в тому, щоб включити регіон Середньої Азії у сферу своїх геоекономічних інтересів і грати активну роль, у першу чергу, у проектах у сфері комунікацій. У цій області Тегеран добився ряду успіхів. Оскільки країни регіону зацікавлені у використанні транспортних магістралей Ірану. Проте у зв’язку з тим, що ці коридори не використовуються для транспортування енергоносіїв, ці проекти доки не представляють геостратегічного значення [5].

На сьогоднішній день дослідницька корпорація RAND прийшла до висновку, що «іранська зовнішня політика надто складна для простих оцінок і прогнозів». Однак протягом останніх десятиліть її рухомими силами є два основних принципи: по перше, «ідеологічний» – поширення Ісламської революції, по друге, «реалістичний» – захист територіальної цінності Ірану (у першу чергу, від етнічної фрагментації) та забезпечення економічних інтересів країни. Ці стратегії періодично змінюють одна одну [6].

ВІрані існує унікальна система державного управління. Згідно з конституцією країни, за якою президент країни обирається на прямих загальнонаціональних виборах має набагато менше влади, ніж Верховний Лідер.

Верховний Лідер очолює Вищу Релігійну Раду Ірану, є головнокомандуючим військами Ірану і Корпусу вартових Ісламської Революції, контролює збройні сили і спецслужби, він один має право оголошувати війну, призначати керівників судової системи, керівників державних радіо і телебачення. Його представники працюють на всіх рівнях і у всіх ешелонах влади – завдяки цьому Верховний Лідер має право втручатися практично в усі питання державного управління.

Президент Ірану, у свою чергу, призначає главу МЗС і голову спеціального органу – Вищої Ради Національної Безпеки, який відповідає за «теорію» (тобто, фундаментальні принципи) зовнішньої політики. До складу Ради входять високопоставлені дипломати, чиновники, військові, працівники служб

182

безпеки, представники впливового Корпусу вартових Ісламської Революції. Рада підпорядковується Верховному Лідеру, який може заблокувати рішення, що було прийняте Радою, або запропонувати інші варіанти.

Крім Вищої Ради Національної Безпеки у виробленні зовнішньої політики Ірану беруть участь і інші владні структури. У першу чергу, це парламент (Меджліс), який ратифікує міжнародні угоди та контракти. Рішення Меджлісу можуть бути оскаржені Радою вартових Ісламської Революції, який складається з шести консервативно налаштованих юристів і шести релігійних діячів (призначаються Верховною Лідером). Рада має право накладати вето на закони і будь-які інші рішення парламенту.

Інший орган влади – Консультативна Рада повноваження якої в останні роки були значно розширені – є арбітром у суперечках між Меджлісом і Радою вартових Ісламської Революції.

Один з головних принципів зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран – «ні Захід, ні Схід, а Іслам» – втратив свою значимість. Іранська традиційна зовнішньополітична концепція балансування між двома силами, що протистояли одна одній (у XIX ст. між Росією і Англією, з середини XX ст. – США і СРСР) стала неприйнятна в новому світовому порядку. Зазнав змін і інший зовнішньополітичний принцип – «експорт ісламської революції» в інші країни, обмежившись розповсюдженням і пропагандою ісламської культури в світі [7].

Головний наголос у зовнішній політиці спрямований не поза кордони Ірану, як було раніше, а на забезпечення внутрішньої безпеки країни та її територіальної цілісності, підтримання добросусідських відносин з державами, що межують з Ісламською Республікою Іран.

Великі побоювання США викликає прагнення Ірану отримати ядерні технології [8]. Іранська ядерна програма досить успішно розвивалася протягом майже двох десятиліть. Її ініціатором називають аятолу Хаменеї – без його відома такі рішення не могли б бути прийняті.

Іран життєво зацікавлений в нормалізації відносин зі своїми південними сусідамиякзполітичної,такіекономічноїточокзору.БезпекаІсламськоїРеспубліки Іран завжди буде знаходитися під загрозою, якщо арабські держави і особливо Саудівська Аравія, будуть проявляти ворожість до Ірану. Іранська влада розуміє, що в цьому випадку будь-який інцидент може відкрити дорогу для збройного втручання США і їх союзників. Іранська економіка також потребує зближенні з багатими арабськими сусідами, що диктує курс на поміркованість іранського МЗС. Але підтримка іранськими радикалами ісламістських рухів у ряді мусульманських країн заважає цьому зближенню.

