66 Характеристика творчості і. Драча

Поет Іван Драч — постать неординарна в нашій літературі. Адже його творчість — це постійний пошук, постійне новаторство:       Художнику немає скутих норм.       Він — норма сам, він сам в своєму стилі...       На початку 60-хр. творчість поета сприймалася неоднозначно, багато кого дратувала асоціативність, метафоричність, символізм його творів, незвичні словосполуки, сміливе введення в, мову вірша наукової лексики. Цікавою видається вже перша збірка поета «Соняшник», в якій оспівувалась доля звичайної людини, невичерпність людського генія на теренах науки й техніки, бажання розгадати таємниці буття. І до сьогодні «візиткови-ми» для Івана Драча є твори, які ще на початку 60-х захоплювали читачів неординарністю поетичного мислення: «Балада про соняшник» (котра дала назву й дебютній збірці) та «Етюд про хліб».

Поет «народжує себе» і в «Баладах буднів» (1967), і в збірці «До джерел» (1972) (хоч це в значній мірі підсумкова книга, вибране з попередніх видань), і в інших. 1972p. вийшла збірка І. Драча «До джерел». До вибраних творів він додав чимало нового, завершив її перекладами з поетів республіканських радянських літератур та літератур зарубіжних. Тут з'явився вірш «Зелена брама», який через десятиліття дасть назву книзі, що буде відзначена Державною премією СРСР. Та й збірка «Корінь і крона», яка вийшла у 1974 році, почалася вже тут, у роздумах над підсумком першого десятиліття в поезії. Ця книга, складена з двох розділів — «Подих доби» та «Подорожник», вивірила поета на життєспроможність і в координатах сучасності, і в координатах історії. За неї в 1976p. І. Драч удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

І. Драч працює в багатьох напрямах. Він видає кіноповісті «Криниця для спраглих» та «Іду до тебе» (1970), можна додати до них і поему для кіно «Київський оберіг» та кіноповість «Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини» (обидва твори — в збірці «Київський оберіг», 1983). Також І. Драч активно виступає в галузі літературно-мистецької критики. Творчість І. Драча набула широкої популярності і в нашій країні, і в зарубіжжі. Його поезії відомі в перекладах на російську (кілька окремих видань), білоруську, азербайджанську, латиську, молдавську, польську, чеську, німецьку та інші мови, і кількість перекладних видань зростає. 

67Творчість Миколи Вінграновського — небуденне явище в українській літературі. Перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, він витворив художній світ, законом якого є краса. Тут красиве все: національна гідність, ніжність і обурення, шаленство та скрута, розпач і огида. За всієї життєвої конкретності цей світ, принципово відмінний від реального, є бунтом краси проти недосконалості та приземленості життя.Художній світ Миколи Вінграновського *- весь у його ліриці. Вона по-своєму кінематографічна: коли на першому плані ліричне осягнення, інтимне переживання, то на другому — глибинне філософське осягнення сутності, чи навпаки. Вінграновський — шістдесятник за суттю цього поняття, за ємністю ідей і образів у його творчості. У цьому переконують нас його книги: «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі»,« Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», «З обійнятих тобою днів», низки книжок для дітей і роман «Северин Наливайко»Перші вірші побачили світ у 1957 р. в журналі «Дніпро», чотири поезії було опубліковано в 1958 р. в «Жовтні», але справжній розголос принесла добірка віршів «З книги першої, ще не виданої», яка з'явилася в «Літературній газеті» 7 квітня 1961 р. Наступного року ця книжка вийшла у світ під назвою «Атомні прелюди» й стала одним із найголовніших побудників полемічного виру навколо нової поетичної генерації. Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів викликали такі гарячі відгуки та полеміку, як це сталося з Миколою Вінграновським. Багато читачів вітали їхню появу, система ж зустріла новаторство негативно, звинувачуючи молодого поета в абстракціонізмі та сюрреалізмі.У ліриці 1960-х pp. відбувся несподіваний вибух метафоричного мислення, пов'язаний зі стрімким розвитком суспільної свідомості, науки та техніки, вивільненням особистості від унітарних світоглядних схем. Крім того, мистецтво слова повертало собі власну сутність, упосліджену тоталітарною свідомістю. На той час уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких стали поети-шістдесятники й інші молоді митці, але й політичні арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській «відлизі» приходило те, що пізніше дістало назву брежнєвського «застою», хоча фактично це було «реакцією». Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільної творчості, для розвитку та реалізації самобутнього таланту поета.Микола Вінграновський за цих умов, звичайно, змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно, змінювався й характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації набувають відтінків журливості, гіркоти, тихої радості; переважає зосередженість, вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до душевного «реалізму».