80. Право спільної часткової власності

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/2, 2/3, 3/5 тощо).

Право спільної часткової власності передбачає:

• по-перше, що право кожного співвласника не обмежується якою-небудь конкретною часткою спільної речі;

• по-друге, що об´єктом цього права власності є річ;

• по-третє, що права інших співвласників також поширюються на все майно в цілому, а ця власність є багатосуб´єктною;

• по-четверте, що кожному співвласнику належить визначена частка у праві власності. Саме в цьому виявляється специфіка часткової власності як особливого виду спільної власності.

Суб´єктами спільної часткової власності можуть бути всі ві­домі цивільному праву суб´єкти майнових правовідносин: гро­мадяни, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.

Підстави виникнення спільної часткової власності фізичних осіб різноманітні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі речі, отримання спадкового майна кількома спадкоєм­цями. Спільна власність з участю фізичних осіб може виникнути як результат їх спільної праці (наприклад, на відведеній земель­ній ділянці кількома особами було збудовано будинок). Виникнення спільної часткової власності фізичних осіб може відбува­тися й на інших підставах.

З виникненням спільної часткової власності фізичних осіб виникає багато питань з приводу володіння, користування і роз­порядження спільним майном. Деякі з цих питань врегульовані правовими нормами, вирішення інших не повинно суперечити загальним правилам. У ЦК України правовому регулюванню відносин між фізичними особами, які є учасниками спільної часткової власності, безпосередньо присвячені статті 356-367. Названі статті можуть регулювати і відносини між юридичними особами як учасниками спільної часткової власності, але за умо­ви, що вони не суперечать статутній діяльності останніх.

Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів всіх її учасників. Володіння, користуван­ня і розпорядження майном при спільній частковій власності на нього, здійснюється за згодою всіх його співвласників, а за від­сутності згоди - спір вирішується судом. Співвласники мають рівне право голосу у здійсненні правомочностей щодо належного їм спільного майна незалежно від розміру їх часток.

Якщо ж йдеться про правомочності учасника спільної част­кової власності стосовно не об´єкта спільної власності, а частки у праві, що належить власнику, тоді діє не загальна воля спів­власників, а індивідуальна воля конкретного співвласника, який здійснює свої права стосовно належної йому частки в спільному майні.

Кожний учасник спільної власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, а також несе відпові­дальність перед третіми особами за зобов´язаннями, пов´язаними із спільним майном, і зобов´язаний брати участь у сплаті подат­ків і платежів, а також у витратах на утримання і зберігання спільного майна. Але це не означає, що співвласники не можуть передбачити й інший порядок розподілу вказаних обов´язків.

Учаснику спільної часткової власності надається право на оплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення договорів купівлі-про-дажу, дарування, міни). Після смерті співвласника його частка може переходити до спадкоємців як за законом, так і за заповітом. Набувачами такої частки можуть бути інші співвласники або сторонні особи.

Як уже зазначалося, право спільної власності пов´язане з об­меженням права власника, але у законі встановлені також і га­рантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у від­чуженні частки у спільній власності стороннім особам. Однією із таких гарантій є переважне право купівлі частки в спільній власності (ст. 362 ЦК України). У разі продажу одним із спів­власників своєї частки в спільній власності сторонній особі, ре­шта учасників спільної часткової власності має переважне перед іншими особами право купівлі частки, що продається, за ціною, оголошеною на продажу, і на інших рівних умовах, крім випад­ку продажу з прилюдних торгів.

Переважне право купівлі має місце тоді, коли співвласник за своєю волею вирішив продати свою частку в праві спільної влас­ності. Але у випадках продажу частки співвласника не за його волею це право не діє. Хоча закон зазначає лише один випадок такого продажу (не за волею співвласника) - із прилюдних тор­гів, сюди слід також віднести всі форми реалізації прав креди­торів, пов´язаних з примусовим стягненням майна боржника. Застосування в цих випадках переважного права купівлі надзви­чайно ускладнило б процес примусового стягнення, що призвело б до порушення прав кредиторів одного із співвласників.

