82. Система і структура національної і міжнародної безпеки в сучасному світі.

Уже самі дефініції понять «національна безпека» і «міжн. безпека» дають підстави говорити про наявність у їх складі певних взаємозв’язаних елементів. У найзагальнішому розумінні система національної безпеки - це суспільство. Справа в тому, що людство не створило систему національної безпеки як щось додаткове до суспільства, держави та її інститутів, а тільки відкрило її як об’єктивну реальність. Всі соціальні та біологічні структури створювалися задля підвищення безпеки як суспільства в цілому, так і окремих його особистостей (індивідів).

Оскільки існування суспільства в сучасних умовах неможливе без влади, то держава є найважливішою складовою системи національної безпеки. Усі державні структури, що функціонують згідно з формальними нормами, розглядаються як формальні структури системи національної безпеки. Громадські організації (профспілки, кооперативи, партії; спортивні, культурні, релігійні, молодіжні осередки) на противагу державним називаються неформальними структурами. Формальні та неформальні структури в системі національної безпеки переплетені й існують у широкому діапазоні близькості - від майже повної роз’єднаності до майже повної з’єднаності. Для системи національної безпеки притаманне також не лише переплетіння формальних і неформальних структур, але й переплетіння функцій. Ядром і регулятором процесів у системі національної безпеки виступає держава. Головним же об’єктом функціонування системи національною безпеки є людина. Саме люди наділяють державу правом регулювання відносин, а, звідси, держава виконує дві основні функції в системі, національної безпеки: 1) регулює відносини всередині співтовариства і задля нього; 2) забезпечує своє самозбереження.

З метою забезпечення та зміцнення зовнішньої безпеки членів світового співтовариства, насамперед в особі держав, створюється система міжн. безпеки. Вона грунтується на системі зобов’язань, гарантій і можливостей її суб’єктів. Серед різних систем міжнародної безпеки доцільно виділити:

- глобальні (прикладом такої системи був біполярний світ з системою протистоянь і стримувань, які існували з боку СРСР і США);

- регіональні, які спираються на конкретні інститути в певному регіоні (в Європі реальною основою регіональною системи безпеки можуть стати три інститути - ЄС, ОБСЄ, НАТО, хоча вони мають різний потенціал, відрізняються складом учасників і головними цілями та напрямами діяльності);

- субрегіональні, основна зацікавленість у спільному забезпеченні військової безпеки змінюється потребою розвивати екон. зв’язки (Вишеградська група, Центральноєвр. ініціатива, Чорноморське економічне співроб-во, Балтійське співроб-во, проект «Єврорегіон»);

- двохсторонні домовленості, які охоплюють військово-політичні та екон. проблеми і виступають нижчим базовим рівнем системи безпеки в Європі.

В цілому ефективність будь-якої міжнародної системи безпеки залежить від кількох основних факторів:

1) від стану і тенденцій розвитку сучасної геостратегічної ситуації, міжн. реалій на регіональному та субрегіональному рівнях;

2) від внутрішнього становища держав і їх реальних можливостей на далеку перспективу;

3) від xapaктеру сучасних загроз, які найсуттєвіше впливають на стабільність держав на регіональному й субрегіональному рівнях;

4) від ефективності вже існуючих систем безпеки та їх спроможності змінюватися з урахуванням нових завдань;

5) від реальних можливостей створення нових систем безпеки і характеру їх взаємодії з існуючими.

Можна сказати, що процес створення нових і зміцнення існуючих систем міжнародної безпеки є явищем перманентним і зачіпає інтереси всіх міжн. акторів, насамперед державних, серед яких своє місце займає й Україна із своїми національними інтересами.

