4. Етичне праворозуміння

Етичне поняття права розрізняє право та закон за змістом, причому "право" пояснюється через поняття "справедливість". Справедливість ж пояснюється через ціннісні уявлення людей про те, якими повинні бути суспільні відносини.

Пояснення сутності права через поняття справедливості для європейської культури характерно із часів грецької та римської міфології. Ще Аристотель зв'язував поняття права та справедливості воєдино й пояснював справедливість як те, що здійснюється за правом. (По-латині ]ш - право, справедлива вимога, ішіШа — справедливість і правосуддя). У Стародавніх Греції та Римі поняття права і справедливості практично ототожнювалися (тобто існувало тільки одне юридичне поняття справедливості), у той час як закон вважався таким творінням людського розуму, яке може бути свавільним і навіть тиранічним.

"Справедливість" означає співмірність, еквівалентність наданого й отриманого у відносинах соціального обміну.

Латинське аеаиіШ (справедливість) (від аеаие - рівно, однаково, неупереджено, справедливо) перекладається як співмірність, пропорційність, рівність перед законом, справедливе, рівне, неупереджене обходження з різними людьми.

Аристотель розрізняв рівність розподіляючу і зрівнюючу. Розподіляюча означає принцип поділу загальних благ пропорційно вкладу того чи іншого члена суспільства в загальну справу. У даному випадку справедливість означає: "кожному своє", що уможливлює і нерівний розподіл соціальних благ (честі, грошей тощо).

Зрівнююча справедливість вимагає рівності наданого й отриманого при обміні соціальними благами між окремими особами чи співмірності відшкодування спричиненої шкоди, покарання - злочину і т. д. В обох випадках справедливість означає отримання рівного за рівне. Отже, несправедливість у відносинах розподілу означає або наділення нерівними благами людей, які вносять рівний вклад у загальну справу (той, хто отримує більше, має привілей), або наділення рівними благами за нерівний вклад (зрівнялівка).

Принцип справедливості є одним із найбільш абстрактних виражень права. Він може використовуватись і як критерій оцінки законів: справедливий закон означає правовий закон і навпаки. Однак справедливість - це не якісь класові чи групові морально-етичні ідеали, які потребують закріплення в законі. Справедливість - це абстракція права, абстрактний зміст правових законів чи правових відносин.

Але на відміну від правового розуміння справедливості, яке відповідає юридичному поняттю права, існує морально-етичне тлумачення справедливості. А саме справедливість - це те, що повинно бути з позиції певної системи цінностей. Можливе й таке визначення справедливості, але тоді необхідно вказати загальнозначиму систему цінностей. В іншому випадку з'являється довільне число уявлень про справедливість, які відображають різні моральні, релігійні, світоглядні, політичні і т. д. позиції та інтереси.

Класичне загальнозначиме тлумачення справедливості дане Аристотелем. Уся наступна історія філософської і правової думки свідчить, що претензії на знання якої-небудь іншої загальнозначимоі справедливості залишаються безпідставними, і в цих претензіях загальнозначима справедливість підміняється партикулярними уявленнями, які не можуть бути загальновизнаними. Тим не менше, у юриспруденції, і особливо у філософії права використовується етичне поняття права, у основі якогс лежать різні суб 'єктивні моральні судження.

Етичне праворозуміння спирається на існуючі в суспільстві ідеали справедливості, на основі яких виникають уявлення про те, яким повинне бути право, тобто правові ідеї, чи природне право. Закони ж -це "позитивне право"; вони можуть бути і несправедливими. "Природне право" є справедливим, але не має сили закону. Тому завдання юристів полягає в тому, щоб втілювати "природне право", справедливість у "позитивному праві".

Сучасна етико-правова теорія, проте, уже майже не користується термінами "природне" та "позитивне" право; і етичне поняття права виводиться простіше: право - це справедливі закони і несправедливий закон - це вже не право; але справедливість, не оформлена в закон, - це ще не право. Отже, право не існує поза законом. Для того, щоб визначити, який закон є правовим, а який ні, необхідно визначити, чи відображена у змісті закону ідея справедливості. Якщо ж ідея про справедливість не носить первинно правового характеру, то це повинні бути загальновизнані морально-етичні вимоги. Але в суспільстві реально існує плюралізм морально-етичних уявлень про справедливість: те, що вважається справедливим з однієї моцрльно-етйіщої позиції, буде несправедливим з іншої позиції.

Плюралізм уявлень про справедливість змушує прибічників етичного праворозуміння визнати, що загальнозначима вимога справедливості може бути лише абстрактною: "закони повинні бути справедливими!". Зміст же, яким наповнюється ця вимога, буде змінюватися в різних соціально-історичних умовах та конкретних ситуаціях. Законодавець повинен передбачати всі такі ситуації, у яких буде застосовуватися закон, і знаходити компромісні формулювання справедливості, які б ураховували інтереси різних людей, груп і прошарків.

