1) Основні етапи розвитку давньої літератури

ДАВНЯ українська література бере свій початок від часів давньоруської феодальної держави — Київської Русі. За вісім століть своєї історії пройшла кілька якісних етапів розвитку. Перший — становлення і розквіт літератури часів Київської Русі, або давньоруської літератури. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов'янської міфології, засвоєння (після запровадження 988 р. християнства) візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості. Оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам'яткою літератури Київської Русі є анонімне «Слово о полку Ігоревім». У ті часи співіснували мови давньоруська та старословянська, або церковнослов'янська. Давньоруською мовою писалися літературні твори, а також державні документи, скажімо, «Поученіє» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», збірник правових документів «Руська Правда», різні грамоти, ділові акти, договори руських князів (Олега, Ігоря, Святослава) з греками. Після прийняття християнства поряд з давньоруською мовою вживалася і церковнослов'янська, якою перекладалися книги, потрібні для відправлень християнського культу. З другої половини XIII ст. давньоруську державу, знесилену князівськими міжусобицями, феодальною роздробленістю, поневолюють татаро-монголи; у XIV ст. більшу частину колишніх давньоруських земель (Волинь, Чернігово-Сіверщину, Поділля, Київщину) захопило Литовське князівство. Державною мовою у ньому була літературна мова колишніх руських князівств, яка складалася з елементів давньоруської та церковнослов'янської мов, а також живих народних говірок. Наприкінці XIV ст. велике князівство Литовське об'єднується з Польщею (Кревська унія 1385 p.). 1569 р. у Любліні була проголошена нова унія, за умовами якої Литва об'єдналася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту. Для захисту й оборони рідної землі постає Запорозька Січ. Всіма цими суспільними подіями (татарським лихоліттям, литовським та польським поневоленням) і зумовлюється літературна проблематика тієї доби. Набуває розвитку український епос — історичні пісні й думи. У них звучать мотиви боротьби за соціальні та національні права, оспівується мужність і патріотизм новопосталих захисників рідної землі — козаків, а також тяжка доля бранців у турецько-татарській неволі (думи «Плач невольників», «Втеча трьох братів з города Азова», «Маруся Богуславка»). Продовжують розвиватися літописання («Галицько-Волинський літопис»), ораторська та агіографічна проза. Якісно новим етапом була література другої половини XVI—середини XVII ст. Боротьба проти соціального гноблення та колонізації зумовила розвиток національно-культурного руху, який знайшов своє відображення і в літературі. Виникають і розвиваються братства — органічній ї заможної частини міського населення, які стали осередками боротьби проти шляхетсько-католицької експансії. Історичні обставини того часу спричинили появу полемічної літератури, найвидатнішим представником якої був Іван В. Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648—середина XVII ст.) викликала неабиякий літературний інтерес. З'являються козацькі літописи («Літопис Самовидця», «Літопис Самійла Величка», «Літопис Григорія Грабянки»), в яких певною мірою відображений народний погляд на національного героя. Злободенні проблеми тогочасного суспільно-історичного життя знайшли свій вияв і в історичній драмі («Милость божія» невідомого автора, «Володимир» Ф. Прокоповича). Окрім історичної драми, з'являються віршові діалоги, містерії, інтермедії та інтерлюдії, які розширюють тематичний і образний ряд української літератури. Авторами інтермедій були викладачі й спудеї Києво-Могилянської академії, заснованої 1632 р. У козацькі часи постає, література українського бароко, представлена передусім жанрами героїчної поезії («Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича) та історичної прози.У літературі другої половини XVII—XVIII ст. особливого розвитку набуває віршова література, що заявила про себе у жанрах історичного, ліричного, духовного вірша. Видатними представниками поезії того часу були, зокрема, Климентій Зіновіїв та Іван Некрашевич. Особливою сторінкою культурно-освітнього життя XVII—XVIII ст. була літературна й культурно-просвітницька діяльність мандрівних дяків. їх різдвяні та великодні вірші, позначені травестійно-бурлескним-характером трактування матеріалу, значною мірою вплинули на процеси демократизації літератури, на становлення літературної мови на народній основі. Своєрідне явище української літератури XVIII ст.— вертепна драма, комедійна частина якої сприяла розвитку нової драматургії. У XVII—XVIII ст. українська література була різномовною, що обумовлювалося життям українського народу не в одномовному, а в багатомовному державному організмі. Паралельно з церковнослав'янською й книжною староукраїнською літературні твори писалися й польською. Латинською, а з кінця XVII ст.— і російською мовами. Найвидатнішою постаттю в культурному і літературному житті України XVIII ст. був філософ, просвітитель і письменник Григорій Сковорода. 

2)Основні жанри перекладної(церковної)літератури

Значний поштовх розвиткові прадавньої української літератури дали утворення могутньої східнослов'янської держави європейського рівня — Київської Русі — і запровадження князем Володимиром християнства, яке відкрило шлях для спілкування та взаємозбагачення української культури і культур інших країн.

Перші зразки літератури доби Володимира не були оригінальними, тобто їх творили не руські письменники, а перекладали з інших мов, найчастіше з болгарської і грецької. Це пояснювалось тим, що література з прийняттям християнства була, в основному, церковною, а релігійні книги на сході Європи і в Малій Азії писалися саме цими мовами.

Дуже популярною стала на Русі Біблія — головний духовний документ людства і водночас цікавий літературний твір.

Біблія є синкретичним твором, тобто поєднує в собі різні літературні жанри і роди, а також містить елементи наукового та публіцистичного стилів. Створювана протягом 14 століть на чотирьох мовах вона має складну і строкату будову: включає 77 окремих книг, різних за обсягом, змістом, композицією та жанром. Це —- кодекси і хроніки, оповідання та перекази, ліричні пісні й релігійні настанови, пророцтва і заповіді, молитви, псалми та легенди. І все ж Біблія сприймається читачем як цілісний твір, бо об'єднана величною ідеєю спасіння людства від гріха Всемилостивим Господом.

Поетичною розповіддю про напівлегендарну історію богообраного єврейського та інших народів Близького Сходу у стародавні часи є перша частина Біблії — Старий Заповіт.