81-83. БЕЗПЕКА

У міжнародно-політичній теорії поняття “безпека” є однією з базових категорій. Варто зазначити, що безпека не розглядається лише як стан захищеності будь-якої системи за відсутності небезпеки (тобто чинників чи умов, що безпосередньо загрожують буттю індивіда чи його спільноти – родини, селища, держави), як ідеал якого треба прагнути, але не можливо досягти повною мірою. Це, передусім, властивість визначеної системи внаслідок діяльності держави, ряду її систем та органів та власне процес діяльності, спрямованої на досягнення завдань у галузі гарантування і підтримання безпеки. Тому безпеку варто розглядати не стільки як стан, скільки, передусім, як здатність визначеної системи запобігти будь-яким загрозам, обираючи при цьому найраціональніший варіант реагування.

Проблему безпеки у МВ слід розглядати у декількох вимірах:

• як безпеку певного окремого суб’єкта МВ (національну безпеку);

• як безпеку груп суб’єктів, об’єднаних спільними інтересами, цілями (регіональна, субрегіональна безпека);

- як безпеку функціонування всієї системи МВ (безпека міжнародна).

При цьому безпеку варто розглядати як атрибут, що знаходить відображення у таких системних ознаках, як цілісність, відносна самостійність і тривалість. Втрата кожної із вказаних ознак може призвести до загибелі системи, а ступінь їх втілення дає можливість робити висновки, щодо рівня її захищеності.

Якщо системно підходити до проблематики безпеки. То необхідно вирізняти у її межах такі аспекти: військово-стратегічна, політична, економічна, етнокультурна, інформаційна, екологічна тощо. Традиційна ситема безпеки базувалась на використанні сили. Представники школи політичного реалізму (Р. Арон, Дж. Кеннан, Г. Кісінджер, Г. Моргентау) вважали за головний компонет національного інтересу силу або віськову могутність держави, а аткож прагнення дов лади, тобто спроможності нав’язувати свою волю іншим.

Відтак, починаючи з 60-х рр. у політичній науці затвердилось уявлення, що основними напрямками політики безпеки є зміцнення власних ЗС до рівня переваги над імовірним супротивником та створення взаємоврівноважених воєнних союзів. Згідно з твердженнями Г. Моргентау та К. Райта, всі держави передусім намагаються захистити себе від війни. Звідси випливає, що воєнний характер безпеки є домінантним.

Загалом військову безпеку складають військовий потенціал держави, можливість розвитку та вдосконалення своїх ЗС, устаткування їх сучасною зброєю та технікою, що характеризується такими показниками: чисельність ЗС, кількість та якість озброєнь та технічного спорядження, рівень військової підготовки особового складу, напрямки розбдови віськової галузі тощо.

Згідно з поглядами багатьох вчених у постбіполярний період у світі все ще існують досить широкі можливості застосування сили, тобто зберігається необхідність врегулювання та вирішення військовим шляхом багатьох конфліктів.

Відтак, основними характеристиками традиційної парадигми безпеки є розуміння безпеки як обороноздатності, а військова міць, збройна сила розглядається в якості основного засобу її забезпечення. Крім того, між безпекою суб’єкта МВ та основним засобом її забезпечення існує пряма залежність – чим більшою є військова міць, тим більшою є обороноздатність, а відтак, і безпека. Основним змістом процесу підтримання безпеки є вдосконалення і нарощування військового потенціалу. Такою є традиційна парадигма підтримання безпеки.

Після закінчення «холодної війни» за умови початку нового етапу розвитку МВ, коли роль військової сили, як засобу зміцнення впливовості держави зменшується, а більшого значення набувають інші компоненти сили, амер. політолог Дж. Най залучив до наукового обігу нові поняття,такі як «тверда сила» (охоплює власне військовий потенціал, передусім ЗС) та «м’яка сила» (динамізм економіки, соціальна об’єднаність суспільства, залученість до системи міжнародних комунікацій, універсальність та привабливість культурних та ідеологічних цінностей, професіоналізм дипломатії тощо). Одними з перших, хто звернув увагу на невійськові загрози безпеці були спеціалісти в області екон. та фінансів, а також навколишнього середовища. Перші заговорили про економічну складову безпеки, а другі проте, що порушення екологічної рівноваги різними забрудненнями являє величезну загрозу людству як на національному, так і на міжнародному рівнях.

