Sbornik_Bondarevskiy_2012

22 года, а различия в социально-экономическом плане между восточной и западной частью Германии остались, не столь сильные как в 22 года назад, но они существуют.

Этот пример весьма показателен, не смотря на то, что в значительной степени утратил свою актуальность и по ряду параметров не соответствует новым международным экономическо-политическим реалиям.

Новые реалии не позволяют с большой долей оптимизма смотреть в будущее. Прошедший всемирный кризис, геополитическая перезагрузка ряда макрорегионов, большая вероятность повторения экономического кризиса в различной степени отразилась на наших странах. В итоге повлияла и на отношения между Россией и Украиной.

Без излишней политологизации данной ситуации, объективно можно сказать, что украинское государство в большой степени было подвержено влиянию всемирного экономического кризиса. Однако, украинская экономика даже испытывающая значительные трудности, представляет собой весьма мощный реальный промышленный сектор, обладая рядом крупных стратегических по международным меркам предприятий. В дополнение Украина занимает выгодное экономико-географическое положение. Эти два фактора позволяют с определенной долей уверенности смотреть в будущее и выстраивать собственную политическую линию.

Такая страна-участник интеграции в ТС и ЕАЭС безусловно бы усилила и дополнила бы эти организации, но не стоить быть в этом деле столь поспешным.

Опыт экономической и политической европейской интеграции, реализовавшейся в ЕС, показывает, что расширение интеграционных объединений должно основываться на четкие и строгие критерии социально-эконо- мических показателей стран кандидатов, а не зависеть, от краткосрочной политической выгодны, что в конечном итоге может привести к кризисной ситуации и даже запустить дезинтеграционные процессы.

Показателен пример резкого расширения Европейского Союза и последующая острая кризисная ситуация в ряде стан, таких как Греция, Португалия, Италия, Ирландия.

Таким образом, можно заключить, что только проведя качественную, трудоемкую и кропотливую работу по стандартизации нормативно-право- вой системы требованиям крупных интеграционных объединений и обладая подавляющим количеством стабильных показателей социально-эко- номического развития (уровень бедности, размер гос. долга по отношению к ВВП, уровень трудоспособного населения, количественные и качественные показатели миграций, финансовая стабильность, социальная обеспеченность и другие) можно рассчитывать на успешное участие в крупном интеграционном объединении.

На данный момент времени украинское государство по вышеуказанным причинам не может войти в Таможенный Союз или Евразийский Экономический Союз.

211

Это объективная ситуация, не учитывающая политическую конъектуру в отношениях между государствами.

Ряд других стран (Киргизия, Молдавия, Таджикистан, Армения), даже имея большое желание присоединиться к крупным интеграционным объединениям на постсоветском пространстве, по тем же объективным причинам не могут на данный момент времени в нем участвовать.

Многие эксперты полагают, что в ближайшем будущем Украине будет все трудней и сложней выстраивать отношения со своим стратегическим экономическим партнером и соседом – Россией. Однако мы с данной точкой зрения не согласны. Такое мнение учитывает только межгосударственное взаимодействие на самом высоком и глобальном уровне, забывая о том, что основанием для статуса стратегических партнеров является трансграничное сотрудничество, в рамках которого формируется около 90 % товарооборота между нашими странами, а соответственно почти такой же процент взаимодействия в других отраслях деятельности в приграничныхтерриториях. Это дает весомое основания сделать вывод, что региональный вектор трансграничной интеграции наиболее персептивен для успешного взаимодействия и сотрудничества наших государств.

Стоить отметить, что региональная интеграция учитывает реальные нужды и потребности жителей без излишней политологизации процесса интеграции, которая во многом лишь препятствует и затрудняет этот самый процесс. Такому положению вещей во многом способствует патерналистская модель управления в наших государствах и слаборазвитая региональная инициатива. Хотя, скорость принятия региональных межграничных соглашений в разы выше, чем межгосударственных.

Восприятию объективной выгодности трансграничного регионального вектора интеграции между нашими странами соответствует тот факт, что украинское приграничные с Россией это:

–  140 городов, 15,7 миллионов населения (34 %), 33,2 % территории. Согласимся, что цифры впечатляют, и это не говоря уже о подсчете

экономических показателей приграничья.

Так же говорить о выгодности такой интеграции можно с учетом того, что украинская сторона данный вектор интеграции уже давно осваивает.

