Sbornik_Bondarevskiy_2012

Девід Трімбл знову приступає до виконання обов'язків першого міністра північноірландської асамблеї, після чого в цілому відновляється діяльність місцевої законодавчої й виконавчої влади.

В листопаді 2003 р. відбулися нові вибори в асамблею Північної Ірландії, які стали логічним завершенням реконфігурації партійно-політичних сил регіону. Лідерство серед католиків і протестантів захопили, відповідно, «Шин Фейн» та «ДЮП», які проповідують етноконфесіональний націоналізм, тобто в політичній площині північної Ірландії займають діаметрально протилежні позиції.

Пограбування у грудні 2004 року банку ірландської філії «Northern Bank», вбивство у січні 2005 року в Белфасті католика Роберта Маккартні, вбивство у квітні 2006 року Деніса Доналдсона, який був впливовим членом «Шин Фейн» та більше 20 років британським агентом – у результаті цих подій знову була зупинена робота місцевих органів влади в Північній Ірландії.

У результаті тиску на «Шин Фейн» та «ІРА», Джеррі Адамс у квітні 2005 року закликав керівництво «ІРА» здати увесь свій арсенал. 28 липня 2005 року «Армійська Рада ІРА» (найвиший керівний орган організації) оприлюднила заяву, у якій йшлося про допуск експертів з «Міжнародної комісії по роззброєнню» та усіх бажаючих експертів, навіть протестантів Ольстера, до своїх військових складів для остаточного знищення свого арсеналу. Більше того, керівництво «ІРА» офіційно заявило про закінчення збройного опору. Як підрахувала інформаційна агенція ВВС за роки протистояння з «ІРА» (з 1969 року) було вбито 3637 чоловік, 45 тисяч чоловік отримали поранення різного ступеню важкості, було підірвано 15300 бомб, а фінансового збитку було завдано на суму більше ніж 100 млр. фунтів стерлінгів [3].

Незважаючи на всі труднощі процесу перемовин по поновленню роботи асамблеї та провокації дрібних екстремістських угрупувань (як католицьких, так і протестантських), пошуки компромісу тривали. Наприкінці жовтня 2006 року був запропонований план з мирного врегулюванню, який отримав назву: «Договір Сент-Ендрюс» – за назвою шотландського містечка, де протягом трьох днів проходили переговори між Тоні Блером (прем’єр-міністром Великої Британії), Берті Ахерном (прем’єр-міністром Республіки Ірландії) та представниками північноірландських партій. Договір передбачав, що до 26 березня 2007 року в Белфасті повинен почати роботу місцевий уряд, у який будуть входити представники католиків і протестантів [4]. Висування кандидатур, за договором, повинне було відбутися до 24 листопада 2006 року.

Вибори в північноірландську асамблею відбулися 7 березня 2007 року. Перемогу одержала «ДЮП». Партія отримала 36 з 108 місць у асамблеї. «Шин Фейн» – 28 місць у парламенті Ольстера. Таким чином, «ДЮП» і «Шин Фейн» могли претендувати на 9 з 12 адміністративних постів у майбутній коаліційній адміністрації північної Ірландії. Вибори розглядалися Лондоном і Дубліном як перший вагомий етап на шляху до врегулювання тривалої

71

політичної кризи в Ольстері та формуванню там коаліційного уряду [5]. Однак їхні результати зафіксували фактичний розділ законодавчих зборів Ольстера між двома конфронтуючими один одному політичними силами.

Добре знаючи різке ставлення Пейслі (лідера «ДЮП») до «Шин Фейн», уряди Великої Британії та Республіки Ірландії заявили, що обидві партії повинні не пізніше 26 березня 2007 року дійти згоди між собою про співробітництво та розділ владних повноважень. Інакше, як було заявлено, знову обрана асамблея буде закрита на наступний же день з усіма наслідками, а керування Північною Ірландією буде й далі здійснюватися з Лондона, але цього разу за більш розширеною участю Дубліна, що навряд чи влаштує «ДЮП».