У нинішній період безпека набуває дедалі багатоаспектнішого характеру. На переконання Г. Кіссінджера, в умовах нового світового порядку економічна житєздатність є найважливішим елементом національної могутності. Економічна безпека тісно пов’язана з геополітичним аспектом, в першу чергу забезпеченістю сировинними ресурсами. Так, амер. доктрина національної безпеки має основним елементом необхідність гарантованого доступу до джерел стратегічної сировини, розташованих на чималих відстанях від США – до нафти Перської затоки. Проголошення цього району зоною життєвоважилвих інтерсів США, з точки зору багатьох західних дослідників, цілком закономірне та виправдане, бо у разі припинення нафтопостачання, амер. екон. зазнає труднощів, що загрожуватиме виживанню США.

Таким чином, не можна не враховувати радикальних змін, що відбулися у розумінні безпеки останнім часом. Визаним став широкий підхід до цього питання, який виходить за межі концепції колективної оборони держав, об’єднаних особливими відносинами. Він охоплює не тільки військові, а й екон. та політичні чинники, проблеми демократизації та стабільності, здатність протистояти новим викликам та загрозам. Сьогодні поняття безпеки виходить за національні межі, усе більшою мірою стає проблемою загальнолюдського значення.

В рамках неореалізму однією із найважливіших праць, у якій показано обмеженість традиційного розуміння безпеки в сучасних умовах стала праця Барі Бузана «Народи, держави і страх» (1983). Крім цього автора широкий підхід до питання безпеки пов’язаний з іменами ряду західних вчених. Наприклад, одночасно з роботою Бузана у журналі International security була опублікована стаття американського дослідника Р. Уллмана, який писав, що акцент на військових проблемах безпеки призводить до того, що з виду випускаються інші загрози, включаючи ті, які йдуть зсередини самої держави.

В сучасних умовах безпека не може мислитись у традиційних категоріях ще й тому, що виникли принципово нові загрози. Сьогодні недоцільно будувати концепції безпеки, які базувалися б лише на тому, що загроза може виходити тільки від іншої держави чи від їх групи. Джерело загроз сьогодні є часто аморфним та невизначеним. Зараз уже неможливо ґарантувати безпеку в односторонньому порядку. Можна побудувати супермогутню державу, країну благополуччя з наймогутнішими збройними силами та спецслужбами, з наймогутнішим економічним і фінансовим потенціалом. І бути абсолютно беззахисним перед невеликими групами терористів чи терористичними організаціями. Сьогодні маємо справу з цілою низкою таких викликів. Викликів нової ери, нового століття. Як із ними зараз боротися? Кожна держава сьогодні стала перед фактом необхідності перегляду на концептуальному рівні, рівні законодавчому ґарантування національної безпеки. Уже відомо, що немає сенсу, великого принаймні, накачувати міць військових, тільки військових структур. Вони, безумовно, є атрибутом держави і ще довго будуть. І вони відіграють відповідне значення для забезпечення держави, але пріоритетом вони сьогодні вже не є. Потрібен захист громадян у мирний час невійськовими методами - це вже новий, абсолютно новий (хоч нібито й банальний) висновок. Тобто, необхідно звернути увагу на людський фактор: не безпека кордонів, а безпека громадян, людей. Тому що територіальна захищеність, обороноздатність сьогодні ще не означає безпеку. І треба констатувати, що сьогодні людство ще не знайшло адекватних відгуків на нові виклики.