Іран не залишив надій на те, щоб стати домінуючою силою в Перській затоці. Але на цьому шляху перед ним стоїть багато перешкод як внутрішніх, так і зовнішніх. Перш за все економічне та політичне становище Ісламської Республіки Іран в даний час, а також значний вплив Сполучених Штатів в Затоці, здатного активно нейтралізувати наміри Ірану. Тому,

183

в даний час, Іран навряд чи може бути активною силою в Перській затоці і представляти загрозу для арабських країн [9].

Отже, аналізуючи зовнішню політику Ісламської Республіки Іран, необхідно зазначити, що незважаючи на заяви верховного керівництва про єдність всіх шиїтських та мусульманських народів, все ж таки Іран керується своїми інтересами. Також за останні роки набула трансформації доктрина зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран в плані переходи від прямої критики заходу, до зваженого пошуку шляхів співпраці на рівних засадах. Щодо політики в Каспійському та Кавказькому регіонах, Ісламська Республіка Іран веде зважену та обережну політику балансуючи між своїми інтересами та інтересами Російської Федерації та Республіки Туреччина і акцентуючи свою головну увагу на співпраці з Вірменією та Азербайджаном вважаючи їх основними партнерами в регіоні.

Література:

1. Бигдели А. Обзор отношений между Исламской Республикой Иран и Республикой Азербайджан / / Аму-Дарья (Тегеран, Иран). 1999. № 2. 2. Мамедов Х. Б. Приоритеты внешнеполитической стратегии Гейдара Алиева / / Баку, 2010. 3. Жильцов С. С., Зонн И. С., Ушков А. М. Геополитика Каспийского региона / / Москва, 2003 4. Karim Sadjadpour Читая Хаменеи: взгляды на мир самого влиятельного деятеля Ирана / / Московский Центр Карнеги, Москва 2008. 5. Карякин В. В. Современная геоплитическая динамика Ближнего и Среднего Востока. / / Москва, 2010. 6. Leadership Dynamics Behind Iranian Policy Formulation – Jan 5, 2010 7. Khomeini, Ruhollah (1980). Sayings of the Ayatollah Khomeini: political, philosophical, social, and religious. Bantam. 8. Iran resumes nuclear weapon work, U. S. report expected to say, February 11, 2010. CNN Politics. 9. International Journal of Middle East Studies, Iran’s policy towards the Gulf.

184

УДК 327:339

Багінська М. В. (м. Київ)

ЕКОНОМІЧНА СКЛАДОВА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ШВЕЙЦАРІЇ ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Розвиток продуктивних сил країн сприяє виходу їх на зовнішній ринок, зростанню міжнародних зв´язків і взаємопереплетенню національних економік, а також інтернаціоналізації господарського життя. На певному його етапі зближуються національні економічні і політичні структури групи держав, формуються форми взаємодії між ними на основі економічної інтеграції [1, с.234]. На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин зовнішньополітичний курс будь-якої держави досягає виконання задач більш ефективно тоді, коли економіка та політика виступають у ролі взаємозалежних елементів єдиного механізму зовнішньополітичної діяльності. Це дає можливість досягати політичних цілей шляхом залучення економічної дипломатії, проводити політику співробітництва та конкурентості, трансформувати національну економіку у світове господарство.

Економічний добробут Швейцарії в значній мірі залежить від економічної складової зовнішньої політики, зовнішньої торгівлі та інвестицій, так як внутрішній ринок країни є відносно невеликим, а природні ресурси є досить обмеженими. Саме тому головною метою зовнішньоекономічної політики Швейцарії є забезпечення умов при яких би суб’єкти її економічної діяльності користувалися всіма умовами доступу до відкритого та передбаченого ринку у всьому світі; підтримка експорту; інтеграція у світову економіку. Торговельна політика Швейцарії реалізується через три основні підходи:

•членство у СОТ;

•реалізація двосторонніх угод із Європейським Союзом (ЄС);

•укладання преференційних угод з партнерами поза межами ЄС через участь у Європейській Асоціації Вільної Торгівлі (ЄАВТ),

і має три ключові елементи:

•доступ до міжнародних ринків та дотримання міжнародних вимог;

•політика внутрішнього ринку Швейцарії;

•внесок до економічного розвитку країн партнерів.

