1. Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цк. 2. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

1. Згідно з ч. 1 коментованої статті суб'єктами права власності є український народ, а також інші учасники цивільних відносин:  1) фізичні особи — громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі;  2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо;  3) суб'єкти публічного права — держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо (див. коментар до ст. 2). У юридичній літературі точаться дискусії щодо того, як народ може здійснювати своє право власності. Слушною здається думка, що це можливо як безпосередньо народом (наприклад, шляхом висловлювання волі на референдумі, що стосується питань власності на майно, що належить українському народу), так і опосередковано — через вищий представницький орган державної влади — Верховну Раду України. 2. Частина друга коментованої статті відображає на галузевому рівні положення ст. 13 Конституції України про рівність всіх суб'єктів права власності перед законом. Його слід трактувати у тому розумінні, що законом встановлені і гарантовані рівні умови здійснення і захисту права власності. Разом із тим, це не означає що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими, словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення суб'єктивних прав власності вказаних осіб тощо можуть відрізнятися у тому чи іншому конкретному випадку.

Об’єктами права власності може бути будь-яке майно, що становить певну цінність.

Чинною Конституцією України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Розрізняють власність народу України, приватну власність, колективну власність, державну та комунальну власність.

Серед об’єктів власності необхідно виділити власність народу України, до якої належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності відповідно до закону.

Об’єктами права колективної власності є майно, яке належить даному колективу і є необхідним для його функціонування.

Об’єктами права державної власності є майно, яке необхідне для виконання державою своїх функцій:

-    земля, майно, що забезпечують діяльність Верховної Ради та утворених нею державних органів;

-    майно Збройних сил, органів Служби безпеки, Прикордонних і Внутрішніх військ, оборонні об’єкти; -    єдина енергетична, транспортна, інформаційна та інші системи;

-    кошти державного бюджету, Національний банк тощо.

Об’єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів;

-    кошти місцевих бюджетів;

-    об’єкти житлово-комунального господарства;

-    майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я;

-    місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації тощо.

Об’єкти права державної та комунальної власності можуть закріплюватися відповідно за державними та комунальними організаціями на правах повного господарського відання чи оперативного управління. За підприємствами майно закріплюється на правах повного господарського відання. Здійснюючи це право, підприємство володіє, користується і розпоряджається майном і здійснює стосовно нього будь-які правомірні дії.

Майно установ, що знаходяться на державному чи комунальному бюджеті, знаходиться в оперативному управлінні цих установ, які відповідно до цілей своєї діяльності здійснюють щодо нього лише право володіння та користування.

69 - Стаття 319 ЦК України встановлює загальні правила та межі здійснення права власності: 1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. 2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. 3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. 4. Власність зобов’язує. 5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. 6. Держава не втручається у здійснення власником права власності. 7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 8. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Важливим конституційним принципом здійснення права власності є принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об’єктів права власності (реквізиція) може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості можливе лише в умовах військового або надзвичайного стану. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Власник несе тягар утримання майна, він зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, здійснюючи свою владу над майном. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випадкове знищення або пошкодження майна мають місце у випадку, коли воно сталося не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин (непереборної сили. випадку, коли вина когось відсутня).

70 - Конституція України, а також ЦК України передбачають такі форми власності: — право власності Українського народу; — право приватної власності; — право державної власності; — право комунальної власності.

Відповідно до ст. 13 Конституції України та ст. 324 ЦК України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної морської економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Право приватної власності — це така форма власності, суб’єктами якої є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Комунальна власність сьогодні є окремою формою власності, її не слід розглядати як різновид державної власності. Суб’єктом права комунальної власності є безпосередньо територіальна громада, що здійснює свої повноваження безпосередньо або опосередковано через утворені нею органи місцевого самоврядування.

Види права власності. Поділ права власності на форми не за­перечує його класифікації за іншими ознаками. Так, право при­ватної власності може бути правом власності громадян та правом власності юридичних осіб. Право державної власності може бути правом оперативного управління державних установ та казен­ник підприємств і правом господарського відання державних підприємств. Крім того, право власності може належати не одно­му суб´єктові, а кільком. За цією ознакою можна виділити право спільної власності, яке поділяється на право спільної сумісної і спільної часткової власності. Спільна сумісна власність поді­ляється на власність подружжя, власність членів селянського (фермерського) господарства і власність, що виникає внаслідок придбання майна спільною працею членів сім´ї.