Об'єднаний міжконфесійний уряд Північної Ірландії був створений 10 травня 2007. Лідер північноірландських протестантів Ян Пейслі був обраний на посаду першого міністра нового уряду Північної Ірландії. Відразу після прийняття присяги (на церемонії присяги нового кабінету міністрів був присутній Тоні Блер) Я. Пейслі, у посаду його заступника вступив Мартін Макгінесс – один з лідерів «Шин Фейн», в минулому – один з командирів «Ірландської республіканської армії» [6].

Дослідивши події останнього десятиліття, ми можемо зробити висновок, що «гостра», «гаряча» фаза конфлікту з численними терористичними актами перейшла в «холодну» фазу з, хоча й численними, але вже суто політичними кризами. Було зроблено ряд кроків на шляху подальшої стабілізації регіону. ІРА остаточно погодилась здати свій арсенал, а в березні 2007 року були укладені домовленості по розподілу влади між Шин Фейн та ДЮП, діаметрально конфронтуючими силами.

Література:

1. Agreement between the Government of the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland and the Government of Ireland, 1998 / / Офіційний сайт парламенту ПівнічноїІрландії.–Режимдоступу:www.nio.gov.uk2.«CAIN(ConflictArchiveonthe INternet)». – Режим доступу: http://cain.ulst.ac.uk / issues / politics / election / ra1998. htm 3.ОфіційнийсайтВВС-Режимдоступу:http://news.bbc.co.uk / hi / russian / news / default. stm 4. Great Britain. Parliament. (2006). Northern Ireland (St Andrews Agreement) Act (22 November 2006). London: The Stationery Office (TSO). / / Ар-

хів конфлікту в Інтернеті. – Режим доступу: http://cain.ulst.ac.uk / hmso / nistandrewsact221106. pdf 5. Hain P. «Peacemaking in Northern Ireland: a model for resolution?» / / Офіційний сайт парламенту Великої Британії. – Режим досту-

пу: http://www.publications.parliament.uk / pa / ld200607 / ldhansrd / text / 70709w0003. htm 6. Офіційний сайт ВВС – Режим доступу: http://news.bbc.co.uk / hi / russian / news / default. stm

72

УДК 94[ (470+571):620] «1832 / 1833»

Волкова Є. С. (м. Луганськ)

ДИПЛОМАТИЧНА МІСІЯ Н. Н. МУРАВЙОВА В ЕГИПЕТ ТА РОЗВИТОК СХІДНОГО ПИТАННЯ В 1832 1833 РОКАХ.

Близький Схід сьогодні залишається одним з найважливіших регіонів у сучасній системі міжнародних відносин. Саме тут найбільш гостро перехрещуються інтереси великих держав – США, Росії, Євросоюзу, Китаю. В той же час, на домінуючий статус тут претендують також і регіональні держави, зокрема Туреччина.

У зв’язку з вищезгаданим, слід відзначити актуальність вивчення історії міжнародних відносин на Близькому Сході.

Окремі аспекти цієї проблематики розглядаються в роботах В. Н. Віноградова, Т. В. Єремеєвої, А. В. Задонського, А. В. Фадєєва. В той же час, однією з найменш досліджених проблем залишається питання участі Росії в врегулюванні турецько-єгипетського конфлікту 1832 1833 років. Вивченню цього аспекту Східного питання і присвячена представлена стаття.

Чергове загострення Східного питання, що відбулося на початку 30 х років ХІХ ст., було пов'язано зі спалахом гострого конфлікту між намісником Єгипту – провінції Османської імперії – Мухамедом (Мехмедом) Алі та султаном Махмудом ІІ. Протягом 1831 1832 років армія єгипетського правителя встановила свій контроль над усією Сирією та Кілікією та відкрила собі шлях на Константинопіль [1, 1832, с. 402].

