56. Характеристика школи політичного ідеалізму.

Цей напрям ще кваліфікується як утопізм і його базова ідея - переконання про необхідність і можливість покінчити з світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання і демократизації МВ, поширення на них норм моралі та справедливості. Звідси, прихильники політичного ідеалізму виступали за створення системи. Ідеалістична традиція в теорії й на практиці знала своє втілення у розробленій амер. президентом В. Вільсоном програми створення Ліги Націй, у договорі про відмову застосовувати силу в міждержавних відносинах - пакт Бріана - Келлога (1928 p.), у відмові США від дипломатичного визнання змін, що досягнуті за допомогою сили, - доктрина Стімсона (1932 p.), у діяльності держсекретаря США Дж. Даллеса і помічника президента США з питань національної безпеки З. Бжезинського, президентів США Дж. Картера (1976 - 1980) і Дж. Буша (1988 - 1992).

У науковій літературі політичний ідеалізм був представлений книгою «Досягнення миру через світове право» амер. авторів Л. Сона і Р. Кларка. Вони запропонували проект поетапного роззброєння і створення системи колективної безпеки для всього світу. Основним інструментом подолання війн і досягнення вічного миру між народами повинен стати світовий уряд під керівництвом ООН, який буде діяти на основі детально розробленої світової конституції. Однак світова війна, локальні війни та конфлікти, «холодна війна» значною мірою підірвали основи політичного ідеалізму. Вважалося, що він утратив будь-який вплив і безнадійно відстав від вимог сучасності, наслідком стало відродження європейської класичної традиції, для якої характерний вихід на перший план при аналізі МВ понять «сила», «баланс сил», «національний інтерес», «конфронтація», «протистояння», «конфлікт».

С реализацией идеи мирового правительства на основе универсальной международной организации сторонники теории политического идеализма связывают воплощение справедливых демократических норм и принципов в МО. Основной механизм создания такого правительства видится в поэтапной добровольной передачи суверенных прав государств наднациональному регулирующему центру.

Исследования международных отношений велись в рамках историко-философского, морально-этического и правового подходов политической науки, развивавшейся в США с середины XIX в. Эти немногочисленные по составу, пестрые по воззрениям течения в американской литературе в совокупности стали называть собирательным термином «идеализм»«, иногда - «политический идеализм». Такое понятие родилось не из обычного философского лексикона и имело особый смысл. Оно было присвоено группе исследователей лишь потому, что они строили свои рассуждения о внешней политике и международных отношениях, исходя из набора абстрактных морально-этических и правовых «идеалов», норм, критериев. «Мораль» и «право» стали их центральными категориями. В контексте «морали» и «права» рассматривали они и такую ключевую категорию, как «национальный интерес». Именно поэтому подобный подход получил также название «морализм», «легализм», «нормативизм»,

Это откровенно субъективно-идеалистическое течение игнорировало социально-экономическую, классовую основу и исторические закономерности, определяющие внешнюю политику и международные отношения в целом. Сторонники этого течения рассматривали «мораль» и «право» как первооснову международных отношений, отрывая их от реальной исторической, общественной почвы, абсолютизируя их значение как «независимых» от общественного бытия факторов. К «политическому идеализму» полностью относится ленинская характеристика домарксовых социологических теорий.

Наиболее видными представителями «политического идеализма» стали теоретики Д. Перкинс, Ф. Танненбаум, Т. Кук, М. Мус, Ф. Джессап, У. Липпман, Т. Мюррей, В. Дин, а также некоторые историки. К «идеалистам» в амер. литературе причисляют также Дж. Бэрнхема и таких практиков, как бывший государственный секретарь США Дж. Ф. Даллес. Нередко «идеалистов» делят на либерально-буржуазное крыло, объединяющее в основном профессуру типа Ф. Танненбаума, и крайне агрессивно настроенных людей правого толка вроде Дж. Бэрнхема. «Идеализм», как претензия на теоретический подход, основательно скомпрометировал себя, столкнувшись с практическим опытом предвоенного кризиса и второй мировой войны, и оказался в противоречии с внешнеполитической стратегией американского империализма в послевоенные годы.