Sbornik_Bondarevskiy_2012

На рубежі XV та XVI сторіч інквізицією була організована т. зв. сексуальна кампанія, яка полягала в першу чергу у боротьбі з бігамією. Проте ця політика, спрямована в основному проти мусульман, не займала великої частки в діяльності трибуналів [6, c. 266].

Найвизначнішою і водночас найсуперечливішою особистістю в історії іспанської інквізиції був великий інквізитор Томас Торквемада. Його ім’я пов’язують зі спаленням сотень тисяч невинних людей і при цьому приписують йому нечувану жорстокість. Французький історик ХІХ ст. Россо Сен-Ілар вважав, що після Філіпа ІІ саме Торквемада завдав найбільше шкоди своїй землі [7, c. viii]. Керував цей великий інквізитор за допомогою «Інструкцій». Всі нижчі ранги повинні були несхитно виконувати його волю [7, c. 141].

Дуже цікаво змальована постать Торквемади в однойменній п’єсі Віктора Гюго. Тут він постає як людина стійких моральних принципів, щоправда дуже своєрідних і егоїстичних. Письменник, зокрема, вкладає до уст інквізитора такі слова: «Лечу я бедных чад кровавою рукой. Спасая, я пытаю, и жалость страшную к спасенным я питаю» [3, c. 373]. На думку Торквема- ди-персонажа Гюго, він робить людям значно більше користі, аніж ті, що проводять весь свій час у молитві, а мета його дій виправдовує засоби. Також він повний амбіцій. Перераховуючи краї світу, великий інквізитор зазначає: «Всем этим буду править во имя нашего спасителя Христа» [3, c. 373].

Суттєво послабилась знаменита іспанська інквізиція на початку XVIII ст. Саме тоді було вирішено проблему «юдействуючих», яку подолали шляхом вигнання євреїв із країни. Філіп V Анжуйський переглянув взаємини престолу з інквізицією, оскільки вважав, що тій надано непропорційно багато прав. Символом занепаду ролі трибунів стала не поява короля на Генеральному автодафе [6, c. 161].

На думку дослідника Рула, «ніяка Церква окрім Римської ніколи не мала інквізиції». Проте інший фахівець у галузі історії інквізиції Рафаель Сабатіні відповідає йому, що інквізиція не могла існувати в іншій церкві окрім Римської, адже не буває єресей проти Церкви, що пристосовує себе до нових умов [7, c. 19]. На його думку, результати діяльності трибуналів можна схарактеризувати прислів’ям «Що посієш, те й пожнеш» – інквізиція не могла коли-небудь винищити усіх своїх ворогів і існувала, щоб існувати [7, c. 439].

Відомою є «Легенда про великого інквізитора» авторства Івана Карамазова, героя твору визначного російського письменника Достоєвського, за сюжетом якої Ісус Христос з’являється в Севільї XV ст. Всі люди горнуться до нього, Спаситель повертає зір сліпому і воскрешає маленьку дівчинку, проте злісний великий інквізитор старець арештовує його і відправляє на вогнище як найбільшого єретика. Ісуса звинувачують у тому, що він «прийшов заважати» і запевняють, що «виправлять його подвиг» [4, c. 25 41]. Інквізиція була настільки всемогутньою, що могла

161

засудити абсолютно кожного. Російський науковець Захар Плавскін бачить паралель між інквізицією і каральними органами тоталітарних держав, які її брали за зразок [5, c.192].

В історіографії існує й течія, яка схильна приписувати інквізиції виключно негативну роль в історії. Яскравим її представником є радянський дослідник І. Григулевич. На його думку, методи інквізиторів можна порівняти із методами нацистів у концтаборах [2, c. 10]. Також історик зараховує інквізицію до «імперіалістів, колонізаторів, експлуататорів», які «засуджені історією», і замість них прийде світле майбутнє комунізму [2, c. 457].

Важко відділити брехню від вигадки у тому, що ми знаємо про інквізицію. Вона мала багатьох природних ворогів, які зводили на неї наклепи, але володіла і потужною пропагандою, що її возвеличувала. Все залежить від джерел, якими користуємось, у виробленні оцінки діяльності інквізиції [6, c. 305].