Одним із видів права власності є право інтелектуальної влас­ності.

Таким чином, класифікація права власності може бути різ­номанітною, залежно від практичних потреб такого поділу. Водночас поділ права власності на форми визначений на законо­давчому рівні, а поділ права власності на види провадиться як із врахуванням законодавчих положень, так і з теоретичних та практичних міркувань.

71. Як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, зазначених у ЦК України.

Всі юридичні факти, які утворюють правовідносини власності (і відповідно суб'єктивне право власності), можна поділити на первісні і похідні.

За первісних фактів право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників, за похідних — право власності виникає у суб'єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника.

До первісних способів набуття права власності належать:

створення нової речі внаслідок виробничої діяльності (виробництва), переробки речі (специфікації), володіння плодами і доходами, націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного будинку, вилучення безгосподарно утримуваних пам'яток історії і культури, безхазяйне майно, знахідка, скарб, бездоглядна худоба.

Деякі способи характерні для виникнення будь-яких форм власності, зокрема виробництво, переробка речей, плоди і доходи. Але є й способи, притаманні лише державній власності:

націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного будинку або пам'яток історії і культури, знахідка, скарб.

Похідними способами набуття права власності визнаються численні цивільні угоди, а також спадкування за законом і заповітом.

Виробництво — один з найпоширеніших способів набуття права власності. Створення нової речі як у промислових масштабах, так і в одиничному екземплярі, незалежно від форми власності, характеризує процес розширеного відтворення. Таким чином, виробнича діяльність виступає підставою (способом) набуття як колективної чи державної (майно виробляють колективи громадян), так і індивідуальної власності (суб'єктом виступає окремий громадянин).

Специфікація. Цей спосіб набуття права власності охоплює переробку чужої речі, внаслідок чого створюється нова, або виготовлення нової речі з чужих матеріалів. Якщо переробка здійснюється із матеріалів власника, який сам і здійснює виробничий процес, то питання про власника нової речі не викликає труднощів. Коли ж річ виготовляється з чужих матеріалів або переробляється чужа річ, виникають певні труднощі у визначенні власника, хто ним буде — той, кому належали матеріали (або стара річ), чи той, хто вклав свою працю.

Специфікатор (особа, яка переробляє річ) може стати власником нової речі за наявності двох умов одночасно:

а) вартість виготовлення речі перевищує вартість матеріалів (або вартість старої речі); б) специфікатор не знав і не повинен був знати, що виготовляє речі з чужих матеріалів, які належать іншій особі.

Плоди і доходи. За загальним правилом, встановленим ст. 133. ЦК України, одержання плодів і доходів є одним із способів набуття права на річ, яка приносить плоди, приплід тварин, доходи її власникам, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою.

Похідні способи набуття права власності пов'язані з переходом права власності, як правило, з актом розпорядження майном, яке має місце з боку попереднього власника.

Похідними способами набуття права власності визнаються договори купівлі-продажу, поставки, дарування, міни, позики. Внаслідок укладення відповідного договору набувач речі стає її власником. Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття права власності, як спадкування, незалежно від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон.

Зауважимо, що при похідних способах набуття права власності на нового власника переходять усі обов'язки, які мав попередній власник майна.

Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, являють собою юридичні факти, визначені законом. Оскільки виникнення права власності на річ однієї особи здебільшого означає припинення права власності на ту саму річ у іншої особи, підстави виникнення права власності водночас розглядаються і як підстави для припинення його.

Таким чином, підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.

А. Залежать від волі власника:

а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів;

б) користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається;

в) знищення або викидання майна власником.

Б. Не залежать від волі власника;

а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;

б) загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб;

в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.

72. Право приватної власності - це юридично визначене і забезпечене право фізичної особи(громадянина України, особи без громадянства або громадянина іншої держави) використовуватиналежні їй засоби виробництва на власний розсуд і у власних інтересах.

