14. Погляди Канта про право та його класифікацію. Категоричний імператив.

Вчення Канта про право і державу стало першою великою політичною доктриною, створеної з урахуванням підсумків і під безпосереднім враженням Великої французької революції.

Що стосується права, то Кант у праві розрізняв три категорії: природне право, позитивне право, справедливість. Джерелом природного права є самоочевидні апріорні принципи (вроджені ідеї); джерелом позитивного права є воля законодавця; справед­ливість - це щастя пропорційне чесності (домагання, які не передбачені законом і тому не підлягають примусу). Природне право, в свою чергу, мислитель поділяв на приватне і публічне. Приватне право регулює відносини індивідів як власників. Публічне - взаємовідносини між людьми, які об'єднані в союз громадян (державу), як члени політичного цілого. За визначенням Канта, право - це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи сумісний з сваволею іншого з точки зору загального закону свободи. До таких умов відносяться: наявність примусово здійснюваних законів, гарантований статус власності та особистих прав індивіда, рівність членів суспільства перед законом, а також вирішення спорів у судовому порядку. Вчення Канта про право являє собою вищий щабель у розвитку західноєвропейської юридичної думки XVIII в. Феодальному безправ'ю і сваволі Кант протиставляє твердий правопорядок, який спирається на загальнообов'язкові закони. Він засуджує юридичні привілеї, що виникають з володіння власністю, і наполягає на рівності сторін в приватноправових відносинах. Проте Кант робить серйозну поступку феодальній ідеології, коли визнає об'єктом приватного права не тільки речі і поведінку людей, а й саму людину. Подібний крок приводить Канта до виправдання закріпленої в законодавстві влади чоловіка над дружиною, пана над слугою. 

В "Метафізиці звичаїв" була запропонована, крім того, своєрідне трактування природного права. Слідуючи Руссо, Кант дотримувався концепції гіпотетичного природного стану, в якому було відсутнє об'єктивне право. Людині споконвічно властиве одне-єдине природжене право - свобода морального вибору. З неї випливають такі невід'ємні моральні якості людей, як рівність, здатність ділитися своїми думками, і ін У додержавному стані людина набуває суб'єктивні природні права, в тому числі право власності, але вони нічим не забезпечені, крім фізичної сили індивіда, і є попередніми. Сукупність таких суб'єктивних повноважень Кант врозріз з панівною традицією назвав приватним правом. Істинно юридичний і гарантований характер приватне право, на його думку, набуває тільки в державі, з утвердженням публічних законів. 

Правова теорія Канта тісно пов'язана з етикою. Визначається це тим, що право і мораль мають у нього одне і теж джерело (практичний розум людини) і єдину мету (затвердження загальної волі). Різницю між ними Кант вбачав у способах примусу до вчинків. Мораль заснована на внутрішніх спонуканнях людини і усвідомленні ним свого боргу, тоді як право використовує для забезпечення аналогічних вчинків зовнішній примус з боку інших індивідів або держави. У сфері моралі відповідно немає і не може бути загальнообов'язкових кодексів, тоді як право з необхідністю припускає наявність публічного законодавства, забезпеченого примусовою силою. Розглядаючи співвідношення права і моралі, Кант характеризує правові закони як свого роду перший ступінь (або мінімум) моральності. Якщо в суспільстві встановлено право, сообразное моральним законам, то це означає, що поведінка людей поставлена в строго окреслені рамки, так що вільні волевиявлення однієї особи не суперечать свободі інших. Подібного роду відносини не є повністю моральними, оскільки вступають в них індивіди керуються не веліннями боргу, а зовсім іншими мотивами - міркуваннями вигоди, страхом покарання і т.п. Право забезпечує, іншими словами, зовні благопристойні, цивілізовані відносини між людьми, цілком допускаючи, однак, що останні залишаться в стані взаємної антипатії і навіть презирства один до одного. В суспільстві, де панує тільки право (без моралі), між індивідами зберігається "повний антагонізм". 

Кант вказував на істинне завдання права - надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свобода індивіда. В цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обґрунтованості права. Право може досягти цього покликання, якщо буде загальнообов'язковим і здійснюва­тиметься примусом. Забезпечує примус держава, яка зо­бов'язана функціонувати в рамках вимог права, а її устрій і режим мусять максимально відповідати принципам права.

Крім того, «категоричний імператив» позбавлений у Канта зв'язку з конкретними предметами, з реальними емпіричними подіями, він не містить вказівок, як потрібно поступати в тому чи іншому конкретному випадку, і, отже, є формальним. Він містить лише загальну ідею "боргу перед обличчям людства", надаючи індивіду повну свободу вирішувати самостійно, яка лінія поведінки в найбільшій мірі узгоджується з моральним законом. Категоричний імператив Кант називав законом моральної свободи і вживав ці поняття як синоніми. Філософ наводить дві основні формули категоричного імперативу. Перша говорить: "Роби так, щоб максима твого вчинку могла стати загальним законом" (під максимою тут розуміється особисте правило поведінки). Друга формула вимагає: "Роби так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу". Дотримання вимог «категоричного імперативу» можливе тоді, коли індивіди в змозі вільно дотримуватися голосу "практичного розуму». «Практичним розумом» охоплювалися як область етики, так і сфера права.