Але, оскільки закони, всупереч належному, бувають несправедливими, необхідна авторитетна інстанція, судження якої про справедливість у конкретній ситуації будуть загальнообов'язковими. Такою інстанцією є суд, у обов'язки якого входить встановлення права, виходячи з уявлень про справедливість у таких ситуаціях, які суд розглядає. Юстиція - це і правосуддя, і механізм втілення в життя ідеї про справедливість. Суд повинен застосовувати закони так, щоб результат був справедливим.

Вважається апріорі, що суддя притримується тих само уявлень про справедливість, з яких виходив законодавець, коли приймав закон. Інше формально неможливо, оскільки суддя повинен судити за законом, і якщо особа заступає на посаду судді, вона повинна для себе прийняти рішення, що при вчиненні правосуддя буде виходити з тих само уявлень про справедливість, що й законодавець. Якщо ж суддя не погоджується прийняти такі умови, він повинен піти у відставку. Однак етичне розуміння права допускає, що в тому випадку, коли суддя, слідуючи тексту закону, бачить, що наслідки будуть несправедливими, він повинен вважати, що законодавець не передбачив той випадок, з яким зіткнувся суддя. Тоді він повинен поставити себе на місце законодавця і вирішити справу, виходячи із власних уявлень про справедливість.

Отже, етичне поняття права, яке виходить з абстрактної вимоги справедливості, приводить до тих само практичних висновків, що й соціологічне поняття права. Право в етичному розумінні - це навіть не справедливість, виражена в законі, а уявлення суддів про справедливість, виражені в судових рішеннях. Відкидаючи правові принципи справедливості, етичне поняття права замінює їх тільки абстрактною вимогою справедливості з невизначеним змістом. Відповідно, етичне праворозуміння не вирішує проблему пояснення права.

Головна вада етичного праворозуміння полягає в тому, що воно підмінює правову справедливість окремими суб'єктивними судженнями про неї, тобто тим, що вигідно чи зручно з позиції певних приватних інтересів. Як правило, це інтереси тих соціальних груп, які у справедливих відносинах соціального обміну виявляються у відносно невигідному становищі і тому висувають вимоги привілеїв чи зрівнялівки. *

Наприклад, з точки зору бідних, соціальна справедливість вимагає встановити високі ставки податків для багатих і низькі для бідних. У багатих ж, зрозуміло, інші уявлення про соціальну справедливість.

Ці групові, корпоративні, партикулярні вимоги мають свавільний суб'єктивний зміст і не можуть бути загальнозначимими. Якщо ж вважати, що всі ці вимоги є справедливими, а право втілює їх компроміс, то це означає релятивізм у розумінні права.

Етичне поняття права не дозволяє зрозуміти правову природу вроджених і невідчужуваних прав ті свобод людини. З точки зору етичного праворозуміння, - природні права людини - це лише морально етичні вимоги свободи людини в суспільстві й державі, характерні головним чином для європейсько цивілізації; вони стають "юридичними" основними правами і свободами лише тоді, коли закріплюються конституціями та законами. З таким розрізненням природних прав людини та конституційних основній прав і свобод загалом погоджується багато легістів.

Вище була приведена критика етичного праворозуміння, запропонована лібертарно-юридичнон школою. Етичне розуміння права, однак, засвідчує один безспірний і неспростовний факт, перед яки» юридичне розуміння права виявляє цілковиту безпорадність. Закон, наскільки б, здавалося, не був етичні безстороннім (позаетичним), його зміст насправді завжди фунтується на відповідних моральних начала: (принципах). Так, наприклад, норми про права людини, які утверджують у суспільних відносина: цінність гідності людської особистості, грунтуються на певних моральних началах, що відповідаю» природі людини. Втрата цих моральних начал в інституті прав людини руйнує його сутиісний зміст знецінює, перетворюючись на юридичний засіб охорони й утвердження невідповідних природі людині ненормальних соціальних практик. Згадана залежність між мораллю і правами людини та законністю, я фактором утвердження цих прав вдало ілюструє одне з положень "Основ вчення Руської Православне Церкви про гідність, свободу і права людини", яке гласить: "...моральність, тобто уявлення про гріх чесноту, завжди передують закону, який і виник із цих уявлень. Ось чому ерозія моральності завжд врешті-решт веде до руйнування законності"™.

Завдання всякого законодавства (системи законодавства в цілому та будь-якої її галузі) - сприят формуванню морально здорового суспільства. Очевидно, що згадана ціль може бути досягнута за умов' присутності в законодавстві мінімально-необхідного етичного змісту. Повна відсутність у законодавсті етичних принципів об'єктивно сприятиме формуванню такого суспільства, моральний стан яког зробить його цілком некомпетентним до використання стану свободи, санкціонованого цим ж законодавством.