35. Поняття, підстави та види представництва

Однією з форм здійснення громадянами та юридичними особами належних їм цивільних прав та обов´язків є представ­ництво.

Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюю­чи, змінюючи або припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов´язки.

Представництво характеризується такими ознаками:

-  цивільні права та обов´язки належать одній особі, а здійсню­ються безпосередньо іншою;

-  представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключ­но фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплю­ються);

-  представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

-  представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;

-  правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладена представником угода спри­чинила для контрагента збитки, то зобов´язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цієї угоди.

Значення представництва полягає у тому, що саме завдяки цьому інститутові юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, захищати інтереси в суді, гос­подарському суді за допомогою кваліфікованих юристів. Завдя­ки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин гро­мадянин не завжди має змогу особисто здійснювати надані йому законом можливості: отримувати заробітну плату, пенсію, пош­тові перекази, керувати транспортними засобами, розпоряджа­тися майном, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках йому допомагає представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізня­ють представництво від чималої низки подібних відносин.

Термін «представництво» у широкому розумінні включає відносини, що існують між особами, коли одна з них діє за іншу або під її контролем. Тому нерідко цим терміном користуються й тоді, коли йдеться про комісію, торгове представництво, відно­сини з брокерами, маклерами, адвокатами.

Від представництва в цивільному праві потрібно відрізняти посередництво. Метою посередництва є укладання угоди між зацікавленими сторонами. Маклер - це особа, яка професійно займається посередництвом при укладанні різних правочинів (купівлі-продажу товарів, цінних паперів, страхування тощо). Маклер, як правило, виступає відносно сторін як незалежний по­середник, хоча й діє за рахунок коштів клієнтів і за дорученням. Оскільки він як посередник представляє інтереси обох сторін, то й відповідає за свої дії перед кожною стороною.

Посередник сам не укладає правочинів для сторони, він тільки фактично бере участь в її укладанні: готує проект до­говору, надсилає його зацікавленим сторонам або допомагає їм зустрітися, бере участь у попередніх розмовах, що не мають юридичного змісту. Інколи функції торгових маклерів вико­нують брокери. Та ні маклери, ні брокери не можуть розгляда­тись як представники, звичайно, окрім тих випадків, коли з маклерськими чи брокерськими конторами укладено договір доручення.

Комерційний посередник (необхідно відрізняти від комерцій­ного представника) лише сприяє укладенню правочину, але сам його не укладає.

Конкурсний управляючий (при банкрутстві) розпоряджаєть­ся майном боржника і вчиняє низку дій від свого власного імені в інтересах кредиторів підприємства-банкрута.

Виконавець заповіту вчиняє дії, які необхідні для виконання останньої волі заповідача.

Не є представниками посильні, кур´єри, тобто ті особи, які лише виконують функції передачі листа, телеграми, проекту договору, іншої інформації. Вони інколи навіть не тільки не знають, а й не розуміють змісту документа. Посланцями (по­сильними) можуть бути навіть тварини, птахи. На відміну від представника, посильний своєю волею не бере участі у встанов­ленні визначених юридичних наслідків. Він лише передає вже фактично виражену волю особи, відображену в тексті документа. Тобто він виступає не як юридичний, а як фактичний учас­ник відносин.

Роль посередника припиняється саме там, де фактичні дані набувають юридичного змісту. Волевиявлення щодо укладання правочину надходить не від нього, а від особи, яка зацікавлена цей правочин укласти. Посередник повноважень на укладання правочину не має. Його обов´язок полягає в тому, щоб знайти, звести осіб, які зацікавлені, ознайомити їх з можливістю укла­дання правочину, його умовами та змістом.

Відрізняються від представника й інші особи, які, не виража­ючи самостійної волі, надають фактичні послуги, допомагають особі виразити свою волю й виконати необхідні дії: перекладач, тлумач, особа, яка підписує правочин за неписьменного чи за особу, яка через фізичний стан не може поставити свій підпис.

Особливості має також так зване комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно і самостійно представляє підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво здій­снюється на підставі договору, укладеного в письмовій формі, який містить перелік повноважень представника, а за відсутності вказівок на такі повноваження - також довіреності (ст. 243 ЦК).

Особливістю комерційного представництва є те, що комерцій­ними представниками можуть виступати як юридичні, так і фі­зичні особи - суб´єкти підприємницької діяльності.

За загальним правилом, представник не може укладати пра­вочин між особами, представником яких він є, комерційне ж представництво дозволяє укладати такі правочини, але тільки в разі згоди на це обох сторін. Комерційний представник також не може укладати правочини від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто.

Повноваження комерційного представника повинні бути пря­мо визначені у відповідному договорі між ним та особою, яку він представляє, або у виданій йому довіреності.

Представник вчиняє юридичні дії від імені того, кого він представляє. Тобто він повідомляє про свій намір створити права і обов´язки не для себе, а для іншої особи. Якщо це не зрозуміло з обставин, за яких діє представник, то він зобов´язаний повідомити про це контрагента. Саме цим представництво відрізняється від таких близьких до нього правовідносин, як договір комісії, коли одна сторона (комісіонер) зобов´язується за дорученням ін­шої сторони (комітента) за винагороду вчинити один чи кілька правочинів від свого імені за рахунок комітента. Тобто на відмі­ну від представника, який діє від імені того, кого представляє, комісіонер діє він свого імені.

Дії представника особи зумовлюють певні правові наслідки для інших лише в тому разі, коли представництво є належним і здійснюється в межах наданих повноважень.

Повноваження - це право однієї особи виступати представ­ником іншої особи. Проте, як і кожне суб´єктивне право, пов­новаження включає не тільки право на власні позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. Підстава­ми виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов´язує виникнення повноважень, є:

1.  Волевиявлення особи, яка бажає мати представника, ви­ражене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в договорі доручення, або, зазвичай, у вигляді довіреності.