- розвиток світових процесів призвів до фактичного поділу світу на зони стабільності й нестабільності Як правило, до зон нестабільності потрапляє більшість країн світу, що перебувають на нижчому щаблі економічного та соціального розвитку, вони мають значні проблеми та суперечності з сусідами і свою зовнішню політику на регіональному рівні у певних умовах можуть будувати за класичною схемою “силового балансу”;

- на інституційному рівні друга половина ХХ сторіччя внесла значні корективи як у ієрархію головних суб’єктів силової політики, так і у цілі, які вони ставлять перед собою, застосовуючи збройну силу. Роль головних суб’єктів міжнародної політики, що мають пріоритетні можливості застосовувати силу, а також впливати на попередження та врегулювання збройних конфліктів різного рівня, перейшла від національних держав до впливових міжнародних структур, таких як ООН, НАТО, ЄС - ЗЄС, ОБСЄ;

- зазнали суттєвих змін і цілі, які вони висувають перед собою при застосуванні військової сили. На додаток до традиційних цілей захисту національної держави від агресії вони передбачають також: підтримку міжнародного миру та стабільності; недопущення агресії та покарання агресора; миротворчі операції з підтримки миру та примусу до миру; примус до виконання міжнародних угод та режимів тих, хто їх порушує; боротьбу з міжнародним тероризмом та наркобізнесом; захист демократії та прав людини, етнічних чи релігійних меншин.

З. Бжезінський у книзі «Вибір» також стверджував про зміну параметрів безпеки у сучасному світі: «Технічний розвиток є великим урівнювачем вразливості суспільств. Кардинальне скорочення відстаней за допомогою сучасних комунікацій і квантовий стрибок у радіусі дії засобів знищення ламає традиційний захист національних держав. Крім того, озброєння сьогодні стають пост-національними як у дальності дії, так і у володінні ними. Навіть актори, відмінні від держав, такі як підпільні терористичні організації, поступово поліпшують свій доступ до потужнішої зброї. Здійснення в тому чи тому місці справді високотехнологічного терористичного акту - це тільки питання часу. До того ж цей самий зрівнювальний процес дає біднішим державам на кшталт Північної Кореї засоби завдавання ударів у тому обсязі, який раніше був доступний лише кільком багатим і могутнім державам.

Отже, дилеми глобальної безпеки перших десятиліть XXI століття є якісно відмінними від дилем XX століття. Традиційний зв’язок між націо­нальним суверенітетом і національною безпекою виявляється розірва­ним. Звичайно, традиційні стратегічні пріоритети залишаються цент­ральними для безпеки Америки, оскільки потенційно ворожі до США великі держави - такі як Росія і Китай,- як і раніше, можуть завдати ма­сованих ударів по території США у разі розвалу існуючого міжнародного порядку. Крім того, провідні держави будуть і надалі удосконалювати наявні й розробляти нові озброєння, а утримання технологічної пере­ваги над ними і надалі залишатиметься важливим завданням для націо­нальної безпеки США.

Відтепер війни між високорозвиненими державами (що малоймовір­но) і війни розвинутих держав проти менш розвинутих (що більш імовір­но) будуть вестися за допомогою дедалі точніших озброєнь, а їхня мета полягатиме не у тотальному знищенні суспільства супротивника (що загрожувало б нищівним ударом у відповідь), а у його роззброєнні і наступному підкоренні. Військові кампанії США проти «Талібану» на­прикінці 2001 року і проти Іраку 2003 року можна розглядати як прото­тип воєнних дій майбутнього, які відбуватимуться із застосуванням найпередовіших озброєнь, здатних вибірково вражати конкретні особ­ливо важливі військові й екон. об’єкти.

Спорадичні точкові зіткнення стають набагато ймовірнішими, ніж організовані, тривалі, формальні війни. Війна як формально проголоше­ний стан вже відійшла у минуле. Останнє офіційне проголошення май­бутньої війни було зроблене на адресу нацистського уряду послами Великобританії та Франції у Берліні 3 вересня 1939 року після нападу нацистів (без оголошення війни) на Польщу. Після Другої світової війни Сполучені Штати брали участь у двох великих війнах, у яких загинуло майже 100тисяч американців, і приблизно в півдесятку порівняно знач­них воєнних операцій з меншими жертвами, а також в односторонніх авіаційних ударах принаймні по трьох іноземних столицях - стан війни жодного разу офіційно не оголошувався. Індія і Пакистан також тричі вели криваві війни, формально війни не оголошуючи. 1967 року Ізраїль завдав випереджувального удару по сусідніх арабських країнах, а 1973 ро­ку сам був атакований ними також без жодного офіційного попере­дження. У 1980-ті роки Ірак та Іран вели тривалу кровопролитну війну, не визнаючи цього офіційно.