Захоплюючими оповідями про гріхопадіння Адама і Єви, про злочин Каїна, який убив свого брата Авеля, про всесвітній потоп, про будівництво Вавилонської вежі, верхів'я якої мало дістати неба, сповнене П'ятикнижжя. Сцени з найблискучішого періоду в історії давньої Ізраїльської держави складають основу Книг й Царств. Цар Саул у чарівниці, перемога Давида над Голіафом, любов Давида до Вірсавії, Соломон і цариця Савська, мудрий суд Соломона — ці сюжети сталивічними.

Виклад моральних норм вчинків та поведінки достойної людини як основи щасливого життя, протиставлення їх антиморальності безбожників та злочинців, поетичне відтворення життя євреїв у їхніх стосунках з Богом становлять основу " Давидових псалмів", складених, за легендою, самим царем Давидом. Побудовані на антитезах, сповнені патетичної піднесеності псалми об'єднані у збірку ліричних творів — Псалтир, який найчастіше перекладали у Київській Русі і який нерідко переписували і видавали як самостійну книжку.

Важливе місце у Старому Заповіті займають й інші ліричні книги (зокрема, "Пісня над піснямии"), що хвилюють глибокою образністю, неперевершеною поетичністю.

Глибоко афористичний зміст має "Книга приповістей Соломона", яка багато в чому нагадує жанр прислів'я. Соломон гостро засуджує аморальну поведінку, що, на його думку, призводить до різних нещасть і страждання. Повчальним духом пройняті і Книги Пророків.

Друга частина Біблії — Новий Заповіт — це поетична розповідь про народження, духовний подвиг, смерть і воскресіння Сина Божого Ісуса Христа. Композиція цієї частини суттєво відрізняє її від попередньої. Вона складається з 4 Євангелій, написаних різними авторами (Матвієм, Марком, Лукою, Іваном) на одну і ту ж тему, а також Дій святих апостолів, їх соборних послань і Об'явлення святого Івана Богослова.

Найвизначнішим образом Нового Заповіту є Ісус Христос — приклад праведника у самовідданих страстях. Непорочне зачатий у лоні єврейської дівчини Марії, якій після Благовіщення судилося стати Богородицею, Він уже в 12 років дивував мудреців Своїм розумом і повчальною кмітливістю. Охрещений Іваном у ріці Йордан, Ісус Христос пішов у пустелю, де перебував 40 днів і ночей у молитві й пості та прогнав диявола, який намагався спокусити Його. Після посту розпочав Христос проповідувати, ходив від міста до міста, від села до села, робив людям багато добра і здійснював чудеса, які докладно описуються у Євангеліях.

Художньою і філософською вершиною Нового Заповіту є Нагірна проповідь, яка починається з 9 заповідей блаженства. Бог благословляє убогих духом, засмучених, голодних та спраглих справедливості, переслідуваних за правду, бо будуть на Небесах винагороджені за земні страждання. Благословляє тихих, милосердних, чистих серцем, миротворців, бо не забудуться їх праведні вчинки. Син Божий проголошує головною християнською чеснотою Любов, яка перш за все полягає у вмінні прощати одне одному. Проповідь стала кодексом моралі, заповіді її — не просто поетична мрія, а дуже важливий звід духовного життя, співзвучний усім поколінням людей.

Христова наука подається в Біблії і через притчі — образні оповідання повчального змісту.

Завдяки своєму повчальному змісту Біблія була і залишається Книгою життя для мільйонів землян, тому і перевидавалася мільйонними тиражами 1900 мовами.

У кінці Х ст. Біблія стала надбанням й українського народу. Крім Псалтиря, особливо часто переписувалися Апостол, Приповісти Соломонові. Перекладалися твори отців Церкви. Поширювалися і житія, тобто твори, в яких з повчальною метою показувалося життя святих. Житія розповідали про руських правителів Ольгу та Володимира, Івана Предтечу, Дмитра, Михайла, Андрія, Миколая, Анну, Івана Золотоустого. Дуже любили читачі житіє Олексія, чоловіка Божого, в якому показано аскета, що зневажає багатство і життєву метушню.

З християнством пов'язані й церковні хроніки, автори яких починали виклад від створення світу і доводили до днів написання, тісно переплітаючи історичні та релігійні події. У них розповідалося про церковне життя, монастирські історії, сектантські рухи, чудесні знамення, були й анекдотичні оповідання.

Перекладалися і твори, які доповнювали Святе Письмо, — апокрифи. Найпопулярнішим серед них була "Мандрівка Богородиці". Апокрифи, як і вся перекладна церковна література Київської Русі, мали величезний вплив на читачів, примушуючи всерйоз замислитися над гріховністю власного життя.

3)Оригінальна література Київської Русі

Література Київської Русі уже на початку свого існування досягла високого ступеня розвитку, що відповідало рівню загальної культури Київської держави. Зрілість її культури виявилася, крім народно-поетичної і літературної творчості, і в пам'ятках церковної архітектури, що збереглися до нашого часу (Київський і Новгородський Софійські собори, Чернігівський Спаський собор та ін.), а також архітектури світської (княжий двір, що збудований у Києві в X ст., Золоті ворота в Києві) і живопису (фрески Софії Київської, новгородської церкви Спаса Нередици), і в музичному мистецтві, і в блискучих досягненнях давньоруського художнього ремесла.

Культурний розквіт Київської Русі був підготовлений усім попереднім розвитком культури східних слов'ян, про що свідчать пам'ятки матеріальної культури починаючи ще з VI ст., але швидкому її зростанню сприяло впровадження на Русі в кінці X ст. християнства, яке диктувалося державними і суспільними потребами феодальної країни.

Одночасно з прийняттям християнства на Русі було заведене шкільне навчання. Як справедливо говорить Б. Д. Греков, «учение книжное» було не звичайним навчанням елементарної грамоти, а чимось більш складним і серйозним, яке наближалося до системи навчання в грецьких школах. «Учение книжное» набуло у нас дальшого розвитку при Ярославі Мудрому, великому книголюбові, організаторі шкіл у Новгороді для трьохсот дітей.

Тільки зваживши на те, що в Київській Русі була так грунтовно поставлена шкільна справа, можна зрозуміти, чому за такий короткий час, через кілька десятиліть після прийняття християнства, на Русі виникли чудові літературні пам'ятки, які й сьогодні вражають читачів своєю високою поетичною культурою.

Основні жанри оригінальної літератури, які розвивалися за часів Київської Русі, були такі: літописання, ораторське письменство, агіографічне письменство або житійна література, паломницька література тощо. Без сумніву, найбільшим культурним досягненням Київської Русі та й всієї світової літератури була славнозвісна поема «Слово о полку Ігоревім».

