Sbornik_Bondarevskiy_2012

Текстом, який стоїть осторонь перерахованих проектів є «Dyskurs o zniesieniu Tatarów Krymskich i lidze z Moskwą» гетьмана Станіслава Конец-

польського. Твір був написаний між 1636 та 1645 рр. [10, s. 150; 6, s. 271 272, 278 280]. Конецпольський не говорить про необхідність зібрати величезні армії та знищити ханат, не складає утопічних планів загальноєвропейської військової коаліції, натомість, пропонує укласти угоду з Москвою і колонізувати Таврику. Здавалось би, нічого нового, але у такій формі заклик до колонізації з’являється чи не вперше. Автор пропонує віддати Таврику для «осадження» Москві, яка «за своїм звичаєм запровадить колонії» [5, s. 302]. У такий спосіб гетьман намагається відвернути можливу війну з Османською імперією від території Речі Посполитої, адже, якби Крим отримала Польща, війнавідбуваласьбинаїїтериторії.ПоділившитакимчиномПричорномор’я, гетьман планував приєднати до Корони придунайські князівства. Після таких здобутків «вітчизна наша була би безпечна і вільна від неприятеля і контрибуцій» [5, s. 302], а кордони Корони були б надійно захищені Дунаєм.

Проте гетьман розумів, що стосунки Варшави і Москви дуже далекі від гармонійних, а постійні війни між двома монархіями заважають їх налагодити. Тому Конецпольський не безпідставно остерігався, що перехід Криму до сфери впливу Московського царства у майбутньому спричинить. Щоб уникнути «відривання» від Корони козаків, а «потім і всієї Русі», яке може настати після підкоренняМосквоюКриму,слідукластидинастичнийшлюбміжкоролевичем Яном Казимиром та представницею московської правлячої династії [8, s. 414].

Таким чином, не зважаючи на значну кількість проектів колонізації південноукраїнських земель, що були оприлюднені у Речі Посполитій протягом першого століття її існування, та очевидні військово економічні вигоди від цього, територія Запоріжжя так і лишалась Диким Полем.

Література:

1. Верещинський Й. Війську Запорозькому пресвітлий пресвітлий виказ, як і з боку виховання, так теж вічного забезпечення на Задніпров’ї / Й. Верещинський / / Тисяча років української суспільно-політичної думки. – К., 2001. – Т.ІІ. – Кн.1. – 2001. –

С.426 429.2.ДневникЛюблинскогосейма1569 г.–СПб.,1869.–636[xvii]c.3.Лепявко

C. А.Проектиоборони українських кордонівуполітичнійдумціРечіПосполитоїкінця

XVI століття / С. А. Лепявко / / States. Societies. Cultures. East and West Essayes in honor of Jarosław Pelenskl – NewYork, 2004. – Р. 565 587. 4. Grabowski P. Polska Niżna albo Osada Polska / P.Grabowski.–Kraków,1859.–77s.5.KoniecpolskiSt.DyskursozniesieniuTatarów Krymskich i lidze z Moskwą / St. Koniecpolski / / Pamiętniki о Koniecpolskich. Przyczynek do dziejówpolskichXVIIwieku.–Lwów,1842.–S.301 303.6.MajewskiW.Płanywojnytureckiej Władysława IV a rzekome przymierze kozacko-tureckie z 1645r. / W. Majewski / / Przegląd Historyczny: dwumiesięcznik naukowy. – 1973. – T.64. – S. 267 282. 7. Modrzewski A. O poprawie Rzeczypospolitej / A. Modrzewski. – Warszawa, 1953. – 674 s. 8. Podhorodecki L. Stanisław Koniecpolski ok. 1592 1646 / L. Podhorodecki. – Warszawa, 1978. – 455 s.9.StarowolskiSz.PobudkaaboradanazniesienieTatarówperekopskich / Sz.Starowolski.– Wrocław, 1991 – S. 158 176. 10. Tomkiewicz Wł. Kozaczyzna ukrainna / Wł. Tomkiewicz. – Lwów, 1939. – 156 s.

141

УДК 94 (477)

Полич М. І. (м. Тернопіль)

ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЛОНГИНА ЦЕГЕЛЬСЬКОГО

Вагомим чинником утвердження сувeрeнiтeту будь-якої держави є її зовнішньополітична діяльність. Різноманітні державні структури, особливо дипломатичні, покликані всіма доступними їм засобами, згідно з нормами міжнародного права, сприяти формуванню позитивного іміджу своєї держави на міжнародній арені. 24 серпня 1991 р. – день проголошення незалежності України став новим етапом державотворення української тисячолітньої історії.