Ці особливості поетики Вінграновського й увиразнилися в книжці «Сто поезій» (1967 p.). Збірка свідчить про активні творчі пошуки самовираження. Вінграновський випробовує місткість форм, удаючись, наприклад, до верлібру («Я сів не в той літак») і хоку. Та головні зміни в його поетику внесло освоєння фольклорної традиції та живої народномовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло...»); художній паралелізм («Прилетіли коні — ударили в скроні...»); казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу — безнебна ніч — татари де?! — прийшла...»); безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, а також особлива втаємничена неконкретність, що лишає місце для дива, казки («На болоті»). Поетичні лики українських малих річок у їхньому земному характерному плині витворюють єдиний образ — ріку народного буття, віддзеркалюють український історичний усесвіт від часів Дажбога по сьогодні, яким його відчуває та мислить поет.Поема «Гайавата» свідомо зорієнтована своєю ритміко-інтонаційною будовою на відомий твір Лонгфелло. Звичайне земне життя зі своїми щоденними клопотами й тривогами, статками й нестатками подається тут як найвище благо, у світлі якого всяке вигадане щастя є просто зайвим. Привертають увагу також «дитячі» вірші «Поезій». У них — гармонійність, не-засмученість і особлива переконаність в істинності власних уявлень, що з віком полишає людину. У цих віршах висвітлилася природа таланту Миколи Вінграновського, котрий бере від дійсності рівно стільки, скільки потрібно для свободи та краси. І саме тому ця лірика однаково багато говорить і дорослому, і дитині. З роками художній зір поета надзвичайно загострюється. Він прагне зафіксувати, утривалити в слові найтонші рухи природи й душі, ним керує вимога повноцінного, адекватного перекладання художнього світовідчуття в образ, котрий і є для Вінграновського справжньою дійсністю. Виразним свідченням подальшого творчого розвитку письменника стала збірка «На срібнім березі» (1978 p.). Відбулося внутрішнє збагачення його лірики, підвищилася прихована, зосереджена в собі інтенсивність душевного життя.Поетична фраза Вінграновського найвищою мірою елегантна, пружна, не-обтяжена й водночас афористична. Вражають не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її «слухняність» і «покірність» голосу поета, кожному відтінку його думки й почуття. Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський писав і прозу. Він створив кілька повістей та багато оповідань, і вони також стали важливою сторінкою його творчості (особливо повісті й оповідання 1980-х pp.). Письменник виробив оригінальний стиль, який, по суті, відповідає поетичному письму. Сюжети прозових творів мають дуже відносну подієву основу й рухаються завдяки почуттям, якими автор щедро наділяє звірів, птахів, рослини й воду, — вони сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не занадто обтяжений дослідженням питань буття, але ці питання мовби навмисне випрозорюються в ньому. У Повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986 р.) показана стоїчна витривалість українського народу, його життєлюбний дух; повість «Первінка» (1971 р.) відображає моральне становлення особистості; повість «Сіроманець» (1977 р.) — конфлікт цивілізації та природи; «Літо на Десні» (1983 р.) — безпричинність справжньої доброти. Із прозових творів Миколи Вінграновського найкращими вважаються ті, у яких відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини та живої природи (власне, Уся природа у Вінграновського вищою мірою жива). У повістях і оповіданнях 1980-х pp. письменник поетичними барвами поєднує світ людини та всього живого й «неживого» Зображуючи персонажі з фауни, Вінграновський виступає не лише художником, але й оригінальним, спостережливим натуралістом. Спостережливість автора межує з фантазією й часом у неї переходить. Ідучи від народної казки, митець натхненно одухотворює звірів і птахів, психологізує та злагіднює все це гумором, і часом здається, що, мабуть, і справді так могли подумати або сказати ці істоти.Вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом у Вінграновського має свою особливість: єдність живого світу, відчуття якої втрачено дорослими, немовби відновлюється в дітях. Діти для автора — це й особливе ставлення до життя, яке внутрішньо близьке і йому самому. Тому він з великою радістю пише вірші для дітей і про дітей, і в них, на думку Івана Дзюби, найбільше є собою, бо «...сягає тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського як такої, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота. Зрештою, його дитячі твори — ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх. І тут — ще один напрям творчих можливостей поета, який і в майбутньому ще дивуватиме й дивуватиме нас...»Усі згадані риси поетики Миколи Вінграновського вповні виявилися в його новому й на сьогодні центральному прозовому творі — романі «Наливайко» (1991 p.).

