План

1. Стефан Томашівський (1875-1930).

2. Праці:

а) „Петлюра”;

б) „Від утопії до дійсності”;

в) „Церковна унія й українська національна ідея”.

3. Іван Огієнко (1882-1972).

4. Праці:

а) „Українська культура”;

б) „Обмосковдення української церкви”;

в) „Окремішність української церкви”.

5. Володимир Старосольський (1878-1942).

6. Праці:

а) „Нація як суспільство”;

б) „Культура”;

в) „Ціль держави і інтереси нації”;

г) „Нація природний носій власти в державі”.

7. Микола Скрипник (1872-1933).

8. Праці:

а) „Права та стан національних меншостей на Україні”;

б) „Шляхи співпраці національних культур”;

в) „Зближення і злиття націй за доби соціялізму”.

Стефан Томашівський (1875-1930)

Народився в с. Купновичі Рудецького повіту в Галичині. Батьки — селяни. У 1895 р. закінчив з відзнакою гімназію в Самборі. В тому ж році вступив на історичний факультет Львівського університету. Працював у на­уковому семінарі професора М.Грушевського.

Після закінчення університету вчителював у гімназіях Перемишля, Бе­режан, Львова, 3 1911 р. — доцент з австрійської історії у Львівському уні­верситеті, де викладав до 1914 р. У 1913 р. став заступником голови На­укового Товариства їм. Т.Шевченка та директором його історично-філо­софської секції. З 1914 р. працював у Відні.

Після війни повернувся до Львова. Очолював галицьку мирну деле­гацію у Парижі, потім був представником Галичини в Лондоні. В 1921— 1925 р. знову вернувся до Львова, викладав у гімназії, редагував двотиж­невик "Політика".

З 1927 р. і до кінця життя викладав історію України в Краківському ушверситетіЛ

Петлюра Політичний некролог (Фрагменти)

Після трьохлітньої неулічимої недуги перейшов на той бік полі­тичного існування — Симон Петлюра, "головний отаман УНР"[...].

Як індивідуальність — він людина убога. Освітою — звісний у старій Росії тип семінариста, якому прийшлося глядати хліба поза церквою. Після малозначної спроби на науково-історичнім полі, він став професійним канцеляристом, забігаючи так від свята в журналістику, без якого-небудь значнішого успіху. Його раніші статті, пізніші промови, маніфести, дипломатичні накази так вража­ють, окрім вузонької освіти, ще й убогістю думки та примітивностю форми. Одинокий голосний виступ його на письменницькому поприщі — то його становище в "Украинской Жизни", з приводу вибуху світової війни. Там станув він всеціло на російськім дер­жавнім становищі та — під оплески московських націоналістів уся­кої масти [...] заявив: "українці сповнять чесно свій обов’язок суп­роти держави! "[…]

Нагорода не минула його. Він заняв добру посаду у воєнно-гуманітарній організації Земського Союза, при армії юго-западно­го фронта. На цьому становищі мав він нагоду увійти в контакт з військом, і це була його одинока кваліфікація, щоб одержати з рук Центральної Ради секретаріят по військовим справам[...].

Що ж дало Петлюрі моральне право посягти по найвищу військову владу? Чом українське громадянство задовольнило цю амбіцію та цілі чотири роки бачило в Петлюрі олицствореного генія узброєної України? Відповідь на ці й подібні їм питання хіба у сфері психопатологічних загадок. Бо ж за час свойого начальства по ви­явив він найменших признак справжнього вояцького духа, військо­вої організаційної здібности, не згадуючи навіть про якийсь-небудь стратегічний талант, або хоч би деякі прикмети воєнної такт ... Навпаки, всі об’єктивні свідоцтва про мілітарну діяльність Петлю­ри стверджують однодушне повну ділову нікчемність головного ота­мана, теоретичну некваліфікованість і практичну нездарність. Під таким проводом не могло бути жадної армії у справжнім розумін­ню цього слова, хіба тілько більш або менш лихо узброєні банди, без проводу й дисципліни. Скілько-то всякого доенного добра опи­нилося було в руках Петлюри у грудні 1918! Европу можна було ним завоювати; та що з цього остало? Ось вам одна з головних причин сьогоднішнього становища України[...]

