Окремішність української церкви

Православна церква на цілому світі єдина, хоч маємо багато окремих самостійних церков: царгородська, антіохійська, олексан­дрійська, єрусалимська, кіпрська, грецька, грузинська, болгарська, сербська, румунська, українська, російська та ін. Єдність право­славних церков виявляється найголовніше в тому, що всі вони ви­знають одного голову — Ісуса Христа та ті самі догмати віри, що засновані на Св. Письмі. Мають ті церкви й одні головні канони, цебто апостольські правила, постанови семи всесвітніх та десяти місцевих соборів та правил св. Отців.

Але поза цим усі православні церкви самостійні й окремі. Най­характерніша риса, що відрізняє православну церкву від церкви ка­толицької, це її національність — кожна православна церква наці­ональна, тоді як католицька церква в самій засаді своїй інтернаці­ональна!] Кожна православна церква з бігом віків виробляє своє власне розуміння канонів, свою власну місцеву традицію, власну відправу богослужб, власні свята й т.ін... Через цю свою окремішність і національність кожної православної церкви, зокрема кож­на з них, має й свого окремого голову церковного управління, зов­сім незалежного від іншої церкви, тоді як католицькі церкви всіх народів мають одного голову — папу.

Канонічна незалежність Української Церкви. Християнство на ук­раїнських землях появилося дуже рано, й дуже рано благочестива традиція поєднала його з апостолом Андрієм Первозванним, що був на Київських горах і передрік постання тут матері східнослов'ян­ських міст — Києва, колиски християнства на Сході. В розвитку Ук­раїнської Церкви ця легенда довгі віки мала надзвичайно великий вплив, бо вона робила нашу Церкву апостольською й первозванною й ставила її в ряд перших великих церков} Легенда ця твердить, що апостол Андрій навчав при Руському морі й прибув до Корсуня, а звідти піднявся вгору Дніпром і прибув до міста, де скоро постав Київ. "Чи бачите ви гори он ті? — сказав апостол до своїх учнів. На горах цих засяє ласка Божа — тут постане місто велике і Бог по­будує багато церков". Ця легенда не забувалася в старовину, й Укра­їнська, Церква вважалася апостольскою й первозванною. Свято апо-стола^Андрія (ЗО листопада) в Україні святкувалося завжди дуже врочисто, як свято року, як свято основоположника нашої Церкви.

Канонічний стан Української. Церкви був такий, що вона за­лежала від Царгородського патріарха, тільки залежність ця була но­мінальна. Звичайно Царгород тільки благословляв і висвячував на митрополита ту особу, яку йому присилали з України. А з 1453 p., коли Візантію перемогли турки й коли патріарх опинився під чужовірною владою, канонічна залежність від нього ставала все менша та менша. Місцеві українські умови були такі, що Царгород ніяк не міг накинути Українській Церкві тих своїх від'ємних рис, що рано буйно розвинулися в ньому. В Царгородській Церкві була по­вна підлеглість церкви державі, церквою правив власне імператор, чого зовсім не було в Церкві Українській — вона від початку за­провадила в себе тільки апостольський канонічний устрій і жила незалежно від світської влади. Власне, це найбільше вплинуло на вироблення окремішностей Української Церкви й дало їй змогу вигшекувати ті добрі риси, якими вона вирізнювалася й сяяла за всі віки свого незалежного життя. Навпаки, незалежний стан україн­ського духовенства надавав йому великого авторитету в державі, через що Київський митрополит став першим дорадником князя й мав на державні справи реальний вплив.

Київський митрополит як митрополит колиски християнства на Сході нa як митрополит окремої церкви був оточений великою пова­гою. Його офіційний титул завжди був такий: "митрополит Київ­ський і всія Руси". Він мав патріарші богослужбові права як митро­полит окремої церкви: носив митру з хрестом на ній, носив дві па­нагії, мав білого (перше — чорного) клобука, мав право передношення хреста по всій своїй митрополії, богослужби правив, стоячи на килимі, роздавав миро всім єпархіям на Сході. Великі права мав він і в управлінні своєю митрополією: він поставляв своїх єпископів, його суд був остаточний, він не зобов'язаний був їздити до Царгорода (пізніше — до Москви) на Синод; митрополит трохи пізніше був у нас виборним. Київський митрополит мав величезні маєтки, бо ще за князівської доби на церкву офіційно давалася десятина, його мит­рополія мала широкі простори. Митрополитові належало право за­кладати школи, а пізніше — друкарні та шпиталі, через що він був справді головою розвитку української культури, особливо ще тому, що з XV віку митрополитом міг бути тільки українець. Такий висо­кий стан Київського митрополита й фактичну автокефальність Ук­раїнської Церкви узаконив і Царгородський патріарх: грамоти до Київського митрополита він посилав з олов'яною печаткою, цебто як до голови автокефальної церкви, а не з печаткою восковою, як посилалося до звичайних митрополитів. Зв'язок Української Церкви з Церквою Царгородською за пізнішого часу був їй дуже корисний. Коли з XVI віку Католицька Польська Церква повела плановий по­хід на Українську Православну Церкву, що тоді опинилася в Поль­щі, то власне Царгородська патріархія та інші східні православні

церкви сильно допомагали Українській Церкві. Це за їхньою допо­могою Україна вкрилася братствами та школами, що підняли куль­туру українського народу й заохотили його до оборони своєї бать­ківської церкви та віри. Яка сильна була ця оборона, вказує, на­приклад, те, що[...] коли поляки позбавили Православну Церкву єпископату, то 1620 р. Єрусалимський патріарх Теофан таємно ви­святив у Києві митрополита Йова Борецького та ще 5 єпископів, а цим врятував Українську Церкву від знищення. За час повстання нашого гетьмана Богдана Хмельницького проти Польщі Єрусалим­ський патріарх Паїсій поблагословив його на боротьбу, а митропо­лит Корінфський надів Хмельницькому меча, освяченого на Гробі Господньому[...].

Українська Церква була довгий час духовно й культурно на пер­шому місці серед усіх православних слов'янських церков. Вона від­ділилася в окрему церкву й увесь час збільшувала свої духовні си­ли на користь своєму народові. Це була справдішня апостольська Церква Андрія Первозданного. Але український народ 1654 року змушений був, втікаючи від польської неволі, злучитися з Московією. Українське духовенство 32 роки завзято боронило свою цер­кву, але в кінці, 1686 року, вона таки впала в московську неволю через державну силу та явну симонію. І з того часу, на довгий час московської неволі, наша церква втрачала свої давні окремішності, будучи силою сполучена з синодальною церквою. Втрачала, але не втратила й не забула про них! Мучилася наша церква в цій тяж­кій неволі довгих 233 роки, і тільки з відновленням Української держави 1 січня 1919 р. український народ устами свого уряду, згід­но з 17 правилом IV всесвітнього собору, проголосив автокефалію Української Церкви, відриваючи її тим від підлеглості Церкві Московській. Але відновлена автокефальна наша церква скоро опини­лася в найтяжчих умовах свого життя, що не дає їй змоги нор­мально рости та вертатися до свого колишнього стану.

8 травня 1940 p., Варшава

Огієнко І.

Нариси з історії Української Православної Церкви: У 2 т. К., 1993.