4.Література Передвідродження

У цей час у культурно-літературному обігу з´явилося багато перекладних видань, написаних мовою, максимально наближеною до народної розмовної, насиченої під впливом конфесійної мови польськими елементами. Спостерігається відхід від однобічної орієнтації на візантійську літературу, оскільки на той час відбувся майже цілковитий розрив із Візантією, яка, втративши свою самостійність після завоювання турками Константинополя (1453), почала орієнтуватися на Захід. Багато візантійських учених, культурно-освітніх діячів (Емануїл Христолярул, Теофан Газ, Карул Константинопольський, Георгій Трапезундський, Дмитро Халкокондул), втікаючи від турецького гніту, поселилося в Падуї, Венеції, Флоренції, своїми перекладами давньогрецьких авторів на латину вони сприяли розвитку італійського гуманізму («Іліада», «Одіссея» Гомера, твори Ісократа).

У загальній кількості перекладної літератури XV ст. у Києві переважали видання релігійно-богословського змісту. Серед них була не лише канонічна, а й апокрифічна література, зокрема переклади старозавітних книг, пророцтв Даниїла та Єремії, книги Руф та Естер тощо. Біблійні твори переписували не з традиційних церковних зразків, а із староєврейських оригіналів, інших достовірних давніх текстів. Це свідчило про об´єднання в інтелектуальних колах України другої половини XV ст. сил, близьких за духом до гуманізму, якому були притаманні мовно-текстуальна критика Святого Письма, відмова від історично вироблених форм і догматів ортодоксальних напрямів християнства.

У XV ст. відбулася своєрідна реформа письма із розрізненням у ньому уставу і скоропису, традиційний метод читання було замінено літероскладальним, відповідно до якого учень мав вивчити всі комбінації складів з декількох літер. Завдяки цьому кожний, хто вивчив склади і натренувався в читанні, міг читати канони в церкві і будь-які призначені для світського читання книги, репрезентовані літературними виданнями морально-етичного змісту, повістями-притчами. Найпомітніші серед них — перші українські редакції популярних ще в XIII—XIV ст. літературних збірників «Ізмарагд», «Четья», «Пчола», а також твори вітчизняних авторів — Климента Смолятича, Кирила Туровського, київських митрополитів Іларіона та Григорія, письмові пам´ятки періоду Київської держави. У деяких із них, наприклад списках «Ізмарагда», ідеться про користь читання книг, висловлюється критика чернецтва і церковної організації.

5.Література Відродження. Поети гуманісти

У ХV ст. в Україні розквітає книгодрукування. Засновником українського друкарства став Святополк Фіоль, який у 1491 р. видав дві книжки слов’янською мовою для потреб українців (ці книжки — Октоїх і Часослов — були опубліковані в Кракові). Працю Фіоля продовжив Франциск Скорина, який на початку ХVІ ст. в Празі видрукував двадцять три книжки в перекладі на тодішню українсько-білоруську мову (у той час Україна й Білорусь були пов’язані державною належністю до Великого князівства Литовського, тісними культурними відносинами й спільністю книжної  мови). У другій половині ХVІ ст. друкарні виникають по всіх українських землях — у Львові, Острозі, Перемишлі,  Луцьку, Житомирі, Чернігові, Почаєві та інших містах.

 

Найбільшою українською книговидавничою установою в той час  була друкарня Києво-Печерської лаври, яка за перші п’ятнадцять років свого існування надрукувала сорок книжок, з-поміж яких значну частину становили монументальні видання на п’ятсот–тисячу п’ятсот сторінок. Розвиткові нашого книговидавництва сприяв славетний Іван Федоров, який у 1574 р. надрукував у Львові «Буквар» і «Апостол», а ще через  сім років в Острозі — Біблію.

 Безперечно, в останній третині XVI ст. в Україні розпочинається активізація громадського й культурного життя, яка набувала дедалі більшого розмаху. Ця активізація інтенсивно позначилася на літературному процесі, література починає відігравати визначну роль у духовному й громадсько-політичному пробудженні українського народу і в розгортанні визвольного руху [1]. В останній третині XVI — на початку XVII ст. в Україні спостерігається різке зростання активності на ниві письменства, і за цей період з'являється майже в десять разів більше літературних пам'яток, ніж за всі попередні віки існування української літератури. Одночасно в цей період відбувається урізноманітнення й ускладнення літературного процесу, в ньому виникають різні тенденції й спрямування як нарівні проблемно-тематичному, так і на рівні художньому. Поряд із творами, традиційними для давньої української літератури та літератур візантійсько-слов'янської культурної спільності, з'являються твори, в яких знаходять вираження нові віяння та інтенції, породжувані переломною епохою в історичному й культурному житті народу. В останніх з різною мірою визначеності проявляється пов'язаність із тогочасними європейськими ідейними рухами та художніми системами — з гуманізмом і реформацією, з ренесансом і бароко.