2.  Призначення або обрання особи на посаду, виконання обов´язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:

-    призначення або обрання керівником підприємства;

-    призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає послуги населенню шляхом укладання правочинів (касир, продавець, приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інс­трукціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов´язки за посадою у службовий час, а обсяг їх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють (наприклад, про­давцеві доручається укласти договір охорони, то звичайно, у ць­ому разі вимагається довіреність, оскільки дана особа перестає бути представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за довіреністю); - призначення опікуном.

3.   Наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчи­няти певні дії як представникові іншої особи. Наприклад, дозвіл органів опіки та піклування, який надано опікунові для укла­дення конкретного правочину, що виходить за межі побутового (п. 4.7. Правил опіки та піклування від 26 травня 1999 p.).

4.   Відносини материнства, батьківства, усиновлення, удо­черіння, що оформлені відповідним чином. Так, за ч. 2 ст. 154 СК батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських органі­зацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездат­них сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.

5.   Спільне ведення селянського (фермерського) господарства, оскільки інтереси фермерського господарства перед органами де­ржавної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об´єднаннями представляє голова фермерського господарства (ст. 4 Закону України «Про селянсь­ке (фермерське) господарство» від 19 червня 2003 p.).

6.   Членство в кооперативі, спілці, об´єднанні, за статутом якого інтереси цього об´єднання представляє голова.

Таким чином, залежно від того, на чому базуються повнова­ження представника, можна розрізнити представництво за за­коном (або законне, обов´язкове) і представництво за договором, (або договірне, добровільне).

Представництво за законом має місце тоді, коли особа-представник, коло її повноважень і випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами (ЦК, СК іншими законами). До призначення представника той, кого представля­ють, у таких випадках ніякого відношення не має.

Різновидом представництва за законом є статутне пред­ставництво, коли відповідно до статуту чи положення керівник (директор, ректор, начальник, голова) наділений повнова­женнями виступати від імені юридичної особи.

Представництво за договором — це таке представництво, яке виникає в результаті укладання правочину між представником та особою, яку він представляє. Для здійснення такого представ­ництва потрібно отримати довіреність, яку той, кого представля­ють, видає представникові як доказ наданих йому повноважень.

Представництво в цивільному праві відрізняється від пред­ставництва суміжних правових інститутів, наприклад, від пред­ставництва судового або процесуального. Процесуальне пред­ставництво має місце як у цивільному, так і в кримінальному процесах. Найпоширенішою формою добровільного представ­ництва в судовому процесі є представництво адвокатів. Не мо­жуть бути представниками в суді особи, які діють у процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Судді, слідчі, прокурори не можуть бути представника­ми в суді, крім випадків, коли вони діють як представники від­повідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

Метою представництва в цивільному праві є здійснення пред­ставником від імені і за рахунок того, кого представляють, пев­них юридичних дій (укладання правочинів тощо), метою судово­го представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони.

Якщо в цивільному праві при укладанні правочину представ­ник завжди заміняє того, кого він представляє, то в судовому представництві поруч із представником може діяти й особа, інте­реси якої представляються.

Нарешті, якщо коло повноважень представника в цивільному праві повністю визначається довірителем, то при судовому пред­ставництві загальні права представника передбачені в законі, і тільки деякі права можуть бути зазначені в довіреності.

При посвідченні довіреності на ведення справи в суді нотаріус повинен роз´яснити довірителю, що уповноважена особа вправі вчиняти від його імені усі процесуальні дії. Обмеження повнова­жень представника щодо вчинення конкретних процесуальних дій мають бути обумовлені безпосередньо в довіреності.

Відповідно до ч. 6 ст. 42 ЦПК фізична особа може надати пов­новаження представникові за усною заявою, яка заноситься до журналу судового засідання.

Представником може бути не кожний суб´єкт цивільного пра­ва. Необхідною умовою правосуб´єктності представника є наяв­ність у нього право- і дієздатності. Тому представниками не мо­жуть виступати особи, які не досягли повноліття чи перебувають під опікою або піклуванням. Не дозволяється укладати через представника правочинів, що за своїм характером вимагають особистої присутності особи (складати заповіт, укладати договір довічного утримання тощо).

№36

Як зазначалося вище, до складу правовідносин входять: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів правовідносин).

При характеристиці суб'єктів представництва традиційно виокремлюють 3 категорії суб'єктів: той, кого представляють, представник і треті особи.

Перед тим, як перейти до з'ясування тих вимог, яким має відповідати кожен із згаданих суб'єктів, варто звернути увагу на не дуже вдалу словесну конструкцію — "особа, яку представляють", існування якої пов'язане з тим, що у сучасній правничій українській термінології відсутнє спеціальне позначення особи, чиї інтереси представляють. Для того, щоб уникнути зайвих незручностей, особливо у довгих та складних реченнях, надалі замінимо цей вираз спеціальним терміном — "принципал", відомим ще римському праву. Поряд з ним іноді будуть вживатися й вирази "особа, яку представляють" або "той, кого представляють".

У літературі зазвичай зазначається, що особою, яку представляють (принципалом), може бути будь-який суб'єкт цивільного права, у тому числі повністю недієздатний громадянин або юридична особа незалежно від наявності дієздатності1. При цьому іноді уточнюється, що можливість бути тим, якого представляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юридична особа може виступати як такий суб'єкт з моменту її організації у встановленому порядку2.

Але слід мати на увазі, що це положення стосується лише правовідносин обов'язкового представництва, котрі виникають незалежно від волі особи, яку представляють.

При добровільному представництві, котре ґрунтується на волевиявленні сторін, до принципала висувається вимога наявності трансдієздатності, тобто здатності набувати права та обов'язки через представника (пасивна трансдієздатність) і самому створювати для інших осіб права та обов'язки (активна трансдієздатність).

Пасивна трансдієздатність обмежена колом тільки тих дій, для здійснення яких необхідною є наявність певного рівня власної дієздатності. Принципал не можна наділити представника більшим обсягом здатності набувати права і обов'язки, ніж той, що у нього самого. Іншими словами, здатність мати права і обов'язки особи, яку представляють, як елемент цивільної правоздатності, визнається за всіма суб'єктами цивільного права, однак при добровільному представництві необхідна також наявність дієздатності особи, яку представляють (принципала). Без цього неможливі особисто-довірчі відносини, які виникають при добровільному представництві між принципалом (довірителем ) і повіреним.