Засудження злочинної системи тоталітарного режиму жодною мірою не означає повного заперечення минулого. Не можна перекреслювати конкретні людські долі, життя і практичну діяльність багатьох українських дипломатів, чиї зусилля, якщо не прямо, то опосередковано, приносили користь Україні, допомагали як ближнім, так і далеким сусідам краще розуміти її історію, оцінювати невичерпний потенціал [1, c. 9 11].

Якщо про Лонгина Цегельського як юриста, науковця і педагога, публіцистатаполітичногодіячаєпевні,хочіскупіпублікації,топройогодипломатичну активність мало відомо. Однак, проте Лонгин Цегельський як дипломат проявив себе великим професіоналом. Висвітлення саме цієї діяльності допоможе більш глибше розкрити ще одну сторону його всебічного таланту. Л. Цегельський був причетний до важливих зовнішньополітичних акцій України, а також до значних міжнародних подій у першій чверті ХХ ст.

Лонгин Михайлович Цегельський народився 29 серпня 1875 року в містечку Камінка Струмилова (тепер Кам’янка-Бузька на Львівщині). Був нащадком давніх священицьких родів Цегельських і Дзеровичів, відомих своїм патріотизмом і жертовністю для українського народу й Української Церкви.

Початкову освіту Лонгин Цегельський здобув у Камінці. Потім навчався в Першій державній академічній гімназії у Львові, після закінчення якої вступив до Львівського університету ім. Франца Йосифа на правничий факультет. У 1898 році його скерували до Відня (Австрія) на дипломатичну практику при Міністерстві закордонних справ, звідки незабаром його делегували до австрійського посольства в Стокгольмі (Швеція). Після повернення назад до Львова Лонгин Цегельський захистив докторську дисертацію з міжнародного права [2, c. 1031].

Становлення Лонгина Цегельського як громадсько-політичного діяча відбувалось у доволі складних і суперечливих умовах перебування Галичини у складі Австро-Угорської імперії, і, зокрема, полонізаційної політики польської крайової влади.

Ще в студентські роки організаторські здібності, ґрунтовні знання та патріотичні почуття ввели Лонгина Цегельського в середовище найбільш

142

активних молодих діячів, і він завжди намагався брати активну участь в різних акціях. Так, 1896 році, ще студентом у складі австрійської делегації брав участь у Студентському конгресі в Англії [3, с. 307].

В особі Лонгина Цегельського успішно поєднувався талант юриста, письменника, публіциста і дипломата, який проводив активну парламентську діяльність. У 1908 році, він стає послом до австрійського парламенту, а вже із 1911 р., обіймає посаду секретаря австрійського парламенту. Окрім того, Л. Цегельський був членом комісії закордонних справ, тому нерідко виїжджав за дорученням цієї комісії в інші країни з дипломатичними місіями. Доречно згадати, що у 1914 році разом із Степаном Бараном у складі австро-угорської дипломатичної місії побував на Балканському півострові (зокрема в Софії), а також у Стамбулі, Бухаресті. Також брав участь у дипломатичних поїздках до Берліна й Стокгольма [4, c. 43].

Будучи депутатом австрійського парламенту й одночасно Галицького сейму, Л. Цегельський зорганізовував Всеслов’янський з’їзду послів у 1913 році. Ініціаторами заходу були чеські політики, з якими доктор Л. Цегельський мав добрі стосунки. На з’їзді йшлося про реформу устрою АвстроУгорської імперії, про надання більших прав слов’янським народам.