ВційситуаціїросійськийурядМиколиІ,виступивприбічникомзбереження «інтегритету» – територіальної цілісності Туреччини. В Санкт-Петербурзі вважали,що,якщоМухамедАлізруйнуєОсманськуімперію,вінстворитьнаїї уламках нову державу. У цьому випадку Росія матиме сусіда сильного та переможного замість слабкого та переможеного. Для того, щоб спробувати владнати протиріччя між Єгиптом та Туреччини, в листопаді 1832 року до Мeухамеда Алі був відправлений російський представник генерал М. М. Муравйов, який мав змусити єгипетського правителя піти на компроміс з Портою.

Першазустрічголовиросійськоїмісіїзбунтівнимпашоювідбулася14січня в Олександрійському палаці. Мухамед Алі не збирався поступатися російському дипломату. Більш того, він намагався втягнути Муравйова у власну територіальну суперечку з султаном у якості арбітра, пропонуючи ознайомитися з їх листуванням протягом останніх місяців. Проте це суперечило інструкціям російського генерала та, як наслідок, було рішуче відкинуто.

Стійкість та наполегливість, виявлені Муравйовим під час першої зустрічі, змусили Мухамеда Алі попрохати трохи часу на роздуми, на що голова російської місії, не бажаючи поки що ускладнювати й без того непросту ситуацію, змушений був погодитися [Там само, с. 78].

Очікуючи на остаточне рішення єгипетського паши, Муравйов отримав інформацію про подальші військові приготування Єгипту до війни проти

73

Туреччини, про що намагався попередити султана. У своїй депеші до Константинополя російський генерал, звертаючи на це увагу Порти, радив їй також не залишатися бездіяльною [4, с. 345].

За таких умов було очевидно, що подальше дотримання правил гри, які намагався нав'язати Мухамед Алі російському генералу під час першої зустрічі, могло коштувати Махмуду ІІ престолу. Саме тому Муравйов доклав усіх зусиль для того, щоб вже під час другої аудієнції, яка відбулася 16 січня 1833 р., змусити Мухамеда Алі поступитися, поставивши в ультимативному тоні вимогу припинення бойових дій [2, с. 89 93].

Переконавшись у тому, що позиція Росії не зміниться, а Микола І не зупиниться навіть перед застосуванням сили стосовно того, кого він, як законний монарх вважав лише бунтівним васалом, Мухамед Алі вирішив змінити тактику, удаючи з себе васала покірного, який, до того ж, потерпає від свавілля та поганого управління суверена. Однак, голова російської місії розгадав хитрий маневр Мухамеда Алі, який зовнішнім виразом беззаперечної покори волі російського царя хотів забезпечити собі заступництво з боку Росії у майбутніх переговорах з Портою. Зрозуміло, що Муравйов, через специфіку власних інструкцій, міг пообіцяти єгипетському паші лише повідомити про це Миколу І [2, с. 114]. Розуміючи, що подальше затягування переговорів може дорого йому коштувати, Мухамед Алі у присутності Муравйова відправив до військ наказ зупинити наступ. Єдиним застереженням, якого він зміг добитися, була 20 денна відстрочка, потрібна для того, щоб наказ міг досягти усіх частин армії [Там само, с.91]. Таким чином, принаймні друга частина російської миротворчої місії почала виконуватися.

Цікаво відзначити, що серед керівників тогочасної європейської політики мало місце переконання у наявності більш серйозного рівня підготовки та повноважень Муравйова. Так, герцог де Брольї вважав, що голова російської місії взагалі мав кілька варіантів інструкцій, а його невдача в Єгипті пояснювалась тим, що він реалізував той варіант, який не зовсім відповідав ситуації [7, с. 119].