Переважне право купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладання договорів дарування, довічного ут­римання, міни. Це можна пояснити тим, що співвласнику не байдуже, хто набуде права на його частку. В одному випадку він хоче, щоб його частка перейшла безоплатно тим, а не іншим осо­бам, в іншому - він передає свою частку в обмін на довічне утри­мання, а за договором міни він бажає отримати необхідну йому річ, якої може не виявитись у співвласників. Обмежувати такі бажання власника було б безпідставним.

Стаття 362 ЦК України встановлює також умови здійснення співвласниками переважного права купівлі, а також наслідки їх неодержання. Так, співвласник-продавець зобов´язаний письмо­во повідомити решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі із зазначенням ціни  та інших умов, на яких він її продає. Якщо співвласники (спів­власник) відмовляться від здійснення переважного права купів­лі або не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів з дня отримання ними повідомлення, продавець має право прода­ти свою частку будь-якій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної власності виявили кілька співвласників, про­давець має право вибору покупця. Незгода співвласників із за­пропонованими продавцем умовами повинна прирівнюватися до відмови реалізувати своє переважне право купівлі.

Слід зауважити, що це положення може дати підставу пору­шити переважні права співвласників на купівлю. Змовившись із покупцем, продавець може назвати більшу суму, ніж він отримує насправді. Оплата мита за оформлення договору може бути вста­новлена також відповідно до завищеної суми, що фактично уск­ладнює виявлення правопорушення. Але у разі виявлення цього або іншого порушення інші учасники спільної власності можуть звернутися до суду з позовом про перевід на них прав і обов´язків покупця. Такий позов може бути заявлений протягом трьох мі­сяців з дня, коли позивачі дізналися про порушення їх прав. Це один із випадків скороченого строку позовної давності.

При розгляді цього позову суд повинен перевірити реальність вимог позивачів.

Доказом бажання і реальних можливостей позивача щодо переводу на нього прав і обов´язків покупця є внесення пози­вачем на депозитний рахунок суду всіх сум, які за договором зобов´язаний сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови в позові про перевід на нього прав і обов´язків покупця.

81.Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. (ч.1 ст.368 ЦК). Право спільної сумісної власності є одним з видів права спільної власності. Разом з тим, право спільної сумісної власності відрізняється від права спільної часткової власності за: 1) визначеністю часток, оскільки у спільній частковій власності частка кожного із співвласників не визначена, тоді як у спільній частковій влас­ності частки визначаються законом або домовленістю сторін; 2) підставами виникнення й припинення права спільної власності, тобто, на відміну від підстав виникнення спільної часткової власності, право спільної сумісної власності виникає лише у випадках, передбаче­них законом чи договором; 3) характером внутрішніх правовідносин спільної власності. За суб'єктним складом спільна сумісна власність не відрізняється від спільної част­кової (ст. 356 ЦК), тому співвласниками при спільній сумісній власності можуть бути фі­зичні і (чи) юридичні особи, держава, територіальна громада. За загальним правилом майно, набуте подруж­жям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю (ч. З ст. 368 ЦК, ч. 1 ст. 60 СК). Правовідносини власності подружжя можуть бути поділені на дві групи: 1) правовідноси­ни з приводу спільного майна, на яке у подружжя виникло право спільної сумісної власнос­ті (глава 8 СК); 2) правовідносини з приводу роздільного майна, яке належить на праві приватної власності кожному з подружжя (ст. 57 СК). Для виникнення права спільної сумісної власності на певне майно необхідна наявність двох умов: 1) майно має бути придбане в період перебування в зареєстрованому шлюбі (або в період проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу (ст. 74 СК); 2) воно повинно бути результатом їх праці, тобто, в даному випадку необхідно, щоб подружжя спільно проживали та вели спільне господарство. Але законом встановлена норма, відповідно до якої подружжя мають право укласти шлюбний договір, в якому за домовле­ністю визначити правовий режим майна, тобто, чи буде воно належати подружжю на праві спільної сумісної, або на праві спільної часткової власності, або буде особистою приват­ною власністю кожного з них (ст. 97 СК). Режим спільної сумісної власності поширено на майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї Зазначена норма носить диспозитивний характер, оскільки письмовим договором, укладеним членами сім'ї, може бути встановлено інше.

