Від утопії до дійсности (Фрагменти)

[...]Фрази про соціяльну революцію як необхідний етап людського розвитку — брехня[...]. Історія світа не знає досі жадної доцільної соціяльної революції; вона знає тільки політичні революції. Основні закони суспільного господарства, за­собів продукції і розподілу плодів праці зміняються, в дійсности, дуже поволі і на око незначно (історична еволюція); всякі спроби нагального перевороту в цім історично витворенім ме­ханізмі кінчилися завсігди і зараз кінчаться невдатно, з чима­лою тільки шкодою для його естественних функцій.

Це натомість, що дехто фальшиво зове доцільними соціяльними переворотами, це ніщо инше тілько насильний перехід багацтв від одної людської групи до другої; без основної зміни джерел і характеру цих багацтв, шляхом захоплення політич­ної власти одними та вирізанням, поневоленням та прогнанням других, цебто тих, "які цю власть мали раніше. Так бу­ло під початку світа і так осталося в Poci'uJ Значить, на сході Европи: не згине капіталізм, не вимре буржуазії, не пропаде приватна земельна, в цьому числі і велика, власність; тілько за­мість Івана Івановича буде Ісаак Аврамович, замість Грицька Голопупенка буде Джон Енкі і т. ин. відносні кошти перенесення власности заплачені морем крови, міліонами передчасних могил, загальним знидінням раси. Одним словом — большевизм у Ро­сії не соціальне питання, а політичне [...].

2 XI 1921

Б. Церковна унія й українська національна ідея

Як кожна людина, так і кожна нація мусить бути вихована. Щасливі ті одиниці, що самі відчувають внутрішню потребу вихо­вання й самі шукають собі добрих учителів, та для величезної більшости треба приневолення — з боку батьків, опікунів, життя — а й се часто остає без наслідку. Не инакше з народами. Ті великі ріжниці між ними, що їх бачимо на політичнім, культурнім і соціяльно-господарськім полі, походять у першій мірі з ріжниць між тими школами, які вони переходили продовж своєї історії.

Історія знає тілько два головні чинники, що виховують народи: релігію і державу, або для Європи ще докладніше — Церкву й дина­стію. Від якости тих масових виховавчих інститутів, від методів научування та, що особливо важне, від кооперації обох історичних виховавців, залежить у головній мірі сучасна доля вихованців. Історія Західної Європи дала нам зразок ідеального співділання обох назва­них чинників: династія фізичними засобами творила національну державу і дбала про матеріяльне добро підданих, католицька Церква удержувала міжнародну культурну звязь і формувала народну душу. Чудова єдність і в історії безпримірна поверх-національна організа­ція дала римській Церкві незалежність супроти держави, автономію в духовних справах і розпорядність у впливі на громадянство. Здобу­ваючи й удержуючи сю незалежність і рівнорядність, була католиць­ка Церква головною учителькою політичних свобід і вміння правити собою; словом, вона перемінила підданих династії у горожан.

* * *

Усього того не було на Сході. По сепарації від Риму, византійська Церква не спромоглася ані на еманципацію супроти держави в самій Греції, ані поза нею, та ні Греків, ні нікого иншого не на­вчила політичної волі і вмілости самоорудування [...].

Тому-то хиба не випадок, що вихована на византійських прин­ципах східна Європа й досі не знає, що таке політична свобода; що тамошні народи — полишені без нагайки, нехибно виявляють образ анархії і політичної нездібности; що національно-культурні індивідуальности там досі ще в рудиментарнім стані; що культур­ний рівень народних мас, порівнуваний з Заходом, опізнився на яких 300 літ [...].

Ми, українці любимо чванитися висшою культурністю над Москалями; з деякими застереженнями (загалом, тілько до XVIII в., а потім тілько щодо селянської маси) се оправдане; та мало хто ду­має при тім, що саме сильні католицькі впливи дали нам ту вис-шість, дарма, що одночасно наші землі підпали під політичну владу Польщі і Литви. Значить, навіть національно-політична неволя може , часом принести деякі користи [...].

Для політичного виховання громадянства є тілько один шлях: боротьба за належне право. Тілько така боротьба скріпляє мо­раль покривдженого, дисциплінує його, у чужих здобуває йому симпатію, а противника ставить у некорисне становище. Тілько в такій школі легальної боротьби виховане громадянство не потрібує боятися моменту, коли доля полишить його самому собі: воно не попаде в анархічний хаос і не опиниться в новій залежности від дозрільших сусідів, а створить і утримає державну незалежність [...].