На відміну від традиційної епохи, коли війни починалися і закінчува­лися формальним оголошенням, сьогодні вони розглядаються як така собі ненормальна поведінка, великою мірою схожа на побутову злочин­ність. Сам по собі цей факт зумовлений прогресом. Однак в епоху гло­балізації «війна» поступається місцем неформальній, всепроникній і часто анонімній боротьбі. Такі насильницькі дії можуть породжуватитися геополітичною нестабільністю, на зразок тієї, що виникла в результаті розпаду СРСР. В інших випадках вони стають наслідком етнічних і релігійних суперечностей, виливаючись в оргію масового насильства - як це ставалося в Руанді, Боснії і на Борнео. Хоч би якими були джерела такого насильства, сьогодні воно є дуже поширеним. Реакцією на нього іноді стають «поліцейські» акції, подібні до операції 1999 року в Косово.

Проблеми контролю над озброєннями в сучасному світі.

Проблема гонки озброєнь і контролю над озброєннями дуже гостро стояла в роки «холодної війни». З появою ядерної зброї і застосуванням її США проти Японії у серпні 1945 р. наступила ядерна ера. Ядерна зброя стала одним із провідних факторів у міжнародній політиці. Існує два типи ядерної зброї: атомна, яка базована на розщепленні атомних ядер, і термоядерна або воднева, з термоядерним синтезом в основі. Перший тип простіший і дешевший, але при цьому він має менші потужності.

Ядерна зброя є зброєю масового знищення, призначеною для масштабного ураження противника і вона діє не вибірково, а охоплює і мирне населення. У порівнянні з іншими видами зброї вона має найбільшу руйнувальну силу і найнебезпечніші наслідки. У зв’язку з цим ядерній зброї у міжнародній політиці приділяється найбільше уваги.

Офіційними членами ядерного клубу є всі 5 постійних членів РБ ООН – Великобританія, Франція, США, Китай, Росія. Саме за цими державами, які до 1 січня 1967 р. виготовили і випробували ядерну зброю, згідно з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, підписаним 1968 р., закріплений статус ядерних держав. Найбільший ядерний потенціал у США та Росії. Крім того, ядерну зброю сьогодні має ряд інших країн. Ще 1974 р. Індія провела ядерні випробування, а 1998 р. ядерні випробування були проведені Індією та Пакистаном. Ядерну зброю сьогодні має також Ізраїль, і найбільш ймовірно, що Північна Корея. Побоювання світової громадськості викликають розробки Ірану у ядерній сфері.

З. Бжезінській у своїй останній за часом книзі «Вибір: світове панування чи світове лідерство?» зазначаючи, що американці основними загрозами для себе сьогодні бачать тероризм та поширення зброї масового знищення, одночасно заначає, що самі ж американці й винні в тому, що значно розширилось коло ядерних країн: «.діяль­ність самої Америки у сфері поширення ядерних озброєнь не є цілком бездоганною. Сполучені Штати допомагали у розробці ядерної зброї Великобританії; потайки надавали допомогу в цьому Франції; поту­рали, а можливо, більш ніж просто потурали Ізраїлю; Китай, Індія і Пакистану тепер мають ядерну зброю за мовчазної згоди США; ви­явили нерозбірливість і брак пильності стосовно власних ядерних секретів. Коли критики звинувачують США у тому, що їхня нинішня за­непокоєність поширенням зброї масового знищення надто запізніла, то вони мають рацію».