Принципово відмінну точку зору щодо результативності російської місії висловив Меттерніх (1773 1859). У своєму листі до Аппон'ї від 6 квітня 1833 р. австрійський міністр підкреслював, що «Турецько-єгипетську справу було… врегульовано настільки добре, наскільки це взагалі було можливо саме завдяки місії Муравйова» [8, с. 461]. Позицію австрійського уряду можна добре зрозуміти – не маючи змоги активно втрутитися у розв'язання турецько-єгипетського конфлікту, він, разом з тим, зовсім не бажав бачити Росію у ролі посередника у згаданому процесі, і тому відмова М. М. Муравйова від участі у переговорах Халіл-паші та Мухамеда Алі отримала таку схвальну оцінку у Відні.

У Великобританії оцінка результативності російської місії в Олександрії взагалі була далекою від об'єктивності. Так, у лондонському часопису «Annual register» підкреслювалось, що Муравйов був направлений до Єгип-

74

ту, маючи на меті «співпрацю з австрійським консулом Аппон’ї у справі примушення Мухамеда Алі до припинення бойових дій проти султана» [1, 1833, № 4, с. 289 290].

Як уявляється, головну провину за цей дипломатичний промах слід покласти на петербурзький кабінет, та особисто на Нессельроде, який своїми вказівками виключив для Муравйова можливість сприяти кінцевому розв’язанню конфлікту набагато раніше. Такої точки зору дотримується, зокрема, французький історик П. Мішеф, який вважав, що практично повна безрезультатність місії Муравйова була, передусім, наслідком інструкцій російського уряду, що їх отримав генерал. «Як наслідок, – доходить висновку фахівець, – російський уряд, заздалегідь прирікши цю місію на невдачу, навряд чи мав права очікувати від неї кращих результатів» [9, с. 274].

Як би там не було, демарш Муравйова в Олександрії виявився дуже вчасним – уся Сирія та значна частина Анатолії, як вже було сказано, на той час знаходилися під безпосереднім контролем Мухамеда Алі. Будучи поінформованим про стурбованість європейських кабінетів перебігом подій в Османській імперії, єгипетський правитель вважав за найкраще в цій ситуації поставити великі держави перед фактом: рішучим ударом оволодіти Константинополем та скинути Махмуда ІІ. До активних дій Мухамеда Алі підштовхував також його син – Ібрагім-паша. Добре розуміючи основні принципи османської дипломатії у відношеннях з Росією, Ібрагім-паша переконував батька у тому, що Порта не зважиться на прийняття російської військової допомоги до останнього моменту, коли вже буде запізно.

Однак, розрахункам Ібрагім-паші не сталося бути реалізованими практично. 2 лютого, коли єгипетська армія знаходилася вже у містечку Кютах’я та готувалась до безпосереднього штурму Константинополя, до ставки її головнокомандувача прибув кур’єр, який привіз з собою лист з наказом Мухамеда Алі зупинити просування.

Досить важливим в процесі усвідомлення значення місії М. М. Муравйова до Олександрії уявляється лист на відповідь, що його наступного дня адресував Мухамеду Алі Ібрагім-паша. Беззаперечним свідченням успішності російської миротворчої місії є той факт, що з самого початку Іб- рагім-паша, який за ступенем своєї агресивності по відношенню до султана значно перевищував свого батька, відкинув ідею безпосереднього захоплення Константинополя та зосередився на обговоренні умов майбутнього миру [10, т.2, с. 194].

Інакше кажучи, зайнявши жорстку та безкомпромісну позицію у переговорах, М. М. Муравйов спромігся досягти фактичного припинення збройної фази турецько-єгипетського конфлікту. Значення цього факту є тим більшим, що на той момент ще не було ані офіційного звернення султана по російську допомогу (про що добре знав Ібрагім-паша, даючи поради та пропозиції своєму батькові. – Є. В.), ані самої допомоги. Отже, питання припинення бойових дій та збереження «законного государя» на османському престолі було вирішене Муравйовим ще у Єгипті.

