§ 4. Осііонііі напрями у вивченні українського синтаксису

Хоча перші спроби опису старослов'янської (церковносло­в'янської), а також староукраїнської літературної мови було здійснено ще у XVII ст. (М. Смотрицький, 1619,1. Ужевич, 1643), дослідження синтаксису нової української літературної мови з'явилися лише у другій половині XIX ст. в західноукраїнських граматиках для середньої школи (М. Осадца, 1863, О. Огонов-ський, 1889, С. Смаль-Стоцький і Т. Гартнер, 1893), а також у перших наукових граматиках української мови (Огоновський О. Зіисііеп аиі'ііет ЬсЬіеіе (іег гиіЬешзспеп ЗргасЬе. — Л., 1880. — С. 149—218; Смаль-Стоцький С, Гартнер Т. Сгаттаіік (іег

8

гиіпепізспеп (икгаіпізсЬеп) §ргаспе. — Відень, 1913. — С. 377— 454). Ці дослідження були виконані у плані синтаксичних тра­дицій німецько-австрійських граматик, зокрема під сильним впливом праць видатного славіста професора Віденського уні­верситету Фр. Міклошича. У своїй синтаксичній частині ці гра­матики грунтувалися на логіко-граматичному принципі, успад­кованому з грецьких та латинських граматик, і зводилися власне до розгляду синтаксису частин мови, хоч у кращих із них (Ого­новський О. Граматика руського язика для шкіл середніх. — Л., 1889. — С. 166—258; СімовичВ. Граматика української мови. — Київ; Лейпциг, 1921. — С. 359—484) значне місце відводилося і синтаксису речення. На східноукраїнських землях утвердженню в синтаксисі логіко-граматичного принципу сприяли граматичні праці російських учених О. X. Востокова й особливо Ф. І. Бус-лаєва, праця якого «Историческая грамматика русекого язьїка» (М., 1863) свого часу справила величезний вплив на розвиток синтаксичних досліджень усіх слов'янських мов.

Окрім логіко-граматичного напряму, заснованого на логіч­ному обґрунтуванні мовних категорій, залежності їх від катего­рій логіки, у вітчизняному мовознавстві другої половини XIX — початку XX ст. у вивченні синтаксису оформилося ще два на­прями: а) психологічний, активно опрацьовуваний найвидат-нішим українським мовознавцем професором Харківського університету О. О. Потебнею та його учнями, який постав із критики логічної концеїщії Ф. І. Буслаєва, і, виходячи з принци­пів органічного зв'язку мови й мислення, намагався пояснювати явища мови поняттями психології, розглядаючи мовленнєву діяльність як психічний процес, а, наприклад, речення, що вва­жалося основною синтаксичною одиницею,—як відображення психологічного судження, акту думки; б) нео-, чи молодогра­матичний, відомий також під назвою формально-граматичний, що виокремився з психологічної школи порівняльно-історич­ного мовознавства, представники якого приділяли пильну увагу формальному вияву мовних одиниць.

Психологічний напрям (окрім праць самого О. О. Потебні, зок­рема «Из записок по русекой грамматике» (т. 1—2. — Воронеж, 1884; 2-ге вид., 1888; Т. 3. — X., 1899), що, по суті, становили незавершену спробу опису порівняльно-історичного синтаксису слов'янських мов, у якому дуже широко представлений матеріал української мови), на жаль, не знайшов належного продовження у вивченні синтаксису української мови. Виняток становлять хіба що IX—X лекції «Синтаксису української мови в історично-по­рівняльному освітленні» К. Німчинова в колективному «Історич­ному курсі української мови» (X., 1929. — С. 167—230), що були першою спробою більш-менш систематичного викладу історич-

9

ного синтаксису української мови (щоправда, обмеженого про­стим реченням).