Деякі країни, маючи необхідні для набуття ядерної зброї ресурси (Японія, Німеччина), добровільно відмовились від її виготовлення. Після розпаду СРСР 1991 р. ряд пострадянських держав, в тому числі і Україна, стали власниками ядерної зброї, однак, всі вони добровільно відмовились від неї, окрім Росії.

Хімічна та бактеріологічна зброя, так само будучи зброєю масового знищення, викликає занепокоєння сучасного світу. Хімічна зброя розрахована на викоритання різного роду токсичних з’єдань в бойових діях для ураження противника. Бактеріологічна зброя базована на викоританні бактерій, вірусів і продуктів їх життєдіяльності. У порівнянні з ядерною зброєю, технології виготовлення хімічної і бактеріологічної зброї порівняно дешевші. В історії воєнних дій хімічна зброя використовувалась рідко. Вперше це було під час першої світової війни у 1915 р. Занепокоєність можливістю використання хімічної зброї в майбутньому призвела до того, що в 1925 р. за результатами багатосторонніх переговорів 37 держав підписали Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних засобів. На сьогодні цей протокол підписали понад 100 держав. Під час другої світової війни і Німеччина і СРСР мали хімічну зброю, але не застосовували її. У 80-ті роки вона була використана Іраком проти Ірану. Протокол 1925 р. передбачав незастосування хімічної зброї, але не зачіпав питань її виготовлення та зберігання. Проблема в тому, що цей процес досить складновиявити, оскільки подібний процес можливий і в мирних цілях. Не одноразово виникали ситуації, коли та чи інша країна звинувачувалась у виготовленні хімічної зброї, зокрема з боку США подібні підозри в 90-ті роки висловлювалиь стосовно Іраку, Сулану, Лівії. Війну в Іраку 2003 р. США розпочали під приводом того, що Ірак має хімічну зброю.

В січні 1993 р. в Парижі була підписана Конвенція про заборону розробки, виготовлення, накопичення та застосування хімічної зброї і її знищення. На початок 2002 року до неї приєднались 145 держав, хоча серед них немає Іраку, Лівії, Північної Кореї. Бактеріологічна зброя мала тільки один випадок використання: Японія використовувала її в кількох китайських селах під час Другої світової війни. В 1972 р. була підписана Конвенція про заборону розробки, виготовленняя і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і про їх знищення, до якої на 2002 р. приєднались більше 140 держав.

Зброя масового знищення потребує засобів доставки. Засоби доставки поділяються на 2 види: стратегічні та тактичні. Стратегічні мають за мету уразити противника на його території і передбачають подолання доволі великих відстаней (між країнами, континентами). Найпоширенішмми серед них є балістичні ракети, які різняться радіусом дії. Вонги можуть бути стаціонарного базування і знаходитись на мобульних платформах. Найбільший радіус дії у міжконтинентальних балістичних ракет, менший радіус дії мають ракети середньої дальності (від 1000 до 5500 км) і ракети меншої дальності (від 500 до 1000 кілометрів). Є також так звані крилаті ракети – невеликі безпілотні снаряди, які мають високоточну ситему наведення іможуть нести як ядерні, та5к і звичайні озброєння.

Тактичні засоби використовуються на самому театрі бойових дій (бойові кораблі, підводні човни, авіація, ядерні міни тощо).

У роки «холодної війни» з’явилась пов’язана із появою ядерної зброї доктрина ядерного стримування. Суть її полягає в тому, що можливість застосування ядерної зброї утримує противника від агресії. Були розробки і в галузі ядерної оборони. Так, США займались Стратегічною оборонною ініціативою, так званими «зоряними війнами». Вона отримала розвиток у 1980-і рр. при президенті Р. Рейгані, а її суть полягала у створенні оборонного щиту для США на випадок ядерної загрози. Однак у практичному плані ідея так і не була реалізована.

