24.Творча доля Марії Вілінської(Марка Вовчка)

Марко Вовчок – Марія Олександрівна Вілінська – українська, двомовна письменниця, яка опублікувавши свої «Народні оповідання» у 1858 р. зразу стала визначним майстром. За сприянням Куліша, який надрукував у журналі «Основа» №1 (1861) 11 оповідань стала відомою письменницею не тільки Україні. «Народні оповідання» були наступного ж року (1862) перекладені російською мовою. Вони стали улюбленими книгами українського і російського читача.

Народилася Марія Вілінська в Орловській губернії в Єкатеринівці у поміщицькому маєтку. Виховувалася у Харкові. Рано ставши сиротою, перебувала переважно при тітці в Орлі, яка тримала літературний салон. Батько Марії Вілінської походив із українського (є думка, що із білоруського?) поміщицького роду. Виховувалася також у Харкові в інституті благородних дівчат. В Орлі познайомилася із Опанасом Марковичем, який тут завершував своє вигнання (заслання) як кирило-мефодієвець і часто заходив у салон тітки.

Літературне ім’я - Марко Вовчок - взяла Марія Вілінська, від прізвища свого чоловіка Опанаса Марковича. Недаремно І.Франко називав її у своїх статтях Марковичкою або Марковичевою. Такий псевдонім ввійшов у літературу разом з „Народними оповіданнями”, які були видрукувані окремою книгою в грудні 1857 р., а датовані 1858 р. і стали етапною подією в українській літературі. Одинадцять оповідань, що ввійшли до першого видання книжки („Сестра”, „Козачка”, „Чумак”, „Одарка”, „Сон”, „Горпина”, „Викуп”, „Свекруха”, „Отець Андрій”, „Максим Гримач”, „Данило Гурч”, відразу привабили поставленими письменницею проблематикою, заґрунтованими на взаєминах між людьми різних соціальних, сімейних станів та їх моральністю. Збірку оповідань зразу ж після її виходу високо оцінили П.Куліш, який був її редактором і видавцем, М.Костомаров, Ф.Достоєвський, І.Тургегєв, який того ж року переклав „Народні оповідання” російською мовою.

Фабули до своїх творів Марко Вовчок записувала під час фольклорної експедиції, в якій перебувала разом з чоловіком, від жінок, переважно колишніх кріпачок. У зв’язку з цим у літературі виникла дискусія щодо авторства „Народних оповідань”.

Основна тема оповідань – нещастя жінок. Станова(класова) приналежність тут буває лише своєрідною вихідною позицією для сюжету. Далі авторка майстерно перебудовує хід думок, щоб показати, що кріпачка (вона ж оповідач) має душу, що ця душа дуже тонка, що вона вміє бути доброю, вірною, вміє глибоко любити і страждати.

Друге видання „Народних оповідань” (другий том) було доповнене такими творами, як: „Сон”, „Свекруха”, „Чумак”, „Чари”. Основою до написання цих творів стали українські народні пісні.

„Народні оповідання” Марка Вовчка перебувають у своєрідній „внутрішній єдності” (М.Драгоманов) із „Рассказами из русского народного быта» (1859). Однак у російськомовних творах письменниці відчувається глибше проникнення у суть суспільних відносин, тобто кріпацьку неволю. Так, спостерігається особлива традиція Маші, Катерини, Ігрушечки в тому, що вони невільниці-кріпачки. Їхня доля у руках панів.

Повість „Інститутка” присвячена Т.Шевченкові (1859), вперше появилася у друці російською мовою. Її переклав і надрукував у журналі „Отечественные записки” І.Тургенєв. У 1862 р. у більш повному обсязі повість була надрукована у журналі „Основа”. Про повний текст твору навіть тут не доводиться говорити. Сьогодні твір налічує 47 розділів.

„Інститутка” – повість антикріпосницького спрямування - засвідчила утвердження реалізму не лише у творчості Марка Вовчка, але у всій українській літературі. Типова представниця народу Устина – кріпачка. Вона знаходиться у вирі подій, про які розповідає. Отже, картини із життя кріпаків та їх кріпосників знає до тонкощів. З оповідачкою Устиною та її оцінкою подій, фактів із життя кріпаків співпадає позиція авторки. Антикріпосницька спрямованість „Інститутки” - це не лише внутрішній спротив проти гноблення людини людиною. Вона проявилася у діях Прокопа, який підніс руку, щоб захистити Устину, а також у спробі Назара рятуватися втечею. Такими активними діями персонажі повісті Марка Вовчка споріднені із Шевченківськими героями.

Побудова сюжету „Інститутки” відзначається однолінійністю із деякими відгалуженнями.

Одним із кращих творів у спадщині Марка Вовчка є російськомовний роман „Записки причетника”, в якому письменниця на перший план виводить життя ченців та духівництво. Судження оповідача – послушника Тимохи, майстерне зображення побутових епізодів підводить читача до думки: зображене у романі духовенство не відповідає своєму високому покликанню, не є насправді добрим пастирем для народу. Шукачами правда у складних перипетіях роману виступають Софроній і Настя. У творі порушено актуальні світські проблеми, пов’язані із скасуванням кріпосного права. Своєрідністю твору є те, що оповідач – послушник – ніби й дотримується семінарського стилю (часто вживані старослов’янізми, урочисто піднесений тон розповіді), але вставні епізоди, які часто вводиться у текст, підсилюють проблемність тогочасної соціальної дійсності.

„Записки причетника” – незавершений твір, окремі розділи загублені. Тому тут для читача багато незрозумілих натяків і вчинків персонажів, обірваних сюжетних ліній.