Русин - перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

6. Українська полемічна література

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу. Окремі полемічні виступи  проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський. На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року. Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.). Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів. У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі. «Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.Поняття "полемічна література" Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література". Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.   Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів. Церковно-релігійна боротьба довкола Берестейської церковної унії, яку повели православна шляхта, братства на терені політичному в сеймі, сеймиках, а також протестами і позовами в судах, поведена була також і на літературному полі, в творах полемічних. В Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, — отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше поміж католиками і протестантами) була сильно розвинена. Полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в р. 1577. Досвідчені в полеміці з протестантами,  єзуїти з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко ведуть друкованим словом у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів. Писали в цьому часі Петро Скарга (особливо в обороні Берестейського унійного собору), Іпатій Потій (найбільш плодовитий автор в цьому часі з боку уніятів), Йосафат Кунцевич, Лев Кревза і інш. Цієї літератури, писаної й ширеної освіченим (між інш., Іпатій Потій вчився в кальвінській школі кн. Радивила, потім в Краківській академії, до 33 року життя був протестантом), випробованим в дискусіях супротивником, не можна було замовчати, бо ж вона, за словами сучасників, „сіяла развращеніе", не протиставши якому, ,,ми, православні, в кінець розійдемося, у відступстві римського послушанія"... Так повстає православна полеміка з латино-уніятами, яка з кінця XVI в. тягнеться (з незначними перервами) до початку XVIII віку.Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.  Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.  Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.  11. Інтермедія (від лат. intermedius —те, що знаходиться посередині) — жанр невеликої комічної п'єси або сцени, яку виконували між діями основної драми. Твори цього жанру могли бути комічною травестією, пародією теми, опрацьованої в основній драмі (як то було і в античній драмі сатирів), або ж сценами, ніяк не пов'язаними з її змістом. Інтермедія виникає як фарсова вставка в містеріях XV століття, маючи на меті послабити емоційне напруження й розважити стомлених глядачів. За доби Відродження інтермедія поєднувала акти італійської драми, а в Англії та Іспанії перетворилася на самостійний жанр. У XVI—XVII століттях вона поширюється в Європі (твори Сервантеса). Найбільшої популярності цей жанр набув у шкільному театрі XVII—XVIII століть в Україні та Росії (Київська духовна та Московська слов'яно-греко-латинська академії). Так, до нашого часу збереглися по п'ять інтермедій з великодніх і різдвяних драм Митрофана Довгалевського й Георгія Кониського. Інтермедії інсценізували народні анекдоти (анонімні українські інтермедії «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон»), пародіювали обряди й повір'я (перші інтермедії до п'єс М. Довгалевського та Г. Кониського), зображали народний побут («Пиворізи»). Українська інтермедія відбилася в ляльковому театрі (вертеп), вплинула на подальше формування таких драматичних жанрів, як побутова комедія й водевіль.

Дословно «вертеп» — макет церковці, ширше — один із видів фольклорного театру, характерного для багатьох європейських країн із християнським віросповіданням.

В українців таке явище відоме як вертеп, яселки, бетлегем, райок; у росіян — петрушка; у білорусів — батлейка, остлейка, вяртеп; у поляків — шопка; у чехів і словаків — бетлем.

Українське Різдво приходить після Святого вечора між 6 і 7 січня. В давнину тоді святкували Коляду — народження Сонця, яку згодом християнська церква приурочила до появи на світ Ісуса Христа. Але в більшості областей України все ж колядують, а от на Закарпатті, Львівщині, Івано-Франківщині все розмаїтішає вертеп.

— На царині закарпатоукраїнській, — говорить знаний у краї активний фольклорист, кандидат філологічних наук, автор грунтовного видання «Закарпатський вертеп» Іван Хланта з Ужгорода, — відзначилися насамперед греко-католицькі священики. Вони якраз постаралися кодифікувати явище, окреслити межі можливого і дозволеного з точки зору кліру. Таке втручання в розвиток народної драми мало під собою міцний фундамент, адже тріумфальний похід вертепу Європою почався десь у IХ столітті з церков — твердині християнства, з великого Риму. Тому невипадково отець Євген Фенцик із Ужгорода в 1893 році на сторінках літературно-духовного журналу «Листок» помістив літургічну проповідь, приурочену до різдвяних свят. У проповіді йдеться про специфіку та сутність події, зокрема, чітко позначено вихідний термін: Ісус народився в яслах віфлеємського вертепу. Останнім священик називав щось на зразок печери з маленьким дахом, куди на ніч заганяли худобу. Саме так тлумачив автор...

А загалом вертепні вистави — це містерії- драми, де в особах відображалися біблійні сюжети чи події земного життя.

Саму вертепну скриньку галицький люд називав «вертепом», «капличкою», «яселкою», «шопкою», а закарпатський — «вертепом», «капличкою», «бетлегемом», «віфлеємом» (останні дві назви перегукуються з місцем народження Христа — Віфлеємом. — Авт. ). Скринька ж власне асоціюється з її вмістом — грошима.

...Композиція розігруваної різдвяної п’єси проста, в її основу покладене євангельське оповідання про народження Ісуса Христа. Діва Марія народила сина (месію) в печері (вертепі), куди на ніч заганялася худоба. На небі спалахує ясна зоря. Царі-волхви йдуть поклонитися немовляті. При звістці про народження Христа цар іудейський Ірод занадто засмутився й захотів знищити потенційного ворога. Волхви обіцяли підступному Іроду розповісти про подробиці зустрічі з Сином Божим, але ангел порадив їм іти додому іншим шляхом, аби вони не стали співучасниками лихого наміру. Повивальнику ж Йосипу ангел наказав тікати з Марією та Сином до Єгипту. Та розлючений Ірод наказав там знищити всіх малих дітей. Так гласить Новий Завіт. Одначе в біблійному оповіданні нема деяких епізодів характерної вертепної драми. Їх запозичено з апокрифів, де канонічні євангельські розповіді тлумачилися в язичницькому народно-побутовому дусі. Швидка зміна сценічних ситуацій, комічних, деколи імпровізованих, діалогів робить вертеп живим неповторним дійством.

