9. Поезія є.Плужника: мотиви, особливості індивідуального стилю

Євген Павлович Плужник (літературний псевдонім Кантемірянин; 14(26) грудня 1898 — 2 лютого 1936) — український письменник, поет, драматург, перекладач. У 1923 р. під псевдонімом Кантемирянин опублікував перші вірші в газеті «Більшовик» і журналі «Глобус». У 1926р. вийшла його збірка «Дні». Поет став членом літературного угруповання «Ланка». У 1927 р. з'явилась збірка його поезій «Рання осінь», наступного року був надрукований його перший і єдиний прозовий твір — побутово-психологічний роман «Недуга». Закінчив у 1929 р. роботу над третьою збіркою поезій —«Рівновага», яка тоді так і не вийшла. У 1948 р. за кордоном окремим виданням вийшла збірка «Рівновага». У 1979 р. у Мюнхені було перевидано всі збірки разом. Сірий колір є домінантним у поезії Євгена Плужника. Сучасне – це вік пасивності і екзистенціальної загубленості людини в сірому світі, йому передував вік страждань, щедро зрошений кров’ю на тлі активності людини, здатності до боротьби. З цього випливає протиставлення: сірий колір – онуки – сучасники, червоний, колір крові – діди. Шлях від сірого до червоного – це шлях ретроспекції. У першій збірці поета “Дні” знайшли відображення події громадянської війни та повоєнного часу, але Плужник на перше місце поставив не класові чи політичні проблеми, а ідею абсолютної цінності людського життя, несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові. Поезія збірок «Рання осінь» (1927) та «Рівновага» (1933) — лірична, а точніше, переважно інтимно-особистісна, глибоко психологічна за характером. Плужник — великий майстер передавати особливості різних станів душі людини. Настрій збірок «Рання осінь» та «Рівновага» суттєво відрізняється від збірки «Дні»: здебільшого це медитативні, елегійні твори;у цих збірках багато творів пейзажної лірики, яка неодмінно, хоча б на рівні підтексту, співвідноситься з долею людини.

11. Тема національної боротьби у збірці «Вежі» о. Ольжича.

«Вежі». До збірки увійшли дві ліро-епічні поеми "Грудень 32" і "Незнаному воякові". З прадавнього минулого поет переходить у XX сторіччя й потрапляє у вир смертельної боротьби. Тут все підпорядковано одній меті: щоб "нація дужа і вічна, як Бог", перемагаючи ворогів, утвердилась на своїй землі, як "Залізна Держава". Надзвичайний динамізм, експресивність розповіді, лицарсько-романтичний пафос підкреслюють неминучу фатальність повсякчасної готовності націоналіста-революціонера до смерті. Ольжич людину хотів бачити якісно оновленою. Ольжичеві ремінісценції також спрямовані на пошук героїчного, що в поета асоціюється з прагненням нації до свободи. Поетичну енергію Ольжич спрямував на виховання покоління борців, здатних витримати будь-які випробування, не похитнувшись, не зрадивши справі. Як стверджує сам автор, друга його збірка “Вежі” була вже не передчуттям нового, героїчного віку, а прямим його ствердженням. Цикл “Грудень 1932”, що ввійшов до неї, був написаний під впливом погано підготовленої операції по експропріації коштів, яка проводилася у Городку Ягайлонськім на Львівщині. Напад на пошту, здійснений бойовиками ОУН, закінчився провалом: один учасник був вбитий, другий – сам застрелився, а Василя і Дмитра Данилишина видали ворогові свої ж українці. Поета найбільше вразило те, що брат у братові бачив свого ворога. Через увесь цикл рефреном проходить звертання до побратимів по боротьбі, набуваючи нових відтінків. Пристрасне ствердження, що випробувані у боротьбі товариші – його єдина опора, змінювалося застереженням: Товаришу любий мій, брате,\Дивися у вічі рабам, -\Як будете так воювати,\ Вкраїни не бачити вам! Коло авторських симпатій і антипатій виявилося у циклі виразно. Поет страждає від того, що його тіло видається слабшим за дух. Розуміючи, що боротьба за волю буде довгою, виснажливою, Ольжич створює образи справжніх борців, які нікчемності, кволості протиставляють “неугнутість волі” і “віри граніт”. Несміливим, нерішучим, байдужим поет не залишає місця, вони зайві у запеклій боротьбі не на життя, а на смерть. Метою Ольжича була воля народу, гідність людини, соборність держави. У статті “Українська історична свідомість” він стверджував: “Ідея державного самоздійснення України залишається для пізніших поколінь невгасимим заповітом і тривалою метою. Пробуджувати національну свідомість поет прагнув постійно, неухильно, щоденно. Держава не твориться в будучині. Державу будується нині. підкреслює він у циклі “Незнаному Воякові”, що складається з 32 частин. Атмосфера життя на західноукраїнських землях, поступове наростання протесту проти пацифікації (втихомирення за допомогою каральних акцій) українського населення знайшли у циклі художнє відображення. Влучними деталями-характеристиками поет досягає тут належної виразності: “школа – леговище зради”, бо виховує польських патріотів. Для державного будівництва потрібні титани, лицарі духу. Автор ушляхетнює бойові якості, почуття вищого обов'язку і честі. Нічого, ні батькові застереження, ні спокуса спокійного життя, блискучої кар'єри, зрештою, звичайного людського щастя не могли відвернути Ольжича від головного: боротьби за волю народу, повноважним представником якого себе вважав.