Після підписання Берест-Литовського миру 9 лютого 1918 р., д-р Л. Цегельський часто їздив із дипломатичними місіями в Київ. Він був добре знайомий із провідними діячами Наддніпрянської України, мав приязні стосунки із гетьманом Української держави Павлом Скоропадським, прихильником якого був. Лонгин Цегельський брав активну участь у підготовці й організації Листопадового чину в 1918 році. Провадив переговори з поляками у ході військових у Львові. У момент утворення першого галицького уряду 9 листопада 1918 року доктор Лонгин Цегельський став державним секретарем (міністром) внутрішніх справ Західно-Української Народної Республіки. Після відставки на початку грудня голови уряду Кость Левицького та призначення на цю посаду Сидіра Голубовича, якому доручили сформувати новий уряд. Л. Цегельський обіймав у новому уряді посаду керівника Секретаріату закордонних справ ЗУНР. Міністром закордонних справ насправді був доктор Василь Панейко, але він майже весь час перебував у Парижі як представник ЗУНР на Мирній конференції, тому ведення всіляких переговорів та інші справи Міністерства закордонних справ президент Євген Петрушевич доручив Лонгинові Цегельському. Відтак він брав участь у перемовинах у Фастові, унаслідок яких 3 січня 1919 року було підписано попередню угоду про злуку УНР і ЗУНР [5]. Л. Цегельський був у складі галицької делегації на чолі з Л. Бачинським, що їздила в Київ на святкове проголошення злуки українських земель і для роботи на Трудовому конгресу. 22 січня 1919 року на Софійському майдані Києва «рівно о дванадцятій розпочався Акт Злуки. Тишу порушив державний секретар Лонгин Цегельський, який зачитав грамоту-ухвалу Української Національної Ради ЗУНР від 3 січня 1919 р. Опісля промовець передав грамоту

143

з підписами президії Української Національної Ради голові Директорії Української Народної Республіки Володимирові Винниченку» [6, c. 132 133]. Після проголошення Акта злуки українських земель Л. Цегельський став одночасно заступником міністра закордонних справ Української Народної Республіки у Києві (міністром був Володимир Чехівський). Призначення на цю посаду було хіба теоретичним, бо якогось фактичного об’єднання урядів Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки так і не трапилося. Та й невдовзі Київ захопили більшовицькі війська. Уся галицька делегація перед тим покинула Наддніпрянщину і повернулася назад додому [7].

Завдяки своїм знанням iнoзeмниx мов і досвіду дипломатичної діяльності Лонгин Цегельський очолював переговори з усіма закордонними Надзвичайними дипломатичними місіями. Однією із найважливіших була місія від Паризької мирної конференції, керована французьким генералом – Юзефом де Бартелемі, яка в прикрій для поляків ситуації, що склалася на польсько-українському фронті у лютому 1919 року, зажадала перемир’я. Але ці перемовини не увінчались успіхом. [8, с. 30 31]. Лонгин Цегельський, який вважав за потрібне прийняти умови, які б забезпечили суверенітет хоч якоїсь території та дали б визнання держав Антанти, виступив із різкою незгодою з курсом уряду ЗУНР. Відтак УНРaдa в Станіславові не прийняла умов перемир’я у війні з Польщею, про які Л. Цегельський домовився з Ю. Бартелемі, що спричинило його відставку 13 лютого 1919 р. [3, с 320].

Слід відзначити, мало хто з дослідників історії ЗУНР звертає увагу на цікаву деталь, що Галицький уряд міг припинити свою діяльність ще у 1921 р. через одну просту річ – брак коштів. «Фінансово опинились в критичнім положенню і вже сього місяця мусимо зліквідувати наш галицький державний центр», – писали члени уряду ЗУНР в листі до Л. Цегельського 1 червня 1921 р. І такі випадки були не поодинокі [9, с. 107]. Дійсно, життя в еміграції та діяльність на міжнародній арені вимагали від уряду ЗахідноУкраїнської Народної Республіки величезних коштів.

Із метою отримання матеріальної допомоги у 1920 р. до США було відправлено місію на чолі з Лонгином Цегельським. На фінансову позику американської діаспори президент Євген Петрушевич покладав великі надії і, як було з’ясовано згодом, саме її пожертви врятують уряд від фінансового краху і дадуть змогу продовжити боротьбу за існування ЗУНР до

1923 року [10, с. 38].

Таким чином, дипломатичний та державотворчий талант Лонгина Цегельського характеризується новими теоретичними віяннями, оригінальністю його думок. Низка положень, які здавалися сучасникам Л. Цегельського другорядними, і, навіть утопічними, стали актуальними в нашу епоху. Численні явища мiжнaрoднoгo життя, на які він посилався для підтвердження своїх ідей та думок, і які в той час тільки зароджувалися (наприклад, зaбeзпeчeння прав людини мiжнaрoднo-прaвoвими актами, боротьба за не-

144

залежність oкрeмoгo народу), бурхливо розвивається у сьогоденні. Його ідеї щодо міжнародного управління набули принципово нового звучання, oсoбливo це виявляється на прикладі діяльності ООН, яка зміцнює свій універсальний характер. Відіграючи активну роль у регулюванні міжнародних і регіональних конфліктів, у забезпеченні принципу мирного cпiвicнувaння між державами.