11 {одо формально-граматичного напряму, започаткованого видатним російським ученим П. Ф. Фортунатовим (який вва-жаи основною синтаксичною одиницею словосполучення, а ре­чення — лише розгорнутим словосполученням) і продовжено­го його численними учнями й послідовниками (О. О. Шахма-товим, О. М. Пєшковським, М. М. Петерсоном та ін.), то він знайшов відображення також в українських синтаксичних пра­цях 20—ЗО років XX ст., щоправда, не в розрізі занадто вже формалістичного «Очеркасинтаксисарусскогоязьіка»М. М. Пе-терсона (М.; Пг., 1923), у якому основною одиницею синтак­сису вслід за П. Ф. Фортунатовим вважається словосполучен­ня, а в плані «Синтаксиса русекого язьїка» О. О. Шахматова (вин. І--ІІ.Л., 1925—1927), де основною синтаксичною одини­цею с речення. Ця праця мала величезний вплив на синтаксич­ні дослідження не тільки російської, а й інших слов'янських мов. До цих праць належать розділи із синтаксису в низці загальних курсів української мови, що вийшли друком упродовж 20-х — початку 30-х років XX ст. переважно за редакцією Л. А. Була-ховського, зокрема у двічі виданому «Підвищеному курсі ук­раїнської мови», де автором розділу з синтаксису був М. Пере-гінець (X., 1931. — С. 191—317), та в оригінальних «Нормах української літературної мови» О. Синявського (X.; К., 1931. — С. 187—361).

Окрім низки загальних курсів української мови, в українському мовознавстві в цей час було створено чимало монографічних син­таксичних праць, «окрема Є. Тимчсмка (Акузатив в українській моні. К.. 1928; Поки і ив і інструмеп галі, в українській мові.— К., 1926; Функции генитиші н іожіюрусскоМ язьжовой областе.— Вирішиш, І9ІЗтм ін.).О. Курило (У паї и до сучасної української літературної моїш. К., 1920. 3-тс вид., 1925 та ін.), М. Су-лими (Українська фра іа. X., 1928 та ін.), С. Смеречинського (Нариси ч української синтакси. — X., 1932). Переважну більшість їх було присвячено вивченню будови словосполучен­ня, хоча рекомендації їхніх авторів щодо впровадження низки синтаксичних конструкцій уснорозмовного мовлення як норм української літературно-писемної мови не витримували науко­вої критики.

Упродовж 30—40-х років унаслідок сталінських репресій, війни і післявоєнної розрухи, крім шкільних підручників, з укра­їнського синтаксису майже нічого не видавалося. Не займали­ся цією проблемою на належному рівні і мовознавці україн­ської діаспори. Щоправда, починаючи з 1935 р. в журналі «Рідна мова» з'являються статті І. Огієнка, в яких робиться

10

спроба систематичного викладу українського синтаксису з істо­ричними коментарями. Ці статті почали виходити як окреме видання «Складня української мови» (ч. І. Вступ до вивчення складні. — Жовква, 1935; ч. II. Головні і пояснювальні члени речення. — Жовква, 1938), однак ця спроба залишилася не­завершеною. Значно пізніше інший представник української діаспори Ю. Шерех (Ю. Шевельов) опублікував «Нарис сучас­ної української літературної мови» (Мюнхен, 1951), де знахо­димо оригінальний виклад українського синтаксису (с. 71— 161), а згодом і спеціальну монографію англійською мовою «Синтаксис сучасної української мови» (ТЬе 8упіах оґ Мосіегп Ьііегагу ІЛсгаіпіап: ТЬе 8ітр1е Зепіепсе. —Нью-Йорк, 1963), яка становить доопрацьований варіант раніше опублікованої ук­раїнською мовою праці із синтаксису простого речення. Лише 1951 р. з виходом у світ двотомного «Курсу сучасної україн­ської літературної мови» за редакцією Л. А. Булаховського, дру­гий том якого було повністю присвячено синтаксису, наукове опрацювання цього розділу граматики відчутно просунулося вперед. Щоправда, в цій праці, переважно підготовленій ще до початку другої світової війни, найдокладніше опрацьовано час­тину про складне, зокрема складнопідрядне, речення. Ця пра­ця, виконана на засадах панівного тоді логіко-граматичного принципу, й нині іалишас і і.ся найі'рунтовнішим описом струк­тури цих типів речень. Щодо частини про просте речення, ви­конаної в іншому плані, вже відразу після виходу її у світ ви­словлювалася нігжа критичних зауважень, у яких зазначалася неповнота опису його структури, зокрема відсутність підрозді­лу, присвяченого теорії другорядних членів речення. Л. А. Бу-лаховський готував новий варіант цієї частини, з якої було опубліковано чимало окремих статей та брошур-лекцій для сту-дентів-заочників. Крім цієї узагальнювальної праці впродовж 50—60 років було видано низку монографічних досліджень (І. Г. Чередниченка, А. С. Колодяжного, І. К. Кучеренка, І. Г. Матвіяса, Г. М. Удовиченка, П. С. Дудика, Ф. П. Медве-дєва, І. Р. Вихованця, А. II. Грищенка та ін.).