Інквізиція відіграла велику роль у зміцненні авторитету Католицької церкви у суспільстві та її єдності протягом Середніх віків, проте призвела до великоїкількостіневиннопостраждалихлюдей,томуїї оцінказ поглядуполітичної історії не може бути однозначно ані позитивною, ані негативною.

З погляду ж церковної історії роль інквізиції є ще більш суперечливою. На перший взір, вона діяла чітко відповідно з догматами та указами пап. З іншого боку, в ХХ ст. папа Римський Іван Павло ІІ визнав і попросив пробачення за злочини Католицької церкви, в тому числі і злочини такої організації як інквізиція.

Література:

1. Головащенко С. І. Історія християнства: курс лекцій / С. І. Головащенко. – К.: Либідь, 1999. – 352 с. 2. Григулевич И. Р. Инквизиция / И. Р. Григулевич; 2 е изд., испр. – М.: Изд-во политической литературы, 1976. – 460 с. 3. Гюго В. Торквемада / В. Гюго; перевод Леонида Мартынова / / Гюго В. Собрание сочинений в 15 томах / В. Гюго. – М.: Государственное издательство художественной литературы, 1954. – С. 317 440. 4. О великом инквизиторе: Достоевский и последующие / сост.

Ю. Селиверстов. – М.: Молодая гвардия, 1991. – 269 с. 5. Плавскин З. И. Испанская инквизиция:палачиижертвы:историческиеочерки / З. И.Плавскин.–СПб.:Дмитрий Буланин, 2000. – 197 с. 6. Kamen, H. The Spanish Inquisition: a historical revision / Henry Kamen.–NewHaven:YaleUniversityPress,1998.–xii,369 p.7.Sabatini, R. Torquemada and the Spanish inquisition: a history / by Rafael Sabatini. – Boston; New York: Houghton Mifflin Company, 1930. – xiv, 466 p.

162

УДК [94 (53):321.7] «195 / 200»

Субх М. А. (м. Київ)

ХАРАКТЕРНІ РИСИ ПРОЦЕСУ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ КРАЇН – ЧЛЕНІВ РАДИ СПІВРОБІТНИЦТВА АРАБСЬКИХ ДЕРЖАВ ПЕРСЬКОЇ ЗАТОКИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ. – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

Перебуваючи тривалий час на периферії інтересів розвинених країн західного світу, політичний устрій арабських монархій Перської затоки формувався здебільшого під впливом традицій родоплемінного управління, притаманних автохтонному населенню Аравії. Лише на межі ХІХ-ХХ століть політичне життя цього регіону почало зазнавати істотних трансформацій, що обумовлювалось значними успіхами, насамперед, у зовнішній політиці Великої Британії [1, c. 5]. Віховою подією в сучасній історії Аравійського півострова в контексті реформування владних інститутів та реорганізації політичної моделі колишніх британських колоній став початок нафтовидобувних робіт з боку американської енергетичної компанії «Стандарт ойл оф Каліфорнія», яка у 1932 р. пробурила першу нафтову свердловину на території Бахрейну [2, c. 148]. Наприкінці 30 х років ХХ ст. англо-американська економічна експансія у Перській затоці набула надзвичайних масштабів. Зокрема, станом на 1938р. американські нафтові компанії контролювали 100 % видобутку саудівської та бахрейнської нафти та 50 % кувейтської, тоді як британці – 100 % іранського, 52,5 % іракського та 50 % кувейтського «чорного золота» [3, c. 23]. Після ІІ світової війни починається фаза активної розробки нафтових родовищ з боку США та Британії на території всіх арабських еміратів Затоки, що вимагало певної централізації місцевої влади з метою структуризації порядку отримання нафтових концесій, розподілу видобутої продукції, формалізації експортних процедур тощо. Першою вдалою спробою створити аравійський прототип західного уряду став «Державний секретаріат», який за допомогою британських радників було сформовано у Бахрейні, Катарі та Кувейті у 1930 р. Даний орган мав повноваження, подібні до тих, якими наділялись уряди західних країн, включаючи підготовку законопроектів, указів та декретів, а також здійснення безпосереднього контролю над діяльністю підпорядкованих органів державної влади [1, c. 78 81]. Подібна схема розподілу владних функцій проіснувала фактично до набуття більшістю нинішніх держав Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) незалежності на початку 70 х років ХХ ст.