Оскільки закон не встановлює спеціальних правил відносно дієздатності довірителя при укладанні договору доручення (котрий є однією з головних підстав добровільного представництва), здій снювати такі договори як довірителі (тих, кого представляють) можуть і особи віком від 14 до 18 років, і обмежено дієздатні громадяни.

Однак при цьому неповнолітня особа, як і особа, обмежена у дієздатності, повинна одержати згоду піклувальника на уповноваження, оскільки цей правочин виходить за межі тих, котрі він має право вчиняти самостійно (ст.ст. 33, 37 ЦК).

Таким чином, хоча для того, щоб у принципала виникли ті чи інші юридичні наслідки, насамперед, необхідним є волевиявлення представника, тому що саме він здійснює правочин. Разом з тим, у волевиявленні представника при добровільному представництві висловлюється й воля тієї особи, від імені якої він виступає. Саме цим і зумовлені згадані вище вимоги до цивільної правосуб'єктності того, кого представляють.

Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровільного представництва є представник — особа, яка здійснює в силу наданих їй повноважень правочини та інші юридичні дії від імені іншої особи. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згідно з яким представник має діяти від імені особи, яку представляє, і ст. 239 ЦК, яким передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Правовідносини представництва реалізуються цілеспрямованими юридичними діями представника, а тому представником можуть виступати лише дієздатні суб'єкти. Отже, хоча неповнолітні віком від 14 до 18 років можуть вчиняти зі згоди своїх батьків (усиновлю-вача) чи піклувальників практично будь-які правочини (ст. 32 ЦК), вони, очевидно, не мають права укладати правочини як представники навіть за наявності згоди на це зазначених вище осіб. Винятком є представницька діяльність неповнолітньої особи, якій відповідно до ст. 35 ЦК надана повна цивільна дієздатність.

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представником обмежена. Наприклад, не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

Деякі цивілісти вважають обмеженням можливості бути представником також заборону представникові вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, з самим собою, у своїх інтересах тощо1.

Проте, в цьому разі йдеться не про характеристику суб'єктного складу правовідносин представництва, а про визначення змісту цих правовідносин, кола тих прав і обов'язків, що мають їхні учасники.

Представниками можуть виступати і фізичні, і юридичні особи.

Оскільки ст.ст. 91, 92 ЦК не встановлюють спеціальної цивільної правоздатності та спеціальної цивільної дієздатності юридичної особи, вона може мати такі самі права й обов'язки як і фізична особа, за винятком тих, що пов'язані з природними властивостями людини. Звідси випливає, що юридична особа може практично в усіх випадках (крім тих, коли представництво пов'язане з вимогою наявності ліцензії для певного виду діяльності) здійснювати представницькі функції так само, як це може робити фізична особа.

Третьою особою (тією, з якою представник укладає правочини від імені і в інтересах того, кого представляє) може виступати будь-який суб'єкт цивільного права. Від нього вимагається лише наявність дієздатності, достатньої для прийняття на себе прав або обов'язків, котрі виникають внаслідок здійснення представником відповідного правочину або іншої юридичної дії. Нестача право-суб'єктності третьої особи може бути заповнена за рахунок наявності у нього власного представника.

Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послуги), здійснювані представником.

Незважаючи на те, що у ст.ст. 237—239 ЦК згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов'язані з виконанням доручення: підготовка та передрук документів, їхня доставка за певною адресою тощо). Тому, з урахуванням цього, об'єктом правовідносин представництва слід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодою сторін, яка є підставою виникнення згаданих внутрішніх правовідносин представництва.

Головним суб'єктивним правом особи, яку представляють (принципала) є право на представництво і захист його інтересів представником перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб'єктивному праву того, якого представляють, відповідає обов'язок представника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і принципалом.

Головним суб'єктивним правом представника є надане йому принципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з третіми особами.

Існує точка зору, згідно з якою повноваження представника є суб'єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов'язок якої-небудь особи — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб.

Однак така позиція здається хибною. Адже повноваженню як суб'єктивному праву представника у внутрішніх правовідносинах добровільного представництва відповідає обов'язок принципала прийняти виконане, зокрема, прийняти на себе наслідки угоди, укладеної представником з третьою особою у межах повноважень. Може існувати також обов'язок принципала надати представникові документи, необхідні для здійснення представництва (видати довіреність, товарно-розпорядчі документи тощо). Отже внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і кожні правовідносини, характеризуються взаємністю прав та обов'язків їхніх суб'єктів.

При здійсненні представництва (зовнішні відносини) представник зобов'язаний:

1) інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок);

2) надати докази наявності і змісту повноваження. Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки

дій представника відносно третьої особи безпосередньо на представника, нездійснення другого — може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.

Отже, суть зовнішніх відносин представництва полягає в обміні певною інформацією, що дозволяє віднести його до організаційно-немайнових зв'язків. Реалізація цих відносин створює можливість реалізації повноваження.

Оскільки внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого представляють, і третьою особою.

№37

Поняття довіреності. Довіреністю

визнається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для

представництва перед третіми особами (ст. 64 ЦК України).

За своєю юридичною природою

довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження

представника. Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття

довіреності або відмова від неї є правом представника. Довіреність адресована

третім особам та засвідчує повноваження представника перед третіми особами.

Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють.

За загальним правилом, довіреність може видаватися тільки дієздатними

громадянами. Неповнолітні громадяни можуть самостійно видавати довіреності в

обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно.

Довіреність юридичній особі може

бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові (положенню)

або загальному положенню про організації даного виду.

