16. Патетична соната

Твір був написаний у 1929, надрукований у Львові у 1943 р, але оригінал був втрачений. 2 видання у Нью-Йорку у 1953 році. До середини 70-х років твір був заборонений.

У творі зображуються події революції 1917-1918 р. події громадянської війни розкривають протиріччя між різними соціальними силами: розходження між гуманістичними ідеалами і фантастичним служінням революції, розбіжність між ідеєю і мрією. Твір привернув увагу постановкою проблем духовності, особистісного начала.

Головні герої твору – Юнга і Марина. З грецького патетика – схильність до болю, а саме слово патетичний означає піднесеність, тобто підкреслюються ті страждання, через які проходять герої. П’єса побудована в ритмі, архітектоніці і супроводі сонати Бетховена, символізує контрасти до протиріч, які відбуваються. Твір поділяється на стрибкоподібні епізоди, оповідач є героєм цього твору, вміщені епічні ремарки автора. Дія відбувається у 2-поверховому будинку генерала-майора. Одночасно дія відбувається на кількох рівнях. Кожен символізує певні соціальні сили. У будинку 4 площини: - мансарда ( тут проживає Ілько Юга молодий український поет-романтик, представник молодшої укр. інтелігенції), Зонька (повія); нижче мешкає генерал Пероцький, монархіст разом з двома синами Андре і Жоржиком; нижче знаходиться квартира вчителя гімназії і його доньки Марини (вони були прихильниками ідей державності), у підвалі мешкає робітник Авраам з дружиною Настею, вони сподіваються на перебудову. Ілько закоханий у Марину, Марина зазнає внутрішніх протиріч між душею і ідеєю. Ілько вбиває Марину, бо вони опинилися в різних таборах, тут відбувається перемога ідеї, а не душі. Образи Ступая (батька Марини) і Юнги – це ніби продовження образу Малахія, історична загибель малахіянства супроводжується народженням Марини, що синтезує у собі шляхом заперечення усе добро Ступая і юнги, але подолує їхню нереальність, роздвоєність і безпомічність у зустрічі з ворогом. Вона невипадково розучує сонату Бетховена. У фіналі п’єси Ілько перебуває в стані сильного нервового збудження, афекту, йому вчувається патетична симфонія, що можна трактувати як прагнення гармонії з космосом. Але в фіналі відсутній образ Сонця, отже остаточної цілісності особистості досягнуто не було. Автором зображено перехід головного я героя від одного життєвого періоду до іншого – відтворено процес ініцінізації особливості, що супроводжується внутрішнім конфліктом. Дуже важливе значення у творі мають ідейні символи: замки символізують національне поневолення, Марина віддасть серце лицареві, який познімає ці замки, символ Великодня як відродження, символ воскресіння. Автор підкреслює, що воскресіння може і не відбутися, бо Ілля лише пророк, він не Месія, виконує лише перед месійну функцію. Червоний, жовто-блакитний символ – різні ідеї, їх не можна поєднувати, цей шлях веде до нищ нац ідеї.

17. Поема Тичини «Похорон друга» (1943): провідні мотиви. Особливості художньої структури.

Серед творів П. Тичини періоду Великої Вітчизняної війни найбільш знач­ною за глибиною думки є поема «Похорон друга». Виклад у поемі ведеться від імені ліричного героя, образ якого розкривається через почуту музику, побачені пейзажі, прочитане в газеті повідомлення, про­слухану промову. Уже на початку твору автор передає настрій героя, його пси­хічний стан за допомогою кольорового означення звуків.

Кольорові переходи від багряного до сизо-фіалкового, синій оркестровий плач, який припадає зеленою тугою до почервонілих під західним сонцем ялинок - все це передає відчуття неспокою, наближення чогось тяжкого, трагічною. Звуки духового оркестру дедалі наближаються і нагадують ліричному героє­ві смерть хороброго воїна Ярослава. Ці спогади переплітаються, і ліричний герой починає думати про молодого солдата Степана, про всі жертви страш­ної війни, про тяжке лихо всього народу. Ці згадки переростають у філософ­ські узагальнення про закономірність процесів життя, однаково об'єктивних і для природи, і для суспільних явищ. Фашизм як уособлення мракобісся, людиноненависництва, моро­ку — мертвий. У поемі «Похорон друга» дві теми: тема смерті і тема життя. Наче у симфо­нії, вони спочатку сплітаються, ідуть поруч. Здається, що неможливо переборо­ти безмежне горе, але автор розкриває тему мудрості життя. Серце ліричного героя заспокоюється, наповнюється радістю від того, що життя не можна знищити, воно сильніше за будь-яке зло. Роздуми героя про трагізм доби супроводжується суворими картинами при­роди.

Ліричний герой впевнений, що фашизм буде знищено, настане весна і після війни мирний труд народу сповнить радістю згорьовані серця. Написана поема після переможної Сталінградської битви. Твір умовно складається з 3х частин (планів): 1.похорони невідомого бійця під час війни (Степан): похоронна музика викликає згадку про друга Ярослава, який загинув у бою за Харків; 2.зявляється 2й план – спогади про близьку людину. Змальовується похорон бійця. Лейтмотивним образом тут є синій плач, що символізує колір тривоги. Сцена похорону викликає роздуми над проблемами життя і смерті, проблеми безсмертя. Так з’являється 3й план, що розкривається у філософському реквіємі, побудованому за законами музичного фонду, тобто варіювання мотивів і в результаті їх змінності звучить інший мотив, що поєднує в собі попередні мотиви. На початку в реквіємі звучить думка про плинність життя, про його конечність (біологічну, фізичну): «Усе міняється, оновлюється». Роздуми ліричного героя над законами життя і боротьби, успіхи у ході війни надають іншого звучання реквієму: перші два рядки так і звучать, у других підкреслюється вічність життя, роздуми над гибеллю окремих людей і безсмертя народу, безсмертя тих, хто залишився у пам’яті, тих, хто відстоював незалежність підчас війни. За жанром це ліро-епічна поема, в якій переважає ліричне начало, в основі твору – розкриття переживань, роздумів ліричного героя.