68Дебютом у літературі можна вважати прозовий ескіз «А над полем постріл…», надрукований 1924 року в газеті «Червоний юнак» ( Полтава). Перша збірка оповідань Леоніда Первомайського «Комса» вийшла 1926 року, перша збірка віршів «Терпкі яблука» — 1929 року. Перша його п'єса «Коммольці» побачила сцену 1930 року. За два роки — з 1926 по 1928 рік — вийшло шість окремих видань оповідань і повістей Первомайського.Збірки віршів Первомайського «День народження» і «Земля» 1944 року відзначено Державною премією СРСР другого ступеня. Філософський роман про героїку і будні війни «Дикий мед» було екранізовано, головну роль у фільмі зіграла актриса Алла Ларіонова.Леонід Первомайський виступав також як літературний критик і публіцист (книги роздумів «З щоденника поета» (1956), «Творчий будень» (1967)), але, поза власною творчістю, найбільше він уславився як перекладач. Завдяки його невтомній праці українською мовою побачили світ твори Франсуа Війона, Шандора Петефі, Юліуса Фучика, Нізамі Гянджеві, Михайла Лермонтова, Володимира Маяковського, Генріха Гайне, балади слов'янських та інших народів світу.І все ж справжнім покликанням Л. Первомайського є поезія. Саме в ліриці він зміг найповніше виявити властиву йому гостроту емоційного сприймання дійсності, ту дедалі наростаючу схильність до самоаналізу й чутливість до драматичних колізій віку, які становили морально-психологічну домінанту його творчої особистості.Ранні поетичні твори, опубліковані в періодиці, відбили характерні риси тогочасної поезії — експресивність, «репортажність», схильність до маршових ритмів, ламаного рядка. У багатьох із них відчувається вплив конструктивізму. Цим усім позначені і його перші збірки — «Терпкі яблука» (1929), «Промова на VIII з'їзді ЛКСМУ» (1931), «Героїчні балади» (1932), «Моя весела молодість», «Пролог до гори» (1933).Про еволюцію світосприймання Первомайського дають наочне уявлення дві його збірки, що увібрали в себе фактично все краще з його поетичного доробку цілого десятиліття — «Лірика. 1927—1934» (1935) і «Нова лірика. 1934—1937» (1937). Наростає потяг до класичного вірша, змінюється інтонаційний лад творів — від піднесеного, ораторського до розмовного, роздумливого. Світ немовби набуває властивої йому конкретності, до предмета, явища повертається їхній справжній зміст і їхні ж властивості. Це особливо помітно в пейзажах:Збірка «Барвінковий світ» (1940), де вміщена цитована поезія, слушно вважається вищим досягненням довоєнної творчості Л. Первомайського.Метафорика багатьох віршів того часу тісно пов'язана з українською фольклорною традицією, з символами, здавна закоріненими в народній свідомості. Серед цих творів найвідомішою лишається «Пісенька» 1942 р.У поетичному доробку Л. Первомайського воєнного періоду є чимало творів, написаних і в іншій, не трагедійній тональності, де драматична колізія тільки створює тло, на якому особливо виразно й яскраво проступають притаманні українському народові життєлюбство й душевна бадьорість, які, буває, виявляються в схильності до гумору, доброго жарту — незважаючи на обставини, а часом і всупереч їм.Крім того, його перу належить роман у віршах «Молодість Брата» (1947), твори для дітей («Веселий сад» (1934), «Казка про Івана Голика» (1939), «Малим і найменшим» (1955), «Хлопчисько Онисько» (1956) та ін.). Активно виступав він у пресі з публіцистичними та літературно-критичними статтями. Вагомий внесок Л. Первомайського в розвиток перекладацького мистецтва (він звертався до творів Г. Гейне, Я. Неруди, Ш. Петефі, Фр. Війона, Лі Бо, О. Пушкіна). Великий резонанс мали його перекладні збірки «Слов'янські балади» (1946), «З глибини. Балади народів світу» (1960).