Роман „Живая душа”, присвячений злободенним темам літератури кінця 60-70-х рр.: показу становлення нових людей – борців за народні права та розвінчанню „напускного демократизму”. У романі виведено ряд образів, яких можна характеризувати як ренегатів визвольного руху, які прикривалися чужими фразами про свою любов до народу, а насправді були по-злочинному байдужі до нього, Часто ставали зрадниками його інтересів. У салоні Ярославської таким є Роман Квач, Павло Іванович та ін. На противагу їм авторка виводить образ Маші – „живої душі”, - яка виходить на шлях самостійної праці та боротьби.

„Живая душа” – складний, багато проблемний роман соціального характеру. Він має складну канву сюжетних ліній, які концентруються навколо основної – історії формування характеру нової жінки.

На жаль, під час публікації роману в „Отечественных записках” частина роману (розділи викривального пафосу) була вилучена редактором і пропала.

Марко Вовчок відома в українській літературі як перекладач російської, французької та ін. літератур, автор жанру казки. Твори письменниці також перекладені багатьма мовами світу.

25. Куліш Пантелеймон

(1819-1897)

письменник, історик, фольклорист, етнограф, перекладачНародився Пантелеймон Олександрович Куліш 7 серпня 1819 року в містечку Вороніж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Панько Куліш, так він згодом підписуватиметься, був дитиною від другого шлюбу заможного селянина Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого Катерини. Дитинство хлопця пройшло на хуторі під Воронежем, де в атмосфері особливої пошани до народних традицій, слова, пісні, казок, легенд, переказів формувався характер майбутнього письменника.З кінця 30-х років П.Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Вступити до цього престижного навчального закладу йому так і не вдалося, оскільки не мав документального підтвердження свого дворянського походження, хоча його батько й був вихідцем з козацько-старшинського роду. Однак слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті стали для нього мало не визначальним періодом життя. Набуті таким чином знання дозволили йому дістати місце викладача у Луцькому дворянському училищі. У цей же час П.Куліш заявляє про себе як письменник. Пізніше П.Куліш працює на різних посадах у Києві, Рівному. Опублікувавши перші розділи роману «Чорна рада» у журналі «Современник» за 1845 рік, письменник здобуває визнання громадськості.Ректор Петербурзького університету П.Плетньов запрошує його на викладацьку роботу до університету. Через два роки, за рекомендацією Петербурзької Академії наук, П.Куліш дістає направлення у західнослов’янський край для вивчення слов’янських мов, історії, культури та мистецтва. Вирушає з ним і дружина Олександра Білозерська, — вони щойно побралися, і на весіллі боярином у нареченого був Тарас Шевченко, щирий і веселий друг «гарячого Панька».Але недовго тривали захоплюючі часи експедиції. У польській столиці Куліша заарештовують за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Після тривалих клопотань йому дістається, зрештою, не таке вже й суворе покарання, яке закінчилося поселенням у Тулі. Тут Куліш осягає мистецтво романіста, перечитуючи світову класику, штудіює європейські мови, плідно працює як письменник. Згодом, знову ж за допомогою друзів, він домагається відміни суворого режиму й оселяється в Петербурзі. Весь той час продовжує натхненно творити, але заборона друкувати ще діяла.У 1856 — 1857 рр. з’являється нарешті його двотомне видання «Записки о Южной Руси», збірка безцінних фольклорно-історичних та етнографічних нарисів, що викликала загальне схвалення. Особливо успішним і плідним у творчому плані був для письменника 1857 рік. З’явився друком роман «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка під його загальною редакцією, відкривається власна друкарня. Письменник, сповнений грандіозних планів на майбутнє, чекає цензурних послаблень, клопочеться виданням першого українського часопису.Переймаючись патріотичним вихованням свого народу, приступає до написання «Історичних оповідань», перші з яких «Хмельнитчина» і «Виговщина» з’являються в журналі «Основа» у 1861 році. Працюючи у Варшаві в 1864—1868 рр., з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», П.Куліш готує тритомне видання «История воссоединения Руси», яку з розчаруванням і навіть обуренням зустріла українська громадськість.Невдовзі він і сам переконується у хибності своїх поглядів. Довершенням усіх сумнівів став Емський указ 1876 року, згідно з яким заборонялося друкувати укра-їнською мовою будь-які тексти. Пантелеймон Куліш перебирається на хутір Мотронівку на Чернігівщині, який перейменовує на честь дружини (літературний псевдонім якої — Ганна Барвінок) Ганнина Пустинь. Тут він укладає збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи у світ 1879 р. цензура заборонила, видання було вилучено з продажу. В останні роки свого життя письменник багато перекладає. Сповнений нових творчих задумів, Пантелеймон Куліш зустрічав 1897 рік, але, на жаль, 14 лютого полум’яне життя його обірвалося.Пантелеймон Куліш був однією з найколоритніших постатей свого часу в українській літературі. Культурницьке подвижництво, що виокремлювало його навіть серед плеяди видатних сучасників, захоплено вітала величезна частина суспільства, мимоволі утворюючи навколо його особистості атмосферу творчої таємничості. Той постійний інтерес підтримувався передовсім самою діяльністю П.Куліша. В основі її — бажання дійти своїм словом і думкою до найширших народних мас. Саме цим і зумовлена його діяльність над перекладом Біблії українською мовою.

Саме з цією метою він брався за видання дешевої книжкової серії «Сільська бібліотека». Саме тому він послідовно і твердо здійснює активну діяльність на формування в суспільній свідомості переконання про життєву необхідність розвитку національної літератури, української мови, без нормального функціонування якої на всіх рівнях поступ нації неможливий. Життєва позиція Пантелеймона Куліша, його громадянська заангажованість часто відзначалися драматичною суперечливістю, що інколи призводило до неоднозначного їх розуміння і сприйняття суспільним загалом.Справді, важко назвати П.Куліша людиною компромісів, але непохитність його стосувалася основного — збереження самобутності українського народу, його духовних надбань, традицій, культури. Пристрасна натура письменника мовби металася в постійному пошуку пристановища для тих високих устремлінь, що живили його і як людину, і як громадського діяча. Навіть особисте життя «гарячого Панька» позначене відчутними слідами — рубцями набування того досвіду. Пантелеймон Куліш одружився з молодшою сестрою свого товариша Василя Білозерського Олександрою. 24 січня 1847 року вони справили весілля.Після весілля молодята вирушили до Праги, куди Пантелеймона Куліша як молодого перспективного вченого Академія наук направляла у наукове відрядження. Сталося ж непередбачене: по дорозі до місця призначення Пантелеймона Куліша арештовують у Варшаві. Цей страшний удар долі, а згодом — тяжкі роки поневірянь, злигодні, поліцейський нагляд гнітючим тягарем лягли на плечі молодого подружжя. Через нервове перенапруження у Олександри Михайлівни стався зрив вагітності, після якого вона вже не могла стати матір’ю. Пантелеймон Куліш незгоди й випробування тамував у роботі.Як він це робив, як ішов по життю, найкраще скажуть слова його побратима Василя Білозерського: «Куліш належав до тих людей, які своїм благородством, чемністю, великодушністю і розважливістю викликають повагу до нього кожного, хто має з ним справу. Він чоловік практичний і діяльний і не любить хапатися то за одно, то за друге і особливо неприхильний до того, що не схвалено спокійним глуздом. Діяльність його найдужче зосередилась на літературі й на вдосконаленні життя, яке він переважно вбачає в ділі, і тільки діло вважає істотністю. Всяке захоплення, яке не має певної корисної мети, що на неї одразу ж можна звернути увагу, йому одворотно. Життя своє він провадив, займаючись літературою й живописом; робити добро невідкладно там, де випадає нагода, — він вважає головним обов’язком».Опорою, підтримкою й захисницею стає для письменника в цей період його дружина. Але час від часу якогось первісного замісу ностальгія охоплювала пристрасну душу письменника. І він пробує шукати вихід у нових романтичних захопленнях. Відомий його епістолярний роман з Олександрою Григорівною Милорадовичівною, освіченою панночкою з Калюжинець на Чернігівщині. Олександра Михайлівна терпляче зносила тяжкі хвилини родинного нерозуміння і мужньо чекала урівноваження свого коханого чоловіка. Згодом, справді, їхнє сімейне життя налагоджується, і 1858 року вони вирушають за кордон.Але сталося так, що через деякий час Пантелеймон захоплюється звабливою «московкою» Марією Маркович. Це був спалах шалених почуттів після спокійного платонічного роману з Милорадовичівною. Він так захопив, засліпив письменника, що став причиною глибоких душевних страждань: «Я в цілому світі не знаходжу спокою...». Згодом це захоплення минуло, але присмак самотності, невдоволення чимось вищим лишався. Розпалося і подружнє життя. Щоправда, в українській літературі це захоплення має чітко закарбований відбиток.Саме завдяки старанням як редактора і видавця з’явилися на світ «Народні оповідання» колишньої дружини українського фольклориста Опанаса Марковича. А з ними й нове ім’я — Марко Вовчок (цей псевдонім для Марії придумав сам Пантелеймон Куліш). Окремо стоїть його захоплення Параскевою Глібовою, першою дру-жиною нашого великого байкаря. Ці й подальші спроби знайти вихід з тупикового душевного стану не дають письменникові ані найменшого заспокоєння.Вікова мудрість, досвід нелегких літ переконливо навертали Куліша до одного: терпіння, віра, надія, любов, сподівання й чекання Лесі, своєї першої і вірної дружини, не замінити у цьому житті нічим. Можливо, що саме таке осягнення життя давало йому право пізніше сказати: «Так, я щасливий своєю жінкою: така українка, що прямо захват!.. Жінка розумна, тверда в намірах, чутлива до бідувань людських, словом, гідна найвищого місця в громаді».

26.Іван Франко. «Гімн» («Замість пролога»), «Сікстинська мадонна», «Безмежнеє поле…», “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, “Чого являєшся мені...”. “Легенда про вічне життя», “Розвивайся ти, високий дубе...”, “Декадент”, “Мойсей”, “Сойчине крило”Письменник, учений, громадський діяч. Багатогранність діяльності в українській культурі, її вплив на культурний і політичний розвиток України.Основні книги і праці. Франко-перекладач. Значення творчості для розвитку української літератури, у пробудженні національної самосвідомості. Творчість І.Франка у музиці. Франко і світова література.Лірика збірки “З вершин і низин”. Загальне уявлення про композицію збірки. Творчість великих майстрів Відродження; символ вічної жіночності, материнства, краси; суперечки про роль краси і користі (“Сікстинська мадонна”). Франкова концепція поступу людства, вираз незламного оптимізму (“Гімн” (“Замість пролога” ).Поетична збірка “Зів’яле листя” : “Безмежнеє поле...”, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, “Чого являєшся мені...”. Місце любовної теми у творчості І.Франка. Життєві імпульси появи творів (автобіографічність). Широка емоційна гама почуттів ліричного героя, утвердження невмирущості людських почуттів, ідеалу кохання.Філософська і громадянська поезія. Змістовий зв’язок “Легенди про вічне життя” із поезією “Зів’ялого листя”. Драматизм людських стосунків, роздуми про доцільність безсмертя людини, взаємне кохання як критерій щастя, неможливість його досягнення. “Декадент” – поетичне кредо І.Франка. Вираження життєствердної позиції ліричного героя-митця. Вірш-заклик “Розвивайся ти, високий дубе...” – віра в майбутнє своєї нації.Поема “Мойсей” – одна з вершин творчості І.Франка. Проблематика твору: історичний шлях нації, визначна особистість як її провідник, пробудження національної свідомості, історичної пам’яті. Пролог до поеми—заповіт українському народові

27 Леся Українка (Лариса Косач) - “Contra spem spero!”, “І все-таки до тебе думка лине...”, “To be or not to be?..”, “І ти колись боролась, мов Ізраїль...”, “Хвиля”, “Стояла я і слухала весну…”, “Все- все покинуть, до тебе полинуть…”, “Уста говорять: “Він навіки згинув!..”, “Лісова пісня”Життєвий і творчий шлях. Роль родини, культурного оточення і самоосвіти у формуванні світобачення письменниці. Неоромантизм як основа естетичної позиції Лесі Українки. Символічність, романтичні образи, образотворчий прийом контрасту (“Contra spem spero!”). Громадянська лірика (“І все-таки до тебе думка лине...”).

“Contra spem spero!” як світоглядна декларація сильної вольової особистості. Філософська лірика (“To be or not to be?..”).Драма-феєрія “Лісова пісня”. Фольклорно-міфологічна основа сюжету. Символічність образів Мавки і дядька Лева – уособлення духовності і краси. Мати Лукаша й Килина – антиподи головній героїні Мавці. Симбіоз високої духовності і буденного прагматизму в образі Лукаша.Природа і людина у творі. Неоромантичне утвердження духовно-естетичної сутності людини, її творчих можливостей. Конфлікт між буденним життям і високими пориваннями душі особистості, дійсністю і мрією. Почуття кохання Мавки й Лукаша як розквіт творчих сил людини. Художні особливості драми-феєрії.

28. Специфіка творчості Анатолія Свидницького. Лiтературну дiяльнiсть Свидницький розпочав ще пiд час навчання в унiверситетi. Надiлений вiд природи гарним голосом, добре знаючи народнi пiснi, особливо подiльськi, вiн не тiльки любив їх спiвати з товаришами на студентських вечiрках, а й пiд їх безпосереднiм впливом почав складати власнi поетичнi твори виразнопiсенного характеру. Сам автор i не думав про те, що цi вiршi колись будуть надрукованi, адже ж писав їх для своїх приятелiв. Можливiсть вiльно висловювати думки, можливiсть писати для себе, для своїх iдейних однодумцiв зробила пiснi Свидницького «пам’ятками дуже iнтересного настрою серед одної частi української громади». Окремi поезiї Свидницького, до яких, можливо, сам автор пiдiбрав мелодiю, не тiльки були вiдомi в списках, а й поширилися як пiснi.Такi поезiї, як «Україно, мати наша…», «В полi доля стояла…», «Росте долом березина…», «Коли хочеш нам добра…», були злободенним вiдгуком iнтелiгента-рiзночинця на соцiальнi запити дня. Широкої популярностi набула поезiя «В полi доля стояла…», яка дiйшла до нас у кiлькох списках. Вiрш Свидницького у первiсному варiантi не тiльки антикрiпосницьким, а й антицарським спрямуванням; в ньому висловлено заклик до уярмлених селян не чекати долi з чиїхось рук, а визволятися самим. Цiкавим фактом української поезiї початку 60-х рокiв є вiрш «Росте долом березина…», в якому чiтко виявлено ставлення Свидницького до крiпосницького характеру «дарованої» царем «волi». Символiка вiрша напрочуд прозора: пани обчухрали березину на рiзки, якими запроводжують «волю» для непокiрних селян. Мотив поезiї надзвичайно актуальний i життєвий. У творчих шуканнях автора «Люборацьких» важливе мiсце належить його дiяльностi в галузi етнографiї i фольклористики, яка сприяла переходу молодого автора вiд спроб у жанрi лiричного вiрша до епiчних форм. У фольклорно-етнографiчних нарисах Свидницького вiдчутна рука белетриста, який тонко i влучно володiє художнiм словом.Фольклористична праця «Злий дух», надiслана в 1860 р. до журналу «Основа», була однiєю з перших наукових розвiдок Свидницького. Тут були зiбранi народнi вiрування про диявола – злого духа, який, за народним переконанням, хоч i брав разом з богом участь у створеннi свiту й людей, проте був ворожим людинi i штовхав її на негiднi вчинки. Приземлення бiблiйних персонажiв, яскраво виявлений дуалiзм, критицизм у ставленнi до офiцiйної релiгiї, церкви та її служителiв – цi характернi риси зiбраних дослiдником матерiалiв засвiдчують також i ставлення його самого до сутностi народної демонологiї. Звертає увагу майстернiсть Свидницького в белетристичному оформленнi легендарних iсторiй; окреми з них є своєрiдними побутовими етюдами, в яких розгортається цiкавий сюжет, постають чiтко окресленi образи, звучить напружений дiалог, всiма барвами сяє дотепне народне слово.Художньо-творчi спроби Свидницького в епiчних жанрах малої форми переконують в тому, що на межi 50-60-х рокiв XIX ст. українська проза продовжувала розвиватися пiд могутнiм впливом фольклору.

29. Творчість Іва́на Нечу́йя-Леви́цького. Український прозаїк, перекладач. Друкуватися почав 1868 року («Дві московки»). Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876 року), повістей: «Бурлачка» (1878 року) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874 року), «Над Чорним морем» (1893 року) — про діяльність української інтелігенції.Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879 року), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881 року), «Афонський пройдисвіт» (1890 року).Нечуй-Левицький виступав і як драматург (комедія «На кожум'яках», історичної драми «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875 року) тощо, етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868—1871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 року) та лінгвіст «Сучасна часописна мова в Україні» (1907 року); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 року) тощо.Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, зообразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ'яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60—70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Естетичні погляди І.Нечуя-Левицького формувалися під відчутним впливом народної творчості. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім'я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури.

30. Характеристика творчості Панаса Митрного. Український прозаїк та драматург. Творчу діяльність Панас Мирний починав як поет. Все своє життя він повертався до поезії, наголошуючи, що вона допомагає йому осмислювати навколишню дійсність, щоб потім писати прозу. Та все ж таки в українську літературу Панас Мирний увійшов неперевєршеним майстром прози. Помітним явищем у літературному процесі стала повість «Лихі люди». В ній уперше було показане розмежування в середовищі інтелігенції. Справжню письменницьку славу принесли Панасу Мирному два великі романи: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія». Провідною темою в творчості майстра було викриття лиха давнього (кріпацтва) і сьогочасного (напівкапіталістичної і напів-кріпацької дійсності). Це питання порушене і в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Уперше легально роман був опублікований у 1903р. в журналі «Киевская старина» під назвою «Пропаща сила». Твір «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — перший в українській літературі соціально-психологічний роман, у якому життя та боротьба українського селянства проти соціального гноблення напередодні та під час реформи 1861 р. подається через розкриття психології Чіпки Варениченка, його думок, прагнень і переживань. Твір має своєрідну і складну композицію. Це зумовлено винятково широкими хронологічними рамками зображення життя. Роман цікавий тим, що має кілька сюжетних ліній: рід та життя Чіпки; рід та життя Максима Ґудзя; Грицько і його дружина; пани Польські; історія села Пісок. Ці лінії розвиваються на тлі суспільно-історичних подій: то окремо, то перетинаються і виплітають загальний сюжет твору. Таким чином, внутрішня масштабність роману, його проникливий психологізм, філософічність дають підстави твердити про появу в українській прозі нового типу епічного полотна, відмінного багатьма жанровими якостями від зразків, створених не тільки раніше, а й одночасно з ним.Тільки в середині 1880-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», який видавав Михайло Старицький у 1883 — 1884 pp., публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». 1886 року в Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно Мирний продовжує виступати і в західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве».Літературні інтереси Панаса Мирного тісно поєднувалися з його громадською діяльністю. Ще за молодих років він був зв'язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія», який був утворений у Полтаві; під час обшуку в нього були знайдені заборонені політичні видання.Підтримував Панас Мирний тісні зв'язки з багатьма діячами української культури — Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві.Особливо посилюється громадська діяльність Панаса Мирного напередодні і в період першої російської революції. Він виступає з відозвами, в яких закликає до боротьби за свободу й рівноправність жінок. Співпрацює з журналом «Рідний край», який 1905 року почав видаватися в Полтаві. У ряді своїх творів («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») відгукується на революційні події.Через те, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та й для офіційних властей була таємницею.

31. Розвиток української класичної драми

На початку 70-х років професіонально заявили про себе на сцені видатні митці українського театру М. Кропивницький (перший акторський виступ 1871 р. у виставі «Сватання на Гончарівці»), М. Старицький та М. Лисенко, чиї нові музичні вистави «Різдвяна ніч» і «Чорноморці» були ще у жанрі комічних опер. Однак вони вже здійснували поворот у репертуарі до драм і комедій, які традиційно називають побутовими. Причому режисура М. Старицького відзначалася рідкісним умінням знайти багато «мальовничості, привабної для ока, і мелодійності в читанню ролів», «малювати живими людьми при світлі рампи сценічні картини». Це позначилося й на стилі Старицького-драматурга. Згодом у Харкові Кропивницький виставив свою першу мелодраму «Дай серцеві волю, заведе в неволю». То був початок нового етапу в історії українського театру й драматургії: «І в мелодрамі Кропивницького, і в обох постановках Старицького ще дуже багато полягало в музиці, співах, хорах і танцях, але побутові мотиви більше входили на сцену, ніби в театрі чулися нові слова, вони одушевлювали виконавців, вони приваблювали до театру глядачів».Не вирізнялися з цього стилю інсценізації народних пісень, здійснені В. Александровим, – «За Немань іду» (1872) і «Не ходи, Грицю, на вечорниці» (1873), комедія «На Кожум’яках» і трагедія «Маруся Богуславка» І. Нечуя-Левицького (обидві – 1875 року), його ж комедія «Голодному й опеньки м’ясо» (1877), де письменник звертається до нової для нього тематики. На їхній драматургічній техніці позначились як основні особливості стилю визначного майстра прози – жваві діалоги, точні, яскраві описи обставин, атмосфери дії, переконливе зображення пристрастей і переживань героїв, так і інтерес письменника до давніх жанрів інтермедії й сатиричного вірша. Останнє стосується головним чином комедій, у яких виведено колоритні типи міщан, дрібних чиновників, торгівців, дотепно висміяно їхню мораль та звички. Увагою до цих верств суспільства позначено й комедії М. Кропивницького 70-х років.Імперська влада створювала сприятливі умови для функціонування російських (а в Західній Україні – польських) театрів. Інакше поводився глядач: брати Тобілевичі згадували, що російські трупи грали українські п’єси, «коли треба було піднять касу, завабити до театру більше української публіки». Паралельно розгорталася діяльність театру аматорів (саме такий статус мали перші вистави Старицького).Народженню явища, підготовленого самим ходом життя, зашкодила серйозна перепона: Емський указ 1876 р. істотно обмежував поле діяльності українських літераторів, забороняв театральні вистави українською мовою.Ентузіасти працювали й далі, за найменшого послаблення тиску створили 1881 р. в Кременчуці професійний український театр, який 1882 р. переїхав до Києва. Відтоді й ведеться його нова історія, багата на мистецькі відкриття, пов’язані з іменами митців (які часто виступали в кількох іпостасях – як актори, режисери, драматурги, організатори театру) – М. Кропивницького, М. Старицького, Тобілевичів (І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Садовської-Барілотті), М. Заньковецької, а пізніше М. Затиркевич-Карпинської, Г. Борисоглібської та ін.Цей театр від 1883 р. існував як об’єднана трупа, а 1886 р. розділився на окремі колективи, склад і кількість яких змінювалися. Він відіграв надзвичайно важливу політичну роль, піндявшись «до значення головного огнища українського культурного руху», ставши «великою українською маніфестацією», що спричинило нові репресії й заборони, яким не було кінця.У постійному напруженні, в пошуках можливостей просочитися крізь густі сита цензури творився репертуар українського театру. Обрії й рівень його визначали передусім М. Кропивницький, М. Старицький, І. Тобілевич (І. Карпенко-Карий), чия активна діяльність на театральній ниві зумовила особливі якості їхньої літературної творчості, надала «такої сценічності українським драмам, що багато з них досі не тільки держаться на сцені, а й користуються успіхом у глядачів, таких не схожих на театральну аудиторію кінця ХІХ ст. Це ж сприяло виробленню своєрідності синкретичного театрального дійства, що з’єднало діалог з хоровим і сольним співом, музикою, танцем»Український театр корифеїв познайомив глядачів з тогочасним і минулим життям українського народу в найрізноманітніших аспектах. Йому пощастило поєднати найефектніші засоби сценічної виразності з глибиною думок і почуттів, осягнути й освоїти для сцени ідейно-естетичне багатство народних обрядів і звичаїв, а також найрізноманітніших словесних жанрів фольклору (пісень, приказок, легенд, переказів, анекдотів та ін.) як основу сюжету й засобів характеристики персонажів, як могутній засіб гармонізації особистості. Саме ця особливість водночас зі сценічною мальовничістю робила вистави українських митців зрозумілими й зворушливими для глядачів, які зовсім не знали української мови, – від Мінська й Вільно до Тифліса. Будучи домінантою стилю українського театру й драматургії, етнографізм і фольклоризм відіграли позитивну роль, привернувши увагу громадськості до української сцени як яскравого художньо-емоційного видовища. Адже «самий український рух, передовсім в ті часи рух чисто культурний, базувався на окремішності культурних потреб етнографічно української, національно несвідомої маси», а ця окремішність іще потребувала доказів. З часом письменники стали поступово обмежувати обсяг фольклорно-етнографічних елементів у своїх творах, переносячи центр ваги на виявлені в діях та звичках персонажів зв’язки з традиціями народної етики та естетики.Завдяки пильній увазі до життя, проникливому й правдивому його зображенню драма цього періоду посіла в українській літературі гідне місце поряд із прозою і поезією. Творчо розвиваючи традиції Шевченка (насамперед його поезії), Котляревського, Квітки-Основ’яненка, а також Гоголя та Островського, драматурги-феалісти прагнули художньо осмислити нові людські типи, покликані до життя глибокими змінами в суспільстві – інтенсивним соціальним розшаруванням на селі й у місті. Точне й усебічне відтворення життя українського народу в його психологічній і соціальній конкретності поєднувалося з глибоким осмисленням загальнолюдських проблем. Зі зростанням художньої майстерності порушені письменниками національні життєві проблеми переконливіше виявляють свою загальнолюдську домінанту.Багатоманітність поведінки людей і їхніх позицій, зумовлених то соціальним становищем персонажів, то особливостями їхнього характеру, то складним переплетенням і того, й того, розкрито в п’єсах «Глитай, або ж Павук», «Зайдиголова», «Дві сім’ї», «Підгоряни» М. Кропивницького, «Наймичка, «Безталанна», «Батькова казка» І. Тобілевича, «Украдене щастя» І. Франка, «Не судилось», «Розбите серце», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Циганка Аза», «Юрко Довбич» М. Старицького, «Тяжка доля, або Як долі немає, то й щастя минає» Г. Бораковського, «Не зрозуміли» Д. Марковича, «Мужичка» К. Ванченка-Писанецького та інших творах. Поглиблення реалізму української драматрургії полягало в тому, що драматурги не обмежувалися переконливим зображенням конфліктів між людьми різних соціальних верств. Значна частина цих зіткнень відбувається в середовищі простого селянства, тяжкі умови життя якого сприяють виробленню й закріпленню далеко не кращих людських якостей. І. Тобілевич зауважував, що він будував свою п’єсу «Безталанна» не за законами умоглядної логіки, а за законами самого життя.Соціальне розшарування села, зокрема збагачення глитаїв, їхнє прагнення вибитися в пани, вплив цих процесів на долі й душі людей, а з боку останніх – визрівання активного протесту або ж, навпаки, моральна деградація, втрата читтєвих орієнтирів – ці актуальні проблеми виявляють вихід драматургії за вузькі рамки дозволеного цензурою.Митців, які від самого початку були зорієнтовані на інтереси гноблених і принижених, хвилювала передусім доля скривджених, водночас вони прагнули осягнути ті соціальні механізми, що вели до руйнування народної моралі, почавши, за словами І. Франка, «шукати глибших причин здеморалізування та упадку личності». Серед численних персонажів, що протистоять світлим особистостям – жертвам і бунтарям, вимальовуються різного роду явні покручі і перевертні, з яких відверто глузують автори та їхні герої, здеморалізована рабським існуванням сіра селянська маса, яка часто слугує сліпим знаряддям сил зла, а також досить численна рать новоявлених гнобителів – тих, які від мужиків відстали, а до панів не пристали.

32. Марко Кропивницький увiйшов в iсторiю українського мистецтва як великий

актор i талановитий режисер, драматург, автор популярних пiсень. Вiн сам

при нагодi створював декорацiї до спектаклiв, захоплюючись живописом. Та

особливо глибоко розкрився його талант у драматургiї. Вiн автор десяткiв

п'єс. Iнколи вони писалися поспiхом, гарячково, щоб задовольнити

репертуарний голод, i тому часто пiсля прем'єри драматург знову правив,

змiнював, викреслював. Але, незважаючи на це, i сьогоднi його п'єси

становлять окрасу репертуарiв багатьох театрiв.

Найвиразнiшою ознакою його драм було гармонiйне поєднання української

етнографiї з актуальними проблемами суспiльного життя, де виразно

розкривалося тяжке i водночас високодуховне народне життя.

П'єса М. Кропивницького "Дай серцю волю, заведе в неволю" зна-йомить нас

з гуртом сiльської молодi середини XIX столiття. Її дуже цiкаво читати,

бо весь час напрошуються паралелi iз сучасною дiйснiстю; щось сьогоднi

здається наївним, до чогось хочеться уважно прислухатися. Наприклад:

"Будемо ж гуляти чесно, тихо та смирно, як слiд чесному та поважному

парубоцтву, так, як гуляли нашi дiди й батьки… Хазяйку на вечорницях

поважать i шанувати, як матiр, з дiвчатами поводитись з повагою; та не

забувати, братця, що чесна дiвчина - то є краса i честь усього села".

Упродовж усiєї п'єси Кропивницький доводить, що найголовнiше - це

вiрнiсть своїм моральним законам. Їх дотримувалися нашi прадiди довгi

столiття, i до них нам треба повертатися. Мотиви кохання панича з селянською дiвчиною, яке закiнчується для неї

трагiчно, ми знаходимо у п'єсi Кропивницького "Доки сонце зiйде, роса

очi виїсть". Вона читається на одному подиху, бо сповнена динамiчностi у

розвитку подiй, характери героїв виписанi дуже колоритно, життєво.

П'єса схожа зовнi на мелодраму - такою її роблять перебiльшенi

пристрастi, драматичнi ефекти пiд час зображення перешкод на шляху до

щасливого життя Оксани й Бориса. I селянська дочка Оксана, що прагне

навчитися грамоти, i Горнов, новий тип iнтелiгента, якому близькi

народницькi iдеї, i пристосуванець та перевертень Гордiй Поваренко - всi

вони реалiстично змальованi на тлi сiльського життя та стосункiв бiдноти

з багачами. Марко Кропивницький розкривається перед нами як глибокий психолог у

соцiально-побутовiй драмi "Глитай, або ж Павук". Вiн дуже виразно

змалював сiльського лихваря, що дає пiдстави назвати цю соцiальну п'єсу

найвищим досягненням драматургiчної спадщини митця. У нiй вiдтворено

одну з типових жахливих трагедiй дожовтневої дiйсностi - загибель

молодої жiнки через пiдступнiсть представникiв панiвного класу. Спершу

менi здалося, що Кропивницький вдався до показу традицiйного любовного

"трикутника", та заглибившись у текст, я зрозумiв, що, хоч iнтимнi й

темi й вiдведено багато мiсця, та вона вiдiграє лише допомiжну роль.

Головне - розкриття психологiї новоявленого експлуатато ра як уособлення

розкриття психологiї новоявленого експлуатато ра як уособлення

темної сили на селi: "На що ж i грошi тобi, на бiсового батька вони,

коли на них не можна купити увесь свiт?" Укiнцi п'єси гине Олена, чиї

думки i мрiї про щасливе життя розбиваються об мур соцiальної

несправедливостi; Бичка вбиває Андрiй, який бере цей грiх на душу, аби

покарати за пiдлiсть хижака - лицемiра. Та ще довго у моїй душi

залишається почуття огиди i презирства до Бичка, що є "павук, одне слово

- павук". Жаль страдницю Олену й працьовитого Андрiя, яких спiткало

тяжке випробування.

Мабуть, у тому i полягає неперевершений талант М. Кропивницького, що

його п'єси пiсля прочитання ще довго бентежать душу, примушують

замислитись над дiйснiстю, над нормами моралi й особистим життям.

33. САТИРИЧНА ТИПIЗАЦIЯ В КОМЕДIÏ I. КАРПЕНКА-КАРОГО "СТО ТИСЯЧ"

I. I. Карпенко-Карий

- один iз корифеïв украïнськоï сцени. (Драматична творчiсть I.

Карпенка-Карого

- найбiльше досягнення украïнськоï класич­ноï драматургiï XIX

столiття. Через величезну пiзнавальну та художню цiн­нiсть його твори вже понад

сторiччя мають неабиякий успiх. "...Цiлiснiсть драматичноï творчостi

Карпенка-Карого,

- писав його видатний сучасник Iван Франко,

- наповнює нас почуттям подиву його таланту. Обняти такий широкий горизонт,

заселити його таким множеством живих людських типiв мiг тiльки першорядний

поетичний талант... ")

II. "Сто тисяч"

- значний крок на шляху творчого зростання.

1. Засудження вад суспiльного життя. (У п'єсi автор вiстря своєï сатири

спрямував проти сiльських глитаïв, пройнятих ненаситною жадобою до

збагачення. Усю увагу Карпенко-Карий зосередив на типовому образi "користолюбця".

Невдала спроба дешево придбати сто тисяч фальшивих карбованцiв виступає лише як

епiзод, який допомагає глибше розкрити характер персонажiв.)

2. Центральний персонаж комедiï

- Герасим Калитка. (Це черствий i запопад­ливий власник, який над усе любить землю

та намагається ïï придбати яко­мога бiльше. Жадоба збагачення стала

єдиною всепоглинаючою пристрастю сiльського глитая. Усi вчинки зумовленi цiєю

пристрастю, пiдпорядкованi цiй мрiï. Навiть родиннi почуття в Калитки

притупленi власницькими iнте­ресами. Таких, як Герасим Калитка, у 80-х роках було

немало, що дало змо­гу зграям шахраïв оббирати цих заслiплених жадобою

хазяïв.)

3. Примарливе прагнення Бонавентури. (Копач захоплюється заповзятли­вiстю таких,

як Калитка, "хазяйствених мужикiв", якi поступово при­бирають до своïх рук

землi. Сам вiн теж мрiє розбагатiти, тому i шукає скарб, перекопуючи тонни землi.

Вiн хоче розбагатiти враз, без виснаж­ливоï щоденноï працi.)

4. Своєрiднiсть образу Савки. (Кум Калитки, Савка, теж мрiє про грошi. Зара­ди них

вiн готовий iти в саме пекло, вiддати душу Люциперовi. На Iвана Ку­пала вiн ходив

на роздорiжжя вклонитися Гнату безп'ятому i попросити гро­шей. Заради збагачення

вiн ладен на все, нiчого не боïться: "Страшно тiльки без грошей,

- говорить вiн,

- а з грiшми, сказано ж, i чорт не брат".)

III. Вiдображення реального життя. (Нiчого вигаданого у п'єсi "Сто тисяч" нема.

Все у нiй взято з життя, яке вирувало навколо I. Карпенка-Карого. I персо­нажiв

було з кого малювати: в селах в тi часи з'явилося багато нових багатiïв, яких

i висмiяв драматург у своïй сатиричнiй комедiï.)

Драматургічний спадок письменника складається з вісімнадцяти п'єс, з яких найбільш відомою є п'єса «Хазяїн». Це соціально-сатирична комедія іншого типу. Написана вона була в 1900 році. В цей час процес розвитку капіталізму в сільському господарстві в Україні проходив особливо швидкими темпами, де на кінець 90-х років XIX століття повновладними хазяями була невелика купка капіталістів-аграріїв, яка жорстоко експлуатувала десятки тисяч трудівників. Запорошеним оком художника приглядався Карпенко-карий до тих нових багатіїв, які вже переросли у відомого нам Герасима Капшук. Ці спостереження драматурга за процесом економічного зростання українського «рабства» і сталі життєвою основою комедії «Хазяїн», а прототипами - українські капіталісти-землевласники і їх слуги і керівники.

У листі до сина І. Тобілевич вказав: «Комедія ця дуже серйозна, але я боюся, що буде нудна для публіки, яка від комедії чекає тільки сміху. »Хазяїн - зла сатира на чоловічу любов до багатства, без жодної іншої мети«. Але це комедія мого типу, яка покликана була показати, як ненаситна жадність до наживи, що є самоціллю, перетворює багатія на морального виродка, робить з нього страшного хижака, який погрожує існуванню інших людей. Засобами їдкого сміху ця комедія викриває здичавіння великого землевласника, його духовну убогість і жорстокість. У побудові п'єси «Хазяїн» автор відійшов від зміцнених традицій, головна увага зосереджуватися на зовнішній інтризі, переплетенні ефектних сцен, які повинні розсмішити глядача. Керуючись у своїй творчості життєвої правди, Карпенко-карий осягнув, що соціальна комедія має бути не розважальною, а повчальною, що вона покликана аналізувати громадські пнища, глибоко розкривати розбіжності, людські характери.

Поглиблюючись в характер мільйонера, драматург надає велике значення кожної ситуації, репліці в творі, піклується, щоб кожен крок Пухиря, найменша деталь побуту розкривали ненажерливість, хижацький характер, моральну суть «користолюбця». Таке розгортання дії навколо головного персонажа направило увагу і цікавість читача і глядача на глибоке дослідження людських характерів, важливих громадських проблем.

По-новому побудував драматург і композицію твору. Автор майстерно з'єднав комічні елементи, які, безумовно, переважають, драматичні і навіть трагічні, ось, наприклад, сцена, в якій виснажена голодом юрба прийшла до Пухиря із скаргою на жахливе, нелюдське живлення. І зовсім не сміх, а глибоке співчуття до знедолених робітників викликає вона. А кого до глибини душі не зворушить трагічна смерть чесного юнака Зозулі, який став безвинною жертвою «господарського колеса» Пухиря. Завдяки об'єднанню комічних і драматичних елементів комедія «Хазяїн» викликає у глядача не лише їдкий сміх, а і обурення. Безперечно, великим творчим характером автора є центральний образ комедії, художня сила якого полягає в його майстровій індивідуалізації і глибокій типовості. Яскравими психологічними і побутовими деталями, діалогами, сповненими глибокого змісту, індивідуалізацією мови героїв, реалістичним зображенням середовища, в якому діє Пухир, драматург зумів створити цілісний, переконливий і глибоко узагальнювальний образ українського глитая-мільйонера кінця XIX століття, надавши йому одночасно біс живої, конкретної людини.

Ненаситна жадність до збагачення — основна, визначальна риса в характері Пухиря. Це переконливо показує автор комедії. Вона поглинула усю істоту, зробила його жорстоким і бездушним, скупим і деспотичним, черствим і некультурним. Але Пухир дувся, дувся та і лопнув, ставши жертвою своєї ненависті, ситної наживи. І не співчуття, а саркастичний сміх викликає у глядача неминуча смерть пожадливого глитая.

Окремими новаторськими рисами є і застосування драматургом таких композиційних елементів і художніх прийомів, як характеристика образу, психологічні і побутові деталі, введення закулісної дії, насичення реплік, тирад глибоким підтекстом, уміння оживити на сцені окремі речі і т.п... Наприклад, як багато означає в комедії історія з халатом! Цей предмет домашнього одягу насправді оживає в творі, ставши засобом кепкування над Пухирем, його, що скупилося і некультурності.

Отже, комедія І. Карпенка-Карого «Хазяїн» - комедія нового типу. Вона не лише смішна, а і дуже сумна, за сміхом криються гарячі сльози. А ще сильна, серйозна. Проте даремно побоювався автор, що вона буде для публіки нудної. Гострота і актуальність проблем, що торкнулися в п'єсі, життєва і сценічна правда образів і майстерність композиції забезпечили їй великий успіх. І сьогодні з неабияким успіхом йде комедія на сцені сучасних театрів.