Загалом, в умовах, коли українська державність стала реальністю, коли український народ не без труднощів, однак досить успішно будує незалежну державу на тривкому фундаменті демократії, законності, поваги до прав та свобод людини, погляди Л. Цегельського знаходять своє реальне втілення у суспільно-політичній практиці взагалі і в дипломатії зокрема. Саме дипломатична діяльність у складних нинішніх умовах покликана знаходити ефективні формули компромісу, розблокувати конфлікти, попереджати негативний розвиток подій, давати урядам і президентам бездоганно зважені пропозиції та слушні поради.

Література:

1. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси / Кресіна І. – К.: Вища школа, 1998. – 358 с. 2. Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с. 3. Західно-Українська Народна Республіка. 1918 1923. Уряди. Постаті / Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2009. – 350 с. 4. Кучабський В. Вага й завдання Західно-Українсь- кої Держави серед сил Східної Європи на переломі 1918 1919 року / Кучабський В. / / Дзвони. – Львів, 1932. – 45 с. 5. Купчик В. Лонгин Цегельський – речник Української держави [Електронний ресурс] / Володимир Купчик. – Режим доступу по статті: http://postup.brama.com / 010828 / 130_8_1. html. 6. Литвин М. Історія ЗУНР / М. Литвин, К. Науменко. – Львів: Олір, 1995. – 362 с. 7. Купчик В. Лонгин Цегельський – речник Української Держави (життєпис) [Електронний ресурс] / Володимир Купчик. – Режим доступу до статті: http: / / kupchyk. lviv. ua / index. php? no=21. 8. Ададуров, В. Політика Франції стосовно українсько-польського конфлікту за Східну Галичину в період з листопада 1918 по березень 1919 / В. Ададуров / / Україна в минулому. – К.; Л., 1995. – № 7. – С. 18 32. 9. Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917 1923) / О. Павллюк. – К.: Видавничий дім «КМ Akademia», 1996. – 188 с. 10. Батюк Т. Фінансова місія Льонгина Цегельського у США (1920 1921 рр) / Т. Батюк / / Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка. – Дрогобич, 2009. – Випуск 23. Історія. – С. 38 50.

145

УДК 94 (470+571) «18 / 19»

Священко З. В. (м. Умань)

«РЕДАКЦІЙНА КОМІСІЯ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ» ТА АГРАРНЕ ПИТАННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ 1905 1907 РР.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. в Російській імперії надзвичайно актуалізувалось аграрне питання. Це було зумовлено тим, що у зазначений період у промисловості відбувались потужні модернізаційні процеси, з якими ситуація на селі різко контрастувала. Подальший розвиток країни безпосередньо залежав від кардинальних зрушень в аграрному секторі, тому аграрне питання перебувало у центрі постійної уваги урядовців. Неодноразово правлячі кола ініціювали створення різноманітних комісій, які б розробили пропозиції з його удосконалення. Однією з установ була «Редакційна комісія Міністерства внутрішніх справ» (далі – Редакційна комісія) на яку покладалося завдання з перегляду попереднього законодавства про селян відповідно до соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку країни.

Питання створення та діяльності Редакційної комісії Міністерства внутрішніх справ розглядалося у працях В. В. Леонтович [1], Є. М. Брусникіна [2], М. С. Симонової [3], С. М. Сидельникова [4], І. К. Щербакової [5], Л. В. Нестерової [6] та ін. Однак загалом вище означена проблема ще не дістала достатньо повного висвітлення, а тому потребує спеціального вивчення, що і є метою запропонованої публікації.

Витоки Редакційної комісії чітко прослідковуються з 1893 р. У своїй еволюції вона пройшла декілька етапів, які тісно пов’язані з діяльністю на посаді Міністра внутрішніх справ Російської імперії таких постатей, як І. Дурново, Д. Сипягін, пізніше – В. Плеве.

Кожний із зазначених етапів мав свої особливості. Ця специфіка зумовлювалася такими факторами. По-перше, загальною суспільно-політич- ною та соціально-економічною ситуацією в країні. По-друге, актуальністю аграрного питання для правлячої династії та політичної еліти. По-третє, ідейно-змістовим наповненням інтелектуального поля російського істеблішменту стосовно аграрного питання та інтересів держави.

