3. Дилеми однополярного і багатополярного світу.

Після розпаду біполярності відразу почали робити висновки, якою стала нова система МВ. Звучало дві тези: світ став багатополярним, світ став однополярним. Зокрема Збігнів Бжезінський у книзі “Велика шахівниця” зазначав, що в результаті краху суперника, США стали першою і єдиною світовою наддержавою”. Він повторює цю тезу і в останній за часом книзі “Вибір: світове панування чи світове лідерство”. Ця теза отримала підтримку ряду дослідників та практиків, найбільше у самих США. Стали говорити про формування Pax Americana – однополюсного світу на чолі зі Сполученими Штатами.

В той же час концепція однополярності світу викликала і критику, як у самих США, так і за їх межами. Зокрема колишній держсекретар США Г. Кіссінжер у роботі “Дипломатія” висловив думку, що МВ, які формуються після “холодної війни”, будуть нагадувати європейську політику ХІХ ст., тобто по суті говорив про багатополярність. Багато прихильників доктрини багатополярності з’явилось у 90-рр в Росії та Китаї. Зокрема, Торкунов “Современные международные отношения” схилявся (2000 р.) до того, що сучасний світ є скоріше багатополярним, ніж однополярним. Це відповідало офіційній лінії цих держав (Росії та Китаю), адже в офіційних документах РФ вказувалось, що Росія є одним із центрів сили в багатополярному світі. Тому, можливо кожна зі сторін видавала бажане за дійсне. Але з початку 2000 р. невідповідність гіпотези багатополярності міжнародним реаліям призвела до корекції офіційного трактування світоустрою російськими політиками та науковцями. В сучасній інтерпретації термін багатополярний світ вживається російськими політиками як бажана перспектива, як результат нарощування міці Китаю, ЄС, Росії тощо.

Деякі автори наголошуючи на однополярності, стверджують що не самі США є цим полюсом, а цей полюс являє собою узгоджені дії по управлінню світом 7 чи 8 (якщо з Росією) великих держав. Знову ж таки у Росії в другій половині 90-х рр. була розроблена доктрина “плюралістичної однополярності” - світ після розпаду багатополярної системи не перетворився в чисто амер. світ, тому що роль єдиного полюсу в ньому зайняли не лише США, а США в оточенні своїх найближчих союзників, зокрема союзників по НАТО, або групи 7-ки, або розвинутих демократичних держав. Хоч ці країни не мають таких можливостей як США. Але в тій чи іншій мірі можуть впливати на їх поведінку, а США десь мусять рахуватися з їх позицією.

Деякі дослідники, зокрема американець Джозеф Най говорить про кілька рівнів полярності (сучасна системи МВ – як тришаровий пиріг), він виділяє три таких рівні: перший (верхній) відноситься до силової (військової) сфери і тут домінують США, другий до економічної – на цьому рівні домінують три центри – США, Західна Європа і Японія, і третій (нижній) рівень – транснаціональні відносини, де домінують найбільші ТНК. С.Хантінгтон характеризує сучасну міжнародну систему як “дивний гібрид” - “однобагатополярну систему з однією надержавою і кількома великими державами”. На першому рівні знаходяться Сполучені Штати – єдина наддержава, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному).

На другому рівні знаходяться великі держави, що переважають своїх сусідів по регіону, але не спроможні посилити свій вплив у глобальному масштабі – німецько-францізький союз у Європі, Росія в Євразій, Китай та Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія – у Південній Азії, Іран – у Південно-Західній Азії, Бразилія у Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці.

На третьому рівні знаходяться другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто суперечать великим державам. До них належать Великобританія (відносно німецько-фр. комбінації), Україна (відносно Росії), Японія (відносно Китаю), Південна Корея (відносно Японії), Пакистан (відносно Індії), Саудівська Аравія (відносно Ірану) та Аргентина (відносно Бразилії).

В названій системі майже кожен з її учасників зацікавлений у її зміні. США віддали б перевагу однополярній системі, великі держави обрали б багатополярну. С. Хантінгтон робить висновок, що світова політика відійшла від біполярної системи доби холодної війни, пройшла через однополюсний момент, кульмінацією якого стала війна у Перській затоці і тепер рухається через 10-20 років одно-багатополюсного періоду до по-справжньому багатополюсного ХХІ століття.

Водночас, багато дослідників сходиться на тому, що США залишаться єдиною наддержавою і таким чином відбувається формування однополярного світового порядку на чолі зі Сполученими Штатами. До цієї групи дослідників можна віднести Збігнєва Бжезінського, який вважає, що ХХІ ст., як і ХХ буде все ще “американським століттям”. Своїй книзі “Вибір: світове панування чи світове лідерство” він стверджує: “На початку ХХІ століття амер. могутність є безпрецендентнорю у військовому відношенні, у важливості ролі її екон. для світової економіки, в інноваційному впливі розвитку амер. технологій та у привабливості для всього світу багатогранної і часто невибагливої американської масової культури. Все це надає Америці величезного політичного впливу у світі. На краще чи на гірше, але Америка є світовим лідером, і суперника їй не видно.

Європа, можливо, здатна конкурувати зі США у сфері економіки, але мине ще багато часу, доки вона досягне того ступеня єдності, який дасть їй змогу стати політичним конкурентом. Японія, яку колись вважали наступною наддержавою, зійшла з перегонів, а Китай, незважаючи на його економічний поступ, схоже залишатиметься бідною країною протягом життя ще принаймні двох поколінь, за цей час він може зіткнутися з великими політичними проблемами. Росія шансів більше не має. Коротко кажучи, Америка не має і скоро не матиме рівного собі глобального суперника”.

Таким чином не має жодної альтернативи переможній амер.й гегемонії і могутності США як необхідній складовій глобальної безпеки. Однак гегемонія тягне за собою і певну відповідальність. Перед Америкою стоїть вибір: вона може правити світом (намагатися нав’язувати йому свій лад силовими методами, за намагання чого Бжезінський нещадно критикує адміністрацію Джорджа Буша молодшого), або вона може стати світовим лідером, який виступає гарантом міжнародної безпеки. “Перед нами вибір: чи панувати над світом, чи вести його за собою?”.

Якщо Америка обирає шлях лідерства, їй потрібно рахуватися з партнерами – з її традиційними союзниками у Європі. Бжезінський звертає увагу на те, що без підтримки європейських союзників, політика США сприймається у світі як імперіалістична. Тому США не слід нехтувати думкою традиційних і нових європейських союзників, як це було у випадку щодо вторгнення в Ірак у 2003 р. Америка має визначати свою безпеку так, щоб це відповідало інтересам інших.