4. Вчення б. Спінози про право.

Відповідно до вчення Спінози, потреба у виникненні права обумовлена природною причиною, а саме протиріччями(почуттями, відчуттями) і розумом індивідів.

Людина може бути вільна тільки тоді, коли вона керується у своїй діяльності розумом.

Однак більшість людей не такі, вони керуються різними потягами, пристрастями та почуттями, що призводить їх нерідко до негативних та неправомірних вчинків.

Саме тому для врегулювання необхідним було виникнення держави та права.

Природні закони визн як рішення Бога, які відкриті прир.шляхом, тобто людським розумом, а не дані в божеств.откровенні.

На такому розумінні та тракт.прир.законів він пояснював і природне право.

Зазначав, що людина- частина природи, тому на неї як на всю решту частини природи розповсюджуються прир.необхідності та закономірності.

Прир.право – закони та правила, згідно з якими все відбувається в світі, тобто саму міць природи.

Природні права природи в цілому та кожного індивіда зокрема розповсюдж.настільки, наскільки розповсюджується їх міць та сила.

Прир.право забороняє тільки те, чого ніхто не бажає або не може.

За своєю природою- всі люди вороги і природно-правові відносини між людьми уподібнював до концепції Гобса «ВІЙНИ ВСІХ ПРОТИ ВСІХ»,де людина людині вовк.

В прир.стані всі люди є рівними і однаково мають права на все.

Однак реальний обсяг та об’єм їхніх прав залежить від фактичної сили (розумової та фізичної).

В постійній боротьбі прав – сил індивідів вищий закон природи полягав у прагненні всіх до самозбереження, однак у прир.п., де відсутнє спільне загальне право самозбереження не може бути забезпечене.

Сама природа диктує вихід із глухого кута прир.стану, який полягає у переході до громадянського стану шляхом укладення сусп..договору.

Всезагальний закон людської природи – це такий, згідно з яким ніхто не встрачає того, що вважає благом, окрім випадків надії на вище благо або через страх перед великою шкодою і ніхто не переносить зла за винятком випадків, коли це необхідно для уникнення більшої шкоди або можливості отримання великого блага.

Таким чином, із 2 благ особа завжди обирає те, яке вважає більшим, із 2 бід, ту,яка здається меншою.

На думку Спінози, там, де люди мають загальне право, кожний з них «не має насправді по природі ніякого іншого права, крім того, що уступає йому загальне право. Він зобов'язаний виконувати все, що б не повелівалось йому за загальної згоди, або ж він по праву буде примушений до цього». Таким чином, важлива особливість договірної теорії Спінози полягає в тому, що природне право кожного в громадянському суспільстві не припиняється. Воно іменується тепер «приватним громадянським правом», обсяг якого визначається загальним правом держави.

Право є «якби духом держави, яким усі повинні керуватися». Воно встановлено за предписанням розуму, що «вчить дотримувати благочестя і зберігати душевний спокій і доброзичливість (що можливо лише в державі) ...», і наказує діяти по праву. Тепер дія, заборонена громадянським правом чи не по праву, є злочином. «Злочин, — визначає Спіноза, — ... є дія, що не може бути здійснена по праву». Вона «може бути представлена тільки в державі, де саме за загальним правом всієї держави зважується, що є добро і що зло, і де ніхто не діє ні в чому по праву, якщо не діє з загального рішення і згоди».

Права громадян(політ.п.)-це дозволені верховною владою природні права. Реалізація недозволених верховною владою природніх прав вваж.злочином.

Позадоговірне, політичне,державне право громадян розумів як свободу кожного індивіда зберігати себе у своєму стані,межі цієї свободи встан.указами верх.влади та забезп.виключно її авторитетом.

Це політ.п.є частиною заг.п. і воно як і будь яке інше право(окрім божеств) за своїм змістом є природнім,як у громадському,так і в природному стані.