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридичне забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян.

Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна однаково з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Так, іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки сільськогосподарського призначення у власність не передаються.

Основою створення і примноження власності громадян є їхня праця. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.

Власник, як зазначається в ст. 4 Закону України "Про власність", має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. І лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недодержання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

Володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її у сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім'ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник має право передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути заінтересований мати майно у своєму фактичному володінні. 

 Підставами виникнення права власності (ПВ) є різноманітні обставинни (юридичні факти), з якими норми права пов’язують встановлення правовідносин власності. Це можуть бути події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), стани (перебування в шлюбі), я також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо. ЦК Укр. (ст.328 ЦК) встановлює: ПВ набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема з правочинів; ПВ набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття ПВ не встановлена судом.

 Право приватної власності припиняється у разі: відчуження власником; відмови власника від ПВ; знищення майна; викупу пам'яток історії та культури; викупу ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; реквізиції; конфіскації; припинення юр. особи чи смерті власника і в ін. випадках, встановлених законом (ст.346 ЦК).

73. Власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу.

Суб'єктами є громадяни України

У ЦК України закріплюється вичерпний перелік природних об'єктів права власності Українського народу. Зокрема, в межах території України до них належать: а) земля; б) надра землі; в) атмосферне повітря; ґ) водні та інші природні ресурси

Частина 2 коментованої статті встановлює, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Отже, управління майном від імені народу здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві ради, а також уповноважені ними державні органи. При цьому органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що належить до об'єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією України та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження стосовно цього майна торкаються лише здійснення права управління зазна­ченим майном. Ведучи мову про здійснення права власності на майно, яке є власністю Українського народу, слід зазначити, що воно може відбуватися як через згадані вище органи, так і без­посередньо народом шляхом вирішення відповідних питань на всеукраїнському референ­думі. Наприклад, лише таким шляхом може вирішуватися питання про зміну кордонів дер­жави, тобто, передачу чи набуття частини її території — землі, яка належить Українському народу.

Згідно з частиною 3 коментованої статті кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Отже, кожен має гарантований Конституцією України та Цивільним кодексом доступ до користування природними об'єктами права власності Українського народу. Проте таке користування має відбуватися у порядку і межах, встановлених законом. Набуття права власності Українським народом має ті особливості, що у кожному разі може відбуватися лише на підставі спеціального вольового рішення уповноваженого на те органу державної влади. Таке рішення за своєю сутністю є актом публічної влади (актом управління) і має бути вчинене у формі, встановленій законом для відповідних актів (закон України, постанова Верховної Ради тощо).

74. Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах народу.

Об’єктами права загальнодержавної власності може бути будь-яке майно, необхідне для виконання державою своїх функцій. До цього майна Закон відносить перш за все майно, що забезпечує діяльність Президента, Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів, майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних та внутрішніх військ, оборонні об’єкти. 

Суб'єктом права державної власності є держава в особі Президента України і Верховної Ради України.

До складу права державної власності входять право власності на публічні речі і право власності на приватні речі. Хоча право на публічні речі не є правом власності у вузькому значенні цього слова, бо має особливий адміністративно-правовий (публічно-правовий) режим, однак з міркувань практичної доцільності воно згідно з вітчизняною концепцією цивільного законодавства вважається цивільним правом, що дозволяє досягти певної уніфікованості правових рі­шень у цій галузі. Що стосується права державної власності на речі приватного права, то воно є традицій­ним правом власності, яке охоплює звичайні повноваження власника, котрі можуть бути реалізовані на звичайних цивільно-правових засадах. При цьому держава як власник речей приватного права виступає у цивільних відносинах як суб'єкт, рівний із іншими учасника­ми таких відносин. Правовий режим публічного майна суперечок не викликає: воно не відчужується, ви­ведене з цивільного обігу, не може бути обмежене сервітутами; на нього не поширюються правила про давність. Надання його приватним особам допускається лише на певний час і на умовах відміни такого надання. Право на таке майно, що належить юридичним особам публічноголрава, не є правом власності у тому сенсі, у якому його розуміє ЦК. До приватного майна держави належить усе майно юридичних осіб публічного права, яке не віднесене до публічного майна. Це майно приймає участь у цивільному обігу; пуб­лічна юридична особа, якій це майно належить, є його власником; вона має право відчужу­вати це майно, обтяжувати його на користь інших осіб речовими правами; право власності на таке майно може набуватися за давністю. Однак при цьому норми адміністративного законодавства визначають, які посадові особи і на яких умовах мають право управляти і розпоряджатися цим майном. Крім того, нормами адміністративного законодавства забо­ронено безоплатне відчуження цього майна і звернення на нього вимог кредиторів.