13. гумористично-сатирична поезія 18 ст. віршовані оповідання антиклерикальна сатира. Панівне становище в літературному процесі другої половини XVII— XVIII ст. займає поезія, чи точніше — віршована література. Разом з поетичним доробком попередньої епохи (кінця XVI — першої половини XVII ст.) вона творить величезний пласт давньої української силабічної поезії, багатство якої починає освоюватися тільки в нові часи. Бібліографія нотує понад дві тисячі оригінальних текстів віршів і пісень цього періоду, не рахуючи великої кількості варіантів. Лише незначна частина з них свого часу була надрукована: зразки етикетної, епіграматичної, панегіричної і духовної поезії, окремі книжкові видання польськомовної поезії Лазаря Барановича, кілька текстів Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського. Основний масив поезії світського і духовного змісту, поетичний доробок провідних поетів того часу — Івана Величковського, Климентія Зиновієва, Семена Дівовича, Івана Некрашевича, Григорія Сковороди та ін. залишився в рукописах. Ця поезія поширювалася в численних списках, рукописних пісенниках і виконувала призначену їй роль.Авторами поетичних творів були високі церковні ієрархи і рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни, для яких поетичне слово було засобом духовного самовираження й самоутвердження. В цілому це була масова поезія, що творилася в рамках, регламентованих бароковою естетикою образів і поетично-стильових структур, від високого, елітарного до козацько-селянського, низового бароко. Високе бароко представляли яскраві поетичні індивідуальності Лазаря Барановича (польськомовна поезія) та Івана Величковського. Низове бароко знайшло свій вияв у творчості Климентія Зиновієва, бурлескно-травестійній та сатирично-гумористичній поезії.Величезний масив поезії XVII— XVIII ст. — громадсько-політичної, ліричної, бурлескно-травестійної та сатирично-гумористичної, як уже зазначалося, — анонімний. Окремі імена збереглися випадково і сьогодні важко визначити обсяг поетичної творчості, скажімо, Івана Пашковського, Федора Кастевича, Якова Семержинського, Романа Корецького, Петра Поповича-Гученського, Дмитра Левковського, Юліана Добриловського та інших, чиї імена приховані в акровіршах або значаться під одним твором. Очевидно, творчість кожного з них не обмежувалася одним-двома віршами. І. Франко високо цінував цю масову поезію XVII—XVIII ст., з повагою говорив про її творців — нижче духовенство, дяків, недоучених студентів, письменних селян — "народ бідний, робучий, покривджений долею". Він відзначав велику працю тих численних безіменних поетів, "які завдавали собі при писанні стільки труду, що нинішнім нашим віршописам подай, Господи, хоч десяту часть тої праці над формою і над поглибленням самої речі".XVII— XVIII ст. були мандрівні дяки, або по-народному — "миркачі", "бакаляри", "бурсаки", "спудеї", "пиворізи", часто недоучені студенти, ченці-втікачі, що й стали основними творцями й носіями поетичної культури. Мандруючи по Україні у пошуках роботи й заробітків, вони по-філософському дивилися на світ, свої життєві незгоди забарвлювали гумором, перелицьовували на свій лад високі біблійні образи і сюжети, пристосовували релігійну літературу до потреб щоденного життя. Творчість мандрівних дяків завдяки своїй доступності, демократичності, життєрадісності, гумористично-сатиричному спрямуванню стала надбанням найширших мас, увійшла в народний побут.До середини XVIII ст. в поезії панує ще силабічний вірш, далі зароджується й набуває прав силабо-тонічне віршування. Перехід на нову систему віршування відбувався під впливом народної тонічної поезії, а також російської поезії, яка після поетичних реформ В. Тредіаковського і М. Ломоносова вже у ЗО—40-х pp. перейшла на силаботонічну систему віршування.Поезії цього періоду властиві жанрове і тематичне розмаїття, широкий діапазон стилів, багатство поетичних форм. Продовжують розвиватися духовна, релігійно-філософська лірика, панегірична, етикетна, церковно-історична, полемічно-публіцистична поезія. Досягають своїх вершин історична, громадсько-політична, лірична, гумористично-сатирична, бурлескно-травестійна силабічна поезія. Вся поезія умовно ділиться на два великі сектори — духовну і світську.У XVIII ст. дедалі більше місця займає світська поезія, світський елемент проникає у поезію духовну. Посилюється дифузія між книжною силабічною поезією і народною пісенністю. Автори поетичних творів світського й духовного змісту користувалися образністю і поетичними формами народної поезії.У другій половині XVII ст. продовжували з'являтися вірші про події Національно-визвольної війни, у яких високо підносилися перемоги козацтва, уславлювалися козацькі вожді, найперше Богдан Хмельницький ("Висипався хміль із міха", "Оттак пиха наробила лиха", "Похвала віршами Хмельницькому", "Дума козацька про берестейське звитяжство", "Плач російський", "Про гордих і гнівливих ляхів" та ін.). Ці вірші за поетичною структурою близькі до народних історичних пісень та дум. Розуміння й тлумачення у них подій недавнього минулого майже збігаються з народним. Були поетичні відгуки й на інші історичні події — Чигиринські походи 1667—1673 pp. ("Побудка... християнським воям" Олександра Бучинського-Яскольда), австро-турецьку війну і битву під Віднем у 1683 р. ("Піснь о образі Клокочевськом"), цикл поезій про Полтавську битву 1709 p., спрямованих проти гетьмана Івана Мазепи ("Епінікіон" Феофана Прокоповича) та ін. Якщо події Хмельниччини і опір турецько-татарській агресії оцінювалися із загаль-нонародних позицій, то вірші про події початку XVIII ст. і спробу гетьмана Мазепи вибороти волю Україні за допомогою шведських військ мають проросійську ідеологічну орієнтацію.У багатьох віршах громадсько-політичного змісту відтворено боротьбу народу з конфедератами, трагічні події найбільшого народного руху XVIII ст. — Коліївщини (1768—1769). Анонімні віршовані твори позитивно оцінили героїчну боротьбу повсталого народу проти шляхетської сваволі, уславили ватажків повстання — Залізняка, Ґонту, Швачку, увічнили образи жертв конфедератів — Данила Кушніра, Івана Зубчевського та ін., протистояли офіційним прошляхетським оцінкам народного руху як "хлопського бунту", збіговиська "гільтяїв" і "різунів".Окремі вірші останньої чверті XVIII ст. присвячено таким історичним подіям, як зруйнування Запорозької Січі, закріпачення селян, переселення запорожців на Кубань. Автором двох відомих пісень ("Ой, Боже наш, Боже милостивий", "Ей, годі нам журитися, пора перестати") був отаман Чорноморського козацького війська Антон Головатий (1744—1797), який, імітуючи народні пісні, зумів передати типові настрої козацької старшини у зв'язку зі створенням Чорноморського війська на Кубані.