75

Набагато складніше було вирішити інше питання, яке випливало з основних завдань місії М. М. Муравйова – збереження цілісності Османської імперії. Хоча Ібрагім-паша й закликав свого батька вимагати повної незалежності та створення великої арабської держави від Туніса до Багдада як sin qua non майбутнього врегулювання відносин з султаном, Мухамед Алі, який мав набагато більший дипломатичний досвід, вважав за краще приєднати до своїх володінь лише Сирію, Палестину та Кілікію. Однак, саме дії М. М. Муравйова, на наш погляд, були чи не головним фактором, що змусив єгипетського правителя перенести ці проекти на більш віддалений термін.

Таким чином, місія генерал-лейтенанта М. М. Муравйова до Олександрії була важливою складовою російської миротворчої ініціативи у турецько-єги- петськомуконфлікті.Вонанетількидозволилаприпинитизбройнепротистояння всередині Османської імперії і врятувати цього «слабкого сусіда», але й підготувала основу для різкого піднесення російського впливу на Близькому Сході, що сталося внаслідок підписання Ункяр-Іскелесійської угоди, обставини укладання якої будуть розглянуті у наступних наукових статтях.

Література:

1.TheAnnualRegisterOr A View of the History, Politics and Literature. – L.: Baldwin and Cradock, 1832 1834. 2. Муравьёв Н. Н. Турция и Египет в 1832 и 1833 годах. Т. 3:

Дипломатическиесношения.–1869.–222[2]с. / Н. Н.Муравьев.−М.:Тип.А. И.Ма- монтова и Кº, 1869. 3. Муравьев Н. Н. Русские на Босфоре в 1833 г. Из записок Н. Н.Муравьева(Карсскаго) / Н. Н.Муравьев.–М.:Тип.А. И.Мамонтова,1869.–463 [92+VIII] с. 4. Еремеева Т. В. Египетский кризис 1832 1833 гг.: дисс. кандидата ист. наук: спец. 07.00.02 «Всеобщая история» / Т. В. Еремеева. – М.: АН СССР, Институт истории, 1947. – 392 с; 5. Cadalvene E. Histoire de la guerre de Méhémed-Ali contre la Porte Ottomane, en Syrie et en Asie-Mineure (1831 1833) / E. Cadalvene, E. Barrault. – P.: Plon, 1837. – 513 p. 6. Puryear V. J. France and Levant. From the Bourbon restoration to the peace of Kutiah / V. J. Puryear. – Berkeley: University of California Press, 1941. – 416 p. 7. Memoirs Du Prince De Talleyrand Publies avec une Preface et les Notes par Le Duc De Broglie De L’Academie Francaise. – P.: Calmann Levy, Editeur, 1892. – T.5. – 1892. −671 p. 7. Memoirs Documents et Ecrits Divers Laisses par Le Prince de Metternich Chancelier de Cour et d’Etat. Publies par Son Fils Le Prince Richard de Metternich. Claisses et Beunis par M. A. de Klinkowstroem. – P.: E. Plon et Cie, 1880. – T.5. – 1880. − 476 p. 8. Mischef P.-H. La mer noire et les detroits de Constantinople: Essai d’histoire diplomatique / P.-H.Mischef.–P.:ArthurPousseau,1899.–699p.9.Cattaui R. Leregnede MohammedAlyd’apreslesarchivesrussesenEgypte / R.Cattaui.–Cairo:Impr.del’Institut francais d’archeologie orientale du Caire, pour la Societe royale de geographis d’Egypte, 1931. – Vls.1 2. 10. Temperley H. England and Near East. The Crimea / H. Temperley. – L.: Longmans, Green & Co, 1936. – 548 p. 11. Antonius G. The Arab Awakening: The Story of the Arab National Movement / G. Antonius. – L.: H. Hamilton, 1938. – 471 p.