Однією із найбільш важливих у військово-політичній області є проблема нерозповсюдження ядерної зброї а токож засобів її доставки. Розрізняють так зване горизонтальне розповсюдження ядерної зброї, коли зростає число країн, які її мають, і вертикальне, коли нарощуються потужності тими ж країнами, які її мають.

Існують різні підходи до проблеми нерозповсюдження. Автори, орієнтовані на реалістичну традицію більш спокійно сталяться до цієї проблеми, стверджуючи, що держави у будь-якому випадку будуть вести себе раціонально і стануть вживати ядерної зброї. Так, засновник неореалізму К. Уолтц стверджує, що розширення ядерного клубу навіть допоможе зберегти мир, так як це буде стримувати конфронтацію сторін.

Інші ж дослідники, і таких більшість, у поширенні ядерної зброї бачать одну із основних загроз сучасному світу. Вони підкреслюють, що держави, зокрема їх лідери, можуть і не вести себе раціонально, крім того є загроза потрапляння зброї масового знищення в руки терористів, а також небезпека техногенних катастроф, пов’язаних із збереженням зброї, людська помилка тощо.

Наявність засобів доставки контролювати важче, ніж наявність ядерної зброї. Сьогодні ракети середньої і малої дальності мають Ірак, Іран, Ізраїль, Саудівська Аравія, Індія, Пакистан, Північна Корея, можливо Бразилія та Аргентина.

Під час «холодної війни» держави накопичили величезний арсенал зброї. Важливим імпульсом до початку переговорів про роззброєння стала Кубинська криза, коли загроза ракетно-ядерного конфлікту стала явною. Незабаром після нього серпні 1963 р. у Москві представники СРСР, США та Великобританії підписали Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою. Він носив безтерміновий характер і був відкритий для підписання іншими державами. На сьогодні його підписали понад 100 держав.

1968 р. підписано Договір про нерозповсюджен ядерної зброї. Розрізняють дві категорії країн учасниць цього Договору: ті, які мали зброю до 1 січня 1967 р., і ті, хто її не мав. Неядерні країни зобов’язувались не набувати ядерної зброї і повністю слідувати нормативним положенням МАГАТЕ, яке займається моніторингом розвитку і поширення ядерних технологій. Проблема в тому, що ряд держав, які мають або є потенційними власниками ядерної зброї не підписали цього Договору, наприклад Ізраїль. В 1993 р. з договору вийшла Північна Корея.

Ряд важливих домовленостей було підписано у 70-ті роки. По-перше, Договір про обмеження систем протиракетної оборони (Договір про ПРО) 1972 р. між США та СРСР (Росією). Він обмежував можливості кожної зі сторін використовувати протиракетну оборону для відбиття ядерного удару. На початку нового тисячоліття в США стали будувати плани про можливий вихід із цього Договору і створення національної ПРО. Аргументація була така, що договір 30-річної давності не відповідає сучасним реаліям. Згідно з офіційними американськими заявами, загроза тепер виходить не від Росії, а від терористичних організацій, та країн, з ними пов’язаних. Росія виступила проти таких односторонніх дій США, однак це не завадило їм все таки вийти з Договору, що відбулося в червні 2002 р.

Важливим документом також був Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1979 р., який отрмав продовження в 90-і рр. Зокрема в 1991 р. був підписаний Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Згідно з ним, Росія та США повинні були скоротити совї стратегічні наступальні потенціали на 30%. В 1993 р. в Москві був підписаний Договір ОСО-2, ратифікований Росією аж через 8 років. Він передбачав скорочення озброєнь ще на 50 %, згідно з чим Росія могла мати 3000 боєголовок, а США 3500. Однак, цей договір не був ратифікорваний американською стороною, тому діючим залишається договір 1991 р. У спільній декларації про нові стратегічні відносини між Росією та США 2002 р., яка стала результатом зустрічі двох президентів у травні цього року було підтверджено, що договір 1991 р. залишається в силі. Сторони домовилися “зменшити рівні своїх стратегічних ядерних боєзарядів до 1700-2200 одиниць”. Скорочення мають бути завершені в 2012 р.