И это по нашему мнению правильный шаг к выстраиванию и налаживанию эффективных взаимоотношений между Россией и Украиной. Такой вектор развития отношений между нашими странами может стать ступенькой к более глобальной интеграции в будущем, но уже с учетом накопленного опыта.

Реализуя принцип региональной трансграничной интеграции, наши страны воспользовались европейским опытом, оформили процесс региональной трансграничной интеграции в форме еврорегионов.

Форма еврорегионов признается экспертами как наиболее успешная и эффективная форма региональной интеграции.

212

С2003годанаграницахмеждуРоссиейиУкраинойбылисозданы,идействует три еврорегиона «Слобажанщина», «Ярославна», «Донбасс». Сейчас ведется работа по созданию еще одного еврорегиона «Азов» куда должны войти АР Крым, Краснодарский край, Запорожье, Ростовская область.

Многие могут поспорить, что практического эффекта, от действия этой формы интеграции, нет.

Но, при этом стоит учесть, что «зеленый свет» региональной интеграции был дан относительно недавно, всего 3 4 года назад. Это очень малый срок для определения стратегических программ развития, формирования устойчивой институциональной системы управления, создание механизмов финансирования программ, создания широкого информационного освещения деятельности, создание качественной нормативно-правовой базы в рамках еврорегионов.

К тому же, до сих пор не осознана даже в рамках еврорегиона возможность широкой культурной и гуманитарной интеграции на региональном уровне, а это на наш взгляд, не дополняющий, а первобразующий фактор в формировании еврорегионов между Россией и Украиной.

Такимобразом,можносделатьвывод,чторазвитиеэффективноготрансграничного регионального процесса интеграции между Россией и Украиной позволит реализовать широкий спектр экономических программ и увеличь взаимодействия гуманитарной направленности, что в конечном итоге поможет существенно вывести наши страны на принципиально новый уровень своего развития и играть более активную роль на мировой арене.

213

УДК 94 (4) «1762 / 1768»

Гула В. Д. (м. Київ)

РОСІЯ У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ 1768 1774 РР.

Проблема трансформації зовнішньополітичного курсу Росії після приходу до влади Катерини ІІ є на сьогодні актуальною з наукової точки зору. Дана проблема не знаходить поки що належного висвітлення в сучасній історіографії. В той же час процесс, причини та хід якого ми намагатимемося реконструювати в даній роботі, мавдалекосяжні наслідки. Основнимизних можна вважати початок активної балканської політики Російської імперії та ліквідацію Речі Посполитої як суб'єкта міжнародних відносин. Відгомін цих процесів досі впливає на світові міжнародні відносини. Основні наукові здобутки у даній царині були зроблені російською дореволюційною та радянською історіографією. З-поміж надбань імперської історичної науки варто згадати працю Александрова П. А. [1]. У своїй роботі автор, залучаючи велику кількість архівних джерел (дипломатичне листування представників всіх держав, які або входили до північної системи, або боролись із нею), представив докладну, цілісну картину розгортання дипломатичної боротьби на початку правління Катерини ІІ.

Також треба відмітити праці Соловйова С. М. [2] та Брікнера О. Г. [3] Однак ці праці вже не мають такого універсального значення як попередня. Соловйов сконцентрувався в основному на викладі ходу загарбання Польщі (діяльність російських та прусських представників у Польщі), питання зовнішньополітичної боротьби висвітлені недостатньо.

В контексті висвітлення дипломатичної боротьби напередодні війни велике значення має праця Гаврюшкіна О. В. [4]. У даній роботі знаходять висвітлення усі значні події міжнародного життя 60 70 х рр. ХVIII століття, які мали значення для Росії. Великим плюсом дослідження є те, що зовнішньополітичний курс Росії розглядається у поєднанні з внутрішніми суперечностями всередині правлячих кіл. Це дає змогу більш глибоко зрозуміти дипломатичні акції єкатерининської Росії.

Праця Черкасова П. П. [5] концентрує увагу на розгляді трансформації російсько-французьких відносин протягом ХVIII ст. Позитивною рисою даного дослідження є приділення уваги іншим суб’єктам міжнародних відносин, розгляд процесу в усій його цілісності.

