15. Творчість григорія сковороди.

Г.Сковорода найчастіше згадується у плані філософа, письменника (в першу чергу для дорослих). І багато хто не підозрює, що Г.Сковорода велику частину своєї творчості присвятив саме дітям, юнацтву.  Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, викладав піїтику в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя залишався мандрівним філософом і вчителем. Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі «Благодарний Еродій», «Убогий Жайворонок», «Байки Харківські». Вихідними і визначальними в системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а також і мета виховання. Г. Сковорода вважав, що у вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдаровання.  Будучи прихильником принципу народності у вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання — підготовка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися.  Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки.  Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Сковорода відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності. Значної уваги Г. Сковорода надавав фізичному вихованню людей, вважав, що вони мають бути «тілесно здорові». Фізичне виховання, згідно з ним, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини.  Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Він також дбав про естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво. Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо ставився до тих «напівбатьків» і «на-півматерів», які передоручають виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з них. У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітеи критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зокрема до його знань, благородства, любові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати «прилично, тихо й без крику». Сковорода був незвичайним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою. –Учив, як жив, а жив, як навчав – найкраща риса педагога. Жанр байки досить широко використовував Григорій Сковорода. Його «Харківські байки» в численних рукописних списках потрапляли в руки юнацтва та дітей, про що маємо свідоцтво і в Шевченка, який, ховаючись хлопцем у бур'янах, «списував Сковороду». Підручника з етики не було, і Григорій Савич написав його сам. Це був перший філософський твір, основною думкою якого є : ледарство – це найбільша людська вада. Сковорода привселюдно заявив: "Весь світ спить, пора прокидатися!" Студенти любили свого вчителя, радилися з ним, бували в нього вдома. Він засівав їхні душі зернами правди, гуманізму й волелюбства, мріями про республіку. З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя. Майже 30 років мандрував цей співець-музика і вчитель-бацкар курними шляхами. Лівобережжя, заходив в села й хутори, рідше – в міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся у приятелів, а то й зовсім незнайомих селян, – і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя, бо з ним дохати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Мудре слово Сковороди притягувало людей. зайде він, бувало, в село, сяде край майдану або на цвинтарі, або в когось на подвір'ї, скине торбу, дістане подругу-сопілку, заграє народної "Ой, піду я лугом-долиною" – і сходяться люди. Тоді мандрівний філософ виймає книги ,читає, збере малят біля школи чи в хаті, тай розказує казки, ним же складені, навчає читати й писати, довірливо бесідує з малечею. Якраз про цей період життя великого просвітителя і писав Дмитро Павличко у вірші "Сковорода": Навчав, що в природі краса, гармонія, а в суспільстві – несправедливість, і щоб змінити макросвіт на краще, треба кожному змінити мікросвіт, тобто себе самого. Пізнавши себе, а пізнаєш – удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначає своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. Але чимало людей займають на свої місця. Людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Велння природи – це пізнання Бога в людині. Пізнання природи – це пізнання Бога. Григорій Сковорода був демократом. Він писав, що його рідний край страждає під владою "загребущих", "лукавих", "мавп" і "змій". Філософ жив сподіваннями на нове суспільство рівноправних людей, де не буде "рабського іга", "тяжкої роботи", "нічого златожадного", "хамського". Погляди великого правдолюбця мали великий вплив на наступні покоління. Лев Толстой зазначив, що світогляд Сковороди дивовижно близький йому Останнє десятиріччя життя Сковороди – це роки його слави. Всі хотіли його бачити. У Харкові, Бєлгороді та багатьох селах виникли гуртки послідовників його вчення і способу життя. 9 листопада 1794 року Григорій Савич помер. Помер так просто, як і жив… Останнє десятиріччя життя Сковороди – це вершина творчості письменника. Справді, боляче те, що за його життя не надруковано ні жодного твору. Але його поезія, притчі поширювалися на Україні вустами народу. Він написав 30 прозових байок, пізніше склали збірочку "Байки Харківські". Велику славу письменнику принесла збірка ліричних поезій "Сад божественних пісень". А мені запам'яталися рядки, в яких автор милується красотою рідної природи: У своїх творах Сковорода відобразив мрію народу про кращі часи, коли землі стане "царством любові..без ворожнечі і чвар". Мені хочеться закінчити твір висловлюванням поета-філософа: –В Горній Русі (майбутній Україні) бачу все нове: нових людей, нове покоління і нову славу. Григорій Сковорода – гордість і слава українського народу – завжди житиме в наших серцях – серцях вдячних його правнуків. Як бачимо, творчість Г.Сковороди різнопланова. Велика її частина – це багата спадщина для нашого підростаючого покоління, яке, як ніколи, потребує повчальних та розумних книг.