На рубежі 70х-80х років минулого століття в умовах «нафтового буму» та зростаючого проникнення західних цінностей на територію Затоки виникає потреба у ширшому залученні всіх верств бедуїнського населення до прийняття рішень загальнодержавного значення. Для реалізації даної концепції

163

керівництво аравійських монархій вдалося до створення консультативних органів (рад «Шура») на кшталт парламентів, які б представляли населення цих країн на державному рівні [4, c. 39]. Крім того, формування інститутів законодавчої гілки влади відповідало принципу колегіального прийняття рішень, закріпленому в засадах ісламської релігії. З іншого боку, на думку деяких дослідників, створення законодавчих органів не лише не сприяло демократизації процесу прийняття державних рішень, але й навпаки – легітимізувало одноосібне правління монархів через обмеженість повноважень консультативнихрад.Необов’язковістьтарекомендаційнийхарактеррішень парламентів країн Затоки довгий час залишались об’єктом критики як з боку місцевих суспільств, так і міжнародних організацій. Процес реформування законодавчої гілки влади в арабських монархіях на початку 80 х років ХХ ст. перетворився на один з ключових етапів модернізації політичних систем регіону. В результаті конструктивної роботи, проведеної урядами цих країн

зрозширення повноважень місцевих парламентів, окремим монархіям вдалося побудувати парламентську модель, наближенудо європейськихзразків. Серед «піонерів» у даному напрямку слід виділити Кувейт та Бахрейн, які на сьогодні вважаються зразковими державами за обсягами повноважень, делегованих місцевим парламентам. Не слід забувати, що Кувейт є на сьогодні єдиною державою Затоки, яка має класичний для конституційних монархій Основний закон, ухвалений ще у 1962 р. шляхом консенсусу між владою та народом. Водночас, на початку 70 х рр. рівень «політичної етики» правлячих родин Затоки залишався доволі низьким, що гальмувало процес лібералізації політичного життя. Провівши вибори до Консультативної ради Бахрейну у 1973 р. королівська династія Аль-Халіфа опинилася перед загрозою суттєвого звуження власних владних повноважень через перехід до парламентської форми правління. У 1975 р. король Бахрейну розпустив обраний лише два роки назад парламент, скориставшись відповідним правом, закріпленим у Конституції Королівства. Фактична відсутність в Бахрейні повноцінного законодавчого органу проіснувала, по суті, до 2002 р., коли

зприходом до влади у березні 1999 р. нинішнього короля Хамада Аль-Халі- фи, було прийнято рішення про повернення королівства до парламентської форми правління [4, c. 45 46]. У наукових працях російського дослідника процесів модернізації РСАДПЗ І. Меліхова висловлюється теза про те, що в епоху стрімких соціальних трансформацій, невпинного науково технічного прогресу та депресивної патріархальної свідомості саме призначення монархом членів консультативних рад (парламентів) є запорукою внутрішньополітичної стабільності цих держав на тлі активізації реакційних ісламістських кіл салафітського спрямування [6, c. 25].

Важливим етапом на шляху модернізації внутрішньополітичного життя країн Затоки стало розширення виборчих прав жінок. Своєрідним новатором у цій сфері прийнято вважати Оман, який ще у 1994 р. рішенням Султана Кабуса надав обмеженій кількості жінок право голосу. Водночас,

164

найпершою серед країн «аравійської шістки», яка застосувала щодо жінок як активне, так і пасивне виборче право став Катар, Емір якого у 1999 р. прийняв указ про проведення перших муніципальних виборів в Еміраті на загальних засадах гендерної рівності [5, с. 1]. Разом з тим, як влучно зазначає І. Меліхов, завдання емансипації в країнах Затоки не повинно зводитися лише до надання жінкам можливості долучатися до суспільної або трудової діяльності, але й гарантувати їм свободу вибору у тому, яким чином розподіляти власні сили між сім’єю та суспільством [6, с.24].