Здобуття в 1762 році Катериною ІІ імператорського престолу утвердило зміну курсу зовнішньої політики, проведену ще за імператора Петра ІІІ. Головним союзником Росії стала Пруссія, а не Австрія та Франція. Для Росії нова орієнтація була більш вигідною так як з одного боку сильно послаблену у Семилітній війні Пруссію було легше контролювати, а з другого боку вона була потрібна Російській імперії у вирішені польського питання. Для

214

Пруссії союз був також потрібен так як в такому скрутному становищі вона потребувала надійного союзника з метою успішного протистояння Австрії

уборотьбі за гегемонію в Німеччині. З 1764 року починається оформлення союзу північноєвропейських держав на чолі із Росією у так звану «північну систему», направлену перш за все на вирішення польського питання та на обмеження гегемонії Франції у Європі. До складу цього союзу повинні були увійти на правах повноправних членів Росія, Пруссія, Англія, Данія; пасивними членами (під час війни повинні були зберігати дружній нейтралітет) мали стати Річ Посполита та Швеція [1, с.153].

Здобуття престолу Катериною ІІ було схвально зустрінуто державами союзницями по Семилітній війні – Францією та Австрією, які сподівалися на повернення до курсу зовнішньої політики Єлизавети Петрівни. Однак, через деякий час австрійській посол у Росії, граф Мерсі, переконався в тому, що Австрія не могла сподіватися на Росію. Переконали його в цьому протиріччя між маніфестом про здобуття престолу та реальними діями: Катерина підтвердила мир з Пруссією, укладений за Петра ІІІ, а у маніфесті було оголошено, що він укладений з найнебезпечнішим ворогом Росії[3, с.286].

Катерина ІІ була сильно зацікавлена у мирних стосунках з Англією. Це пояснювалося намаганнями використати Англію як загрозу для Франції з заходу. До того ж Росія мала економічні інтереси в Англії та прагнула розширення торгових контактів між державами. 20 червня 1766 року вдалося укласти торговий договір з Англією. [4, с. 74] Однак, військового союзу з Англією укласти не вдалося. Та навіть ті дружні стосунки, які існували між даними державами, згодом, під час російсько-турецької війни, посприяли вдалому переходу російської ескадри до Архіпелагу.

Відносини із Пруссією після підтвердження Катериною ІІ договору, укладеного за Петра ІІІ, стали дружніми. Король міг сподіватися на Росію

упротистоянні з Австрією та впливати на польські справи. Такі можливості Фрідріха ІІ були закріплені у Петербурзькому договорі, підписаному 11 квітня 1764 року. [4, с. 77] Держави зобов’язувалися не допускати ніяких змін у державному устрої Польщі, домовлялися про єдину кандидатуру на польський престол, узгоджували свої дії щодо захисту цієї кандидатури від можливої конфедерації[4, с. 77]. Таким чином дана угода являє собою великий успіх російської дипломатії, завдяки якому вдалося надійно закріпитися в Польщі, встановивши там маріонеткового правителя. Що стосується Пруссії, то вона, в великій мірі завдяки цьому договору, мала змогу брати участь у поділах Польщі. Стаття про грошову допомогу у випадку російськотурецької війни давала можливість зберігати торгівельні контакти із Стамбулом після 1768 року, уклавши з ним попередньо відповідну угоду.

Після укладення Петербурзької угоди почався активний наступ Росії наПольщу.У розмовізпрусським дипломатомСольмсомкерівникросійської зовнішньої політики Н. Панін натякнув на можливість розпочати поділ

215

Польщі. Ці відомості Сольмс виклав у листі до короля: «Він додав ще, що вашій величності не доведеться шкодувати про надання зобов’язань тому що, якщо, неочікувано, справи дійдуть до крайнього випадку, то він мені обіцяє, що ваша величність, так само, як і Росія, отримає винагороду за свої старання» [2, с. 21]. Така поведінка збуджувала невдоволення Туреччини, яка вважала втручання Росії та Пруссії у польські справи порушенням своїх інтересів. В липні 1762 року посол в Стамбулі Обрєзков дістав інструкцію Порти, адресовану до турецького посла в Берліні, у якій вимагалося під час перебування в Польщі дати знати полякам, що Османська імперія не залишить Польщу без допомоги і не допустить порушення її прав та вольностей [3, с. 324]. До такої позиції Порту підштовхувала в великій мірі французька дипломатія в особі французького посла в Стамбулі Вержена. У своїх заявах посол керувався вказівками міністра іноземних справ Франції герцога Шуазеля: «На півночі готується ліга, яка стане небезпечною для Франції. Дієвий засіб знищити цей проект і, можливо, скинути Катерину ІІ з престолу – збудити проти неї війну. Лише турки можуть надати нам таку послугу. Якщо ви це визнаєте можливим та якщо ви сподіваєтесь домогтися цього, то вам будуть надані всі кошти, яких ви будете потребувати» [1, с. 114]. Що стосується Туреччини, то вона взяла участь у розв’язанні польського питання, сподіваючись на відновлення колишнього впливу на Польщу, зокрема на її південно східні території (не випадково одним із прихильників війни з Росією був кримський хан) [4, с. 81].