16. Творчість Івана Котляревського є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою, між епохою художнього «універсалізму» і новим розумінням художньої творчості як спонтанного самовраження творчих потенцій митця, вільного від пут естетичної нормативності, схильного до багатоманітності художніх форм і засобів, пов’язаних і з національними традиціями, і з вимогами нового часу, його світобаченням. Зберігаючи зв’язок із художніми традиціями попередніх епох, зі стихією народної художньої культури, Котляревський став першим класиком нової української літератури.

Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магистрату, яку 1793 р. було внесено до списку дворян. Діставши початкову освіту в місцевого дяка, він у десятилітньому віці вступив до Катеринославської (за назвою єпархії) семінарії в Полтаві. До курсу її навчання входили російська й латинська мови та літератури (згодом і французська мова), поетика, риторика, філософія та богослов’я. Вивчення поетики й риторики передбачало практикування в перекладах і наслідування класичної (античної) літератури – Вергілія, Овідія, Горація та ін., в чому майбутній письменник, за свідченням сучасників, виявив неабиякі здібності.

1789 року, не довчившись, Котляревський залишає семінарію і вступає на службу до Новоросійської канцелярії, що перебувала в Полтаві. З 1793 р. він деякий час працює вчителем у поміщицьких сім’ях Полтавщини.

Від 1796 по 1808 р. Котляревський перебував на військовій службі (у 1806-1807 рр. брав участь у російсько-турецькій війні). 1798 р. з’являютсья друком перші три частини його поеми «Енеїда». На початку 1808 р. Котляревський у чині капітана виходить у відставку та оселяється у Полтаві, де 1810 р. дістає посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. 1812 р. І. Котляревський за завданням генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського сформував український козацький полк для боротьби з Наполеноном; у 1813-1814 рр. він виконує окремі доручення губернатора в Дрездені й Петербурзі. 1818 р. Котляревський стає членом масонської ложі «Любов до істини», яку заснував у Полтаві член декабристського «Союзу порятунку», управитель канцелярії генерал-губернатора Полтавської та Чернігівської губерній М. Г. Рєпніна М. М. Новиков. Тоді ж Котляревський як відомий уже письменник був обраний членом харківського Товариства любителів красного письменства, а 1821 р. – почесним членом петербурзького Товариства любителів російської словесності, що перебувало під впливом декабристських ідей.

У 1818-1821 роках Котляревський був одним із двох директорів недавно відкритого стараннями М. Г. Рєпніна Полтавського театру. Він доклав чимало зусиль для формування репертуару, постійно бував на репетиціях, нерідко сам переробляв тексти п’єс, здійснював велику організаторську роботу. У 1818-1821 рр. написано п’єси «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». На початку 20-х років ім’я Котляревського як українського письменника й громадсько-культурного діяча, вже користувалося великою популярністю не тільки в Україні, а й у Росії.

Обіймаючи у 1827-1835 рр. посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу, Котляревський допомагав бідним і соціально приниженим. Дім його був відомий кожному нуженному чолобитникові. 1835 р. Котляревський залишив службу. Помер письменник 29 жовтня 1838 р., похований у Полтаві.

Бурлескно-травестійна поема Котляревського «Енеїда», що вважається першим твором нової української літератури, стала найповнішим виявом нових ідейно-естетичних тенденцій на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст.Перші три її частини під назвою «Енеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским» видано без відома автора в Петербурзі заходом колезького асесора М. Й. Папури за участі Й. К. Каменецького. 1808 р. з’являється друге видання перших трьох частин, а 1809 р. поема виходить у чотирьох частинах, що їх підготував до друку автор. Повністю «Енеїду» видано в Харкові 1842 р.

Хоча фабульною основою поеми Котляревського є «Енеїда» Вергілія, український автор іде своїм шляхом. У третій, п’ятій і шостій частинах «Енеїди» він дає зрозуміти, що його поема не є суто художнім вимислом, створеним за давніми правилами поетики, а великою мірою базується на реальній дійсності й відтворює національні уявлення про неї. Важливим матеріалом для нього є вітчизняна історія, народні звичаї та побут, власний погляд на зображувані події. Він закликає собі на допомогу нову музу – «веселу, гарну, молодую». Дотримується правди в змалюванні історичного життя та національних звичаїв Котляревський і в «Наталці Полтавці».

Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського, стає у просвітників одним із найважливіших аксіологічних принципів. І в «Енеїди», і в п’єсах письменника об’єктом художнього зображення є національне життя, а головними персонажами, які втілюютъ богатиську велич і незнищенність національного духу, історичний оптимізм, відвагу та вірність обов’язку, багатство й благородство душі, працьовитість, чесність і доброту, – представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності.

«Енеїда» Котляревського – складна ідейно-художня система, в якій народне світобачення переплетене з просвітницькими ідеями, комічне – з серйозним, знижене – з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього узагальнення охоплює в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і засоби класицизму та просвітницького реалізму.