На наш погляд, найбільше зусиль до належного функціонування Редакційної комісії доклав В. Плеве, якого в 1902 р. після вбивства Д. С. Сипягіна його було призначено міністром внутрішніх справ Російської імперії.

Очоливши Міністерство внутрішніх справ, В. Плеве розпочав активну діяльність у Редакційній комісії за двома напрямками: реорганізація кадрового складу та структури, формулювання принципів та концептуальних засад діяльності.

Як передбачав ще Д. Сипягін, організаційним центром Редакційної комісії став Земський відділ Міністерства внутрішніх справ. У його структурі

146

було сформовано три тимчасові відділи. Кожний із них мав чітко окреслене поле діяльності. Так перший відділ вивчав питання землекористування та цивільних прав селян. Другий – громадського селянського управління. Третій – волосного суду.

В. Плеве до роботи над селянським законодавством залучив фахівців, які мали юридичну освіту або досвід роботи у правовій сфері. Він не обмежився лише кадровими новаціями. Було також удосконалено структуру Редакційної комісії. В її складі діяло тимчасово створені три відділи. Між її членами було розподілено обов’язки та напрямки діяльності.

Оновлений Міністром внутрішніх справ каркас Редакційної комісії потрібно було наповнити змістом, задати напрямок діяльності. Тому зі властивою йому наполегливістю В. Плеве розпочав переосмислення попереднього досвіду діяльності організації О. Стишинського. Потрібно зауважити, що шефу силового відомства довелося напрацьовувати ідейне наповнення діяльності Редакційної комісії за надто складних обставин. Так, за спогадами сучасників тих подій, зокрема В. Гурко, для царедворців інтригою залишалися напрямок, ідейний зміст та політична забарвленість діяльності Редакційної комісії, характер, який їй надасть В. Плеве [7, с. 159 160, 169. ]. Пояснювалося це тим, що погляди на аграрне питання на початку ХХ ст. сильно різнилися, а в окремих моментах тісно перепліталися. Як і наприкінці ХІХ ст., спектр думок був надзвичайно різнобарвний. Частина ультра правих створила для себе із общини не менший фетиш, ніж революційні народницькі течії, хоча і вкладаючи у нього діаметрально протилежний смисл. Частина соціалістично налаштованої інтелігенції обґрунтовувала необхідність збереження за селянами станового селянського суду та окремішнього селянського управління. Подібними до таких поглядів були підходи консерваторів. Тезу про те, що селянство являє собою однорідну масу, а тому не потребує інтеграції у загальноросійсько-імперський соціально-правовий простір, підтримували як консерватори, так і соціалісти. Цікавим є те, що подібні думки лунали і в урядових колах. Уряд також був проти соціальної інтеграції селян, оскільки, на його переконання, у такий спосіб у світоглядні імперативи селянства проникала революційна ідеологія. Водночас окремі державні діячі, наприклад, Г. Євреінов, вважали, що діяльність Редакційної комісії буде відповідати духу Великої реформи 1861 р., тобто носитиме ліберальний характер [8, с.1]. Отже, в інтелектуальному полі тогочасної Росії, попри незначні політично зумовлені розбіжності, у більшості випадків міцно утвердилася ідея державного протекціонізму над селянами з позицій консерватизму.

Урядова аграрна політика, на думку В. Плеве, мала відповідати таким принципам:

1)станова окремішність селянства та у зв’язку з цим особливий порядок управління селянами;

2)невідчужуваність селянських надільних земель;

147

3) недоторканість основних форм селянського землекористування від будь-яких насильницьких змін[9].

Ці ж принципи були покладені ним і в основу діяльності Редакційної комісії. Мета діяльності цього органу, також сформульована В. Плеве, відповідала зазначеним вище принципам. На думку Міністра внутрішніх справ, вона полягала у тому, щоб розробити постійні правила, які б сприяли зміцненню порядку, безпеки та добробуту селянського життя [10]. Водночас акцент робився на тому, що мова йде не про кардинальні зміни у со- ціально-економічному та правовому становищі селян, а про упорядкування, виправлення, розвиток правил, які оберігають теперішній поземельний устрій селян, їхнє правове та соціально-економічне становище [11, с. 15].