76

УДК 94 (477+438) «1947»

Гальчак Б. М. (Зелена Гура, Польша)

БЕЗГЛУЗДІСТЬ ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА» Й ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ ДОВКОЛА НЕЇ

Невдовзі виповнюється шістдесят п’ять років з часу проведення насильницького переселення українців у межах Польщі. 28 квітня 1947 року шість девізій Польської Армії розпочали операцію «Вісла». Впродовж послідуючих трьох місяців вони виселили з південно східних районів близько 150 тисяч етнічних українців та членів змішаних сімей. Їх було депортовано на західні й північні землі польської держави й розпорошено поміж етнічним польським населенням. Ця трагічна подія є однією з надскладних в історії польсько-українських відносин.

До сьогодні вона викликає суперечливі відгуки у суспільній свідомості, позначається на долях українців Польщі. Операція «Вісла» є доволі незнаною серед широкої громадськості України. Важливою передумовою трансформації стереотипних тверджень та упереджень є співпраця учених обох держав у ґрунтовному дослідженні вкрай актуальної теми, наближення до історичної істини та поширення у суспільстві наукових знань.

Мета автора цієї доповіді полягає в тому, щоб проаналізувати найбільш розповсюджені в Польщі концепції щодо даної операції, з’ясувати їх вплив на суспільну свідомість.

Слід зауважити, що до 1989 року в Польщі мало було написано праць про операцію «Вісла» і, то, виключно з ідеологічних міркувань. Своєрідний прорив у цьому напрямку відбувся після краху системи комуністичного правління. Наукові роботи Романа Дрозда [1; 2] Євгенія Місило [3], а також інших авторів висвітлили питання, пов’язані з підготовкою, виконанням та наслідками операції «Вісла». Але основної причини проблеми так і не було встановлено. Офіційного документа, який проливав би світло на те з якою метою комуністична влада вирішила провести цю операцію не віднайдено. Щоправда, історика, який займається проблематикою новітньої історії Центральної та Східної Європи цей факт не дивує. Виявлення реальних намірів комуністичної влади як правило є проблематично чи навіть неможливо, попри значно ширший доступ до документів, які були нею написані.

Комуністична влада Польщі спершу виправдовувала проведення операції «Вісла» необхідністю застосування репресивних дій щодо українців після організованого 28 березня 1947 року УПА замаху на заступника міністра національної оборони генерала Кароля Свєрчевского [3, c. 65]. З сучасної точки зору цей аргумент не переконливий. Генерал Кароль Свєрчевський не був таким значущим у комуністичному уряді аби після його смерті необхідно було вдатися до таких різких заходів. Крім того, він не був беззахисною дитиною, яку жорстоко вбили. Генерал Свєрчевський був озброєним, професійним військовим у воєнній формі, який загинув у бою.

77

І, нарешті, дослідження Романа Дрозда підтверджують, що підготовку до операції «Вісла» було розпочато ще до його смерті [1, c. 62 63]. Та, незважаючи на це, протягом багатьох років пропаганда репрезентувала операцію «Вісла»– як справедливу кару за смерть народного героя.

Під кінець існування комуністичної диктатури в Польщі, влада вже менше експлуатувала постать Кароля Свєрчевського. Дійшло навіть до модифікації попередньої теорії. Хоча, офіційною пропагандою було визнано негуманний характер акції, деякі польські автори (Сікорський Ф., Бата А., Пудло К.), стверджують, що вона була необхідною для знищення українсь-

кого підпілля [4, c. 178; 5, c. 207; 6, c. 28 29].

Цей аргумент також не варто сприймати серйозно. Річ у тім, що в 1947 році в боротьбу проти українських партизанів було залучено майже 21 тисячу польських солдатів і офіцерів поліції, які були набагато краще озброєні, ніж повстанці. Це переконливо доводять у своїх дослідженнях Є. Місило та Г. Мотика [3, c. 26; 7, c. 407]. Під час проведення операції „Вісла» чехословацькі війська й НКВС блокували кордони. Кількість партизанів УПА тоді не перевищувала навіть 2 тисячі. Якби польська армія не змогла впоратися з українським збройним підпіллям (інакше, ніж через виселення людей) – це було б страшною ганьбою для війська.