Режім Директорії перемінився скоро в диктатуру "головного отамана", в якому видко пробудився й організаційний геній на полі адміністрації й законодавства [...].

Щоб оцінити політика по його дійсній вартости, на це маємо тілько одну міру, запитуючи: який був остаточний успіх його діяльности? [...].

Історія знає чимало постатей, які самі по собі не були гені­ями, а все таки стали дуже визначні і заслужені, дякуючи тому, що вони придбали собі одну прикмету справжніх геніїв: бажання і вмілість добирати собі дорадників і співробітників з-поміж найкра­щих, талановитих і кваліфікованих земляків, а в разі потреби й чу­жинців. Хто ж оточує себе тілько меншими від себе панегіриста­ми, карієристами, інтригантами і сикофантами, той дає безсумнів­ний доказ своєї нікчемності [...].

Релятивна популярність Петлюри пливе із двоякого джере­ла. Наперед, він пересічний тип сучасного українського інтелі­гента, а широкому загалові така пересічність симпатична: пле­бейське ім’я, плебейські манери, цинізм, перемішаний з містич­ним жестом, мужицька витревалість, демагогічна амбіція — усе це улегшує здобуття популярности, шляхом напристойної прямо реклами [...].

Мені здається, що одна з головних амбіцій Петлюри — стати історичною фігурою. Добився він цього? Без сумніву. Будучий іс­торик України не зможе перейти мовчки коло цієї постаті. Питан­ня в цьому тілько, чи вона буде позитивна, чи негативна. Це про­блема дуже серйозна. Не для особи Петлюри й не із-за неї. Тут -бути чи не бути українській нації?

Як сказано, "головний отаман УНР" — це певний тип сучас­ного українського інтелігента. Коли цей тип удержиться у нас на далі, то Петлюра станс між національними героями нашої історії, такими як: Кормильчичі, Болоховці, Пушкарі, Ханснки, Ґонти, Дов-буші, Махни і т. ин., та разом із цим не буде української нації. Щоб вона була, чи радше — щоб вона витворилася, жила й розви­валася, задля цього тип Петлюрівця мусить зникнути із нашого громадянства; мусить повстати новий тип українського інтеліген­та, антитеза Петлюрівця — тип, який набуде всі ці прикмети і цін­ності!, якими дотеперішній відріжняється від представників справ­жніх культурних народів.

Наша неосвіченість мусить уступити місце знанню, наш его­їзм — самопожертвованию, наша самоволя — дисципліні, наше інтриганство — особистій і громадській чесности, наше доктри­нерство — справжньому знанню народу і його життя, наша де­магогічність — громадському вихованню, наш пайдократизм — по шані авторитету, наше фразерство — позитивній діяльности, наша поверховність — солідности, наш демократизм, радикалізм, соціялізм й анархізм мусить бути замінений пізнанням і зрозу­мінням дійсних політичних, культурних, соціяльних та господар­ських цінностей і розвоєвих законів.

Що більше. Дотеперішній тип українського інтелігента мусить зникнути не тілько із громадського життя, а й з його літератури й іс­торії. Значить переродження мусить йти в парі з ревізією нашої іс­торичної галереї. Коли це станеться, то портрету Петлюри не буде ані в Українськім пантеоні, ані в самім історичнім музею заслужених для рідного краю українців, хиба тільки в окремім зачиненім кабіне­ті з написом на дверях: "молоді вступ забороняється". Там показу­ватимуть зразки перебутих поганих національних хоріб українського народу.

25 X 1921

Томашівський С.

Під колесами історії: Нариси і статті. Берлін, 1922.