Обґрунтуванню цих засад у діяльності Редакційної комісії було присвячено «Особливий нарис роботи Редакційної комісії». Стосовно станової окремішності селян, йшлося про те, що такий стан справ зумовлено тим, що землеробство – споконвічний предмет життєдіяльності селянства. Саме

уньому вбачалася запорука станової окремішності селян, їхнього способу та характеру життя, у межах яких сформувалася селянська самосвідомість. Виокремлення селян в особливу соціальну страту, яка підлягала державному нагляду, вважалося правом держави.

Збереження другого принципу, на думку авторів «Особливого нарису роботи Редакційної комісії», логічно зумовлювалося першим. Адже дозвіл селянам на відчужуваність надільних земель спровокував би непередбачені для держави результати. В економічному плані – земля стала б об’єктом ринкових відносин, що активізувало б капіталізацію аграрного сектора економіки. Така капіталізація зумовила б і пролетаризацію селянства з усіма наслідками, що звідсіля випливають.

На користь збереження общинного землекористування, члени Редакційної комісії наводили такі аргументи. Вони вважали, що общинне землеволодіння давніше за подвірне. Воно більше поширене за подвірне. Общинне землеволодіння більше відповідає сутності російської душі. До того ж община гальмує пролетаризацію села. Вона сприяє розподілу народного багатства. Необхідність пильного нагляду за общиною пояснювалася низьким рівнем розвитку сільського господарства. «… опіка общини, захищаючи слабких і підганяючи нерадивих, повинна бути визнана потрібною» [11, с. 12 15].

Упідсумку безапеляційно стверджувалося, що «докорінна зміна існуючого селянського земельного ладу, освяченого віками, не відповідає

убагатьох випадках ні регіональним особливостям, ні справжнім потребам населення» [11, с. 15].

Завдання Редакційної комісії, сформульовані В. Плеве, мали такий зміст: 1) зміни, доповнення та узгодження між собою діючих узаконень, що стосуються селянського управління, відповідно до сучасних потреб сільського населення; 2) упорядкування діяльності волосного суду (у частині винесення покарань, вирішення майнових спорів), яка б ґрунтувалася

148

на «твердих підставах, що відповідають народній правосвідомості»; 3) запровадження правил, які точно визначають права окремих селян на різновиди земельних наділів; 4) віднайдення способів, які сприяють розвитку особистої підприємливості населення та сприяють переходу селян до досконаліших форм землекористування; 5) упорядкування поземельних відносин селян, пов’язаними з черезсмужжям; 6) зміцнення у селян почуття законності та поваги до чужих прав [12].

Таким чином, В. Плеве у змістову основу діяльності Редакційної комісії поклав як свої думки та ідеї, так і ті, які були сформовані в інтелектуальному полі російського істеблішменту у 1880 х – 1890 х рр. Певної модифікації зазнала технологія їхньої реалізації. З урахуванням обставин часу було зроблено спробу полегшити окремим селянам вихід із общини, виокремити їхні наділи у відруби, а потім їх перетворити на хутори.

В. Плеве відійшов від прямолінійної тактики консервації села, намагаючись, водночас, пристосувати ідею державного протекціонізму над селянством до нових обставин часу. Такий, так би мовити, новий підхід отримав санкцію імператора. Маніфестом від 26 лютого 1903 р., зокрема, наголошувалося на необхідності «… подальшого збереження общини та захисті від насильного нищення при одночасному полегшенні виходу окремим селянам із неї» [13].

Отже, ми бачимо, що В. Плеве у принципі вдалося на власний розсуд розібратися з тими ідеями, напрямками, політичними течіями стосовно аграрногопитання,щомалимісцевінтелектуальномусередовищітогочасноїРосійської імперії. Він запропонував авторське бачення сутності аграрного питання та власний підхід до його вирішення. Стратегічно вони кореспондувалися з поглядами імператора. Знайшли відображення на законодавчому рівні.

Поза увагою Редакційної комісії опинилося два блоки принципових питань. На їхньому розгляді наполягала ліберально налаштована громадськість, ураховуючи високопосадовців. Перший блок – питання про викупні платежі селян. Другий – стосовно особистих прав селян. Міністр внутрішніх справ відмовився розглядати перший блок питань, мотивуючи тим, що його вивчали у зв’язку з ліквідацією кругової поруки. Аргументом на користь своєї позиції стосовно другого блоку питань він навів ту обставину, що невдовзі передбачався загальний перегляд цивільного законодавства Російської імперії. Тому доречніше його буде розглянути саме у такому контексті [14].