Ще один договір між СРСР та США – Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності – був підписаний 1987 р. він передбачав обмеженя кількості таких ракет і пускових установок. Договір про всезагальну заборону ядерних випробувань підписаний 1996 р. Однак його реалізація можлива лише при умові його ратифікації тими державами (а їх 44), в яких, як припускається є відповідні технології в галузі ядерних озброєнь. Наприклад, у 1999 р. Сенат США не ратифікував даного договору. Не підписали його Індія та Пакистан і в же після того провели ядерні впробування тощо. Загалом сьогодні по кілька тисяч боєголовок мають Росія та США, кілька сотень Франція, Великобританія, Китай, решта по кілька десятків.

Важливим елементом у галузі контролю над ядерною зброєю є створення безядерних зон, або зон, вільних від ядерної зброї. Вперше з інціативою стоврення у європі таких зон, виступив у 1956 р. СРСР. В результаті довгих переговорів, дипломатичних зусиль і діяльності різних організацій було досягнуто домовленостей по 4 таких зонах – в Латинській Америці, південній частині Тихого океану, Південно-Східній Азії та Африці. В 1996 р. 129 голосами при трьох проти (Великобритація, США, Франція) і 38тих, хто утримався, була прийнята резолюція ГАООН про проголошення південної півкулі, зоною, вільною від ядерної зброї.

Звичайні озброєння також знаходяться в центрі уваги політиків та суспільств. Вони продовжують використовуватися у сучасних конфліктах. В 1990 р. був підписаний Договір про звичайні ЗС в Європі. Він передбачав скорочення звичайних озброєнь у Європі, але мались на увазі в першу чергу арсенали НАТО та ОВД. Однак, після підписання Договору ОВД розпалась, хоч учасники притримуються його й до сьогодні. На сьогоднішній день однією з основних тем європейської політики в сфері контролю над озброєннями та діалогу між Росією та НАТО є проблема остаточної адаптації ДЗЗСЄ. Ще в 1999 р. на самміті ОБСЄ в Стамбулі було підписано угоду про адаптацію ДЗЗСЄ, яка змінила структуру Договору на безблокову і закріпила національні та територіальні граничні рівні озброєнь окремо для кожної країни-учасниці. Втім документ не набув чинності, оскільки її ратифікували лише чотири країни, а саме - Білорусь, Казахстан, Росія та Україна; Грузія, Молдова та країни НАТО (включаючи її «неофітов») блокують цей процес через те, що не закінчено попередній вивід рос. військ з території Грузії та Молдови, як це було передбачено Стамбульськими домовленостями, підписаними разом з Угодою про адаптацію.

Серйозною політичною проблемою, особливо через широку поширеність внутрішніх конфліктів є використання протипіхотних мін, які встановлють з метою контролю над територією. Мінні поля в Афганістані, Боснії, Анголі, інших точках призвели до великої кількості жертв серед мирного населення. Згідно з даними наведеними М. Лєбєдєвою з посиланям на Дж. Гольдштейна, жертвами мін щорічно стає 25 тисяч осіб, третину яких становлять діти. В другій половині 90-х рр. ряд неурядових організацій виступили за заборону протипіхотних мін, зха що організатор цієї кампанії Дж. Вільямс отрмав у 1997 р. Нобелівську премію миру. В тому ж році більше 100 держав підписали Договір про заборону використаня протипіхотних мін.

Однак, на шляху контролю за оззброєннями залишається багато проблем. Передусім існує можливість порушення домовленостей будь-якою країною. Щоб уникнути цього використовується такий міжнародний мехінізм як інспекції на місцях, часто договори передбачають таку можливість. Однак інколи держави затягують їх проведення, виступають проти персонального складу інспекцій, відмовляються від їх проведення тощо. Однак, в цілому процес роззброєння і контролю над озброєннями має поступальну спрямованість.