Оскільки довіреність є

односторонньою цивільно-правовою угодою, вона має відповідати загальним умовам

дійсності, яким повинні задовольняти цивільно-правові угоди. Разом з тим закон

встановлює ряд особливих вимог щодо довіреності. Довіреність має бути укладена

тільки в письмовій формі. Довіреність є завжди строковою угодою. У довіреності

обовязково має бути зазначена особа, якій вона видана.

За змістом та обсягом повноважень,

що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні

(загальні), спеціальні та разові.

Генеральна довіреність видається на

вчинення широкого кола угод та юридичних дій (наприклад, генеральною є

довіреність, яка видається керівникові філії юридичної особи).

Спеціальна довіреність видається

представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій. До спеціальних

можна віднести довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається

експедиторові на отримання вантажів від залізниці.

Разова довіреність видається для

вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад,

довіреність на отримання зарплати, на підписання певного договору).

вимог до довіреності:

1) вона може бути вчинена лише у письмовій формі;

2) як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо;

3) у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові особою, яку представляють.

№38

1. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ч.і ст.245 ЦК). Звідси ніби випливає, шо довіреність на укладення правочинів, які можуть бути вчинені усно, також може бути надана в усній формі. Однак ця норма має тлумачитися у сукупності з положенням ч.З ст.244 ЦК, яка встановлює, що довіреність — це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі.

Отже, довіреність завжди має письмову форму. Вона може бути простою письмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне посвідчення довіреності потрібне, зокрема, на здійснення правочинів, нотаріальна форма для яких обов'язкова (наприклад, правочини купівлі або продажу жилих будинків).

Крім того, згідно з ч.2 ст.245 ЦК довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків передоручення одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо)? коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

2. Частина 3 ст.245 ЦК передбачає спеціальні випадки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюється до нотаріально посвідченої. Аналогічний перелік осіб, що мають право посвідчувати довіреність, закріплений у ст.40 Закону про нотаріат. Порядок посвідчення даного виду документа регулюється Порядком посвідчення заповітів і доручень.

Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються:

1) довіреності військовослужбовців та Інших осіб, що перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів,санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;

2) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів,де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів,посадових осіб і органів, що здійснюють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

3) довіреності осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі,посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

3. Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, що посвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладено здійснення даних функцій, не може вважатися виданою з дотриманням встановленого законом порядку, а отже, має бути визнана недійсною.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на отримання винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і стипендій, грошей з установ ощадних банків, а також на отримання кореспонденції, у тому числі грошової і посилочної, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також адміністрацією-стаціонарної лі кувально-профілактичної установи, у якій він перебуває на лікуванні.

Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку передоручення (ч.2 ст.245 ЦК), не потребують нотаріальної форми. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом її керівника і скріплюється печаткою цієї організації (ст.246 ЦК).

Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Але він може також передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Зокрема, таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з яким представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Стаття 240 ЦК не регламентує порядок та форму передоручення, але оскільки останнє може мати місце лише за добровільного представництва, то передоручення, як правило, здійснюється

шляхом видачі довіреності представником своєму заміснику. Але передоручення можливе і шляхом внесення змін до договору (договору доручення або іншого договору), який є підставою представництва.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245 ЦК). Строк, на який видається довіреність, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, мусить повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з передорученням особа, яку представляють, може в будь-який момент скасувати довіреність. Якщо представник не повідомив особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.

Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва із збереженням останніх, це не впливає на існування самих відносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником "первісного" (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях первісного представника.

№39

Припинення довіреності. Чинність довіреності припиняється внаслідок:

закінчення її строку;

скасування довіреності особою, яка її видала;

відмови особи, якій видано довіреність;

припинення юридичної особи, від імені якої видано довіреність;

припинення юридичної особи, на ім'я якої видано довіреність;

смерті громадянина, який видав овіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім;

смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.

Особа, яка видала довіреність, має право в будь-який час її скасувати, а особа, якій довіреність видано, може відмовитися від неї, що теж призводить до припинення дії довіреності. Угода про відмову від цього права недійсна. З припиненням довіреності втрачає силу передоручення.

Особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити про її скасування особу, якій довіреність видано, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано довіреність. Такий же обов'язок покладається на правонаступників особи, що видала довіреність, а у разі визнання особи, яка видала довіреність, недієздатною чи обмежено дієздатною такий обов'язок покладається на опікуна або піклувальника.

Права та обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видано довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або повинна була знати, що дія довіреності припинилася. При припиненні довіреності особа, якій її видано, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність.

Представництво з перевищенням повноважень

Діяльність представника має здійснюватися у межах повноважень. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Перевищення повноваження — це довільне збільшення представником обсягу права на здійснення правочинів, який встановлено вказівками особи, яку представляють, або нормами права. При перевищенні повноважень представник зі своєї ініціативи розширює межі наданого йому повноваження, не погодивши такий відступ з особою, яку він представляє.

Перевищення повноваження можливе у кількісному і якісному відношенні. Кількісне перевищення повноважень полягає у довільній зміні показників, що характеризують кількісну сторону правочину: число, вага, міра речей; термін договору, який укладається; розмір плати або купівельної ціни. Якісне перевищення повноважень стосується властивостей і специфіки предмета правочину; вибору контрагента, з яким має бути укладений правочин; характеру правочину; вчинення дій, не передбачених довіреністю.

З врахуванням суб'єктивного ставлення представника до своїх дій та їхньої мети, можна виокремити такі види перевищення повноважень:

1) дії з перевищенням повноважень внаслідок помилки щодо обсягу останніх;

2) навмисне перевищення повноважень у сподіванні отримати схвалення вчинених дій від особи, яку представляють;

3) навмисне перевищення повноважень з метою отримати вигоду для себе.

Правочин, вчинений з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди. Якщо ж схвалення не відбудеться, то такий правочин правових наслідків для того, кого представляють, не тягне і має бути визнаним недійсним відповідно до ч. 1 ст. 241, ст.ст. 215, 239 ЦК. У перших двох випадках перевищення повноважень сторони повертаються у первісний стан. У випадку навмисної діяльності з перевищенням повноважень з метою отримати вигоду для себе правочин визнається недійсним, а на представника, крім того, покладається обов'язок відшкодування збитків, завданих тому, кого він представляв, і третій особі.