Серйозним викликом для аравійських монархій стала іракська агресія проти Кувейту у 1990 р. З моменту створення РСАДПЗ у 1981 р. країни «шістки» вперше опинилися віч-на-віч з прямою зовнішньою агресію, яка виявилась непростим випробовуванням на «живучість» політичних режимів цих держав на тлі тотальної «вестернізації» регіону. Військова допомога міжнародного співтовариства на чолі з США у війні проти режиму С. Хусейна чинили значний психологічний тиск на керівництво арабських держав Затоки в контексті важливості подальшої лібералізації внутрішньополітичних процесів, що відповідало б духу стратегічного партнерства РСАДПЗ з Вашингтоном. Особливо важким було положення правлячої родини Кувейту, яка в результаті іракської окупації була вимушена тимчасово емігрувати до Саудівської Аравії. Після визволення Кувейту держави західної коаліції відкрито почали наголошувати на необхідності подальшої демократизації Емірату, що було офіційно закріплено в спеціальній Угоді, укладеній в саудівському м. Джидда наприкінці 1990 р. В результаті цього тиску Емір Кувейту після поновлення суверенітету своєї держави був змушений відновити роботу Національної асамблеї, яку він розпустив у 1986 р. [1, c. 119 120].

Внутрішні трансформації, які відбуваються в країнах Перської затоки протягом останніх трьох десятиліть доводять необхідність подальшої модернізації механізмів реалізації політичних прав та свобод місцевого населення, зокрема, шляхом легітимізації інституту політичних партій. На сьогоднішній день діяльність політичних рухів та партій є забороненою в Саудівській Аравії, ОАЕ, Катарі та Омані. У Бахрейні та Кувейті дозволено утворювати політичні об’єднання, які за своєю суттю та методами діяльності є тотожними до політичних партій у їхньому класичному розумінні. В одному з арабських досліджень щодо можливих шляхів реформування інституту політичних партій в країнах РСАДПЗ зазначається, що, незалежно від рівня політичних свобод та параметрів активності політичних об’єднань, монархічний устрій в державах Затоки й досі зберігає всі ознаки абсолютизму [7, c. 46].

Невід’ємниматрибутомлібералізаціїполітичногожиттябудь-якоїдержави єпрозорістьтадемократичністьпроцедуриуспадкуваннявлади.Намагаючись закріпити інститут абсолютної монархії, правлячі династії «аравійської шістки» роблять ставку на забезпечення матеріально-фінансового благополуччя

165

корінного населення тим самими відсторонюючись від зростаючої потреби у проведенні політичних реформ. Водночас, родоплемінна узурпація влади в країнах РСАДПЗ має різні ступені прояву: від абсолютної монархії з концентрацією усієї повноти влади монархом у Саудівській Аравії до квазі-фе- деративності в ОАЕ, де кожний окремий емірат сам по собі має монархічну форму правління, тоді як центральний уряд країни формально очолюється президентом. Останній, у свою чергу, є уособленням правлячої в Об’єднаних Арабських Еміратах родини і водночас своєрідним монархом на території Абу Дабі. Цей дивний, але доволі ефективний симбіоз владних повноважень аналізує арабський дослідник Я. Абдалла, котрий зазначає, що ОАЕ є урізаною конституційною монархією, близькою до абсолютної форми правління, із дорадчим органом, що призначається самим правителем. [8, c. 139].

Вконтекстіаналізунайбільшефективнихшляхівполітичноїмодернізації регіону заслуговує на увагу точка зору вітчизняного науковця В. Нагайчука. На його думку, політична лібералізація в країнах Близького Сходу та, зокрема, державах Перської затоки має тривати паралельно із соціально орієнтованими перетвореннями, а не випереджати їх, з огляду на рівень політичної культури арабського населення та його суспільну свідомість [9, c. 337]. Про небезпеку форсування процесу трансформації традиційних механізмів передачі влади пише й українська дослідниця Ж. Ігошина, зазначаючи, що подібна тенденція підвищує імовірність приходу до влади представників ісламістських партій [10, c.2]. Разом з тим, роль радикальних рухів в регіоні Затоки не слід переоцінювати. Знаходячись у вирі подій поширення «вестернізації» в аравійських монархіях, найбільш ортодоксальні представники реакційних ісламських рухів та партій, на кшталт угруповання «братів мусульман», або ж прибічників «ваххабізму» розуміють небезпеку повалення правлячих режимів і для самих себе. З іншого боку, відсутність знедолених, які за теорією класичних революцій формують прошарок пролетаріату, робить країни Затоки позбавленими революційного «субстрату». Відтак, гарантування високого рівня фінансового забезпечення місцевого населення ще тривалий час триматиме регіон у відносній ізоляції від масштабних со- ціально-політичних потрясінь. На думку І. Меліхова, «ваххабізм» як вчення поступово перетворюється у Саудівський Аравії на історичну категорію. Цю тезу він доводить тим, що якби Королівство слідувало законам цього вчення, воно б ніколи не змогло здійснити стрибок у своєму соціально-еко- номічному розвитку [6, 33]. З прагматичної точки зору можна припустити, що активна зовнішньополітична діяльність, зокрема, Катару та Саудівської Аравії у 2011 2012 рр. на фоні подій «Арабської весни» є відповіддю місцевих політичних еліт на вимоги своїх народів активізувати реформаторські процесі зсередини. Проводячи агресивну зовнішню політику з демократизації т. зв. «тиранічних режимів», зокрема, у Сирії, Ємені та Лівії, країни «шістки» намагаються виступати в ролі поборника прав і свобод знедолених, уникаючи розмов про подібні проблеми на власній землі.