Ці три основні елементи дуже тісно пов’язані між собою і утворюють основу економічної складової зовнішньої політики держави.

Починаючи з 1990 року кількість регіональних та міжрегіональних преференційних угод весь час зростає. У цьому контексті ЄС значно розширив сферу свого впливу через укладання угод про асоціацію, які спочатку були зосереджені на пожвавленні торговельних відносин із країнами Центральної та Східної Європи, а також середземноморськими країнами та наступними країнами: Мексика, Чилі та Південна Африка.

На тлі розвитку торговельної політики, угоди про вільну торгівлю є ключовими для підтримки диверсифікованих зовнішньоекономічних

185

зв’язків Швейцарії з її партнерами. Розвиток преференційних торговель- но-економічних відносин з ЄС, іншими країнами світу та їх регіональними об’єднаннямидозволивЄАВТзабезпечитисвоїмсуб’єктампідприємницької діяльності доступ до ринків країн, сукупне населення яких складає близько 847 млн. споживачів. ЄАВТ була заснована 4 січня 1960 року у м. Стокгольм, Швеція шляхом підписання Стокгольмської угоди про ЄАВТ, як альтернативне об’єднання для країн, які не могли чи не хотіли приєднуватись до Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС), з метою створення підґрунтя для лібералізації торгівлі промисловими товарами, переробленою сільськогосподарською продукцією, рибою та морепродуктами між країнами-членами цієї міжнародної організації. Членами засновниками були Велика Британія, Данія, Норвегія. Швеція, Австрія, Португалія та Швейцарія. Фінляндія та Ісландія приєднались у 1986 та 1970 роках. Ліхтенштейн приєднався до лав організації в 1991 році. На сьогоднішній день ЄАВТ є зоною вільної торгівлі, яка об’єднує митні території чотирьох європейських країн, які не вступили до ЄС, зокрема, Республіки Ісландія, Князівства Ліхтенштейн, Королівства Норвегії та Швейцарської Конфедерації [3].

Зона вільної торгівлі забезпечує країнам-членам режим вільної торгівлі товарами та послугами, а також гарантує вільний рух капіталів та фізичних осіб. Розвиток торговельних відносин з іншими країнами та їх регіональними об’єднаннями призвів до необхідності перегляду країнами-членами положень Стокгольмської угоди про ЄАВТ, підписану 4 січня 1960 року. Оновлену угоду було підписано 21 червня 2001 року у м. Вадуц, Ліхтенштейн і вона набула чинності 1 червня 2002 року, одночасно з набуттям чинності двосторонніх угод між Швейцарією та ЄС. Положення оновленої угоди про ЄАВТ враховують розвиток торговельних відносин країн-членів ЄАВТ з ЄС та іншими торговельними партнерами. Вадуцька конвенція регулює відносини між країнами-членами ЄАВТ у сфері торгівлі товарами та послугами, конкурентної та інвестиційної політики, економічної та грошової політики, захиступравінтелектуальноївласності.1січня1994рокунабулачинностіЄвропейська Економічна Зона (ЄЕЗ), яка ґрунтувалася на реалізації «чотирьох свобод» між країнами ЕЕЗ (усі країни ЄС) та країни ЄАВТ крім Швейцарії. Згідно з результатом проведеного у 1992 році референдуму Швейцарія не вступила до ЄЕЗ, але розвиває торговельно-економічне співробітництво

зЄС шляхом укладення двосторонніх угод у таких сферах як: торгівля товарами, транспортне сполучення, усунення технічних бар’єрів у торгівлі тощо. На сьогодні ЄАВТ уклала 22 угоди про вільну торгівлю з іншими державами та міждержавними об’єднаннями. Співробітництво ЄАВТ з іншими країнами здійснюється на двох рівнях. Перший з них передбачає укладення двосторонніх угод про вільну торгівлю. З 2000 року ЄАВТ уклала такі угоди

зБолгарією, Чилі, Хорватією, Ізраїлем, Йорданією, Ліваном, Македонією, Мексикою, Марокко, Палестинською Автономією, Румунією, Сінгапуром, Тунісом, Туреччиною та Південною Кореєю. Другий рівень співробітництва