Відсутність достовірної інформації сприяла виникненню міфології довкола даної події [8, c. 159 173]. Так, частина польського суспільства схиляється до думки, що операція «Вісла» це справедливе покарання українського населення за напади військ УПА на польське цивільне населення на Волині й Галичині в 1943 1945 роках. Така думка містить у собі логічне протиріччя. Помста за події на Волині, на людях, які не могли мати жодного зв’язку з ними (наприклад, на лемках з Нижніх Бескид), немає нічого спільного з справедливим покаранням. Репрезентація комуністичних керівників як «народних месників» дозволяє розглядати вищезазначене пояснення тільки в міфологічних категоріях. Ніщо не вказує на те, що влада переймалася долею своїх співвітчизників на Сході держави.

Серед сучасних польських істориків, найбільшою популярністю користується теоретичне положення відомого фахівця з польсько-українсь- ких відносин Ришарда Тожецького, який припускав, що комуністична влада Польщі здійснила операцію «Вісла» за наказом Радянського Союзу (Й. Сталіна) «це рішення з політичними наслідками могли прийняти Сталін або Берія» [9, c. 302]. Не надаючи ніяких конкретних доказів на підтримку своєї гіпотези, він зазначав: «У зв’язку з відсутністю радянських документів, справа повинна й далі розглядатися» [9, c. 302]. Між тим, пізніше проведені дослідження не підтвердили його теорію. Навпаки, вони вказують на те, що ініціатива виходила від польської комуністичної влади, яка намагалася отримати дозвіл на проведення операції «Вісла» від сильного радянського «союзника» та врешті-решт його отримала [1, c. 61 63].

Припущення вчених, про те, що СРСР був ініціатором проведення операції «Вісла» має багато «недоліків». По-перше, українці компактно

78

проживали не тільки в Польщі, але й у Чехословаччині, Румунії, Угорщині. Відомо, що в цих країнах нічого подібного не було проведено. По-друге, важко знайти раціональну відповідь на запитання, яку користь мали керівники Радянського Союзу від депортації українського населення на так звані «Відзискані» землі Польщі? Звичайно вони були зацікавлені у ліквідації українського підпілля, але й розуміли, що депортація не є такою необхідною. Розселення українського люду в західних і північних воєводствах Польщі насправді було проблемним для радянської влади. Це була стратегічна територія, де знаходилося багато радянських військових баз. Якщо слідувати логіці окремих авторів, що радянська влада вважала українське населення небезпечним, чому тоді спрямувала його на ці території руками польської влади? Більш того, депортованих українців часто поселяли в безпосередній близькості до цих військових баз. Отже, теоретичне припущення про спонукання СРСР польського уряду до проведення операції «Вісла» можна розглядати лише в міфологічному аспекті.

Водночас, у світлі сучасних знань, не можна заперечувати спільної відповідальності урядів обох країн за проведення операції «Вісла». Цілком зрозуміло, що без згоди радянського уряду польська влада не наважилася б боротися у такий спосіб з цією національною меншиною.

НатомістьукраїнськеетнічнесередовищевПольщіпереконане,щопольські комуністи прийняли рішення про проведення операції «Вісла» виключно з націоналістичних мотивів. Вони зреалізували концепцію, яка була сформульована ще в міжвоєнний період. Ідея «національної держави», з єдиним етнічним населенням, або яка гарантувала б польському етносу привілейовані позиції мала велику підтримку в польському суспільстві [10, c. 32 42].