ЦК регулює відносини, що складаються між співвласниками стосовно майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, визначаючи порядок користування та розпорядження таким майном, закріплюючи при цьому принцип спільності їх майна, який означає об'єднання майна співвласників (повністю або у певній частині) в єдину майнову масу та встановлення спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження, що складає зміст права спільної сумісної власності. Коментована стаття закріплює загальне правило, відповідно до якого співвласники май­на, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно. Водночас зазначена норма є диспозитивною, у зв'язку з чим співвласники мають право визначити свої повноваження щодо належного їм майна на праві спільної часткової власності за до­мовленістю між собою, тобто реалізація певних правомочностей (володіння та користуван­ня) щодо спільного майна здійснюється за взаємною згодою всіх співвласників. Кожен із співвласників має право вчиняти різні правочини щодо спільного майна, чим суттєво відрізняється від права спільної часткової власності, коли кожен із співвласників має право самостійно розпоряджатися лише своєю часткою з дотриманням вимог про переважну купівлю-продаж (див. коментар до ст.ст. 361, 362 ЦК), тоді як у спільній сумісній власності розпорядження спільним майном здійснюється за згодою всіх співвласників. Виходячи з припущення про єдність інтересів спів­власників (ч.2 ст.369 ЦК), встановлюється презумпція їх згоди при здійсненні операцій зі спільним майном одним з співвласників (аналогічна норма — ст. 65 СК). В даному випадку презюмується, що у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним май­ном він діяв за згодою всіх співвласників, форма вираження якої чітко законом не визна­чена, оскільки зазначене питання вирішується домовленістю (виняток — п. З ч. ст. 369 ЦК). Разом з тим, інші співвласники мають право на звернення до суду про визнання тако­го правочину недійсним, якщо його було укладено без їх згоди. Зазначена презумпція не поширюється на укладення одним з співвласників правочинів, що потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. У зв'язку з цим коментована стаття встановлює окреме правило щодо форми вираження згоди співвласни­ків на укладення одним з них правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. Зокрема, до таких правочинів належать: договір купівлі-продажу зе­мельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК), договір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК), спадковий договір та заповіт подружжя (статті 1304, 1243, 1247 ЦК), шлюбний договір (ст. 94 СК) тощо. Згода на такі правочини має бути оформлена письмово і нотаріально посвідчена. Вчиняючи будь-які правочини щодо спільного майна, кожен з співвласників має діяти, виходячи з обсягу дієздатності і з дотриманням правил вчинення правочинів неповнолітніми, недієздатними чи обмеженими в дієздатності особами. Реалізовувати своє право на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном кожен із співвласників може як особисто, так і представника. У зв'язку з цим ч. 4 коментованої статті надає право співвласникам уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Ч.4 ст.369 ЦК передбачає правової наслідки, що виникають у разі вчинення співвласником правочинів щодо розпорядження спільним майном без належних повнова­жень. У такому випадку вчинений правочин може бути визнаний судом недійсним за ви­могою інших співвласників чи одного з них, а також у разі порушення умов дійсності пра­вочинів (ст. 203 ЦК). Тягар доказування недійсності такого правочину покладається на тих співвласників (позивачів), які заперечують проти укладеного право­чину, вважаючи його таким, що вчинений без їх згоди. У даному випадку застосовуються загальні наслідки визнання правочину недійсним (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Підставами виникнення права спільної сумісної власності є: — придбання майна подружжям під час шлюбу, якщо інше не передбачено законом або шлюбним договором (ч. З ст. 368 ЦК, і 60 СК); — придбання майна внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо шше не встановлено письмовою угодою між ними (ч. 1 ст. 17 Закону "Про власність", ч. 4 ст. 368 ЦК); — придбання майна особами, що ведуть фермерське господарство, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними ( ст. 19 Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство"); — передання квартири або будинку, з державного житлового фонду шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача в їх спільну сумісну власність — домовленість суб'єктів щодо встановлення правового режиму сумісної власності стосовно майна, що перебуває у їх спільній власності. Припинення права спільної сумісної власності на окремі об'єкти чи на все майно в цілому можливе внаслідок як спільних підстав для припинення права власності (ст. 346 ЦК), так і по специфічних підставах припинення спільної власності — поділу і виділу. Як було сказано, при праві спільної сумісної власності кожному співвласникові належить стиснуте право власності на спільне майно. Тому майно, що є об'єктом права їхньої спільної сумісної власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. При поділі майна між учасниками права спільної сумісної власності, а також при виділі частки одного зі співвласників необхідно попередньо визначити розмір частки кожного зі співвласників у праві власності на спільне майно. При розділі майна, що є в спільній сумісній власності, передбачається рівність часток у праві власності, що належать учасникам спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено законом, угодою сторін чи не встановлено судом, коли для цього є підстави, передбачені законом (ч. 2 ст. 372 ЦК). Порядок розділу спільної сумісної власності і виділу з неї частки визначається за тими ж принципами, за якими відбувається поділ майна, що є в спільній частковій власності (ч. З ст. 367 ЦК). Договір про поділ нерухомого майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності, укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. 