Крім того, за певних обставин (наприклад, у разі зловмисної домовленості представника і третьої особи про укладення право-чину з перевищенням повноважень) виникає також обов'язок третьої особи відшкодувати особі, яку представляли, збитки, що виникли внаслідок дій представника з перевищенням повноважень.

Статті 241 ЦК передбачає 2 варіанти поведінки особи, яку представляють, при представництві з перевищенням повноважень: 1) вона схвалює дії, вчинені від її імені; 2) вона відмовляється від схвалення дій, вчинених від її імені без повноважень або з перевищенням повноважень.

Схвалення дій представника можливе в різних формах: 1) схвалення шляхом заяви про це; 2) схвалення мовчазною згодою; 3) схвалення шляхом здійснення конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину.

За своїй юридичній природою схвалення є одностороннім право-чином, що вимагає сприйняття його третьою особою і представником. У схваленні виражається воля особи, яку представляють, наділити юридичною силою конкретну угоду, укладену для неї з перевищенням повноважень.

Положення ст. 241 ЦК щодо можливості схвалення правочину, укладеного представником з перевищенням повноважень, поширюються лише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку представляють, є нікчемною і правового значення не має.

У практиці виникають питання про значення схвалення тим, кого представляють, угоди, укладеної з перевищенням повноважень.

Як випливає із тексту ст. 241 ЦК несхвалення такого правочину ніби тягне повну його недійсність. Але такий висновок суперечить ст. 217 ЦК, згідно з якою недійсність частини правочину не тягне недійсності інших її частин.

Більш коректним здається припущення, що той, кого представляють, не може ухилитися від схвалення тієї частини угоди, яка відповідає повноваженням, — за умови, що можливе її самостійне існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною. Якщо самостійне існування частини угоди, укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недійсною.

Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стягнуті з особи, яку він представляв, як безпідставне збагачення за правилами глави 82 ЦК за наявності всіх умов, необхідних для виникнення відповідних зобов'язань.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

№40

Поняття правочину, ознаки та види правочинів

За ст. 202 ЦК правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. ЦК закріплює загальний поділ правочинів, залежно від кількості осіб, на і односторонні, двосторонні та багатосторонні. У більшості випадків односторонній правочин вчинюється однією особою, але ЦК (ч. З ст. 202 ЦК) передбачає можливість вчинення одностороннього правочину сумісно кількома особами (наприклад, при видачі однієї довіреності декількома співвласниками). Але й у цьому разі усі особи, що видали довіреність, вважаються однією стороною.

Односторонні правочини, створюють обов’язки тільки для особи, що його вчинила, до останньої можуть застосовуватися лише положення, які належать до боржників у зобов’язаннях. Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК).

Класифікація правочинів:

1. Залежно від наявності чи відсутності у правочині зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним визнається правочин, у якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони з надання певного блага. Безвідплатні— право чини, які не мають зустрічного обов’язку іншої сторони з надання певного блага.

2. Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуаль- ний правочин (від лат. соп$еп5іі5 — згода) вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин (від лат. ге$ — річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досягнення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов’язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину ^ є позика (а. 1046 ЦК).

3. Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні та абстрактні. Каузальні (від лат. сак$а — підстава, ціль)., характеризуються тим, що їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. Абстрактні (від лат. аЬвігаЬеге — відривати, відділяти), характеризуються відсутністю підстав правочину у законі. Прикладом абстрактного правочину є вексель, оформлений належним чином, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі.

До окремих видів правочинів слід віднести: а) умовні — правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються із настанням певної обставини (умови), б) строкові; в) фідуціарні. Умовними є правочини щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини (умовою), передбачена ст. 212 ЦК. Умовні правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасуваль- нимиумовами. Правочин вважається вчиненим під відкладаль- ноюумовою у випадку, коли особи, які вчинюють його, обумовили нею настання прав та обов’язків. Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у випадку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов’язків.

Строкові правочини — це правочини, у яких обумовлюється момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Безстроковими є правочини, у яких не зазначається момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат.їШисіа — довіра) правочини — це ті, що базуються на особливо довірчих відносинах між суб’єктами, які їх вчиняють і надають можливість відмови від виконання зобов’язання кожній зі сторін, (правочин як доручення).

41

Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від виду правочину, його характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта.

Водночас всі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати певним загальним умовам дійсності.

Умови дійсності правочину є такими.

1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом.

2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови правочину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не вважатиметься дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів, за винятком крові та спинного мозку. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства.

Вважаю, що така норма за своїм характером є досить декларативною, оскільки підстави визнання правочину недійсним визначені в законі, і не завжди законні дії за своїм характером є моральними. Так, скажімо, якщо боржник не повертає борг, посилаючись на пропущений позивачем строку позовної давності, і суд відмовляє в задоволенні позову, то, звичайно, рішення суду є законним, але суспільна мораль навряд чи визнає його справедливим, як і дії боржника.

3. Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.

Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати повинна мати письмову форму, інакше бухгалтерія сторонній особі просто гроші не видасть, а відповідно, договір купівлі-продажу квартири повинен укладатися в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства.

4. Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

Наприклад, повертаючись ввечері додому через сквер Ви зустріли трьох хлопців, схожих на братів Кличко, які посміхаючись запропонували купити цеглину. В цьому випадку обставини укладення правочину — час, місце, суб'єктний склад договору певним чином вплинули на формування Вашого волевиявлення, тому такий правочин може бути визнано недійсним.

5. Здійсненність правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

42

Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін.

Чинне законодавство допускає укладення правочинів в усній, простій письмовій та письмовій нотаріальній формі. Особливим способом вираження волі є укладення договору шляхом вчинення конклюдентних дій, тобто дій, які свідчать про бажання однієї сторони укласти договір на умовах, запропонованих іншою стороною.