Узагальнюючи написане вище, констатуємо, що витоки Редакційної комісії чітко прослідковуються з 1893 р. У своїй еволюції вона пройшла декілька етапів, які тісно пов’язані з діяльністю на посаді Міністра внутрішніх справ Російської імперії таких постатей, як І. Дурново, Д. Сипягін, пізніше – В. Плеве.

На наш погляд, найбільше зусиль до належного функціонування Редакційної комісії доклав В. Плеве. По-перше, підшефна йому структура зазнала структурних змін. По-друге, якісно оновився кадровий склад. Потретє, йому вдалося її діяльність наповнити реальним ідейно-теоретичним

149

змістом. По-четверте, за В. Плеве вона перетворилася у реальний центр із розробки та удосконалення законодавства про селян.

Принципи, покладені в основу роботи Редакційної комісії, відображали не лише погляди В. Плеве на аграрне питання. Вони були співзвучні також думкам імператора, про що свідчить Маніфест від 26 лютого 1903 р. Їхній зміст не суперечив концепції державного протекціонізму над селянами, сформованій за царювання Олександра ІІІ. Вадою цих поглядів було те, що вони серйозно дисонували із тими соціально-економічними та суспіль- но-політичними процесами, які набирали потужних обертів у Російській імперії на початку ХХ ст. Замість того, щоб «випустити пар» і спрямувати селянську суспільно-політичну активність у вигідне для династії продержавне річище, ставку зробили на «закручування гайок» із незначним послабленням для малочисельної категорії селян.

Література:

1. Леонтович В. В. История либерализма в России 1762 1914. / В. В. Леонтович. – М.: Русский путь, Полиграфресурсы, 1995. – 550 с. 2. Брусникин Е. М. Подготовка закона 14 декабря 1893 г. о неотчуждаемости крестьянских надельных земель / Е. М. Брусникин / / Ученые записки Горьковского гос. ун-та. Сер. ист. – филол. 1964. – Т. 1. – Вып. 72. – С. 345 374. 3. Симонова М. С. Кризис аграрной политики царизма накануне первой российской революции. / М. С. Симонова. – М.: Наука, 1987. – 254 с. 4. Сидельников С. М. Аграрная политика самодержавия в период империализма. / С. М. Сидельников. – М.: Издательство Московского университета, 1980. – 289 с. 5. Щербакова И. К. Особое Совещание о нуждах сельскохозяйственной промышленности и Редакционная комиссия Министерства внутренних дел как альтернативные центры обсуждения крестьянского вопроса в начале ХХ века (1902 1905 гг.). / И. К. Щербакова. – Дисс… к. и. н. – М., 2003. – 282 с. 6. Нестерова Л. В. Вопрос о крестьянском надельном землевладении в Редакционной комиссии Министерства внутренних дел (1902 1904 гг.) / Л. В. Нестерова / / Научные доклады высшей школы. – 1960. – № 2. – С. 76 92. 7. Гурко В. И. Черты и силуэты прошлого. Правительство и общественность в царствование Николая ІІ в изображение современника. / В. И. Гурко. – М.: Литературное обозрение, 2000. – 810 с. 8. Евреинов Г. А. Крестьянский вопрос в трудах образованной в составе Министерства внутренних дел комиссии по пересмотру законоположений о крестьянах. / Г. А. Евреинов. – СПб, 1904. – 17 с. 9. РДІА. – Ф. 1291. – Оп. 122. – Спр. 70. – Ч. 1. – Арк. 190 212. 10.РДІА.– Ф. 1291. – Оп. 122. – Спр. 70. – Ч. 1. – Арк. 133.11.ТрудыРедакционной комиссии по пересмотру законоположений о крестьянах: В 6 ти т. Т. I. – СПб., 1903. – 341 с. 12. РДІА. – Ф. 1291. – Оп. 122. – Спр. 70. – Ч. 1. – Арк. 107 110. 13. Высочайший Манифест 26 февраля 1903 г. / [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.historichka.ru / istoshniki / gurko / 2_4. html#manifest. 14. РДІА. – Ф. 1291. – Оп. 122. – Спр. 70. – Ч. 1. – Арк. 133 в.

150