26. Поетичний реалізм Гончара

Важливим засобом емоційного сприйняття творів О. Гончара є їх особливий романтичний стиль (метод «поетичного реалізму»). Поняття «романтика» часто неприйнятне, але ж воно — запорука розвитку духовного світогляду. Тому всі твори митця розглядаємо саме в романтичному ореолі, доводячи при цьому, що емоційна піднесеність аж ніяк не відриває зображене від реальності . Простежуючи, як письменник розробляє у своїй творчості тему збереження і нагромадження у світі енергії гуманності та доброти, необхідно водночас підкреслити: той загальнолюдський відгук, що його здатна викликати Гончарева проза, має своєю першопричиною глибоке національне вкорінення його слова. Усі найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у його слові, повсякчас звучить тут симфонія національної історії, гордість за приналежність до свого талановитого і працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв письменника . Сам Гончар стверджує, що його найголовнішим завданням є відкривати в людських душах світлі і здорові джерела і тому надає перевагу зображенню героя зі світлою душею, що визначає як власний стиль письма- поетичний або критичний реалізм. Даний стиль яскраво простежується у його творі «Собор». Автор висвітлює найголовніші проблеми сучасності,зображуючи порядність та духовність людей через їх ставлення до Собору-пам’ ятки їх нащадків та здобутку архітектури. Олесь Гончар одним із перших піднімає проблему екології, але не тільки природну ,а й духовну. Екологія душі й природи — цим гармонійним злиттям якісно відрізняється роман від усіх інших творів. Логічним продовженням попередніх стає питання, яке письменник ставить перед кожним із своїх читачів: як треба жити, заради чого треба жити на зе млі? Найбільше мусить лякати кожного безвість забуття, безцільне існування . Автор показує, що тільки всеохопна любов до людства та природи може врятувати суспільство від страшних помилок та «вилікувати» від зневіри у вічні цінності-кохання, довіра. Кожен повинен залишити по собі слід на цій землі,та слід цей має бути добрим і приносити користь іншим, адже своїм твором Гончар показує, що духовний зв’язок між поколіннями існує ( зачіплянці захищають побудований їхніми предками Собор). «Собори душ своїх бережіть» - слова, що стали чи не найголовнішими з усього твору і є головним закликом письменника.

27. Микола Костянтинович Зеров (*26 квітня 1890, Зіньків — 3 листопада 1937, ур. Сандармох, Республіка Карелія) — український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії.

29) Образ України в ліриці є.Маланюка («Знаю-медом сонця, ой Ладо», «Псальми степу», «Антимарія», «Діва-Обида» та ін.).

Головна тема поезій Є. Маланюка - Батьківщина, Україна, проблема її державності в минулому, сучасному й майбутньому. Відомий український поет, найвидатніший представник Празької групи Євген Маланюк змушений був залишити Україну, коли переміг більшовизм. І хоча жив Є. Маланюк у цей час у вільних країнах, міг вибирати, де творити — у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, США, але то був невільницький вибір. Без України «повільна, нестямна загибель». Україна завжди була у думках і мріях поета. Образ Батьківщини у творчості Євгена Маланюка неоднозначний і ємний. Як люблячий син, він бачить тільки найкраще в ній — співучу далеч степів, красу жінки, незнищенність.тЄ. Маланюк 48 років прожив в еміграції - це життя поза Україною, але з нею в серці. Тому центральним образом його лірики є образ України - її доля, її історія. Болісне почуття розлуки з рідним краєм - головний мотив творчості поета-мислителя в еміграції. Образ України присутній практично в усіх віршах Є. Маланюка, бо, осмислюючи минуле і сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації. Складними переживаннями ліричного героя-вигнанця, болем за долю батьківщини сповнені твори митця. Для поета Україна - Еллада Степова, Київ - Степова Александрія. Маланюк віддає перевагу слову «Еллада», а не «Україна». Це пояснюється його поглядами на процеси розбудови держави, її роль і місце в цивілізованому світі. Поет вважає, що Україна географічно й політично знаходиться на перехресті доріг із «варяг у греки», а її історія сягає скіфських часів. І коли він називає Україну Елладою, то має на увазі «соняшну» Елладу, в якій торжествують сили цвітіння, тобто панують гармонія, краса, порядок, добро. Земля у Є. Маланюка — це жінка, що потребує любові, продовжує рід, є першоджерелом життя. Батьківщиною Є. Маланюка була степова Україна, тому не дивно, що образи степу, землі, вітру найчастіше трапляються в поезіях у неподільній єдності. Ліричний герой Маланюка — поет-вигнанець, але він не відірваний від Батьківщини. Його світогляд і світопізнання зростає разом з долею рідного народу. І мудрість його стає врівноваженою і виваженою мудрістю рідного слова. Тому в пізній творчості поета реалізується таке символічне втілення образу України: «Вона — Мати, Ти — син.» Не менше виявляє себе сином своєї землі поет, коли в його віршах з'являються жахливі звинувачення на адресу України, коли називає він її «божевільною Офелією», «степовою бранкою», «коханкою ханів і царів», «розпустою». «Любити і ненавидіти батьківщину дано геніям», — так писав М. Неврлий. Ці слова якнайкраще характеризують творчість Є. Маланюка, який по-справжньому любив свою землю, і ненавидів за її слабкість і нездатність вибороти собі свободу. Незважаючи на докори й образливі епітети, з поезій письменника перед нами постає безмежна краса української землі з давнини й до сьогодні. Має Україна сили побудувати вільне майбутнє, бо в її «древнім тілі — весна». І через муки та страждання прийде вона до справжньої вимріяної поетом незалежності.