Наприклад, нам пропонують укласти договір перевезення пасажира метрополітеном, за яким ми можемо з 6 години ранку до 24 години ночі користуватися цим видом транспорту, випити склянку пива з автомату тощо. Якщо ми згодні укласти договір, від нас вимагається кинути жетон чи відповідну монету.

1. Усна (словесна) форма. Вона застосовується в усіх випадках, коли для левого виду правочину закон не передбачає іншої форми.

Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

2. Письмова форма. Вона полягає в тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).

Незважаючи на певну складність, письмова форма має і свої переваги:

- забезпечує чітке вираження волі учасників і її фіксацію;

- дозволяє в будь-який час ознайомитися з умовами правочину;

- є належним доказом при захисті інтересів потерпілої сторони.

Відповідно до ст. 208 ЦК у простій письмовій формі належить вчиняти:

- правочини між юридичними особами;

- правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

- правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторонами в момент вчинення;

- інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

А саме:

- неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава (ст. 547 ЦК);

- договір купівлі-продажу товарів в кредит (ст. 694 ЦК);

- договір дарування майнового права, договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарування рухомих речей особливої цінності (ст. 719 ЦК);

- найм будівлі або іншої капітальної споруди (ст. 793 ЦК);

- найм транспортного засобу за участю юридичних осіб (ст. 799 ЦК);

- найм житла (ст. 911 ЦК);

- договір піднайму житла (ст. 91 ЖК);

- договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою (ст. 828 ЦК);

- договір транспортного експедирування (ст. 930 ЦК);

- договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання у майбутньому (ст. 937 ЦК);

- договір страхування (ст. 981 ЦК);

- договір управління майном (ст. 1031 ЦК);

- договір позики на суму понад 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 1047 ЦК);

- кредитний договір (ст. 1055 ЦК);

- договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК);

- договір комерційної концесії (ст. 1118 ЦК);

- договір про спільну діяльність (ст. 1131 ЦК) та деякі інші.

Обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають такі правочини:

- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна (статті 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 ЦК);

- іпотечні договори, договори про заставу транспортних засобів, космічних об'єктів (ст. 18 Закону України від 5 липня 2003 р. "Про іпотеку", ст. 13 Закону України від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу", ст. 577 ЦК);

- договори про спільну часткову власність на земельну ділянку, про купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід права власності та про передачу права власності на земельні ділянки; про обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на місцевості) власникам земельних ділянок (паїв) (статті 88, 128, 132, 142 ЗК, ст. 14 Закону України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)");

- договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна, відчуження приватизованого майна (ст. 72 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в

редакції Закону від 19 лютого 1997 р.), ст. 23 Закону України від 6 березня 1992 р. "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції Закону від 15

травня 1996 р.));

- договори про поділ майна, що є об'єктом права спільної власності подружжя; про надання утримання; про припинення права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (статті 69, 78, 89, 94, 104, 189, 190 СК);

- договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) на строк понад один рік (ст. 793 ЦК);

- договори найму та договір позички транспортних засобів за участю фізичної особи (статті 799, 828 ЦК);

- договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства створюються фізичними особами (ст. 153 ЦК);

- договори управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК);

- заповіти (статті 1247, 1249 ЦК);

- договори про зміну черговості одержання права на спадщину (ст. 1259 ЦК);

- доручення на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо юридичних осіб, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма довіреності; довіреності, що видаються в порядку передоручення (ст. 245 ЦК), та інші правочини.

Необхідною умовою дійсності деяких правочинів є їх державна реєстрація. Такої реєстрації зокрема потребує договір купівлі-продажу нерухомого майна (ст. 657 ЦК).

Таким чином, допускаються різні форми зовнішнього волевиявлення: словами (усно), письмовим актом, мовчанням, поведінкою особи. В останньому випадку говорять про так звані конклюдентні дії, тобто дії, в яких втілюється взаємозрозуміла воля осіб. До таких дій відносять і ситуацію, за якої громадянин опускає в автомат монету або жетон (вчиняє дію і одержує річ).

Мовчання визнається виявом волі у випадках, передбачених законодавством. Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору, а наймодавець з цим погоджується, то договір вважається продовженим на невизначений строк. Факт відсутності заперечення (мовчання) в даному випадку набирає значення юридичної дії.

Волевиявлення може здійснюватися як безпосередньо самою особою, так і через представника (опосередковано). Опосередкований спосіб волевиявлення зумовлюється зазвичай відсутністю здатності або фізичної можливості уповноваженої особи вчиняти юридичні дії. Представництво може бути обов´язковим (законне) і добровільним. Обов´язковими представниками є батьки й опікуни. Добровільне представництво засноване на бажанні уповноваженої особи вчиняти дії від імені іншої особи. Незалежно від виду, представництво юридично розглядається як волевиявлення особи, від імені якої діяв представник, хоча зрозуміло, що опікун недієздатної особи фактично виявляє свою волю. Визнання того, що представник діє від свого імені, призвело б до втрати будь-якого смислу представництва.

43

Тлумачення змісту правочину

Правочин — це волевиявлення, тобто дія особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волевиявлення виражене нечітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад, на яких таке тлумачення має проводитися.

Засади тлумачення правочину встановлює ст.213 ЦК, яка визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.

Суб'єктом тлумачення правочину є насамперед його сторона (сторони). Це цілком природно, оскільки саме сторони найкраще знають, якою була їх воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення.

Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого автентичного тлумачення, як правило, достатньо і спір у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує односторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчинила правочин, і дає викривлене його тлумачення, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (ст.13 ЦК).

При тлумаченні двостороннього або багатостороннього право-чину вірогідність розбіжностей у трактуванні тих чи інших положень договору є набагато вищою, адже кожен з його учасників може мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів) за договором. Тому в цьому випадку тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину рішення про тлумачення змісту правочину може постановити суд.