Котляревський-патріот пишається героїчною історією України, підносить до ідеалу части Гетьманщини. У піднесенно-героїчному тоні він часто згадує тих, хто вкрив себе славою у боротьбі за батьківщину, – Сагайдачного, Залізняка, «славні полки козацькі», Запорозьку Січ, говорить про свою любов до рідної Полтави.

17. Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790р. в м. Городище на Черкащині в сім'ї священика. Вчився в Київській академії (1801 — 1803), але не закінчив її. Протягом кількох років учителював у приватних поміщицьких пансіонах на Волині. У 1817р. вступає вільним слухачем на словесний факультет Харківського університету, а вже наступного року викладає тут польську мову. В 1821р. Гулак-Артемовський захистив магістерську дисертацію на тему: “О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней”, згодом стає професором історії та географії, з 1841р. — ректором університету.    Літературні інтереси П. П. Гулака-Артемовського пробудилися рано, ще в часи навчання в Київській академії. З перших його поетичних спроб збереглися лише два віршових рядки з переспіву поеми Буало “Налой” (1813). Активну літературну діяльність Гулак-Артемовський розпочинає після переїзду до Харкова (1817) — під час навчання і викладацької роботи в університеті. Підтримує дружні стосунки з Г. Квіткою-Основ'яненком, Р. Гонорським, Є. Філомафітським та ін., виступає на сторінках “Украинского вестника” з перекладними й оригінальними творами, написаними у різних жанрах. Спираючись на літературні зразки попередників в українському і світовому байкарстві та на фольклорні традиції, Гулак-Артемовський творив цілком оригінальні, самобутні вірші, йдучи від просторої байки-“казки” через байку-“приказку” (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до власне байки, з якою згодомуспішно виступили в українській літературі Є. Гребінка й особливо Л. Глібов. 

У ранніх російських творах (поетичних і прозових) П. Гулак-Артемовський постає переконливим прихильником французького й польського класицизму і водночас виявляє симпатії до нових літературних стилів і напрямів, зокрема до просвітительського реалізму, в дусі естетичного кодексу якого написані в ті ж часи його кращі українські поезії.Спираючись на багатющі надбання світової і російської байкарської культури (не оминаючи, зрозуміло, й попередньої української традиції), П. Гулак-Артемовський творив оригінальні вірші. У своїй поетичній практиці він випробовує, по суті, всі найголовніші різновиди жанру, йдучи від просторої байки-«казки» Лафонтена та І. Хемніцера через байку-«приказку» І. Красіцького (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до класичної криловської байки, з якою згодом успішно виступив Є. Гребінка. Жанр байки давав можливість поету, використовуючи власну спостережливість, фольклорні джерела (зокрема образотворчі елементи казки, приказки тощо), надавати своїм байковим персонажам соціально-конкретної визначеності, під алегоричним прикриттям змальовувати суспільні явища дійсності й оцінювати їх із позицій загально гуманістичних ідеалів. П. Гулак-Артемовський першим у новому національному письменстві подав високохудожні зразки просвітительської реалістичної байки, чим активно сприяв разом з іншими кращими своїми творами демократизації й інтенсифікації літературного процесу в Україні.

Тяжіння П. Гулака-Артемовського до нових, романтичних віянь обумовлювалось його глибокими симпатіями до польських романтиків, насамперед А. Міцкевича, автора знаменитих «Балад і романсів» (1822). Не останню роль у захопленнях українського поета романтизмом відіграло читання ним у 1825 р. в університеті лекцій з естетики за відомою тоді книгою О. Галича «Опыт науки изящного», де були викладені основні положення романтичної теорії, зокрема визначалися нові жанри — романтична балада, поема, романс тощо, пропагувалася творчість В. Жуковського та інших російських поетів. Усе це спонукало П. Гулака-Артемовського випробувати свої сили в романтичній манері.

Кращі твори П. Гулака-Артемовського збагатили культуру українського художнього слова. Гідним є внесок поета в розвиток українського вірша, зокрема завдяки майстерному використанню ним різностопного ямба, коломийкового вірша.

Орієнтуючись у своїх художніх пошуках на досвід попередників, на досягнення сучасних йому прогресивних українських, російських, польських і чеських письменників, плідно використовуючи багатющі скарби фольклору, Гулак-Артемовський сприяв утвердженню реалістичних тенденцій в українському письменстві перших десятиліть XIX ст., засвоєнню ним нових стильових напрямів, нових жанрів, тематично-проблемного арсеналу, народної мови. Поет позитивно вплинув на демократизацію і громадянське ^прямування літературного процесу в Україні, на розширення зв'язків національної словесності з світовою культурою.

