12.Загальна характеристика, методи діагностики пухлин в-лімфоцитарного походження.

В-клітинні лімфоми

В-клітинні лімфоми зустрічаються досить часто. Найчастіше зустрічаються типи, які розвиваються з клітин фолікулярних центрів лімфатичних вузлів (лімфоми з клітин фолікулярних центрів). Гістологічно вони заміщають тканину лімфатичного вузла і можуть мати дифузний або фолікулярний характер. У В-клітинних лімфомах можуть виявлятися В-клітини різного ступеня диференціювання і в залежності від переважаючого клітинного типу лімфоми діляться на повільно, помірно і швидко прогресуючі.

Етіологія. Лімфоми відносять до поліетіологічних захворювань.

При аутоімунних та імунодефіцитних захворюваннях спостерігається підвищена захворюваність на лімфоми, яка ймовірно пов'язана з патологічною проліферацією лімфоцитів при цих станах. Також злоякісні лімфоми частсфозвиваються у хворих, які одержують імуносупресивну терапію після трансплантації органів. Виражене збільшення частоти виникнення неходжкінських лімфом спостерігається у хворих на СНІД.

Діагностика неходжкінських лімфом

Пухлинну проліферацію лімфоїдних клітин необхідно відрізняти від нормальної проліферації, яка виникає під час імунної відповіді (реактивна гіперплазія). Іноді важко диференціювати ці два стани. Найважливішими критеріями є порушення структури лімфовузла і наявність моноклональності пухлинних клітин.Порушення структури лімфатичних вузлів, особливо якщо воно поєднується з втратою нормальних взаємовідносин клітин різних типів, є ознакою пухлинної природи даних змін.Проліферація при імунній відповіді є політональною, тобто спостерігається розмноження багатьох клонів лімфоцитів. Більшість лімфоцитів при лімфомах походять з одного клону, тобто вони моноклональні. Моноклональна природа проліферуючих лімфоцитів є найкращим підтвердженням їх пухлинної природи і може бути доведена імуногістохімічно наявністю моноклональних легких або важких ланцюгів імуноглобуліиів на клітинній поверхні чи в цитоплазмі В-клітин. Доведено, що в поліклональній популяції лімфоцитів кількість клітин, які синтезують Я і к легкі ланцюги, приблизно однакова, а в моноклональній популяції виявляються або Я, або к легкі ланцюги.

13.Етіологія, патогенез, морфологічна характеристика, клінічні прояви, прогноз, причини смерті при мієломній хворобі.

Найбільше значення серед групи хронічних парапротеїнемічних лейкозів має мієломна хвороба. Хронічна мієлоцитарна лейкемія зустрічається у всіх вікових групах, але найчастіше у 40-50 років. Мієлобласти важко морфологічно віддиференціювати від лімфобластів, завинятком таких випадків:

• коли вони містять палички Ауера - фіолетові кристалічні цитоплазматичні включення;

• коли є видиме диференціювання в промієлоцити, у цитоплазмі яких визначаються великі гранули;

• при використанні цитохімічних та імунологічних методів дослідження.

Мієломна хвороба (мієлома, хвороба Рустицького - Калера) характеризується неопластичною проліферацією плазматичних клітин (плазмобластів) з продукцією мо-ноклонових імуноглобулінів (парапротеїнів) або їх фрагментів. Залежно від класу і типу синтезованих і секретованих парапротеїнів виділяють такі імунохімічні варіанти: О-, А-, О-, Е-мієлому, мієлому Бенс - Джонса (хвороба легких ланцюгів) тощо. Клінічні та морфологічні прояви варіантів подібні. В основному мієлома перебігає як алейкеміч-ний варіант, але можлива і наявність у крові мієломних клітин.

Залежно від характеру мієломних інфільтратів розрізняють такі форми:

• вузлову;

• дифузну;

• дифузно-вузлову.

Мієлома може перебігати в солітарній формі, у вигляді поодинокого вузла, але частіше вона буває множинною.

Пухлинні інфільтрати найчастіше з'являються у плоских кістках (ребра, кістки черепа) і хребті, рідше - у трубчастих кістках (плечова, стегнова кістка). Пухлинна тканина, яка розростається, призводить до деструкції кісткової тканини і розвитку патологічних переломів. При дифузному розростанні пухлинної кровотворної тканини спостерігається остеолізис і остеопороз - утворення гладкостінних, немовби штампованих дефектів. Крім кісткового мозку та кісток, мієломноклітинні інфільтрати постійно виявляються у внутрішніх органах.

При мієломній хворобі у зв'язку із секрецією пухлинними клітинами парапротеїну часто розвивається АЬ-амілоїдоз. Найбільше значення серед парапротеїнемічних змін має парапротеїнемічнип нефроз, або мієломна нефропатія. В основі парапротеї-немічного нефрозу лежить зайве накопичення в канальцях і в стромі мозкової, а потім і кіркової речовини парапротеїну Бенс - Джонса, що призводить до нефросклерозу. Такі нирки одержали назву «мієломні зморщені нирки». Уремія, яка розвивається, є в ЗО % випадків причиною смерті хворих на мієлому. Іншою частою причиною смерті служить приєднання інфекцій. при хронічній мієлоцитарній лейкемії мієлобласти в кістковому мозку складають не більше 5 %. При збільшенні їхньої кількості більше 5 % говорять про загострення або бластний криз. Прогноз. Тривалість життя хворих з мієломною хворобою залежить від чутливості пухлини до цитостатичних препаратів, адекватності застосованого лікування, вираженості ниркової недостатності.

Сучасна терапія дає змогу подовжити життя хворих до 50 міс з моменту встановлення діагнозу. Працездатність хворих різко обмежується або зовсім втрачається.

Причиною смерті, як правило, бувають ниркова недостатність або інфекційні ускладнення.

14.Етіологія, патогенез, морфологічна характеристика, клінічні прояви, прогноз, причини смерті при хворобі Вальденстрема. Изменения белковых фракций крови, напоминающие ми-еломную болезнь или болезнь Вальденстрема, могут встречаться при хроническом гепатите, хроническом нефрите, гипернефроме, паразитарных инвазиях и некоторых других состояниях. Изменениям сывороточных белков нередко сопутствует повышенный процент плазматических клеток в костном мозге. От миеломной болезни эти реактивные изменения отличаются следующими признаками: а) отсутствием моноклоновости гамма-глобулина (если даже и определяется М-градиент, обычно отсутствует моноклоновость белка, определяемая с помощью иммуноапектрофореза); б) процент плазматических клеток в костном мозге менее 10—12 (для доказательной миеломной болезни их процент должен быть существенно выше). В редких случаях хронического гепатита, хронического нефрита, аутоиммунной гемолитической анемии, генерализованного васкулита может иметь место и истинная моноклоновость того или иного иммуноглобулина. Если речь идет о моноклоновости IgM, то можно подозревать макроглобулинемию Вальденстрема, при моноклоновости других белков—миеломную болезнь. Последняя должна быть во всех случаях подтверждена нахождением в костном мозге высокого процента плазматических клеток. Болезнь Вальденстрема подтверждается высоким процентом лимфоцитов (реже — плазматических клеток или и тех, и других) в костном мозге. И при том, и при другом виде лейкоза обычно снижается уровень нормальных иммуноглобупинов в сыворотке крови.