Правила тлумачення правочину (ч.3, 4 ст.213 ЦК) мають застосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні вказана норма ЦК має рекомендаційний характер, то у разі тлумачення змісту правочину судом застосування правил ч.3, 4 ст.213 ЦК є обов'язковими.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом "концентричних кіл", тобто при неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові й нові критерії перевірки правильності того чи іншого трактування умов договору.

Ця система "концентричних кіл" виглядає таким чином:

1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне граматичне тлумачення);

2) у разі коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не дають можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обігу, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).

Відмова від правочину

За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має право відмовитися від нього (ст.214 ЦК). Умови, порядок та наслідки якої відмови залежать від того, чи є цей правочин одностороннім и Не договір. При цьому оскільки правочин є однією з основних

підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, положення, закріплені в ст.214 ЦК, слід розглядати у комплексі з правилами, які містяться у главах, присвячених зобов'язанням взагалі і договірним зобов'язанням (ст.ст.615, 651, 653, 1149, 1153 та інші). Наслідки відмови від правочину залежать від того, чи є він одностороннім правочином, чи договором.

Так, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом.

Відмовитися від одностороннього правочину досить просто. Це пояснюється тим, що за особою, яка вчинила правочин, зберігається свобода правочину, у тому числі свобода (право) відмовитися від одностороннього правочину, але за умови, що ця відмова не порушує права інших осіб (ст.13 ЦК). Порушені відмовою від одностороннього правочину цивільні права іншої особи підлягають захисту на загальних підставах, встановлених ст.ст. 15-23 ЦК.

Особи, які уклали договір (вчинили дво- або багатосторонній правочин), мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані (ч.2 ст.214 ЦК)

Крім того, згідно зі ст.651 ЦК відмова від договору (розірвання договору) можлива й з інших підстав. Зокрема в самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений і в односторонньому порядку за ініціативою однієї з сторін Наприклад, у договорі може бути передбачено право особи відмовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до встановлених строків, боржник не виконує окремих умов договору тощо. У разі розбіжностей оцінки достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір вирішується судом (див., коментар до ст.651 ЦК). Слід звернути увагу на те, що свобода відмови від договору зберігається навіть у тому разі, якщо його умови повністю виконані.

Закон передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для усіх учасників відносин, пов'язаних з відмовою від правочину.

Процедурною гарантією інтересів учасників правовідносин, що виникають у зв'язку з правочином, є вимога вчинення відмови від правочину у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

На матеріальні гарантії інтересів учасників цивільних правовідносин у випадках відмови від правочину вказує ч.4 ст.214 ЦК, яка передбачає, що правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

Отже, по-перше, сторони можуть самі визначити наслідки відмови від договору (це має місце зазвичай у випадках припинення договору за взаємною згодою).

По-друге, наслідки відмови від договору можуть визначатися безпосередньо у законі. Це насамперед має місце при відмові від одностороннього правочину, а також у випадках, якщо у договорі, що припиняється (розривається), немає вказівки на наслідки його припинення (ст.653 ЦК).

44

Недійсний правочин — це правочин, що не відповідає вимогам закону. Він породжує не ті права і обов'язки, яких бажали його учасники, а правові наслідки, котрі прямо передбачені у законі.

Для того щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог, які називають умовами дійсності правочину. Такі вимоги встановлені ст. 203 ЦК, яка передбачає, що:

1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення будь-якої з перелічених умов (крім умови, передбаченої пунктом 4 — дотримання форми правочину, встановленої законом), тягне за собою недійсність правочину.

Недійсним може бути визнано лише правочин, що відбувся.

Ступінь недійсності правочину може бути різним. Зокрема, правочини можуть бути абсолютно недійсними, або нікчемними. Це такі правочини, недійсність яких визначено, передусім, безпосередньо у правовій нормі. Вони є недійсними з моменту їх укладення, незалежно від пред'явлення подання позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими").

Існує й інший вид недійсних правочинів — оспорювані правочини. На відміну від нікчемних, оспорювані правочини є дійсними, породжують права та обов'язки, але їх дійсність може бути оспорена стороною або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом з тим, існує норма, яка надає сторонам або зацікавленим особам можливість звернутися до суду для визнання такого правочину недійсним.

Недійсними оспорювані правочини можуть вважаться лише за умови доведеності фактів, що свідчать про порочність даного правочину.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Правочин за своїм змістом може бути у різному співвідношенні з вимогами закону. Так деякі з умов правочину можуть відповідати вимогам закону, інші — ні. У зв'язку з цим можливі два варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину. Якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочину, то він є або має бути визнаний судом недійсним у цілому. У тих випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочину, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).

45

Нікчемним правочином є правочин, вчинення якого не по­роджує передбачених законом правових наслідків у зв´язку із протиправністю або іншими недоліками юридичного характеру, незалежно від пред´явлення позову про визнання його недійс­ним. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін.

Визначають такі ознаки нікчемного правочину:

1)  нікчемний правочин є недійсним тільки у випадках, перед­бачених законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, тому сторони не вправі вимагати одна від одної його виконання;

2)  правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред´явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін. Бажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, так як такий правочин суперечить нормам закону. Суд допускає визнання такого правочину дійсним лише у випадках, визначених законом. Наприклад, при недодержанні нотаріаль­ної форми договору за умови його повного або часткового вико­нання, якщо одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (ч. 2 ст. 220 ЦК України). Наявність можливості визнання дійсним вчи­неного правочину не зобов´язує суд виносити таке рішення, ос­кільки правочин може порушувати інші умови дійсності право­чинів або навіть бути неукладеним у зв´язку із недосягненням згоди за всіма істотними умовами;

3)  нікчемний правочин не породжує правові наслідки, які при­таманні правочинам даного виду. Сторони не досягнуть бажаного результату внаслідок вчинення нікчемного правочину. Напри­клад, недієздатність однієї зі сторін за договором купівлі-продажу породжує його нікчемність, через що такий договір не породжує прав та обов´язків, які виникають із договору купівлі-продажу;

4)  нікчемний правочин породжує лише наслідки, які пов´язані з  його недійсністю. Такими  наслідками  будуть  поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція) та від­шкодування збитків або моральної шкоди, завданих другій сто­роні або третій особі внаслідок його вчинення. Новий ЦК Украї­ни відмовився від таких наслідків, як одностороння реституція (поновлення однієї зі сторін правочину в початковому становищі і звернення майна іншої сторони в дохід держави) та недопущен­ня реституції (звернення в дохід держави майна двох сторін), які застосовувались у ЦК УРСР 1963 р. за окремі види недійсних правочинів.