186

передбачає укладення ЄАВТ спільних декларацій про співробітництво. Укладено спільні декларації про співробітництво ЄАВТ з 7 країнами та регіональними організаціями, зокрема, Україною, Албанією, Алжиром, Єгиптом, Сербією та Чорногорією, торговельно-економічним союзом країн Латинської Америки (МЕРКОСУР) та Організацією співробітництва країн Перської затоки. Стратегічною метою діяльності ЄАВТ залишається лібералізація торгівлі з її найбільш важливими торговельними партнерами шляхом укладення угод про вільну торгівлю та розвитку співпраці в рамках СОТ. В останні роки ЄАВТ приділяє значну увагу укладенню угод про вільну торгівлю з країнами Середземномор’я. Метою партнерства з країнами Середземномор’я є перетворення Середземноморського басейна на ареал діалогу та співробітництва, що гарантуватиме мир, стабільність і добробут; посилення політичного діалогу, розвиток економічної та фінансової співпраці; сприяння соціальному, культурному і людському розвитку, а також створення зони вільної торгівлі. Відтак економічна трансформація та вільна торгівля стають центральними питаннями фінансової співпраці з країнами Середземноморського регіону. До цього регіону разом із ЄЕЗ, ЄАВТ і країнами Центральної та Східної Європи має входити приблизно 40 країн та майже 600 800 мільйонів споживачів. З 2000 року ЄАВТ розвиває партнерство з країнами ПАМС (ПівденноАфриканський Митний Союз) [2, с. 350].

ОсновнаметазовнішньоекономічноїполітикиЄАВТполягаєвполіпшенні доступу до міжнародних ринків та підтримці конкурентоспроможності економік країнчленів ЄАВТ. Угоди про вільну торгівлю укладені ЄАВТ мають зневеліювати потенційний або реальний дискримінаційний підхід з боку преференційних угод укладених між основними торговими партнерами. Цей підхід стосується не лише торгівлі товарами, а також і сфери послуг, так як вони мають сприяти залученню та захисту прямих іноземних інвестицій, захисту прав інтелектуальної власності та розширенню доступу до ринків державних закупівель. Додержання принципу рівноправності та недискримінації набуло нині особливого значення, коли взаємні економічні зв’язки підтримують країни з різною геоекономічною та геополітичною вагомістю, значними відмінностями у конкурентоздатності національних економік. Принцип взаємної вигоди повинний забезпечити обопільні інтереси партнерів, які приймають участь у двосторонньому або багатосторонньому співробітництві. Також пріоритетом користується горизонтальна політика, яка останнім часом відіграє все більше значення у сфері зовнішньої торгівлі. Це стосується політики конкуренції, фіскальної політики, а також закону щодо діяльності корпорацій. Для Швейцарії всі ці напрями діяльності у сфері міжнародних економічних відносин мають надзвичайно важливе значення. Таким чином, ЄАВТ залишається головною платформою для імплементації зовнішньоекономічної політики Швейцарської Конфедерації і так буде до тих пір поки угоди про вільну торгівлю укладених в рамках ЄАВТ будуть створювати умови для підтримки преференційних відносин з торговими партнерами.

187

Іншим завданням Швейцарії є проведення реформ на своєму внутрішньому ринку, так як вона ще не повністю прийняла правила міжнародного поділу праці, яка є вищим ступенем суспільного поділу праці і є основою міждержавних економічних відносин та об’єктивною умовою загальної економічної взаємозалежності. Сектор експорту, який є досить високопродуктивним, чітко вирізняється з поміж інших сегментів економіки, які захищенні від міжнародної конкуренції та характеризуються середньою продуктивністю. Ціллю політики внутрішнього ринку є сприяння конкуренції в цих захищених секторах, яку можна досягти через лібералізацію ринку для виникнення міжнародної конкуренції. 18 лютого 2004 року Федеральна Рада Швейцарії прийняла пакет документів, які чітко окреслили стратегію внутрішнього ринку та першочергові заходи для розвитку конкуренції, а також послідовні пропозиції для виконання.