18. Письменницьку діяльність Г. Квітка-Основ'яненко розпочав російськомовними творами. Особливу славу йому принесли прозові твори, написані українською мовою й видані в Москві в 1834 р. під заголовком «Малороссийские повести, рассказываемые Грицьком Основьяненком». Він першим в історії української літератури утвердив оповідну манеру письма, за що Т. Шевченко назвав його «батьком». Пізніше ці слова поширилися й закріпилися надовго: «батько української повісті» (С. Єфремов). За словами І. Франка, Квітка — «творець людової повісті, один із перших того роду творців у європейських письменствах». Григорій Квітка-Основ'яненко увійшов в історію вітчизняного красного письменства як «фундатор нової української прози й визначний драматург, популярний російськомовний письменник» («Історія української літератури»). Кращі твори письменника були опубліковані в російських перекладах у Петербурзі й Москві; у Парижі 1854 р. французькою мовою вийшла друком «Сердешна Оксана». Пізніше його твори було перекладено польською, болгарською та чеською мовами.Справжнє своє покликання — літературну творчість — Григорій Квітка-Основ'яненко знайшов у сорокарічному віці. За 25 років творчої праці він написав російською та українською мовами майже 80 творів різних жанрів: фейлетони, листи, комедії, оповідання, романи, історично-художні нариси, літературно-публіцистичні статті. Літературну діяльність Г. Квітка-Основ'яненко розпочав із співробітництва в започаткованих ним у Харкові журналах «Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», альманахах «Утренняя звезда» і «Молодик». Протягом 1816-1817 рр. він надрукував під іменем Фалалея (пізніше Фалурдена) Повинухіна російськомовні сатиричні «Письма к издателям» — фейлетони, статті, жартівливі вірші, перші акровірші.Наприкінці 20-х — на початку 30-х років XIX ст. Г. Квітка збагатив українську літературу сатиричними викривальними драматичними творами — написав одинадцять п'єс російською та українською мовами, серед яких комедія «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе». Написаний 1827 р. і опублікований лише в 1840 р., цей твір надзвичайно співзвучний із комедією М. Гоголя «Ревізор» (1836). У п'єсі висміюються чиновники повітового міста, які чекають приїзду зі столиці високопоставленої особи й помилково приймають за ревізора іншого — «титулярного» радника Пустолобова.Комедія у двох частинах «Дворянские выборы» мала шалений успіх, її тираж розкупили в Москві за два місяці. За основу сюжету взято вибори предводителя дворянства в повітовому місті. Красномовними є прізвища персонажів: Ненаситін, Вижималов, Забойкін, Драчун, Підтрусов, Лупілін та ін. Як справжній мистецький шедевр, п'єса актуальна і в наш час.

Поштовхом до написання прозових творів російською мовою Г. Квіткою-Основ'яненком був неймовірний успіх земляка М. Гоголя, який з романтичним захопленням змальовував життя й побут українців російською мовою. Не наслідуючи славетного письменника, Квітка вибрав свій шлях, створивши цікаві реалістичні повісті, романи з рисами сентименталізму або гумористично-сатиричні: «Пан Халявский», «Жизнь и похождения Петра Степа-нова, сына Столбикова», «Ярмарка», «Ганнуся» та ін.Кращим художньо-історичним нарисом Г. Квітки-Основ'яненка вважають твір «Головатий», присвячений запорозькому військовому судді, кошовому отаманові Чорноморського козацького війська Антонові Головатому. Тарас Шевченко, прочитавши твір, був надзвичайно вражений і під впливом нарису написав послання «До Основ'яненка» (1839), у якому величає письменника «батьком».

Поява творів українською мовою була обумовлена потребою, життям народу, розвитком національної культури, коли велися гострі суперечки про право на існування української мови й літератури. Пізніше, коли повісті письменника здобули визнання й славу, він зазначав: «Щоб довести одному панові, який не вірив, що малоросійською мовою можна написати ніжне, зворушливе, я написав "Марусю"».Україномовні твори Г. Квітки-Основ'яненка за способом зображення поділяють на дві групи: сатирично-гумористичні та сентиментально-реалістичні.Бажання довести недоброзичливцям можливість творити українською мовою «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне», щоб розчулити читача, спонукало Г. Квітку-Основ'яненка утвердити в українській літературі сентименталізм як мистецький напрям. Письменник звернувся до основних мовно-стилістичних засобів сентименталізму: ліризму, пестливих форм слів, прекрасних укра¬їнських пейзажів, чутливих і ніжних натур, зворушливих драматичних ситуацій, народних обрядів і звичаїв.В українській літературі сентименталізм представлено більшою чи меншою мірою повістями Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана», «Добре роби, добре й буде», «Козир-дівка», «Перекотиполе», «Божі діти»; романом Є. Гребінки «Чайковський»; п'єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка».