МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний університет «Острозька академія»

Навчально-методичний комплекс

З ДИСЦИПЛІНИ

«Українська історія в історичній науці УРСР 50-х – 80-х рр.»

ОСТРОГ-2008

Комплекс затверджений на засіданні кафедри історії

Протокол № 1 від 29 серпня 2008 року

Завідувач кафедри:_______________ В. В. Трофимович

Укладач програми: ­­­­­­­­­­­­­­­­­ В. П. Яремчук

ПЕРЕЗАТВЕРДЖЕННЯ РОБОЧОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ

Дата засідання кафедри
Номер протоколу
Підпис завідувача кафедри

Опис дисциплін навчального курсу

(особлива частина)

Загальна характеристика навчальної дисципліни	Напрям професійне спрямування, освітньо-кваліфікаційний рівень	Тип та структура навчальної дисципліни
Кількість кредитів ЕСTS:4,5 Кількість модулів:2 ________________ Кількість змістових модулів: 2 Загальна кількість годин: 180 Тижневих годин: 3,5; 6	Шифр та назва галузі знань 0303 історія Шифр та назва напряму підготовки 8.030301- історія Освітньо-кваліфікаційний рівень Магістр	Обов’язковий курс підготовки: Цикл фундаментальних та професійно-орієнтованих дисциплін Семестр__ХІV___________ Кількість годин: 180 Лекційних:____30____________ Семінарських, практичних (лабораторних): ___22________ Позааудиторна самостійна робота:_______128_____________ Вид контролю:__контрольна робота, іспит__

Вступне слово

Сучасна українська історична наука переживає стан пошуку нових дослідницьких парадигм, свого місця в світовому співтоваристві адептів Кліо. За нашими, і не тільки нашими, спостереженнями, процес виходу професійної спільноти українських істориків на нові рубежі аж надто затягнувся, що викликає справедливі нарікання як найбільш готових до змін вчених, так і небайдужих до гуманітарних проблем кіл громадськості. Очевидною причиною такої ситуації в українській історіографії, яка „ще не вмерла” (як висловився у знаній публікації Георгій Касьянов), є те, що минуле, як то кажуть, не відпускає майбутнє. Йдеться про спадщину радянської історичної науки з її концепціями-стереотипами та звичками свідомості. І вже це саме по собі змушує задуматись над феноменом „живучості” здавалося б давно пройденого і ніби то збагнутого етапу історіографічного процесу.

Історіописання в Радянській Україні є цікавим не лише з огляду на збереження його сумнівних традицій в сучасному. Варто замислитись і над можливими пов’язаннями окремих пластів та середовищ історичної науки в УРСР з дорадянською і нерадянською українською історичною думкою та, відтак, її ролі в забезпеченні тяглості української історіографічної традиції. На ідею про те, що 30-і – 80-і рр. в українському історіографічному процесі не були абсолютною цезурою, наштовхує факт буквально масового навернення в недавньому „правовірних” радянських істориків після 1991 р. до національної парадигми історії України і стрімкого поширення серед них популярності табуйованого в радянські часи М. Грушевського, інших класиків української історичної думки. Спрощенням було б зводити все до пристосуванства „бійців ідеологічного фронту” до нових умов та звільнення дослідників від ідеологічної облуди.

Не дивно, що в спостереженнях над недавньою історією української історіографії домінує оціночний, а не аналітичний, підхід, розгляд в категоріях „добра” і „зла”. Вбачається, що першорядну роль в нинішніх поглядах відіграють позиції, які посідали науковці в радянські часи, природне бажання або поквитатися з минулим, або підправити його. Ті з них, які були співтворцями офіційної картини історії, погоджуючись, як правило, з тезою про ідеологічну заангажованість історіописання комуністичної доби, наголошують на неприпустимість суцільного „переінакшування” минулого на догоду, як вони вважають, новій політичній кон’юнктурі, на цінності радянського історіографічного досвіду для нинішнього покоління вітчизняних істориків. Дослідники, гнані в радянський період, або ж ті, що потерпали від пресингу цензури та самоцензури і змогли „розправити плечі” тільки з 1991 р., також дехто з колись цілком „добропорядних” вчених, хто „прозрів” (насправді чи про людське око), представники молодого покоління абсолютно відкидають будь-який стосунок української радянської історіографії до науки, зводячи її роль до банального обслуговування потреб комуністичного режиму. Думаємо, що час перейти від моралізаторського, часто поверхового, способу осмислення історії історичної науки в УРСР, до дослідження її конкретних проблем.

В даному курсі розглядатиметься питання, як історики в УРСР висвітлювали минуле своєї республіки і під дією яких чинників це відбувалось. Це дасть змогу виявити зміст і сутність візій „своєї історії” в українській радянській історіографії. При цьому до уваги береться її розвиток у післясталінську епоху. Такий хронологічний зріз обрано, по-перше, тому, що завдяки дослідженням сучасних українських і зарубіжних вчених (насамперед Стефена Величенка, Наталії Юсової, Сергія Єкельчика) період 30-х – початку 50-х рр. в історії української історичної науки, коли утверджувалась радянська схема історії України, опрацьований достатньо повно і переконливо, він докладно розглянутий в курсі „Українська історіографія ХХ століття”, що читається на бакалавраті. Цього не скажеш про наступні сорок років, коли вже закінчилось формування і „запрацювала” нова конструкція українського минулого. По-друге, доба середини 50-х – середини 80-х рр. становить собою цілісний етап в історії історіописання в УРСР. Основу цієї внутрішньої єдності становлять відносно однакові соціокультурні підвалини та стабільність інтелектуальних засад в українській радянській історіографії в період між роком смерті комуністичного тирана та 1987 – 1988 рр., коли, на думку ряду дослідників, були започатковані кардинальні зміни у радянському баченні української, і не тільки української, історії. Головний лейтмотив курсу полягає в тому, що в зазначений період історична наука в Україні продовжувала повсякчас бути не лише „політикою, оберненою в минуле”, а й зазнала чималого впливу пробудженої чи розкріпаченої в ході післясталінської лібералізації режиму етнонаціональної свідомості українських істориків.