Широке розгортання синтаксичних досліджень, що спира­ються на різножанровий фактичний матеріал, поглиблене тео­ретичне осмислення синтаксичної будови мови з використан­ням нових прийомів наукового пошуку, з одночасним критич­ним переглядом існуючих підходів, сприяло опрацюванню й утвердженню у вітчизняному мовознавстві багатоаспектного підходу до вивчення синтаксичної системи, що дістав назву структурно-семантичного напряму. Цей напрям, опрацьований багатьма вченими, увібравши все найраціональніше, найцінні­ше, забезпечує комплексний підхід до опису всіх наявних у мові

11

синтаксичних одиниць, беручи за основу як граматичну семан­тику, тик і формильні засоби їх вияву. Набувши великої попу­лярності серед дослідників-синтаксистів, він поширився й у практиці шікладнння сучасної української мови як у вищій, так і й середній школі.

\ Іай шачпіїним доробком вивчення синтаксису в українсько­му моночпаистві є такі праці, як «Розвиток структури слов'ян­ського речення» О. С. Мельничука (К., 1966) та синтаксичний том академічної «Сучасної української літературної мови», підготовлений колективом науковців під керівництвом цього самого автора (К., 1972). Перша з них належить до визначних досягнень загальної славістики, що вносить чимало оригіналь­ного до порівняльно-історичного вивчення синтаксису слов'ян­ських мов, а друга, порівняно з попереднім академічним кур­сом українського синтаксису, поряд із докладним розглядом структури речення подає також оригінальний опис словоспо­лучення та синтагматичного членування речень. Проте і до цієї праці можна писловити окремі зауваження. Так, автор розділу про словосполучення невиправдано скептично поставився до думки багатьох сучасних синтаксистів щодо предикативних і сурядних словосполучень, які виникають лише у складі ре­чення. Можна висловити сумнів і щодо правомірності розгля­ду структури складнопідрядного речення перед складносуряд­ним. Крім того, слід було б уважніше поставитися до можли­востей іншої, структурно-семантичної, класифікації складно­підрядних речень, яка тепер панує в курсах синтаксису для середньої і вищої школи.

У 70—80-х роках XX ст. з'явилося також чимало моногра­фічних досліджень, у яких було глибоко опрацьовано окремі питання синтаксису як слоііосіїолучсннм (І. Р. Вихованець, 3. І. Іішнепко та ін.), так і речення (С. І. Дорошенко, Л. О. Ка-домцена, Ц. Д, Горяний, М. Я. Плющ, Н. Л. Іваницька, К. Ф. ІІІульжук та ін.), а також праць, присвячених вивченню синтаксису усного розмовного літературного мовлення, на­приклад «('интаксис сучасного українського розмовного літе­ратурного мовлення» П. С. Дудика (К., 1973). На окрему увагу заслуговують синтаксичні монографії, виконані із застосуван­ням новітніх прийомів дослідження. Найгрунтовніші з них — колективна праця «Семантико-синтаксична структура речен­ня» І. Р. Вихованця, К. Г. Городенської, В. М. Русанівського (К., 1983); «Деривація синтаксичних одиниць» К. Г. Городен­ської (К., 1991); «Нариси з функціонального синтаксису укра­їнської мови» І. Р. Вихованця (К., 1992) та спроба цілісного ви­кладу функціонального синтаксису в праці І. Р. Вихованця «Гра­матика української мови. Синтаксис» (К., 1993), що вийшла як

12

навчальний посібник для вищої школи (див. також: Слинько 1.1., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної україн­ської мови: Проблемні питання. — К., 1994).

Список рекомендованої літератури

Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення ук­раїнської мови. — К., 1991. — С. 86—114.

Вихованець 1. Р. Граматика української мови. Синтаксис. — К., 1993. — С. 5—50.

Городенська К. Г. Деривація синтаксичних одиниць. — К., 1991.

Плиско К. М. Синтаксис української мови із системою орієнтирів для са­мостійного вивчення. — X., 1992. — С. 7—22.

Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної ук­раїнської мови: Проблемні питання. — К., 1994. — С. 5—18.

Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За ред. І. К. Білоді-да. — К., 1972. — С. 5—50.