Поети звертаються до історії козацтва, шукають у ній відповіді на злободенні питання, намагаються перенести козацьку славу і бойові традиції на сучасне становище козацтва, обґрунтовуючи таким чином його права і привілеї.Семен Дівович, перекладач Генеральної канцелярії у Глухові, написав у 1762 р. великий поетичний твір на історичну тему — "Разговор Великороссии с Малороссиею". Зміст діалогу зводиться до викладу військової історії козацтва, його тривалої боротьби з іноземними поневолювачами. Головне джерело, яке використав С Дівович у змалюванні подій, було "Краткое описаніе Малоросии", складене у 1734 р. невідомим автором на підставі літопису Г. Грабянки. В центрі уваги твору — події Національно-визвольної війни і образ Богдана Хмельницького. Показано також героїзм народного улюбленця Семена Палія.Про історію козацтва розповідають "Героїчні стихи о славних воєнних действиях войськ запорозьких" (1784) якогось Іоанна, очевидно, священика з Уманщини. У них відтворено козацькі битви і перемоги, уславлено Національно-визвольну війну середини XVII ст. Автор поетизує постать Богдана Хмельницького, завдяки якому Україна "іго лядське" скинула і "под російським кровом мирно отдохнула".Історична, громадсько-політична поезія другої половини XVII—XVIII ст. була активним життєвим чинником, втручалася в події, описувала їх, давала оцінку, висловлювала думки і сподівання козацтва. У ній немає бунтарських настроїв, їх затінює лояльне ставлення до Росії, іноді принизливе бажання одержати більший шматок від царського двору і стати на вірнопіддану службу.Особливим сервілізмом пройнята етикетна поезія — панегірики, вірші до дат, до різних урочистостей, на честь сильних світу цього — царів, гетьманів, вельмож, високих посадових осіб — світських і духовних. Такі вірші писали майже всі поети, у більшості випадків їх поява була виправдана, зумовлена конкретними подіями. Панегірики Лазарю Барановичу (Лаврентія Крщоновича), Іванові Самойловичу (О. Бучинського-Яскольда, Івана Величковського), численні "чувствованія муз" Іванові Мазепі, Петру І, Єлизаветі Петрівні, Катерині II, митрополиту Ієрофею та іншим можновладцям є цікавим документом доби, розвивають літературний жанр і водночас виказують принизливе становище автора, його намагання випросити щось. Для тогочасного суспільства панегіризм був нормальним явищем, та часто втрачалася міра, а з нею і людська гідність. Панегірична поезія досягла значних успіхів у пошуках нових образно-стильових форм, вишуканих образів і метафор, усієї витонченої атрибутики барокової поетики. її антиподом були віршовані пасквілі на тих чи інших осіб, де відбивалися суспільні, класові та станові антагонізми доби.Із російської літератури українська поезія перейняла жанр оди.Ігнатій Максимович — автор "Оды на первый день мая 1761 года", написаної до травневих рекреацій студентів Києво-Могилянської академії. І. Максимович (помер ЗО листопада 1793 р. у Чернігові) був викладачем поетики в академії. Його ода, написана чотиристопним ямбом, наслідувала оди М. Ломоносова. Автор оспівує травневі свята київських студентів, їхні розваги на лоні природи.Такою ж формою і цього ж року написано "Оду про музику" студентом Києво-Могилянської академії Киріяком Кондратовичем, що є наслідуванням однієї з од Горація і уславлює музику, яка "всолоджує бентежий дух". У 1790— 1791 pp. у Львові з двома окремо виданими одами ("ономастиконами") на честь керівників Студіум рутенум Миколи Скородинського й Антонія Ангеловича виступив професор філософії Петро Лодій (1764—1829).Світська лірика XVIII ст. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, вбоге життя, на соціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині, на злих людей тощо ("Піснь світова" Іллі Бачинського, "Піснь о світі" Олександра Падальського, "Піснь свіцька" Левицького та ін.). Любовна лірика ще повністю перебуває під впливом народнопісенної традиції. Побутує вона переважно анонімно, у рукописних співаниках, в репертуарі кобзарів і лірників. Головні мотиви ліричних творів — нещасливе кохання, соціальна нерівність, сирітство, зла доля, "фортуна", швидкоплинність людського життя. У ліричних творах другої половини XVIII ст. простежується повна відмова від аскетичних ідеалів, виявляються щирі людські почуття, настрої, думки, ігнорується старий погляд на любов як на диявольську спокусу. У цій ліриці утверджувався новий зміст, міцніло нове поетичне світобачення і світовідчування.Протягом 1742—1766 pp. Іван Пашковський — священик у селі Мишковичі на Тернопільщині — укладав рукописний пісенник, до якого увійшло 56 українських і польських світських пісень та 90 пісень релігійного змісту. Це була своєрідна поетична антологія. Серед "світських" пісень у збірнику вміщено твори самого І. Пашковського: "Пісню світову", "Поки ж думати, Боже, дай знати...", "Ох, мні жаль не помалу...", які можна вважати зразками раннього українського романсу. Головна їх тема — кохання, соціальна нерівність, сирітство, обмова ворогів, туга закоханих, сподівання щастя. У піснях І. Пашковського книжний елемент поєднувався з народнопоетичним, релігійне моралізаторство — з тверезим народним поглядом на кохання як на земне щастя, парування рівного з рівним.Юліан Добриловський (1760—1825) — священик з Волині, автор широковідомої у XIX ст. застольної пісні "Дай же, Боже, добрий час" — писав свої пісні чистою народною мовою. Це дає певні підстави вважати його одним із попередників Маркіяна Шашкевича в поезії на західноукраїнських землях.Значне місце у віршованій літературі другої половині XVII—XVIII ст. займає духовна поезія, написана на теми євангельських сюжетів, житій святих, чудотворців і чудотворних ікон. За своїм типом — це поезія загальноєвропейська і загальнохристиянська. Вона прийнялася (частково через польське посередництво) на українському грунті і витворила тут потужний пласт духовної книжної лірики. Духовні вірші писали такі відомі автори, як Димитрій Туптало, Іоан Максимович, Феофан Прокопович, але основний їх масив анонімний. Вони поширювалися у численних рукописних співаниках і побутували ще у XIX ст.Наприкінці XVIII ст. уніатське духовенство зробило спробу якось регламентувати поширення духовної лірики. Для цього з рукописних збірників було відібрано та відредаговано частину віршів і в 1790 р. у Почаєві видано великий збірник духовної лірики — "Богогласник", до якого увійшло 248 пісень з нотами (частина з них польською і латинською мовами). Це помітна літературна пам'ятка свого часу, що підсумовує понад двохсотлітній розвиток духовної лірики. І. Франко відзначав, що "ті пісні набожні становлять, безперечно, найцінніший вклад, який внесли в нашуНа другу половину XVII — початок XVIII ст. припадає творчість двох найвидатніших представників українського стилю бароко в літературі — поетів Івана Величковського та Климентія Зиновієва. Перший утверджував високе бароко, розробляв теорію фігурного віршування. Другий — майстер епіграми, поет широкого тематичного діапазону.