Якщо Туреччина доволі легко погодилась виступити проти Росії начебто заради порятунку Польщі, то Австрія із самого початку зайняла неоднозначну позицію. З одного боку, вона засуджувала дії Росії в Польщі, підштовхуючи султана до війни. Був навіть укладений оборонний договір із Портою. З другого боку, під приводом нейтралітету Австрія намагалась взяти участь в розподілі Польщі. В травні 1769 року Австрія заявила, що вважає себе вільною від зобов’язань, передбачених союзом 1746 року, оскільки вони вже раніше були порушені Петром ІІІ. В той же час австрійський уряд підтвердив свій намір зберігати нейтралітет у російсько-турець- кій війні. Втім, це не завадило їй влітку 1771 року укласти оборонний союз із Портою [5, с. 354].

Зростання чисельності населення посилює колонізаційні процеси на південних рубежах Російської імперії. До того ж промислова революція у країнах Західної Європи збільшує попит на російське збіжжя. Внаслідок загострення всіх цих обставин опанування Північного Причорномор’я та вихід до Чорного моря стали життєво необхідними завданнями для Росії. В той же час внутрішні чвари в Польщі загрожують самому її існуванню як незалежної держави. Як наслідок, вирішення польського питання виявилось безпосередньо пов’язаним із утвердженням Росії на берегах Чорного моря.

Активно протидіяла реалізації цієї програми Франція. Основною її мотивацією було збереження економічних преференцій в Османській ім-

216

перії та недопущення економічної та політичної експансії Англії в Близькосхідному регіоні. Збереження впливу Франції в Османській імперії було зумовлено також необхідністю підтримання комунікацій з індійськими володіннями французької корони. В той же час дружня до Франції Польща була запорукою обстоювання французьких інтересів в центральній Європі, а саме як противага Прусії. Австрія також була зацікавлена

взбережені цілісності Османської імперії оскільки в такий спосіб намагалась не допустити зростання впливу Росії на Балканах. Австрійський уряд мав намір сам виступити в ролі основного спонсора визвольного руху балканських народів проти Порти. В той же час бажання взяти участь у розподілі Польщі і в такий спосіб завадити зростанню пруського впливу

вЦентрально Східній Європі штовхало Австрію до союзу із Росією. Саме бажання досягти цих неспівставних цілей зумовлювало зазначені протиріччя в австрійській зовнішній політиці.

Відповідно, Англія та Прусія виступили в даній ситуації як союзники Росії. На той момент в Англії вже відбувалась промислова революція, що вело до необхідності освоєння закордонних ринків збуту та сировинних баз. І в цьому питанні Франція виступала головним суперником. Таким чином, бачимо, що російський уряд зміг вдало використати наявну міжнародну ситуацію для реалізації власних інтересів. При чому не тільки просто використати, а й активно сприяти її формуванню. Як ми намагалися продемонструвати, коріння цих змін лежить в економічних процесах. В той же час не варто забувати про особистісний фактор, який

вумовах тодішньої політичної системи Росії грав надзвичайно велику роль. І тут варто пам’ятати, які соціальні сили привели на трон Катерину ІІ. Варто звернути увагу й на ту обставину, що в даному випадку Росія сама активно формувала політичний блок, в центрі діяльності якого були насамперед її інтереси. Саме в цей період починає формуватися модель «балансу сил» в міжнародних відносинах європейських країн, яка повністю розкриється вже в наступному столітті.

Література:

1. Александров П. А. Северная система. Опыт исследования идей и хода внешней политики России в первую половину царствования Екатерины Второй: моногра- фия / П. А.Александров.–М.,1914.–316 с.2.СоловьёвС. М.ИсторияпаденияПольши. Восточный вопрос / С. М. Соловьёв. – М.: АСТ, 2003. – 364 с. 3. Брикнер А. Г. История Екатерины Второй / А. Г. Брикнер. – М.: АСТ, 2004. – 847 с. 4. Гаврюшкин А. В. Граф Никита Панин. Из истории русской дипломатии ХVIII века / А. В. Гаврюшкин. – М.: Международные отношения, 1989. – 176 с. 5. Черкасов П. П. Двуглавый орел и королевские лилии: монография / П. П. Черкасов. – М.: Наука, 1995. – 439 с.