Нагадаю ІІ Річ Посполита була багатонаціональною державою, з компактними поселеннями непольського населення. У зв’язку з цим, було розроблено проекти радикального національного „стандартизування» країни. У 1936 році економіст Віктор Орміцький написав секретну доповідь для Міністерства Внутрішніх Справ, щодо національної політики на східній території [11, c. 230 232]. У ній він пропонував насильно переселити білоруську й українську людність на західні території, а польські родини переселити у великій кількості на схід, таким чином, щоб у кожному окрузі Польської держави відсоток польського населення складав не менше, ніж 56,2 %. Тези цього проекту нагадують операцію «Вісла». В обох випадках передбачалася примусова депортація українського населення на захід і його розпорошення поміж місцевим населенням. Доповідь Орміцького спричинила дискусію в МВС, однак, в період Другої Речі Посполитої «проект переселення» не був реалізований.

Після Другої Світової війни комуністична влада в Польщі проголосила ідею єдиної національної держави й наполегливо втілювала її в життя. Уніфікацію держави було здійснено шляхом виселення переважної більшості непольського населення за кордон та внутрішнього насильницького переселення. Це стосувалося в основному етнічних німців та ук-

79

раїнців. У 1944 1946 роках було переселено з Польщі на територію УРСР півмільйона українців [1, c. 55]. У 1945 році в нових кордонах польської держави проживало близько 4 х мільйонів непольського етнічного населення (переважно німців) [12, c. 32]. Що складало майже17 % [13, c. 845]. Переважну більшість їх було примусово переселено до Німеччини. У 1950 році влада оцінювала кількість непольського населення в країні близько 417 тис [12, c. 94]. Що не перевищувало 2 % населення. Таких показників було досягнуто, у тому числі за рахунок внутрішніх переселень.

У 1947 році керівники Радянського Союзу відмовилися приймати українців з Польщі, які не встигли переселитися в Україну до зазначеного терміну. Тоді польський уряд вирішив депортувати їх із східних на західні й північні території. Операція отримала криптонім «Вісла». Її ініціатором вважається заступник начальника Генерального Штабу Польської Армії, генерал Стефан Мосор [12, c. 61]. 20 лютого 1947 р. у листі до міністра національної оборони Михайла Ролі-Жимерського він так окреслив мету акції: «У зв’язку з тим, що Радянський Союз не приймає вже цих людей, здається, є необхідним аби весною здійснити швидку акцію переселення і розпорошення окремими родинами на Відзисканих землях, де вони швидко асимілюються» [3, c. 53]. Такої ж думки дотримувалося й Міністерство Відзисканих Земель (МВЗ – установа, яка займалася переселенськими процесами на західних і північних територіях польської держави, що відійшли до неї від Німеччини). У виданій ним інструкції щодо розподілу населення

зоперації «Вісла» чітко вказувалося, що «Основна мета переселення переселенців «В» є їх асиміляція в новому польському середовищі. Варто докласти всіх старань, щоб досягти мети» [14, c. 19]. Вочевидь на більш доброзичливе ставлення чиновників цієї установи, які у більшості походили

зсередовища польського правого націоналістичного угруповання, українці не могли розраховувати. Хоча його очолювали члени комуністичної партії, але не маючи досвіду в міграційній роботі, певний час, вони мало впливали на ситуацію й толерувати управлінські функції своїм підлеглим.

Наведені документи засвідчують націоналістичне мислення. Для націоналістів має велике значення уніфікована, з точки зору єдиної нації, держава [15, c. 44]. Генерал Мосор не брав до уваги, що його «проект», у випадку реалізації принесе страждання десяткам тисяч людей, а держава понесе величезні матеріальні витрати. Цей нелюдський вчинок був спрямований на те, щоб вирвати українців із звичного їм традиційного середовища, позбавити близьких контактів з родичами і друзями. Розробники «проекту» не переймалися тим чи відповідають побутові умови на нових землях прийняттю депортованого населення, чи зможуть вони там господарювати. Для них важливою була тільки одна річ – асиміляція цієї національної меншини.

Звичайно, генерал Мосор і апарат працівників Міністерства Відзисканих Земель не приймали рішення про операцію «Вісла». Вирішальний голос у справі української етнічної меншини в Польщі належав Політбюро ЦК Польської Робітничої Партії (ЦК ПРП). Його членами були професій-

80