Недійсним може бути лише укладений правочин, тому необт хідно недійсний правочин відрізняти від неукладеного. Недійс­ний - це такий правочин, який здійснився, але в силу наявних у нього недоліків не має правової сили, а породжує наслідки його недійсності. На відміну від недійсного, неукладений право­чин ніколи не існував та існувати не міг, тому правової сили не має. Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Зокрема, істотними є умови, що визнані такими законом або необхідні для даного виду договорів, а та­кож ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.

Якщо по справі сторони не домовилися щодо усіх істотних умов договору, у задоволенні позову про визнання його недійс­ним судом буде відмовлено.

ЦК України виділяє такі види нікчемних правочинів:

1)   вчинений з порушенням обов´язкової письмової та но­таріальної форми (ст. 218, 219, 220);

2)  вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієз­датності (ст. 221);

3)  вчинений у випадках, передбачених законом, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224);

4)  вчинений недієздатною фізичною особою (ст. 226);

5)  правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228);

6)  удаваний правочин (ст. 235).

Нікчемні правочини хоч і називають абсолютно недійсними, оскільки в момент укладення вони не породжують для сторін цивільних прав та обов´язків, проте цивільне законодавство передбачає випадки, коли нікчемний правочин може бути виз­наний судом дійсним. На відміну від ЦК УРСР 1963 p., який встановлював лише одну підставу визнання дійсним нікчемного правочину (правочину з порушенням нотаріальної форми), ЦК України визначає можливості визнання дійсними за відповідних умов таких нікчемних правочинів: з порушенням письмової, но­таріальної форми; вчинених малолітніми та недієздатними особа­ми; вчинених без згоди органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226). У такому випадку йдеться про оздоровлення нікчемного правочину і встановлення його дійсності за рішенням суду. Тому нікчемні правочини, які за позовами зацікавлених осіб визнаються судом дійсними, можна назвати відносно нікчемними. Якщо в запере­чних правочинах має місце позов про визнання їх недійсними, то в нікчемних правочинах, у визначених законом випадках, може бути пред´явлений позов про визнання їх дійсними.

Правочин, вчинений із порушенням обов´язкової письмової або нотаріальної форми. У такому випадку правочин буде визна­ний недійсним лише тоді, коли такий наслідок (наслідок недій­сності) передбачений правовою нормою, що регулює даний вид правочину. Зокрема, нікчемність правочину, як наслідок пору­шення простої письмової форми, передбачена як для правочинів щодо забезпечення виконання зобов´язань (ч. 2 ст. 547 ЦК Ук­раїни), так і для окремих видів договорів, наприклад: договору дарування майнового права та договору дарування з обов´язком передати дарунок у майбутньому (ч. З ст. 719); договору страху­вання (ч. 2 ст. 981); кредитного договору (ч. 2 ст. 1055), договору банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059), договору комерційної кон­цесії (ч. 1 ст. 1118) тощо.

Правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивіль­ної дієздатності. Особливістю такого правочину є те, що однією зі сторін є особа, яка не досягнула 14 років (малолітня особа), іншою - може бути як фізична (малолітня, неповнолітня або повнолітня), так і юридична особа. Правочини, вчинені малоліт­німи особами, є нікчемні, за винятком дрібних побутових, які вони можуть вчиняти самостійно. Усі інші правочини від імені малолітньої особи вчиняють батьки, усиновителі або опікуни.

ЦК України передбачає можливість визнання правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздат­ності, дійсним, якщо він був згодом схвалений її батьками (уси-новлювачами) або одним із них, з ким вона проживає, або опі­куном (ч. 1 ст. 222). Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії іншій стороні. Також за позовом заінтересова­ної особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітнього.

Правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування. Обов´язки по захисту особистих і майнових прав та інтересів осіб, які не можуть самостійно їх реалізувати, а також по вихованню дітей, які залишились без батьківського піклування, здатні за­безпечити опікуни (піклувальники).

Правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Незва­жаючи на те, що правочин, вчинений малолітньою особою поза межами її цивільної дієздатності, а також правочин недієздат­ної особи належать до нікчемних правочинів, тобто правочинів із недоліками у суб´єктному складі, вони відрізняються один від одного. Ця різниця полягає, передусім, у об´ємі дієздатності даних категорій фізичних осіб. Малолітні особи, на відміну від недієздатних, наділені цивільною дієздатністю, хоча й міні­мальною, оскільки цивільне законодавство дозволяє їм вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин, вчинений недієздатною особою, незалежно від того, чи він є дрібним побутовим, є нік­чемним.

Правочин, що порушує публічний порядок, є новим для цивіль­ного законодавства України. Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республі­ки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окре­мий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить із змісту протиправної дії та значимості порушених інтересів, внаслідок вчинення такого правочину. Відповідно до ст. 228 ЦК Украї­ни правочин порушуватиме публічний порядок при сукупності об´єктивної та суб´єктивної ознак.

Удаваний правочин. При укладенні удаваного правочину сто­рони мають намір своїми діями досягнути такого правового ре­зультату, який не є за законом наслідком даного волевиявлен­ня, а намагаються досягнути іншого правового результату, про який вони фактично домовились. Отже, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ч. 1 ст. 235 ЦК України). Уда­ваний правочин схожий з фіктивним, передусім тим, що він не породжує ніяких правових наслідків. Але відмінність його від фіктивного в тому, що за удаваним правочином прикритий ін-" ший правочин, який сторони бажали вчинити. Тому необхідно розрізняти правочин, яким приховують (удаваний правочин) та правочин, який приховують.