На малюнку 1 зображені три основні елементи зовнішньоекономічної політики Швейцарії. Ця діаграма представляє політику внутрішнього ринку (у полі ліворуч) політика внутрішнього ринку третіх країн / окремі національні політики або політики групи країн (у полі справа). Поле в центрі діаграми представляє доступ на іноземні ринки та міжнародні правила. Ми бачимо, що трикутник, який розташований між політикою внутрішнього ринку третіх країн та політикою внутрішнього ринку Швейцарії характеризується високим ступенем міжнародних норм та кількістю договорів, які регулюють взаємну лібералізацію ринку.

Ці взаємини розроблені на малюнку номер 2. Основний принцип діаграми – більш широкий економічний обмін за умови інтеграції та узгодження національних економічних систем. Є три основні типи інтеграції:

•обмежена інтеграція (А): доступ на ринок частково доступний

змаленьким відсотком знижених тарифів; іноземні виробники страждають через різне регулювання;

•помірна інтеграція (В) доступ на ринок є більш доступним; захист інвестицій, можливі нульові тарифи, дотримання міжнародних стандартів праці;

188

У залежності від типу інтеграції, змінюється і ситуація конкурентості між представниками вітчизняного та іноземного бізнесу. До тих пір, поки кожна країна веде свою власну внутрішньою політику, дотримуючись обмеженої інтеграції, суб’єкти економічної діяльності стикаються із відмінностями у міжнародних правилах міжнародної торгівлі. Як тільки країни починають вступати у економічну взаємодію, ці відмінності можуть проводити до ситуацій, коли іноземні виробники знаходяться в невигідному положенні в порівнянні із вітчизняними виробниками, що призведе до обмеження в економічній взаємодії та співпраці. Вихід на міжнародні ринки, а також дотримання міжнародних правил позитивно впливає на міжнародну економічну співпрацю. Збільшення та посилення міжнародної економічної інтеграції вимагає привести до спільного знаменника національні політики, а також повне дотримання спільних міжнародних правил торгівлі. Як результат, ми маємо більш поглиблену міжнародну економічну співпрацю.

Шляхом створення сприятливих умов для ведення зовнішньої торгівлі та захисту інвестицій, угоди у сфері зовнішньої економіки будуть посилювати зміцнення міжнародної конкурентоспроможності Швейцарії та інших країн ЄАВТ. Автор вважає, що в інтересах усіх країн членів ЄАВТ, є розвиток та посилення політики ЄАВТ щодо третіх країн. У той самий час, потрібно посилювати зусилля в СОТ. Так як угоди про вільну торгівлю дають можливість досягнення високого рівня лібералізації з окремими пар-

189

тнерами, і вони не можуть замінити багатостороннього підходу. На думку міністра економіки Швейцарії, пана Дейса, успішне завершення Дохійського раунду багатосторонніх торгових переговорів має величезне значення для будь-якої країни, яке дає доступ не лише до міжнародного ринку а також ставить її на шлях процвітання та розвитку [5, с.1]. Зовнішня політика Швейцарії поступово вибудовує підґрунтя для подальшої лібералізації світових економічних відносин, а також дотримується правил ефективного використання світових ресурсів.

Отже, у майбутньому Швейцарська Конфедерація буде все більш інтегруватися в систему світової економіки, стан якої чітко визначений превалюванням інтересів транснаціональних корпорацій. Зовнішньоекономічна політика Швейцарії буде спрямована на лібералізацію міжнародних товарних, технологічних та фінансових ринків; боротьбу з економічною дискримінацією; пошук та створення додаткових економічних можливостей у країнах що розвиваються; забезпечення максимальної відкритості в сфері обміну результатами науково технічними інформаційними досягненнями.

Література:

1. Козик В. Міжнародні економічні відносини. – К.: Знання-Прес, 2003. – 405 с. 2. Сахаров В.Є., Будкін В., Єрохін С., Зав´ялова О., Белінська Я.,

Павлюк О. Міжнародна Економіка. – К.: Національна академія управління, 2008.- 432 c. 3. Міністерство економічного розвитку і торгівлі України: Урядовий портал:

Довідка про ЄАВТ: www.kmu.gov.ua 4. Swiss Secretariat for Economic Affairs: Foreign Economic ReportThe Strategic Focus of Swiss Economic Policy, 2005 p.45 5. Joseph Deiss: EFTA Bulletein EFTAFree Trade Agreements and Swiss Foreign Economic Policy, 2006.

190