2. Нові риси і тенденції сучасної системи мв.

Глобальний масштаб і радикальність змін, які сьогодні відбуваються на планеті, дозволяють говорити про формування нової системи МВ, багато в чому відмінної від класичної Вестфальської системи. Очевидно сучасну систему МВ відрізняє ряд нових тенденцій та закономірностей. В якості водорозділу між холодною війною і сучасним етапом МВ більшість вчених приймає хвилю політичних змін у країнах Центральної Європи восени 1989 р. , а наглядним його символом вважається падіння Берлінського муру. Сучасна система в більшості наукових праць, навчальних посібників називається постбіполярна, або “після холодної війни”. Таке визначення акцентує увагу на тому, чого в сучасному періоді немає в порівнянні з попереднім (немає біполярності, холодної війни). Однак, при аналізі сучасної системи МВ, варто також звертати увагу і наголошувати на якісно нових процесах, які зародилися під впливом нових умов міжнародного життя.

Перша риса – нова політична карта світу. З початку 90-х рр. політична карта світу зазнала серйозних змін. Це було результатом наступних явищ: розпад ОВД, Ради економічної взаємодопомоги, що поклало кінець залежності держав ЦСЄ від Москви; розпад СРСР, який змінив геополітичну ситуацію у євразійському просторі; об’єднання Німеччини, розпад колишньої Югославії, Чехословаччини, очевидна прозахідна орієнтація більшості країн ЦСЄ, включаючи держави Балтії, посилення інтеграційних процесів в межах ЄС, що викликало геополітичні зміни на Європейському континенті; динаміка економічного розвитку Китаю і підвищеня його зовнішньо-політичної активності, пошук Японією більш самостійного і відповідного її економічному стану місця у світовій політиці – це нові елементи ситуації у Азійсько-Тихоокеанському регіоні; об’єктивне зростання ролі США у світовій політиці після закінчення “холодної війни” фактично перемогою західного блоку.

Друга риса – регіоналізм – поява різних регіональних груп країн, об’єднаних на економічній, політичній чи оборонній основах. Прихильники цивілізаційної теорії схильні розглядати світ як взаємодію і протистояння культурно-цивілізаційних блоків (Хантінгтон С. “Зіткнення цивілізацій”: “Сьогодні ми є свідками «кінця прогресивної ери», коли домінувала західна ідеологія, та вступаємо в еру, в якій численні й різноманітні цивілізації взаємодіятимуть, конкуруватимуть, співіснуватимуть і пристосовуватимуться одна до одної”. Автор книжки переконаний, що майбутні жорстокі конфлікти на земній кулі найчастіше відбуватимуться не між державами в межах однієї цивілізації (наприклад, європейської) чи різними моделями екон. або ідеології, а між цивілізаціями, культурами, етносами. Це стало очевидним після падіння залізної завіси, про що говорять такі сьогоденні протистояння, як Християнство — Іслам, Росія — Чечня тощо. Серед чинників, які відрізняють людей різної культури, різних цивілізацій, перші місця займають, на думку С. Гантінгтона, мова та релігія. Свою книжку Семюель Гантінгтон закінчує апокаліптичним (і дещо голівудським) видінням Третьої світової війни — збройним зіткненням різних цивілізацій, де головними протагоністами є США та Китай (який невдовзі може стати «найбільшим гравцем в історії людства» й уже сьогодні має претензії на керування світом).

Однак, вірогідність принципового поділу світу саме за цивілізаційною ознакою є поки що не високою. Більш матеріалізованим є поки що економічний регіоналізм у вигляді високоінтегрованого Європейського Союзу і інших регіональних утворень різного ступеня інтеграції (НАФТА, АСЕАН, МЕРКОСУР, тощо).

Третя риса – поширення демократичної форми соціально-економічного устрою держав. Йдеться про відмову країн колишнього соціалістичного табору від однопартійності і центрального планування екон. на користь багатопартійності, демократичного устрою і ринкової економіки. Це призвело до суттєвого зростання кількості відкритих суспільств у світовій політиці. У випадку успішного завершення процесу реформування пострадянських держав на більшій частині Північної півкулі сформується коло народів, які житимуть за близькими соціально-політичними і економічними принципами та сповідуватимуть близькі цінності.

Крім того, після завершення холодної війни припинилась підтримка авторитарних режимів – клієнтів двох таборів в Африці, Латинській Америці, Азії. Багато цих країн почали рух, правда різними темпами, від авторитаризму (Ефіопія, Нікарагуа, Заір, Уганда). Правда сьогодні авторитарна політична традиція ще є проблемою для ряду африканських країн, тим не менше хвиля демократизації поширюється і на цей континент. Крім того на 80-рр приходиться напряму не пов’язаний із закінченням холодної війни широкий процес демократизації на всіх континентах. Наприклад, Бразилія, Аргентина, Чілі перейшли від військово-авторитарних до парламентських форм правління. В той же час у ряді країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Філіпіни, Тайвань. Південна Корея, Таїланд) проходили аналогічні процеси демократизації. Зрозуміло, що демократія має різні ступені зрілості, однак між будь-яким різновидом демократії і авторитаризмом межа є більш глибокою. Який наслідок для МВ має тенденція до демократизації? Очевидний. Протягом усієї історії демократичні держави ніколи не воювали одна з одною (так звана теорія демократичного миру). Як правило, демократії воюють з авторитарними режимами і навіть не рідко починають такі конфлікти. Хоч тут є й застереження: невідомо, як поведуть себе демократичні держави, коли авторитарних не залишиться, не виключено, що вони почнуть висловлювати претензії одна одній.