217

УДК 303. 446.4:930.1

Дическул В. М. (г. Киев)

ИСТОКИ И ИСТОРИЯ ПРОБЛЕМЫ ПАЛЕСТИНЫ

(20 30 Е ГОДЫ XX СТ.)

В 1916 г. между Англией и Францией было подписано соглашение Сай- кс-Пико [1]. По этому соглашению арабские страны делились на пять зон. Франция получала в непосредственное владение так называемую «Синюю зону», включавшую Западную Сирию и Ливан, а также турецкие области Киликию, Айнтаб, Урфу, Диярбекир и Хаккяти. Кроме того, в сферу французского влияния должна была войти «зона А» (Восточная Сирия

иМосульский вилайет). Англия получала в свое владение «Красную зону», включавшую южную часть Ирака, а «зону Б» (Трансиорданию и Центральный Ирак) – в сферу своего влияния. Пятая зона – так называемая «коричневая зона», включавшая Палестину, должна была находиться под международным управлением.

Соглашение Сайкс-Пико было маневром английской дипломатии, которая поставила вопрос о его пересмотре уже в 1917 г. и отказалась от установления международного режима, настояв на передаче Палестины Англии.2 ноября 1917 г. опубликовывается декларация лорда Бальфура, в которой «правительство его Величества выражает благожелательное отношение к созданию в Палестине национального центра для еврейского народа…, предусматривается полная неприкосновенность гражданских и религиозных прав ныне проживающего в Палестине нееврейского населения, а также прав политического положения евреев во всех других странах» [2, с. 35 38]. Англии Палестина была нужна для того, чтобы заблокировать дороги к Красному морю, захватить часть железнодорожного пути ведущего в Аравию

иМесопотамию [3, с. 77 82; 4, с.16]. Для оправдания своих претензий Англия нуждалась в местных национальных элементах, на которые она могла бы опереться.. Арабы не подходили для Англии в качестве «слабой» нации, нуждавшейся в защите и протекторате. Уже до Первой мировой войны они реализовали идею панарабского объединения, которое включало Египет и Сирию. Политические круги Англии делают ставку на другой национальный элемент – евреев. В Палестине их было всего 100000 чел., из общего числа 536000 жителей (16.8 % населения) [5, с. 27]. Лидеры националистов – Вейцман. Зангвиль, Жаботинский подняли агитацию в пользу получения Англией мандата на Палестину, началась вербовка еврейских легионов [ 6, с. 76 79]. С этого момента начинается рост сильнейшего антисемитизма среди арабов. Эмир Фейсал провозгласил Палестину неотъемлемой частью Сирии, а евреев оккупантами и изгнал всех из Дамаска. В Палестине уже в марте 1920 г. происходят антиеврейские демонстрации. Английская администрация держится пассивно, демонстрируя свое благожелательное отношение ко всем группам

218

населения. 4 апреля 1920 г. в Иерусалиме разыгрывается еврейский погром. Англичане занимают нейтралитет относительно арабов. Что касается евреев, то английские власти разоружали еврейские отряды самообороны, организованные Жаботинским. В результате двухдневного погрома было убито 5 евреев и 4 мусульманина, ранено 211 евреев, 22 мусульманина и 4 христианин. В Иерусалиме было объявлено осадное положение, спешно организовывались военно-полевые суды. Смертной каре подверглись 19 евреев и 2 араба. Жаботинский был осужден на 15 лет (остальные евреи – на 6 лет). Интересен его отзыв о поведении английской администрации во время погрома:«Я никогда не видел, чтобы администрация вела себя с такой рафинированной грубостью и низостью, как это проявила английская администрация в Палестине. Русская администрация также делала погромы, но она была открыто антисемитична. Здесь же администрация всегда проявляла утонченную вежливость, убаюкивала нас сладкими речами. И вот эта самая администрация устроила погром» [7, с.42 ]. Арабы, неудовлетворенные этой первой пробой, представили ультиматум, в котором требовали в течение пяти дней распустить все сионистские организации, а также еврейский батальон. Английская администрация не приняла ультиматум.