166

Таким чином, лібералізація політичного життя, а також модернізація інститутів державної влади в країнах Перської затоки поставила весь регіон перед дилемою вироблення практичних кроків щодо ефективної реалізації намічених завдань, не підриваючи при цьому основи традиційних принципів ісламського державотворення.

Враховуючи відносну внутрішньополітичну стабільність регіону Затоки, слід наголосити на тому, що подальша адаптація країн «аравійської шістки» до глобалізаційних викликів з кожним роком вимагатиме від них віднайдення нових оптимальних параметрів подальшого реформування механізмів управління та впровадження сучасних систем державного менеджменту, залишаючись при цьому взірцем успішного поєднання монархізму з елементами республіканського правління.

Література:

1. Асанбаев М. Б. Аравийские монархии: общество, власть и государство. – Алматы: Казахстанский центр гуманитарно-политической конъюнктуры, 2009. – 208 с. 2. Ергин Д. Добыча. Всемирная история борьбы за нефть, деньги и власть. – Москва: Деново, 1999. – 302 с. 3. Соболев Е. В. Англо-американское соперничество за нефть арабских эмиратов Персидского залива (1923 1938 гг.): автореф. дис. на соискание уч. степени канд. ист. наук: спец. 07.00.03 «Всеобщая история (новая и новейшая история)» / Е. В. Соболев. – Екатеринбург, 2007. – 26 с. 4. Сапронова М. А. Эволюция институтов власти в арабских монархиях в условиях общественно-политического развития. – Москва: Вестник МГИМО № 2, 2008.– 187 с. 5. Al Kitbi Ebtisam. Women`s political status in the GCC states, 2004 / електронний ресурс: http://carnegieendowment.org / 2008 / 08 / 20 / women-s- political-status-in-gcc-states / 8rup 6. Мелихов И. А. Арабские монархии Персидского залива на этапе модернизации (70 90 е годы): автореф. дис. на соискание уч.

степени доктора ист. наук: спец. 07.00.03 «Всеобщая история (новая и новейшая история)» / И. А. Мелихов.–Москва, 2000.– 45 с. 7.علي خليفة الكواري. الخليج العربي و الديموقراطية. 2001، الدوحة،ص.232 8. Абдалла Я. Ю. Объединённые Арабские Эмираты.

История политико-государственного развития, Mосква. Наука, 1978.– 151 с. 9. Нагайчук В.І. «Глобальні виклики та регіональні процеси на Близькому і Середньому Сході» (с. 318 355) в колективній монографії «Глобалізація і сучасний міжнародний процес / за заг. ред. проф. Б. Гуменюка і проф. С. Шергіна. – К.: Університет «Україна», 2009. – 508 с. 10. Ігошина Ж. Б. Спроби демократичних перетворень в арабських країнах в контексті процесів глобалізації, 2009 / електронний ресурс: www.niss.od.ua / p / 384. doc

167

УДК 94 (410.1):321.61:14 Спелмен

Хомич О. С. (м. Одеса)

ПОЛІТИЧНЕ ВЧЕННЯ ДЖОНА СПЕЛМЕНА

НапочаткуXVIIст.–в1603 р.–династіюТюдорівнаанглійськомупрестолі змінилашотландськадинастія–Стюартів.НовийкорольЯківІСтюартпрагнув посилити свою владу, зробити її необмеженою, беручи за зразок абсолютну монархію у Франції. Однак йому одразу ж довелося зіткнутись з опозиційно налаштованим парламентом, який не бажав втрачати власні права та привілеї.

Протистояння між королем та палатами парламенту вперше проявилось ще в роки правління королеви Єлизавети І Тюдор, яка на практиці почала застосовувати абсолютистські принципи правління. Проте в роки правління Якова І це протистояння набуло загрозливих форм, а при Карлі І призвело до відкритого воєнного конфлікту. Головним предметом дискусії була королівська прерогатива, або надзвичайні права короля, що ставили його над парламентом: Стюарти намагались розширити ці повноваження, а парламент – обмежити їх. У зв’язку з цим на противагу абсолютистським ідеям монархів почала розвиватись ідея парламентаризму, що проголошувала зверхність парламенту над королем.

Однак напередодні революції – в 1641 1642 рр. – остаточно сформувалась і отримала подальший розвиток ще одна, компромісна, теорія, головною метою якої було примирення двох вороже налаштованих одна до одної груп, – теорія конституційного роялізму, яка виступала за правління короля в парламенті. Представником цього ідейного напрямку був сер Джон Спелмен, у творах якого чітко виражені його уявлення про королівську владу, права й обов'язки правителя.

Про життя Джона Спелмена відомо дуже мало. Син відомого історика та антикварія сера Генрі Спелмена, він народився в 1594 р. і отримав юридичну освіту в одному з коледжів Кембриджа – Трініті-коледж. Він багато подорожував по континентальній Європі і був посвячений у лицарі в грудні 1641 р. Після початку Англійської революції король Карл I наказав Спелмену залишатися в Норфолку. Однак пізніше він був прикликаний до Оксфорда і призначений на посаду державного секретаря. Незабаром після цього Спелмен помер – у липні 1643 р. [1, с.266].

Джон Спелмен є автором декількох трактатів, написаних у 1642 1643 рр. В своїх роботах мислитель відстоює уявлення про недоторканість королівської прерогативи та виступає з ідеєю «змішаної монархії» – правління короля в парламенті, при якому монарх є сувереном, а парламент – станово представницьким органом, що допомагає приймати нові закони, або змінювати вже існуючі, та вводити нові види податків.

Свою точку зору щодо правління короля, його місці в системі державного управління Джон Спелмен висловлює в декількох політичних трак-

татах. В першому – «Certain considerations upon the duties both of prince and

168

people» («Деякі міркування щодо обов’язків короля та його підданих») – особливо чітко проявляються ідеї мислителя про походження держави.

У цій праці автор визначає три способи утворення королівства – природний, або цивільний, насильницький, чи військовий, і змішаний. У першому випадку мова йде про «владу батька над дітьми, дітьми дітей та їх слугами» [2]. При цьому особистість правителя існувала до того, як з'явився об'єкт підпорядкування.

Другий спосіб створення королівства – насильницький – грунтується на тому, що одна людина підпорядковує інших людей, тобто, «узурпатори та завойовники за допомогою меча поширюють свою владу» [2]. Всі правителі, які насильницьким шляхом підпорядковують собі інших людей змінюють природній образ правління на тиранічний. Це пояснюється тим, що король, за допомогою меча розширивши свою владу, не підпорядковується жодним людським законам і править своїми підданим так, як вважає за потрібне.

Третій спосіб створення держави грунтується на ідеї обмеження влади короля за допомогою законів. Піддані при «змішаному» виді управління державою підкорюються королю, влада якого «обмежена тими законами, на які населення дало свою згоду» [2]. При такому управлінні держава, на думку мислителя, може досягти найбільшого процвітання. Такі держави утворюються шляхом укладання договору між королем та підданими. Прибічники даної концепції стверджували, що населення країни тільки обирало особу правителя, а Бог наділяв обраного королівською владою [2].

Мислитель зазначав також, що «якщо король є верховною владою, в державінеіснуєжодноїсили,чивлади,якамоглабзаконнимишляхамизмусити правителя відповісти за свої дії». Король повинен був правити в інтересах народу, але ніхто не може змусити його це зробити. Саме Бог «був творцем і джерелом королівської влади» і що «правителі були, по суті, підзвітні тільки йому одному» [2]. Оскільки правитель є помазаником Божим, то піддані не мають права позбавляти його влади, а тим більше – посягати на його життя.

Однак положення про те, що правитель є підзвітним тільки Богу, ще не означає, що його влада безмежна. Як і будь-хто інший, монарх повинен підкорюватись Божому закону і втому випадку, коли бажання або накази короля не будуть відповідати заповідям Бога, піддані мають право не коритися волі монарха [3, с. 35]. Але це не свідчить про те, що піддані можуть підняти озброєне повстання проти володаря. Вони повинні в такому випадку не виконувати наказів монарха, але повставати проти нього, а тим більше зазіхати на його життя вони не мають права. Будь-які виступи проти монарха, на думку Спелмена, є незаконними та суперечать християнському вченню – ті, хто виступають проти монарха, виступають проти Бога. Автор стверджував, що збройний виступ проти законного правителя, нехай навіть і тирана, ніколи не може бути виправданим. І жоден закон не може таке повстання санкціонувати. Слід зазначити, що доктрина про неприпустимість виступу населення країни проти законного короля була найпопулярнішою в Англії в роки правління перших Стюартів.

169

Спелмен заявляв також, що було б помилкою вважати, ніби піддані можуть без короля управляти країною, вершити правосуддя, і приймати рішення про те, що добре, а що погане. Населення країни не має такої влади

іякби піддані спробували б правити країною без монарха, це призвело б до хаосу та анархії. Вирішувати всі ці питання має право тільки правитель.

Джон Спелмен висловлював ідею про те, що влада монарха повинна бути не абсолютною, але «предметом обмежень» за допомогою законів, адже саме закони, на думку автора, «найбільш священні в державі

іпов'язують навіть короля» [2]. Однак автор вважав, що існування «значного обмеження королівського абсолютизму при проголошенні та створенні законів не зменшує його суверенності» [2].

Авторстверджував,щохочакорольбувголовою,аПарламент–підлеглим йому тілом, однак це не означало, що правитель володіє правом «створювати закони та встановлювати податки без участі Парламенту» [2], але разом з тим

і«палати Парламенту без нього не можуть створювати закони або змінювати їх зміст, але король і Парламент спільно беруть участь в цьому процесі» [2].

На думку Спелмена, король є втіленням вищої влади держави. Наміри мислителя «захищати справедливі права та привілеї короля» не викликають сумнівів. Автор більш повно розвиває ці положення у своєму останньому політичному трактаті – «The Case of our Affaires in Law, Religion, and other Circumstances briefly examined and presented to the conscience» («Вирішення наших справ у галузі права, релігії та інші обставини, коротко розглянуті

іподані на совість»). У цій роботі він знову повторював, що «навіть наші закони визнають той факт, що… король був верховною владою, сувереном», чия корона була «найвищої короною, королівство його королівством, його державою, його володінням, народ його народом… Парламент в наших законах також зветься королівським парламентом» [4, с. 1].

Мислитель обґрунтовував свою точку зору щодо верховенства королівської влади: «Суверенність проявляється в особі короля не тільки в нашій присязі на вірність йому, але й постійним підтвердженням цього в наших Актах парламенту, як попередніх, так і сучасних, які завжди титулують короля Нашим Верховним Лордом Королем, і він є ним не тільки для певної окремої людини, але для всього народу, представленого в парламенті» [4, с. 1 2].

Всі свої права та привілеї парламент, на думку Спелмена, отримав виключно з милості короля. Це свідчить про те, що правитель – є верховним володарем, головою політичного тіла країни, а палати парламенту – «підкореними членами цього тіла» [4, с. 2]. Більш того, верховна влада монарха, вважає мислитель, проявляється також у тому, що правитель постійно підтверджує всі акти Парламенту. Якщо ж який-небудь акт не має підтвердження правителя, то він не буде вважатися дійсним, оскільки парламент не має права створювати нові закони без згоди на це короля.

Акти парламенту, зазначав Спелмен, декларують той факт, що Англія – королівство. Далі мислитель розглядає структуру цієї держави – «королівство складається з не більш ніж двох частин: верховного глави і під-

170