Сучасна українська мова. Синтаксис / За ред. О. Д. Пономаріва. — К., 1994. — С. 5—20.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Обгрунтуйте завдання синтаксису, виходячи з того, що є предметом його вивчення.

2. Ніпніть основні одиниці синтаксису. Схарактеризуйте істотні особли­ вості кожної і них.

3. У чому ішлиіш и шгмооОумоилаїісп. основних одиниць синтаксису?

4. С'хирнк ісрп іуіііс огінчні! рі'шпннлн синтаксичних зв'язків між компо­ нентний ініїїіікіичмих одиниць.

5. У чому иідмшшеп. між предикитинними і нспредикативними синтак­ сичними підношеннями?

6. Нп'іні 11. різновиди непредикативних синтаксичних відношень. Наведіть приклади.

7. Схарактеризуйте основні засоби вираження синтаксичних відношень.

8. Назвіть основні напрями вивчення українського синтаксису. Коротко схарактеризуйте кожен з них.

^{ловосполучення}

§ 5. Словосполучення як синтаксична одиниця

Словосполучення — це така синтаксична одиниця, що утво­рюється поєднанням двох або більше повнозначних слів, пов'я­заних між собою підрядним зв'язком і певними лексико-гра­матичними відношеннями і виражає єдине, але розчленоване поняття. Повнозначні слова, що входять до складу слово­сполучення, нерівноправні: одне з них пояснюване, а друге — пояснювальне. Пояснюване слово називається головним, опор­ним, або стрижневим, а пояснювальне — залежним.

Словосполучення — складне найменування явищ дійсності, в якому повнозначні слова передають окремі деталі, розрізню­ючи ознаки як елементи складного поняття. Це таке поєднан­ня повнозначних слів, яке слугує для позначення явищ дійсності в їх зв'язках і підношеннях. Отже, основною функцією слово­сполучення ( помиї.11 инпа, тобто функція називання. Входячи ришм і окремими снопами до складу речення як елементи його структури, слоінкінніучснняс однією ч основних синтаксичних одиниць.

Ча низкою властивостей словосполучення наближені до ок­ремих слів: І) словосполученню, як і слову, властива номі­нативна функція — воно також означає предмети та явища дійсності, але дає їх повнішу, конкретнішу назву (пор.: лист і лавровий лист, вода і дистильована вода); 2) словосполучення не є комунікативною одиницею, а набуває комунікативної функції лише в реченні, входячи до його складу як структур­ний елемент; 3) словосполучення, подібно до слова, не має пре­дикативних значень та інтонації повідомлення; 4) словосполу­чення має систему форм, або парадигму, яка зумовлена систе­мою форм головного, стрижневого слова (пор., наприклад:роз­порядження декана, розпорядженню декана, розпорядженням декана тощо).

14

Поряд зі спільними ознаками словосполучення і слово мають низку відмінностей. Найхарактернішими серед них є такі: 1) конкретне словосполучення утворюється у процесі спілкування за певною схемою, тоді як слово існує в мові як готова одиниця; 2) порівняно зі словом словосполучення має складнішу структуру: воно утворюється з двох або більше пов­нозначних слів, поєднаних підрядним зв'язком, одне з яких є головним, стрижневим, а друге — залежним; 3) словосполучен­ня порівняно зі словом конкретніші за характером позначува-них явищ дійсності (див. наведені вище приклади), хоч в окре­мих випадках конкретнішу назву подає слово (пор.: суха тра­ва і сіно).

Слугуючи «будівельним матеріалом» для речення, слово­сполучення тісно пов'язані з ним і мають як спільні, так і відмінні ознаки, зокрема: 1) словосполученню не властиві такі синтаксичні категорії, як предикативність і модальність, що є найхарактернішими ознаками речення; 2) на відміну від речен­ня словосполученню не властива інтонаційна завершеність; 3) якщо словосполучення будується лише за принципом залеж­ності одного компонента від іншого, то для речення властива більша різноманітність синтаксичних зв'язків; 4) словосполу­ченню притаманна лише номінативна функція, а комунікатив­ну воно іігшичнй виконує тільки в реченні; 5) у складі речення словосполучення можуть перебудовуватися і навіть розпада­тися.

У кожній моїй словосполучення організуються по-своєму, т пласі иними їй законами сполучуваності слів. Саме ці законо-мірпості найбільшою мірою визначають специфіку синтакси­су кожної національної мови, в тому числі й мов, найближче споріднених між собою.