Вапреле1920 г.конференциявСан-РемопринимаетмандатнаПалестину для осуществления декларации Бальфура [8, p. 267]. С этого момента начинаются зигзаги английской дипломатии по отношению к обеим палестинским народам. В июле 1920 г. лорд Самюэль был назначен верховным комиссаром в Палестине. Но через месяц правительство аннулировало назначение Самюэля, так как «оно не имеет намерения устанавливать господство еврейского элемента в стране» [9, р.181]. Вскоре в конституции, предложенной Англией на утверждение Лиги Наций, фиксируется, что «договаривающиеся стороны признают право еврейского народа создать в Палестине свой национальный центр; при этом не может быть допущено ничего, что затронуло бы гражданские и религиозные права нееврейского населения; палестинское правительствовырабатываетдальнейшееоблегчениедляеврееввделеприобретениягражданства» [10, с.274 284]. Население Палестины к 31 марта 1919 г.- 647850 чел. Из них: 515000 – мусульман, 65300 евреев; 62500 христиан, 5050 чел. других исповеданий [11 с.35]. В 1932 г. в Палестине возникла проблема «Вади альХаварис», связанная с изгнанием британскими властями 500000 арабов феллахов с земель, купленных лидерами еврейских националистов. В отчете английской администрации комиссии Шоу, опубликованном в апреле 1932 г., содержалось признание, что подобные действия нарушают самые элементарные требования граждан. Комиссия предложила правительству «принять меры и изыскать пути для того, чтобы предоставить ссуду и оказать необходимую материальную помощь феллахам» [12, с.271]. В апреле 1936 г. были спровоцированы столкновения между арабами и евреями. Народный комитет г. Яффы объявил забастовку против политики британского правительства. Она продолжалась до октября 1936 г. В ходе ее начались вооруженные

219

бои между силами партизан и британскими войсками Англия использовала вооруженные силы для подавления этого движения, ввела в стране военное положение. Число арестованных насчитывало около 12 тысяч человек, 3тыс. были осуждены на различные сроки тюремного заключения [13, с. 212]. Англия ограничилась образованием комиссии по определению прав на собственность. Комиссия внесла предложение о разделе Палестины и образовании двух государств арабского, включающего Трансиорданию и часть Палестины, и еврейского – в другой части Палестины. Священные места оставались под британским покровительством. Комиссия также предложила, чтобы два новых правительства заключили с Англией договоры [14, р.672]. Конференция еврейских националистов (10 августа 1937 г.) в Цюрихе отвергла проект раздела, выдвинув требование, чтобы национальный очаг включал в себя Палестину и Трансиорданию. Руководство арабского национального движения также отвергло проект раздела. Конференция в г. Блудане (8 сентября 1937 г.), в работе которой принимали участие делегации Египта, Ирака, Ливана, Сирии, Трансиордании и Палестины, выразила свою солидарность с Палестиной. К ней присоединилась состоявшаяся в Каире (11 декабря 1938 г.) парламентская конференция арабских стран, принявшая решение о защите Палестины. Англия признала эффективность арабской сплоченности и пригласила представителей некоторых арабских государств, среди которых был и Египет, для участия в конференции по Палестине, состоявшейся 7 февраля – 17 марта 1939 г. [15, рр.676 680]. Размах освободительной борьбы заставил Англию отступить от политики раздела и в начале 1939 г. начать переговоры с представителями национального движения Палестины и других арабских стран (Ирака, Египта, Йемена и Саудовской Аравии). После провала этих переговоров Англия выпустила Белую книгу, в которой заявила, что ставит целью не создание еврейского государства и раздел, а образование независимого Палестинского правительства в интересах обеих сторон. Что касается иммиграции, то английское правительство обещало передать этот вопрос в ведение независимого демократического правительства [16, р.181].

Особую роль в палестинской проблеме сыграли США, поддержав Англию в получении мандата. В 1924 г. они добились от Англии подписания конвенции относительно прав обоих правительств в Палестине. Статья 3 содержала указание, что «Англия должна уважать законные права на американскую собственность в подмандатной Палестине… без предварительного согласия США ни один из пунктов документа не может быть изменен» [17, p.356]. Через год конвенция вступила в действие. Она является одним из первых межправительственных документов, юридически санкционировавшим экономическую и идеологическую экспансию США на Ближнем Востоке. Воздерживаясь от прямой и официально провозглашенной поддержки палестинских евреев, США косвенно способствовали притоку еврейских иммигрантов в подмандатную территорию Англии. Об этом свидетельствует принятие в 1924 г. правительством США закона, содержащего существенные ограничения на въезд

220