Державна власність виникає різними способами (за юридичними підставами), значення яких є неоднаковим. Так, вирішальною у створенні державної соціалістичної власності була націоналізація засобів виробництва. Надалі державна власність поповнювалася переважно внаслідок економічної діяльності. Велике значення мають також цивільно-правові угоди.

1. Націоналізація — це примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність.

2. Головним джерелом національного багатства, у тому числі нагромадження державної власності, безперечно, є виробнича діяльність трудових колективів. Матеріальні цінності з моменту їх створення на державних підприємствах надходять у державну власність. Розширене відтворення є первісним способом виникнення права державної власності.

3. Похідним способом виникнення права державної власності є угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (сплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недержавних підприємств та організацій, окремих громадян). 

4. Певну частину державної власності становлять податки, мито з КСП, кооперативних та інших громадських організацій, окремих громадян. 

5. Право державної власності виникає також внаслідок застосування реквізиції та конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення.

Реквізиція — це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Можлива вона лише у випадках і порядку, встановлених законодавством України (ст. 141 ЦК); застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епідемій тощо. 

Конфіскація— це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення (ст. 141 ЦК). 

6. Однією з підстав виникнення права державної власності є визнання майна безхазяйним.

7. З додержанням правил ст. 138 ЦК у власність держави може перейти знахідка — майно, втрачене власником (володільцем) поза його волею і знайдене іншою особою.

8. Скарб, тобто зариті у землю або приховані іншим способом валюта, валютні та інші цінності, власник яких невідомий або внаслідок закону втратив на них право, повинен бути зданий особою, що його виявила, фінансовому органові і переходить у власність держави (ч. 1 ст. 140 ЦК). 

9. Наступна підстава виникнення права державної власності є вилучення безгосподарно утримуваного майна, що є пам'яткою історії та культури (ст. 136 ЦК). 

75. Право комунальної власності — сукупність правових норм, що визначають правові підстави і порядок набуття та реалізації територіальними громадами безпосередньо або через органи місцевого самоврядування права власності на об'єкти права комунальної власності (майно необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території), встановлюють гарантії захисту даного права територіальних громад, правові підстави і порядок його припинення.

У комунальній власності знаходиться майно, у тому числі грошові кошти, які належать територіальній громаді.

Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади в особі обласних, районних, міських, селищних і сільських рад.

Управління майном, що знаходиться в комунальній власності, здій­снюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування (ради).

Об'єктами права комунальної власності є:

• майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утво­рюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів; Держав­ний житловий фонд;

• об'єкти житлово-комунального господарства;

• майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно комунальних підпри­ємств;

• місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та ін­формації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям;

• інше майно, необхідне для забезпечення економічного й со­ціального розвитку відповідної території тощо.

Визначальні принципи управління майном, що є в комунальній власності, полягає в тому, що правомочності власника здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Порядок здійснення цих прав певною мірою визначається Законом "Про місцеве самоврядування в Україні".

Здійснювати права суб'єкта права комунальної власності безпосередньо можуть лише невеликі територіальні громади, зокрема сіл. В інших випадках ці та інші функції здійснюють сформовані в установленому порядку сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ, міст. Органи місцевого самоврядування є юридичними особами й наділяються законом власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність.

Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішень про створення, ліквідацію, реорганізацію підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.

Комунальна власність створюється за рахунок державного майна, переданого у власність територіальній громаді, майна, створеного комунальними підприємствами, податкових платежів та за іншими підставами, не забороненими законом.