69Перші добірки В. Голобородька, зокрема цикл «Золоті глечики груш» (Жовтень, 1965, № 12), сприймалися як неординарна подія, як явище, несподіване навіть у суцвітті небуденних дебютів (І. Калинець, М. Воробйов, В. Каліка, В. Рубан та ін.). Так, І. Дзюба звернув увагу на незвичні для тогочасного віршування аспекти відновлення анімістичних уявлень, спрадавна відомих українському народові, «високонаївну натурфілософську діалектику», «стихію доброго бога перевтілень і перероджень». Здавалось би, перед поетом, який наважився повстати проти соцреалістичного імітат-мистецтва, полемізувати з романтизованим модернізмом, естетизованим неонародництвом «шістдесятників», відкривалися широкі творчі обрії. В. Рубан небезпідставно називає його «найпомітнішим представником Київської школи». В. Голобородько навчався тоді в Київському університеті ім. Т. Шевченка (1964—1965), невдовзі перевівся в Донецький (1966—1967), звідки його виключили за те, що він приніс на кафедру працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Тоді ж (1968) була «розсипана» у видавництві «Молодь» його перша збірка «Летюче віконце».Одна з найсильніших ранніх книжок Анатолія Кичинського має розлогу й метафоричну назву “Жива і скошена тече в мені трава”. У ній звучить експресивна музика любові до життя, внутрішнього взаємо¬зв’язку природи з людським буттям. Творчої перерви, що часто спіткає людей мистецтва після першої книжки, тим більш вдалої і талановитої, у поета не трапилося: Навпаки, майже форсованими темпами з перервою у два-три роки почали виходити нові збірки Анатолія Кичинського. Молодий талант посилювався талантом молодості, й поет говорив пристрасно та упевнено. Збірка “Вулиця закоханих дерев” (1976) освітилася книжкою “Світло трави” (1979), ще однією поетичною книжкою – “Землі зелена кров” (1982), а потім ожила збірка “Листоноша – Земля” (1985). Поет ішов далі й сформулював своє кредо: “Дорога завдовжки в любов” та “Сотвори свет” – так називалися дві книжки, що були видрукувані 1988 року (друга – у перекладі російською мовою). Після цього прийшов час збірки “Повторення непройденого” (1990). Останньою ж – майже на десять років – стала збірка “В гості до мами” (1991). Принагідно варто зазначити, що книжки виходили у київських видавництвах “Молодь”, “Дніпро”, “Веселка” тощо. За п’ятнадцять років (з 1976 до 1991) вийшло дев’ять поетичних книжок Анатолія Кичинського. Кожна з них відкривала поета як творця різних поетичних стилів, форм, інтонацій, кожна з них ставала помітним кроком у художньому розвитку. Своїми віршами й поемами художник неодноразово підкреслював, що його душа й свідомість, живуть минулим і теперішнім, плинним і вічним. "Поезія – це рідкісний, особливий рід пам’яті" (Ж.П.Рихтер) А пам’ять – це архітектор вражень і співтворець життя. Свій поетичний феномен пам’яті А.Кичинський задекларував стисло, у карбованих метафорах, сягаючих із логічно виведеної афористичності.Мотивами спогадів пронизані й поеми Анатолія Кичинського – “Русло” (1976), “Іспанська печаль (Поема тривожної ночі)” (1979), “Вишивання хрестиком” (1985), а також переспіви фрагментів з поеми відомого слов’янського поета доби Відродження Миколи Гусовського “Пісня про зубра”, що були видрукувані 1982 року в збірці “Землі зелена кров”. Десята збірка А.Кичинського – це антологія, своєрідний синтез того, що поет написав майже за двадцять п’ять років роботи у літературі й для літератури.Основна макротеза-відповідь на поставлені запитання виглядає так: Анатолій Кичинський – універсальний митець, який у процесі поетичного розвитку досяг значного успіху в поетичних мотивах, формах та експериментах.Фольклор – це одне з джерел творчості поета, але А.Кичинський є передусім сучасним поетом, творча манера якого містить у собі також традиції класиків української ліричної творчості. У його поезіях спостерігаємо національну глибинність Т.Шевченка, інтонаційну прозорість П.Куліша, елегійну чистоту О.Олеся, ніжну зажурливість С.Черкасенка, візерункову точність М.Зерова, щиру експресивність М.Хвильового, концептуальну пафосність Є. Маланюка, авангардову неординарність В.Голобородька.Лірика