14. Поезія пізнього бароко. Метафізична та медитативно - елегійна лірика.

Власне лірика 40—50-х років формується і в розвитку елегійних мотивів, відомих українській фольклорній та книжній поезії ще з попередніх століть. Ідеться, зокрема і насамперед, про мотив минущості часу. В ліриці (твори О. Афанасьєва-Чужбинського, С. Метлинського, О. Шишацького-Ілліча, М. Устияновича, І. Гушалевича, «Журба» та інші елегії Л. Глібова) дещо індивідуалізується й суб'єктивізується переживання, розгорнуте навколо цього мотиву, проходять випробування окремі образотвірні та формальні засоби. Твори цього плану нерідко вибудовуються на протиставленні «весни» й «осені»,— опозиції, взятої безпосередньо з міфологічного та фольклорного бачення природи. Проте іноді елегійна запрограмованість почуття поширюється і на «весну»; воно виявляється інтенсивнішим, ніж світовідчуття, передбачене рамками міфа, звідси — переосмислення, а то й заперечення весняної радості, що спостерігається уже в поезії О. Афанасьєва-Чужбинського («Тільки я щось дуже смутно Дивлюсь на сю весну... Все оживе, а я, бідний, Серцем не воскресну...»), М. Петренка («Весна»), дещо пізніше — Л. Глібова («Моя веснянка»). І все ж, видається, саме мотиви календарного міфа, особливо ті, що пов'язані з образами землі-матері, пробудження природи, сіяння зерна, божого благословення, виступають потужним джерелом діяльного, життєствердного настрою, загалом нечастого в поезії цієї пори: «Літай, літай, жаворонку, В воздуху кружи, Заспівай мні і легонько Щебеч до души. Возносися надо мною К солнечним лучам, Моє серце за тобою Взлетит к небесам...» («Піснь земледільця весною» О. Духновича). Своєрідними корпускулами світлого, ентузіа-стичного душевного пориву променяться в поетичному контексті доби також вірші «Добридень» А. Метлинського, «Гей, бики!» С. Руданського. Ці твори доносять свіжість нового художнього почуття, символізують молодість тогочасного українського поетичного слова. У ряді творів певну суперечність, опозиційну пару складають дві міфологеми: прив'язаність до рідної землі (вірність, в окремих обставинах ностальгічна туга за нею) і — пошук удачі (перемоги) поза її межами. Якщо останнє втілено переважно в епічних формах (поеми М. Макаровського, «Харко, запорозький кошовий» Я. Кухаренка; відголосок його — у вірші «До дядька Прохора-коваля» С Руданського), то варіаціями міфа про рідний край сповнена практично вся лірика цієї пори. Мова йде про надання особливого смислу образові місця, де народився, жив герой твору («Золотоноша» К. Думитрашка, «Коханка» О. Корсуна, «Слов'янськ» М. Петренка, «Заповіт» О. Шишацького-Ілліча), про прикрість розлуки з рідним краєм («Прощай, весела сторона» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Розлучені брати» С. Петраченка), ностальгічну тугу за ним («Думи мої, думи мої» Т. Шевченка, «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського). У контексті цих мотивів тінь скепсису падає на інший міф — удачі в чужій землі: ілюзією виявляється те, що гадав знайти на іншому березі («Хлопець» М. Костомарова, пізніша байка «Мандрівка» Л. Глібова); ні щастям, ні навіть багатством не наділяє чужина («Безталанний» Я. Щоголева; думка ця дістає предметно-реалістичне розгортання в його поезії наступних десятиліть, особливо у зображенні заробітчанських мандрів).Абстрактною метафізичністю художнього мислення (що у своїх філософських і естетичних методологічних витоках іде від духовної атмосфери Просвітництва) пояснюється, очевидно, й тривала та специфічна розробка проблематики долі в українській поезії цього періоду. Сама ж постановка її зумовлена чинниками іншими: народною міфологією з її досить ґрунтовно окресленим образом Долі, стійкою національною ментальною настановою, що давала змогу ще в першій половині XIX ст. постійно актуалізувати в народному світоуявленні цю міфологему, яка пронизала також фольклор і книжну традицію, та, природно, стабільним ладом феодального сус-пільства, яким була Україна того часу. Мотиви долі в поезії 40—50-х років обертаються навколо відношень людини до складання її життєвого шляху. Це не тільки питання про досягнення повноти життя, успіху, щастя, а й перші, несміливі гадки про можливість в інший бік повернути життєплин, змінити обставини, свою «невезучу» натуру, це, нарешті (як у Т. Шевченка), бачення біографії, героя у критеріях її етичної й естетичної досконалості. В цілому масиві творів української поезії 40—50-х років (В. Забіла, Т. Думитрашко, С. Карпенко, П. Огієвський-Охоцький, О. Афанасьєв-Чужбинський, почасти С. Руданський) людина розглядається не в диференційованій залежності від обставин (насамперед соціальних, що притаманне пізнішому реалізму), а в нерозривній злитості з конкретними обставинами саме свого буття. Вона фактично ототожнюється із своїм народженням, жорсткою приналежністю до певної соціальної верстви, наявністю і заможністю родини, складанням типового плину життя, який не знає великої кількості варіантів. Найбільше, на що спроможна людина у своєму протистоянні цій силі,— висловити свою оцінку її. Таке уявлення має архаїчні народні корені з центральним образом Долі — міфічної істоти, дбайливої або ж байдужої до людини. «Доля» в українській художній свідомості засвідчує свій родовід із давніх міфологій, зокрема давньогрецької. Однак в українській поезії в уявленнях про долю переважає не сліпий фатум, глуха безособовість та індетермінізм (хоча й це подекуди має місце — фаталістичні напередвизначеності в образі Давида в «Лірникових думах» С. Руданського; мотив рівності усіх перед лицем смерті, широко розроблюваний у поезії XVII—XVIII ст.),— гору бере індивідне бачення долі: доля як непоясниме вражання життєвих сил окремого індивіда. Значно тісніше, ніж у давньому світі, це — язичницьке за походженням — поняття пов'язується в українській художній свідомості XIX ст. з християнсько-релігійними уявленнями: «Усе в світі сотворено Од Господа Бога, Усякому назначена Своя путь-дорога» (О. Афанасьєв-Чужбинський). У глибокому, стихійнопоетичному уявленні немає пояснення, чому доля добра чи зла. У вступі до поеми «Невольник» Т. Шевченка той, кому судиться здійснення його мрій чи хоча б зовнішній успіх, здебільшого не піклується цим, Доля, по суті, нічим не зумовлена («А в іншого сіромахи Ні хати, ні поля, Тільки торба,зторбини Виглядає доля, Мов дитинка; а він її Лає, проклинає І за чвертку закладає — Ні, не покидає!»). Такий креаційно-романтичний аспект розуміння долі зберігається у Шевченка до останніх літ творчості (що не заважало появі інших аспектів її осмислення). У ряді творів цього періоду щаслива доля пов'язується з натхненними зверненнями до Бога, з щедрими благословляючими побажаннями (лірика Л. Глібова, О. Духновича, пізніше —І. Манжури).