80. Право спільної часткової власності — право двох або більше осіб разом за спільною згодою володіти, користуватись та розпоряджатись єдиним майном, що належить їм на праві власності, з виділенням долі кожного з них. Законодавець право спільної часткової власності презюмує.

Стаття 356. Право спільної часткової власності

1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

2. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні осо­би, юридичні особи, держава, територіальні громади.

1. Спільною частковою власністю має вважатися власність двох чи більше співвласників, частка кожного з яких у праві власності є завідомо визначеною у конкретній величині (1/2, 1/3, 1/4, 1/5 тощо). Питання про правову природу часток у спільній частковій власності у цивілістичній науці є дискусійним. Пра­вознавцями запропоновано дві конструкції часток: «ідеальна» і «реальна». Під ідеальною часткою розуміють уявне або абстрактне вираження співвідношення у обсязі прав співвласників спільної власності. За таких умов кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Конструкція реальної частки означає наявність у суб'єкта права власності на конкретну, фізично відособлену частину майна. Домінуючою у цивілістичній науці стала концепція «ідеальної частки», оскільки визнання за кожним співвлас­ником права на конкретну частину майна в натурі, фактично, означало б руйну­вання інституту права спільної часткової власності та недоцільність його існу­вання. Такий висновок підтверджується п.13 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної влас­ності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 р.№ 7, згідно з яким у разі виділу учаснику спільної власності на будинок його частки в натурі спільна власність на неї припиняється.

Водночас конструкція реальної частки у спільній власності цілком прийнят­на для встановлення співвласниками порядку користування спільним майном в натурі відповідно до розміру їхніх часток. У принципі, ці частки можуть бути виражені й у відсотковому співвідношенні (кожному із співвласників належить 5,10,20 відсотків у праві власності на спільне майно), але в нотаріальному зако­нодавстві й судовій практиці віддається перевага першому способу вираження часток співвласників.

2. За змістом ч. 2 ст. 356 ЦК суб'єктами (співвласниками) права спільної ча­сткової власності можуть бути будь-які учасники цивільних відносин, за винят­ком Українського народу, який в окремих випадках також може бути суб'єктом цивільних відносин (ст. 318 ЦК). Таким чином, спільна власність може виник­нути: між фізичними особами; між державою і фізичною особою; між фізичною особою і юридичною особою; між фізичною особою і територіальною громадою; між кількома юридичними особами; між юридичною особою і державою чи те­риторіальною громадою; між кількома територіальними громадами. Тобто мож­ливе різне співвідношення суб'єктного складу співвласників. Однак законодавцем не передбачено виникнення спільної власності за участю Українського на­роду, який відповідно до ст. 13 Конституції України також є суб'єктом права власності.

Стаття 358. Здійснення права спільної часткової власності

1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користуван­ня майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користу­вання тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користуван­ня спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової влас­ності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає зго­дом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Підстави виникнення спільної часткової власності фізичних осіб різноманітні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі речі, отримання спадкового майна кількома спадкоєм­цями. Спільна власність з участю фізичних осіб може виникнути як результат їх спільної праці (наприклад, на відведеній земель­ній ділянці кількома особами було збудовано будинок). Виникнення спільної часткової власності фізичних осіб може відбува­тися й на інших підставах.

Підстави виникнення права спільної часткової власності досить різноманітні. До них, зокрема, належать:

• спадкування майна декількома спадкоємцями;

• спільне придбання майна за договорами купівлі-продажу, дарування, міни при приватизації державного майна;

• спільне придбання у власність майна в первісний спосіб (наприклад, шляхом його створення у виробництві, побудови жилого будинку, в процесі переробки, що пов'язано з поєднанням та змішуванням речей, за договором про сумісну діяльність та ін.)

Поряд із загальними підставами припинення права власності, право спільної власності, може бути припинено із спеціальних підстав. Зокрема, шляхом: 1) виділу (спільна власність припиняється для того, чия частка виділяється);

2) поділу (спільна власність припиняється для всіх співвласників);

3) відшкодування вартості частки (спільна власність припиняється для того, кому відшкодовується вартість його частки).

- Види виділу та поділу.

- І За підставою виділу або поділу:

1. За домовленістю між співвласниками (договором);

2. За рішенням суду (у разі виникнення спору).