82

Речові права на чуже майно – права на речі, які полягають у можливості обмеженого використання в своїх інтересах речей, що є власністю інших осіб, без посередництва їх власників. Відповідно до ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Речові права на чуже майно характеризуються такими ознаками:

• Обмежений зміст речових прав на чуже майно. На відміну від права власності зміст речових прав на чуже майно може складати лише окремі правомочності власника (наприклад, право володіння, право користування тощо), або всі три його правомочності , однак, у неповному, обмеженому, обсязі.

• Зміст речових прав на чуже майно визначається виключно законом (Цивільним кодексом).

• Речові права на чуже майно обтяжують право власності. Із переходм права власності на річ від однієї особи до іншої, разом з правом власності до нового власника переходять також обмежені речові права на чуже майно.

• Права на чуже майно здійснюються без посередництва власника. Ці права мають самостійний характер і можуть здійснюватися їх суб’єктами самостійно, незалежно від волі власника.

• Права на чуже майно отримують такий же захист як і право власності як будь-яких інших осіб, так і від самого власника.

- Відповідно до ч.2 ст. 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. До інших речових прав на чуже майно у законодавстві України та в літературі з Цивільного права відносять: право господарського відання, право оперативного управління, право оперативного використання, право застави, право притримання тощо.

83

Відповідно до ч.1 ст. 397 ЦК України право володіння чужим майном – це речове право особи, яка фактично тримає у себе майно, що належить на праві власності іншій особі. Суть права володіння полягає у тому, що особа, яка фактично утримує у себе чужу річ не її власником, однак ставиться до неї як до своєї, і вважає, що їй належить можливість здійснювати усі правомочності власника. Право володіння чужим майном характеризується двома критеріями:

1) об’єктивним;

2) суб’єктивним. Об’єктивний критерій права володіння полягає у тому, що річ фактично перебуває у володінні, тобто, утримується володільцем. Суб’єктивний критерій полягає у тому, що особа, яка фактично утримує чужу річ ставиться до неї як до своєї, вважаючи себе законним володільцем. Залежності від правомірності виникнення володіння, воно поділяється на: