61.Право на особисті папери, таємницю кореспонденції, право на інформацію: поняття, зміст, обмеження та гарантії реалізації.

Стаття 303. Право на особисті папери

Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті ар­хівні матеріали тощо) фізичної особи є її власністю.

Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опуб­лікування, допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать.

Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

У разі смерті фізичних осіб, визначених частинами другою і третьою цієї статті, особисті папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

1. Ст. 303 ЦК закріплює за фізичними особами право на особисті папери. Під поняттям «особисті папери» слід розуміти відповідні документи, які містять інформацію про особисте життя фізичної особи. До них ЦК, зокрема, відносить документи, фотографії, що­денники чи інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Особисті папери належать фізичній особі на праві власності. Право на особисті папери включає в себе можливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами та їх використання і розпорядження (питання щодо розпорядження особистими паперами (див. коментар до ст. 304 ЦК). Тобто фізична особа визначає самостійно, з урахуванням її інтересу та мети коло осіб, які можуть ознайомлю­ватись та використовувати, зокрема шляхом опублікування, її особисті папери. У випадку смерті цієї фізичної особи право надавати згоду на ознайомлення та використання особис­тих паперів переходить до дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то до батьків, братів та сестер. Здійснення права на особисті папери може бути обмежено в таких випадках:

а) коли особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи, наприклад, фотографи висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка та дружини. В цьому випадку для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї осо­би, а у разі смерті — дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер.

б) коли особисті папери передані до фонду бібліотек або архівів з дотриманням прав усіх заінтересованих осіб (див. коментар до статті 305 ЦК);

в) в інших випадках, що прямо передбачені чинним законом, і лише в інтересах націо­нальної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

2. Право на розпорядження особистими паперами є складовою права на особисті папе­ри (ст. 303 ЦК). Сутність права на розпорядження особистими паперами полягає в можли­вості визначити їх фактичну долю. Так, зокрема, фізична особа має право в усній чи у письмовій формі:

а) передати особисті папери іншій особі, в тому числі і до бібліотек чи архівів;

б) відмовитись від них шляхом заяви про це чи вчинення інших свідомих дій, що свід­чать про намір особи відмовитись від особистих паперів, наприклад, викинути свій що­денник у смітничку;

в) знищити особисті папери.

Окремо ЦК визначає можливість розпорядження особистими паперами на момент смерті. Потрібно зауважити, що таке розпорядження повинно проводитись, як правило, в письмовій формі у заповіті особи. Однак можливо і усне розпорядження, або шляхом умов­чання. В останньому випадку право на особисті папери переходить до спадкоємців за за­коном.

3. Право на вільне ознайомлення і використання особистих паперів, що передані до фонду бібліотек або архівів, є одним з обмежень загального права на особисті папери (ст. 303 ЦК). Під поняттям «бібліотека» слід розуміти інформаційний, культурний, освіт­ній заклад, що має упорядкований фонд документів і надає їх у тимчасове користування фізичним та юридичним особам (ст. 1 Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну спра­ву»). В свою чергу, «архів» визначається законодавцем як установа чи структурний підроз­діл, що забезпечує облік і зберігання архівних документів, використання відомостей, що в них містяться, та формування Національного архівного фонду і/або здійснює управління, науково-дослідну та інформаційну діяльність у сфері архівної справи і діловодства (ст. 1 Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи»).

Право на вільне ознайомлення і використання, зокрема шляхом опублікування, будь-яких особистих паперів, переданих до фонду бібліотек або архівів, можливо лише за умови:

а) передачі у передбаченому законом порядку особистих паперів до фондів зазначених установ;

б) отримання згоди на таке вільне ознайомлення та використання у інших фізичних осіб, якщо зазначені особисті папери стосуються обставин їх особистого життя;

в) у випадку смерті фізичної особи, яка мала відповідні права на особисті папери, отри­мання згоди дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер померлого.

Однак у договорі про передачу особистих паперів можуть бути встановлені інші умови щодо вільного ознайомлення та використання особистих паперів.

306. Право на таємницю кореспонденції

1. Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних роз­мов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. Листи, телеграми тощо є власністю адресата.

2. Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зо­крема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата. Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її ви­користання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

3. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата вико­ристання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікова­на в порядку, встановленому законом.

Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню. Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

1. Право фізичної особи на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, теле­графних повідомлень та інших видів кореспонденції є одним з основних особистих немайнових прав, яке знаходить своє місце у ст.31 Конституції України, а також у ст. 12 Загальної декларації прав людини. Об'єктом даного права є таємниця кореспонденції. Поняттям «кореспонденція» охоп­люється не тільки письмова кореспонденція (прості та рекомендовані листи, поштові карт­ки, бандеролі, секограми, а також дрібні пакети, мішки «М»), але й усі інші види кореспон­денції (телеграми, телефонні розмови, телеграфні повідомлення, повідомлення електро­нною поштою, пейджером, sms-повідомлення тощо). Таємниця кореспонденції означає

автономне володіння інформацією щодо змісту кореспонденції, осіб, що здійснюють кон­такти, наявності чи відсутності кореспонденції тощо. При цьому ЦК встановлює, що всі види кореспонденції, які є матеріалізованими об'єктами, наприклад, листи, телеграми тощо, знаходяться у власності фізичної особи. Однак для поширення режиму таємниці зо­всім не обов'язково, щоб дана кореспонденція вміщувала в собі інформацію про обставини особистого життя фізичної особи. ЦК охороняє абсолютно всі види кореспонденції, навіть коли вона містить виключно майнову цінність, наприклад, бандеролі.

2. Право на таємницю кореспонденції слід відносити до абсолютних прав. Цьому праву відповідає пасивний обов'язок необмеженого кола осіб утримуватися від дій, що порушу­ють інтереси правомочної особи. Право на таємницю кореспонденції включає в себе мож­ливість використовувати листи, телеграми та інші види кореспонденції, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата, незалежно від того, чи ця кореспонденція відправлена за домашньою, службовою чи іншою адресою. Зокрема, у випадку листування між двома науковцями для оприлюднення цього листування обов'яз­ково потрібна згода обох.

Коли ж адресат та/чи особа, яка направила цю кореспонденцію, померли, то її викорис­тання можливо лише за згоди дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер померлого(их). У випадку ж, коли і останні особи померли, використання цієї корес­понденції, в тому числі і шляхом опублікування, можливо лише у випадку, коли вона має наукову, художню, історичну цінність, в порядку, що встановлений законом.

У окремих випадках згоди особи, що відправила кореспонденцію, та адресата для вико­ристання цієї кореспонденції виявляється недостатньо. Так, ЦК визначає, що коли кореспон­денція стосується особистого життя іншої фізичної особи, то для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна також і її згода. Наприклад, коли у телефонній розмові, яка записувалась на магнітний носій, були висвітлені обставини особистого життя третьої особи, то для оприлюднення цього запису потрібна обов'язкова згода усіх трьох осіб.

Право на таємницю кореспонденції може також і обмежуватись у випадках, що прямо встановлені законодавством. Так, зокрема, у випадку, коли в кореспонденції містяться до­кази, що мають значення для вирішення справи, то вона може бути долучена до судової справи і незалежно від згоди на це фізичних осіб, яких вона стосується. Однак з метою за­хистити дане право від можливих порушень з боку інших осіб ЦК забороняє поширення отриманої внаслідок цього інформації.

3. Ще одним обмеженням цього права є надана законом можливість порушити право на таємницю кореспонденції з метою запобігання злочину чи для з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Так, наприклад, згідно зі ст.187 КПК України за вищезазначених підстав може бути накладено арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку,

коли достатньо підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції пі­дозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обви­

нуваченому, а також у інформації, якою вони обмінюються за допомогою засобів зв'язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення. Однак при проведенні цих дій слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя фізичної особи (ст. 185

КПК України). Однак у будь-якому випадку лише в судовому порядку повинна доводитись легітим-ність порушення цього права, а також підтвердження того, що це порушення здійснювало­ся з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, а також те, що іншими способами одержати інформацію неможливо.

1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи.

2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності.

3. Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною.

Фізична особа, яка поширює таку інформацію, не зобов'язана перевіряти її достовірність і не відповідає у разі її спростування.

1. Коментована стаття закріплює за кожною фізичною особою право на інформацію. Під поняттям "інформація" слід розуміти документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст. 1 Закону України "Про інформацію"). При цьому об'єктом даного права є всі види інформації, до яких відносять: статистичну інформацію, адміністративну інформацію (дані), масову інформацію, інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, правову інформацію, інформацію про особу, інформацію довідково-енциклопедйчного характеру, соціологічну інформацію (ст. 18 Закону України "Про інформацію"), а також науково-технічну інформацію (ст. 1 Закону України "Про науково-технічну інформацію").

2. Право на інформацію полягає в можливості вільного збирання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Під поняттям "збирання інформації" слід розуміти надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами. Що стосується "зберігання інформації", то це повноваження включає в себе можливість забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв. Повноваження "використання інформації" означає, що фізична особа може задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким незабороненим чинним законодавством способом. Терміном "поширення інформації" законодавець визначає можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформації.

Проте здійснення фізичними особами права на інформацію не повинне порушувати громадянські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

3. Спеціальний режим встановлює коментована стаття для інформації про особу. Під поняттям "інформація про особу" законодавець розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (ст. 23 Закону України "Про інформацію"). Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень.

Особливість правового режиму цієї інформації полягає в тому, що законодавець встановлює: збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються. Тобто особа має право залежно від своїх інтересів та мети давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення свідчень про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). При цьому, як свідчить рішення Конституційного Суду України по справі Г. К. Устименка особа, самостійно визначає, які її персональні дані належать до сфери конфіденційної інформації, тобто до інформації з обмеженим доступом. Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником.

Окрім цього фізична особа має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях із відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч. З ст. 32 Конституції України). При цьому в період збирання інформації про фізичну особу вона, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо. Гарантіями повної та своєчасної реалізації фізичними особами даного права є:

а) обов'язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій, інформаційні системи яких вміщують інформацію про фізичних осіб, надавати її безперешкодно і безоплатно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

б) обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до інформації про фізичну особу;

в) заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами;

г) заборона зберігання інформації про громадян довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети;

д) вимога максимального обмеження необхідної кількості даних про фізичну особу, яку можна одержати законним шляхом, а також можливість використовуватися лише для законно встановленої мети (ст. 31 Закону України "Про інформацію").

Однак дане право фізичної особи може бути обмежено у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Так, наприклад, особі можуть відмовити в реалізації права знайомитись із зібраною про фізичну особу інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, коли дані відомості складають державну чи іншу охоронювану законом таємницю. Або ж медична інформація (свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я) може бути обмежена, коли вона може завдати шкоди здоров'ю пацієнта (ст. 39 Основ законодавства про охорону здоров'я).

4. Окремий правовий режим встановлено цією статтею також і для інформації, що складає державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи.

Під поняттям "держава таємниця" слід розуміти вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому законом, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону України "Про державну таємницю").

Що стосується поняття "конфіденційної інформації юридичної особи", то це поняття чітко законодавцем не визначається. І тому загальне розуміння конфіденційності дає нам можливість визначити, що під цим поняттям слід розуміти відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (ст. 30 Закону України "Про інформацію"). До неї, зокрема, слід відносити інформацію професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержану юридичною особою на власні кошти, або таку, яка є предметом її професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці.

Специфіка правового режиму інформації, що складає державну таємницю або є конфіденційною інформацією юридичної особи, полягає в тому, що ЦК не допускає збирання цієї інформації. Але в окремих випадках, що прямо передбачені законом така заборона може бути і знята. Наприклад, у випадку, коли приховування даної конфіденційної інформації являє загрозу життю і здоров'ю людей.

5. Окрім повноважень, які складають зміст особистого немайнового права на інформацію, на фізичну особу покладається також і певний обов'язок — переконатися в достовірності даної інформації. Даний обов'язок є важливою гарантією щодо непорушення інших особистих немайнових прав фізичних осіб, зокрема, права на повагу до гідності та честі, права на недоторканність репутації тощо.

Однак не кожна інформація потребує пересвідчення фізичної особи у її достовірності. Достовірність окремих видів інформації презумується. Так, наприклад, інформацію, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), законодавець вважає достовірною. А це означає, що коли така інформація повторно поширюється фізичною особою, то вона не зобов'язана перевіряти її достовірність.

Окрім звільнення особи від виконання даного обов'язку законодавець також звільняє її і від відповідальності за невиконання цього обов'язку. Тобто фізична особа не може притягуватись до відповідальності за відшкодування майнової та/чи моральної шкоди, що завдана іншим особам, у випадку, коли така інформація була спростована.

6. Здійснення права на інформацію забезпечується цілою низкою гарантій, передбачених ст. 10 Законом України "Про інформацію":

а) обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

б) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

в) вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

г) створенням механізму здійснення права на інформацію;

д) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію; е) встановленням відповідальності за порушення права на інформацію, наприклад, у ст. 49 Закону України "Про інформацію".