- ІІ За ініціатором виділу або поділу:

1. З ініціативи іншого із співвласників;

2. З ініціативи третіх (сторонніх) осіб (наприклад, кредитора одного із співвласників).

- Кредитор може ставити питання про виділ частки співвласника у натурі лише у разі недостатності у цього співвласника іншого майна, на яке може бути звернено стягнення.

- У разі виділу або поділу майна, що є у спільній частковій власності, розмір майна, яке виділяється або підлягає поділу визначається пропорційно до розміру часток кожного із співвласників.

76

ДОВІРЧА ВЛАСНІСТЬ - , траст - система фі-дуціарних, тобто заснованих на довірі, майнових відносин (fiduciary ownership). Суб'єктами даних відносин можуть бути засновник Д. в., довірчий власник , а також бенефіціарій — особа, на користь якої створюється Д. в. Довірчий власник зобов'язується управляти майном (тобто здійснювати не заборонені законом трастові операції), переданим йому ін. суб'єктом — засновником Д. в., таким чином, щоб бенефіціарій отримував у межах строку, на який встановлено Д. в., певний прибуток. Відбувається немовби розщеплення права власності: повноваження щодо управління об'єктом права власності належать одній особі, а вигоди отримує інша. Бенефіціарієм може бути як сам засновник, так і вказані ним особи. Довірчий власник використовує передане майно лише згідно з визначеною засновником метою. Д. в. як система майнових відносин сформувалася ще за доби Середньовіччя і найбільш рельєфно відбилася в англ. праві справедливості (equity) для регулювання феод, земельних відносин.

Д. в. виникає на підставі: особистого волевиявлення засновника за його життя (inter vivos) або на випадок смерті (mortis causa); закону [логічно виведений траст (resulting trust), конструктивний траст (constructive trust)]; договору. Об'єктами Д. в. можуть бути будь-яке нерухоме або рухоме майно та майнові права, крім прямо заборонених законом. Права та обов'язки суб'єктів Д. в. визначаються у декларації про створення Д. в. Забороняється включати до декларації такі права та обов'язки, що суперечать закону, а також ті, які неможливо виконати. Обов'язок довірчого власника щодо піклування про збереження об'єкта Д. в. презю-мується, а право щодо відчуження об'єкта Д. в. має передбачатися у декларації про створення Д. в. Довірчий власник зобов'язаний подавати звіт про власну діяльність на першу вимогу бенефіціарія і відшкодовувати (за наявності) заподіяну об'єктові Д. в. шкоду, якщо не доведе, що він чесно й розумно розпоряджався переданим йому майном. У разі зловживання повноваженнями довірчий власник може підлягати ув'язненню. Він не має права змішувати власні кошти із коштами бенефіціарія. У випадку банкрутства довірчого власника вимоги бенефіціарія задовольняються у першу чергу. Бенефіціарій має право витребувати майно, що є об'єктом Д. в., або його вартість від третіх осіб у разі порушення довірчим власником обов'язків щодо розпорядження об'єктом Д. в.

77

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються.

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного капіталу;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частинами першою та другою цієї статті, та в порядку, встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування;

е) земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках днаводних об'єктів.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом;

г1) штучного створення земельної ділянки на території населеного пункту, у тому числі з порушенням установлених правил.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;

ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

е) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;

є) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності;

ж) земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних капіталах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

ґ) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;

з) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної і комунальної форм власності;

и) земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів.

Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

ґ) конфіскації земельної ділянки;

д) штучного створення земельної ділянки за межами населених пунктів, у тому числі з порушенням установлених правил.

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

г) за рішенням суду.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.

Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.

При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.

Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

в) співвласників жилого будинку.

3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Стаття 90. Права власників земельних ділянок

1. Власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

2. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

(Із змінами, внесеними згідно із

Лісовим кодексом України від 21.01.1994 р. N 3852-XII,

враховуючи зміни, внесені Законом України

від 08.02.2006 р. N 3404-IV)

Стаття 91. Обов'язки власників земельних ділянок

1. Власники земельних ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем;

ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф.

2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.