Якісна зміна співвідношення між демократією і авторитаризмом у глобальному масштабі дала підстави амер. досліднику Френсісу Фукуямі проголосити остаточну перемогу демократії і кінець історії. Однак масштабне просування демократії ще не означає повної її перемоги. Комунізм, як соціально-політична система хоч і з певними змінами зберігся на Кубі, в Китаї, В’этнамі, Північній Кореї, Лаосі. Однак, за виключенням хіба Північної Кореї у всіх інших країнах вводяться елементи ринкової економіки. Залишається також ще значна група авторитарних держав, зокрема в Африці, Азії. Крім того, є група держав, яка знаходиться в непримиримій конфронтації з демократією, зокрема віссю зла називають Сполучені Штати такі країни як Ірак, Іран, Саудівська Аравія. Значну негативну дію на світову політику чинить ісламський рух, відомий під назвою ісламського фундаменталізму – течія, яка заперечує західну демократію як спосіб життя суспільства та допускає терор і насильство в якості засобу реалізації доктрини ісламської державності.

4-та риса – лібералізація світової економіки. Скорочення державної опіки над економікою, заохочення приватного підприємництва, залучення іноземних інвестицій забезпечили економіці ряду країн безпрецендентно високі темпи росту (Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Південна Корея, Аргентина, Бразилія. Чілі, Мексика, Індія, Китай). На основі ГАТТ у 1994 р. створюється СОТ. Світова екон. стає все більш взаємозалежною і взаємозв’язаною. Поступово у різних регіонах знімаються бар’єри на шляху пересування товарів, капіталів, послуг. Однак, є і проблема, величезний розрив між розвинутими державами і відсталими країнами. Процеси глобалізації поширюються в першу чергу на розвинуті країни. В останні роки розрив між багатою Північчю і бідним Півднем ще посилюється. На думку багатьох економістів, значне число країн Африки і деяких інших регіонів “відстали назавжди”.

В Африці на південь від Сахари кожен 40-й дорослий є віл-інфікованим. Приблизно 20% населення землі складають ті, хто проживає у благополучних країнах північної півкулі. За Програмою розвитку ООН 1998 р. на них припадало біля 90% всіх вироблених на землі товарів. А прибутки їх громадян перевищували тих, хто проживає в країнах, що розвиваються у 60 разів.

Тим не менше, лібералізація світової екон. і як наслідок економізація світової політики є відмітними рисами сучасної системи МВ. В останні роки такі міжнародні екон. інститути як СОТ, МВФ, Світовий банк явно зрівнюються за своїм впливом на світову політику з ООН, політичними організаціями, військовими союзами тощо.

І ще одна відмітна риса – нові параметри міжнародної безпеки. І тут варто відмітити феномен активізації локальних конфліктів, яким закінчилася холодна війна. Друге, дискусійними сьогодні є військові операції, які проводяться під керівництвом ведучих західних держав, в першу чергу США, проти країн, які, як вважається, порушують міжнародне право, демократичні чи гуманітарні норми. Третє: небезпека поширення зброї масового знищення, що в поєднанні з активізацією міжнародного тероризму може призвести до непоправних наслідків.

Безсумнівна можливість сполучених Штатів впливати на розвиток ситуації у сфері військової безпеки більшості регіонів світу. Навіть абстрагуючись від ядерного фактора можна сказати: фінансові можливості, висока якість озброєнь, висока мобільність військових контингентів все це перетворило Штати в єдину наддержаву у військовому плані. ХХ ст. безумовно завершилось як американське століття. Адже траєкторія руху американської нації у ХХ ст. виявилась найбільш разючою і найуспішнішою: від по суті другорядної напівпровінційної держави початку століття до наймогутнішої держави у його кінці. Безумовно тут є заслуга американського народу і його керівників, однак у піднесенні Америки кожна по своєму відіграли роль і нації старого світу, які впродовж нескінченних воєн знекровили свої економіки. І особливу роль в еволюції США у ХХ ст. відіграв виклик з боку СРСР, з боку ідеології комунізму. Не будучи споконвічно мілітаристською державою, сформувавшись у принципі як миролюбне суспільство, якому довгий час характерне було дистанціювання від європейської політики, Сполучені Штати у відповідь на виклик комунізму створили величезний військовий потенціал, який до сьогодні затьмарює інші держави.