Іван Величковський (помер 1701 р.) навчався у Києво-Могилянському колегіумі, працював у чернігівській друкарні Лазаря Барановича, був священиком у Полтаві, писав староукраїнською та польською мовами, перекладав епіграми англійського поета Джона Овена. Крім виданих панегіриків Лазарю Барановичу (1683—1684, польською мовою) та Івану Самойловичу (1687) І. Величковський уклав рукописні збірники своїх поезій — "Зегар з полузегарком" (1690), "Млеко од овці пастиру належноє" (1691) і окрему антологію української поезії (70—80-ті pp. XVII ст.), до якої увійшли переважно його тексти. Він опрацьовував духовну і світську тематику, використовував широке коло джерел біблійної, античної, візантійської і української історії, приділяючи головну увагу формі. Проповідуючи християнську мораль, І. Величковський обстоював ідею рівності всіх людей, сповідував "віру в ділах".Збірки "Зегар" і "Млеко" є фактично підручником поезії, у якому подаються різні зразки фігурних поезій — "ехо", "раки", "лабіринти", "акростихи" та ін. У "Передмові до чителника" автор з'ясовує причини, які спонукали його взятися за таку працю. Це — патріотичний обов'язок, щоб не відстати від літератур чужих народів, які вже мають подібні твори і тішаться ними.Одним із найпродуктивніших і найцікавіших поетів кінця XVII — початку XVIII ст. був Климентій Зиновіїв (середина XVII ст. — після 1712). Ймовірно, він закінчив Києво-Могилянський колегіум, став ченцем, багато мандрував, жив у монастирі на Чернігівщині. Між 1700—1709 pp. уклав рукописний збірник, де вмістив близько 400 своїх поезій і понад 1500 прислів'їв та приказок. Ім'я автора вичитане з акровірша. Вперше збірник поезій опубліковано у 1912 р.Філософсько-релігійна і соціально-побутова лірика К. Зиновієва відзначається широким тематичним розмаїттям, увагою до простолюду — ремісників, хліборобів, робітників промислів, наймитів-бурлаків, козаків, ченців, жінок, школярів. Климентій Зиновіїв — перший український поет, що звернув увагу на людей праці, виявив співчуття до убогих і "нищих", описав людські й суспільні пороки, різні ремесла, домашніх тварин, явища природи. Як поет-мораліст він вдається до філософських роздумів над людським життям і смертю, тверезо, навіть дещо заземлено оцінює всі прояви людського буття. Зиновіїв бачив соціальну нерівність, обурювався негідними й аморальними вчинками багатих. Високо підносячи шкільну науку, освіту, поет оспівує книги і "читаніє книжноє", закликає читати їх:На відміну від Івана Величковського Климентій Зиновіїв мало дбав про форму своїх віршів, користувався перевалено 13-складовим силабічним віршем з парним римуванням. За жанром більшість його поезій можна зарахувати до епіграм — коротких віршів про особи, предмети, явища, окремі вчинки, дії без авторських висновків або ж інколи і з дотепним закінченням. Цей жанр культивували Лазар Баранович, Феофан Прокопович, Данило Братковський, Іван Величковський, витворивши довершені зразки календарних, сатиричних, морально-повчальних епіграм.Загалом поетична творчість Климентія Зиновієва не виходила за межі стилю простого, низового бароко, її тематика, форма й образно-стильове вираження оберталися в буденній, соціально-побутовій сфері тогочасного життя.Одним із складників народної сміхової культури другої половини XVII— XVIII ст. була сатирично-гумористична і бурлескно-травестійна поезія, що справила найпомітніший вплив на становлення нової української літератури. Якщо на перших етапах переважала поезія розважальна, то паралельно розвивається і поезія сатирична з глибинним суспільним змістом, у якій відбивалися антагонізми тогочасного буття, порушувалися серйозні проблеми громадсько-політичного і духовного життя. Сатира і гумор піддавали різкій критиці та осміянню різні вади тогочасного суспільства, захищали всенародні інтереси, висували свій позитивний ідеал. Засобами художнього, поетичного слова розвінчувалися насамперед духовенство, дворянство, домагання козацької старшини.Яскраву сторінку в історії давнього українського гумористично-сатиричного віршування склали вірші-орації і вірші-травестії, генетично пов'язані з Різдвяними та Великодніми святами. Виголошувалися вони як жартівливі поздоровлення, тобто мали деякі риси величальної поезії. Традиційні різдвяні та великодні сюжети, мотиви й образи поступово травестуються, тобто перелицьовуються. Увага переключається на відтворення народного побуту, вони дедалі більше фольклоризуються. Частину таких текстів записано у XIX — на початку XX ст. від лірників і кобзарів. Збереглися найдавніші записи з другої половини XVIII ст. Нині відомо по кілька варіантів таких різдвяних і великодніх віршів: "Христос народився, щоб мир веселився...", "Чи чули ви, панове, зроду?..", "Хочу вас, панове, чогось іспитати...", "Слава Богу, того ми тепер дождались...", "Кажуть, будто молодиці негодяйки, ледащиці...", "Христос воскрес, рад мир увесь...", "Нуте лиш, беріте яйця!..".Розквіт бурлескно-травестійної поезії в українській літературі припадає на середину та другу половину XVIII ст. Очевидно, в цей період остаточно склалися тексти різдвяних і великодніх віршів-травестій. У них, як і в усій сатирично-гумористичній літературі XVIII ст., відбилося зростання критицизму в ставленні до релігії, церкви, християнських святощів, з'явилися елементи народного побуту.Авторами віршів-травестій були студенти, що мандрували по селах, пропонуючи громадам свої послуги. На Різдвяні й Великодні свята люди щедро винагороджували їх за мистецтво складати вірші, в яких поети не лише прославляли ці свята, а й говорили про свої біди, мрії та побажання ("щоб жито родило і війни не було").Вірші-травестії синтезували ту народнопоетичну стихію, яку так талановито відтворив І. Котляревський у своїй "Енеїді". Вільне поводження зі святощами не переступало меж народних уявлень про комічне. Побутові картини "раю" і "пекла" асоціювалися з селянським побутом, біблійні герої наділялись рисами, властивими людям: "старий", "кривий", "нечупара" тощо. Та межа, що відділяла "божественний" світ від реального земного життя, у віршах-травестіях розмита — творча уява народу наблизила до себе все те, що віками віддалялося від нього як недосяжний ідеал, опустила на землю, прибрала у свій одяг і змусила поводитися так, як це бачилось народній фантазії: працювати, їсти, пити, танцювати. У всьому цьому виявлявся історичний оптимізм народу, його стихійно-матеріалістичний світогляд.Одним із кращих творів бурлескно-травестійного жанру XVIII ст. є гумористичне віршоване оповідання "Пекельний Марко", записане в 1835 р. від 76-річного чорноморського козака Василя Губи. Давня релігійна легенда про "великого грішника", який став простим козаком, тут пристосована до життя козацької сіроми XVIII ст. Весь інтер'єр пекла, звідки Марко визволяє запорожців, змальовано за зразком тогочасного побуту. Якщо порівняти "Пекельного Марка" з героїчним епосом — історичними піснями та думами, то насамперед впадає в око дегероїзація козацтва.Образ Марка Пекельного відтворено і в новій українській літературі (повість Олекси Стороженка "Марко Проклятий", п'єса Івана Кочерги "Марко в пеклі").У XVIII ст. продуктивним жанром стають віршовані сатири. Автори сатиричних творів переходять від критики окремих, часткових явищ до викриття суспільних вад, що надає цим творам широкого соціального узагальнення.Автор "Сатиричної коляди", датованої 23 грудня 1764 р. і підписаної ініціалами "К. Р.", відштовхуючись від конкретного факту — заборони селянам винокуріння, переходить до викриття тих, хто "всякий день ходить п'яним од людської крові", — панів, козацької старшини, духовенства. Його обурює, що саме той, хто за свої вчинки "шибениці годний", одержує "чин благородний", і він підносить свій голос проти несправедливого суду, хабарництва, здирства, знущання панів над простим народом, неробства ченців та ін., із співчуттям говорить про знедолених і покривджених. Він вважає, що загальне зло породжене новими умовами розвитку феодально-кріпосницької системи:Наприкінці XVIII ст. з'явилися сатиричні твори, в яких висміяно намагання частини козацької старшини і заможного селянства одержати дворянські грамоти, стати привілейованою частиною суспільства. Зверхнє, глузливе ставлення до козаків і багатих селян, що мріють стати дворянами, зловживання при одержанні дворянських грамот — тема кількох поетичних творів: "Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні", "Плач дворянина", "Сатира на слобожан".Головним об'єктом української сатири XVIII ст. виступає духовенство. Від поодиноких спроб висміювання конкретних явищ і фактів тогочасного життя духовенства сатира переходить до ширших художніх узагальнень. У XVIII ст. духовенство втратило колишню роль у національному і культурно-освітньому житті країни, перетворившись у стан, що захищає свої економічні та соціальні інтереси.Серед сатирично-гумористичних творів XVIII ст. помітно вирізняється датована 1786 р. сатира на київських ченців — "Плач київських монахів", що збереглася у кількох списках. її поява викликана конкретним фактом — урядовим указом про секуляризацію монастирських маєтків, який починає діяти з 1 липня 1786 р. Зібравши вищу монастирську братію, архімандрит Зосима викладає зміст нового указу, за яким "всі деревні не наші уже". Реакція на це повідомлення присутніх "соборних отців" і складає зміст сатири. Невідомий автор, певно, вільнодумний чернець, вибрав поетичну форму полілогу, яка дозволила йому висміяти головних представників лаврського чернецтва. Один за одним виступають тринадцять представників верхівки Києво-Печерської лаври, і кожен з них захищає насамперед свої особисті інтереси; та, зрештою, ці окремі голоси зливаються в один, бо всі бояться втратити привілеї, сите безжурне життя.Твір "Плач київських монахів" належить до найяскравіших зразків української демократичної сатири XVIII ст. Це був помітний крок на шляхуукраїнської літератури до критичного відтворення й соціального осмислення дійсності.Популярним твором давньої української сатирично-гумористичної літератури була "Вірша про Кирика". Твір відомий у двох версіях — як народна казка і як літературна віршована обробка. Сюжет "Кирика" належить до мандрівного фольклорного репертуару, використавши який, невідомий автор написав гостросатиричний твір, що пережив свою епоху. У вірші об'єднано фольклорну й літературну стихії. Із фольклору запозичено сюжетну схему, поетичну образність, від літератури йде близька до силабічної поезії структура вірша, поетична деталізація окремих сюжетних ходів, а також, що особливо важливо, чітка оцінка героїв. Виникнувши в одному ряду з іншими анонімними поетичними творами антиклерикального спрямування, вірш про Кирика зберігся в усній передачі. Він зазнав певного шліфування, скорочення, народної обробки, проте у своїй основі залишився індивідуальним поетичним твором.На фольклорній основі написано також віршоване гумористичне оповідання про отця Негребецького. Невідомий автор опрацював мандрівний сюжет про спритного попика, який хотів погуляти за рахунок своїх довірливих парафіян, а потім знайшов спосіб дотепно викрутитися. Народна творчість знає чималоЛітературна сатира XVIII ст. послідовно освоювала сюжетотворчі та стилетворчі фольклорні засоби, вона дала зразки творів, які стали на межі літератури і фольклору. Народну сатиру в них використано і як сюжетне джерело, і як художній засіб для передачі антиклерикальних настроїв.Наприкінці XVIII ст. із сатирично-гумористичними творами виступав Іван Некрашевич (1742 — після 1796). Це один із тих письменників XVIII ст., про яких можна говорити як про справді яскраву творчу індивідуальність.Поетична спадщина І. Некрашевича невелика — нині відомо всього дев'ять його творів, але цікава вона і розмаїттям жанрів, і суспільно-побутовим змістом та формою. Це зразки "високої" поезії на філософські теми, побутові сцени на зразок інтермедій, "епістолії" — віршовані листи до знайомих. У його творчості помітно відбився літературний стиль доби — поєднання "високої1' серйозності з комізмом, з бурлеском. Слід відзначити сильний фольклорно-етнографічний струмінь у творах І. Некрашевича, ті народнопоетичні елементи, що активно прокладали собі дорогу в письменстві XVIII ст. і перейшли у нову літературу.Українська книжна силабічна поезія другої половини XVII—XVIII ст. складає одне завершене ціле. її розвиток припинився в кінці століття. Останніми її представниками були Григорій Сковорода — на рівні високого бароко, Іван Некрашевич — на рівні низького бароко. Почаївський "Богогласник" (1790) був вершиною і останнім акордом духовної лірики. Вершинними постатями поетичного олімпу цього періоду молена вважати Івана Величковського, Климентія Зіновієва, Феофана Прокоповича та Григорія Сковороду. їхня творчість поширювалася в рукописах і разом з анонімною, громадсько-політичною, ліричною і етикетною поезією витворила й утвердила поетичний світ давньої України. Поезія українського бароко має значні здобутки, помітні у всьому слов'янському бароковому світі.