2. Легістське розуміння права

Легістське праворозуміння грунтується на ототожненні права та закону. У легізмі правом вважаються норми законів і підзаконних (урядово-адміністративних) нормативних актів незалежно від їх змісту.

Існує два основних варіанти легістського розуміння права - класичний легістський позитивізм і легістський неопозитивізм.

2.1. Класичний легістський позитивізм

Теорія класичного легістського позитивізму була розроблена в кінці XIX ст. Вона й сьогодні зберігає свій вплив у юриспруденції, особливо в Росії.

У відповідності з методологією та теорією пізнання філософського позитивізму, істинна наука може вивчати право тільки як явище, доступне емпіричному, досвідному, чуттєвому пізнанню. Право - це позитивний факт, який не вимагає аксіологічного (ціннісного) осмислення¹⁵, а сутність, ідея права не є предметом науки¹⁶. Інакше кажучи, з точки зору легізму, лише зовнішні ознаки права доступні для безпосереднього спостереження та сприйняття, а пізнання сутності правових явищ і їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього дослідження) - це предмет філософських спекуляцій та "ідеології". Саме закони, офіційно встановлені законодавчі тексти являють собою таке доступне для наукового пізнання явище. Звідси висновок лепетів: право в науковому, а не в якому-небудь ідеологічному розумінні - це закон. Зміст закону лепети розкривають через набір формальних ознак: закони містять абстрактні загальнообов'язкові норми, тобто правила поведінки, підкріплені примусовою силою держави, прийняті з дотриманням відповідних нормативно визначених процедур тощо. Що саме приписують ці норми, який їх внутрішній зміст - для легістського розуміння права значення не має.

У кінцевому підсумку, заперечення надпозитнвних основ права веде до абсолютизації ролі держави й до намагання обгрунтувати її домінуючу роль стосовно права. Не випадково саме держава з її силою, що примушує, з погляду позитивізму, і забезпечує реальність права, є його творцем і єдиним гарантом'⁷.

Легістський позитивізм стверджує: право - це сукупність загальнообов'язкових норм, встановлених чи санкціонованих державою і забезпечуваних силою її караючого примусу¹". Інакше кажучи, право - це те, шо наказує держава. Ще простіше виразив суть легістського позитивізму Джон Остін: "Право - це наказ суверена". Тому легістський позитивізм ще називають етатистським (державницьким)™. Оскільки державні органи видають загальнообов'язкові нормативні акти, для позитивістів це означає, що державна влада є творцем права і тому покликана підкоряти членів суспільства своїй волі. Небезпечність такого методологічного підходу очевидна: ототожнення права із владним примусом держави дозволяє розглядати право як продукт та інструмент діяльності держави, засіб здійснення політичних цілей.

Фрідріх Август фон Хайєк так виразив легістське розуміння ролі держави в механізмі правового регулювання: "Інтерпретоване таким чином, право, яке у відначальному смислі... повинно було служити перепоною будь-якій владі, стадо замість цього інструментом для застосування влади "²⁰.

Таким чином, у класичному легістському позитивізмі поняття права визначається через поняття держави. Уся логічна аргументація, якою зловживають теоретики й ідеологи юридичного позитивізму, слугує обгрунтуванню ідеї безпосередньої залежності норм права від держави, її інтересів і волі²¹. Держава первинна, право, як інститут, похідний від держави, вторинне. Право є продукт законодавчої діяльності держави, а відтак, без держави не може бути права. Причому тут поняттю права кореспондує реакційне визначення держави, як сили, реально здатної змусити будь-кого виконувати її накази. І все, що не накаже верховна влада, називається правом (право є воля держави). За такого підходу накази влади вважаються правовими, оскільки влада володіє силою, здатною забезпечити їх виконання²². Відповідно до дегістської логіки, держава є правова, допоки вона сильна домагатися виконання своїх наказів. Фактично легістська філософія, яка основою права вважає державну владу, є "філософією легального деспотизму", філософією, що виправдовує право сили²³.

Легістський позитивізм не може пояснити конституційне (державне) й міжнародне право, а найбільш послідовні його прибічники навіть стверджували, що такого права немає. Конституційне право обмежує державну владу внутрі країни. Міжнародне право накладає на державу зобов'язання перед іншими країнами та змушує державу до поваги норм (зокрема про права людини) наднаціонального характеру. Але якщо право - наказ суверена, то як суверен може наказувати самому собі, обмежувати самого себе, своє повновладдя? Якщо ж він суверен, то він незалежний від інших держав, і ніхто інший не може наказувати йому. На ці питання неможливо відповісти, якщо виходити з того, що право - це воля верховної влади.

Загалом для лепетів характерна переконаність у тому, що влада й закон можуть вирішувати будь-які суспільні проблеми. Приймаючи до уваги той визначальний факт, що завданням права є обслуговування соціальних потреб, є очевидним, що міра ефективності регулятивного впливу правової норми залежить від міри її соціальної зумовленості. Однак лепети відривають закон від соціального грунту, на якому він виростає, і вважають, що не суспільне життя визначає зміст законів, а навпаки, законодавець встановлює суспільні відносини й формує порядок цих відносин. У цьому моменті легізм заперечує ключову ідею природноправової (лібертарно-юридичної) школи про те, що нормативно-правовий акт є лише формою, а не джерелом права формою, завдяки якій права людини закріплюються і стають державно підтриманими (і державно захищеними) способами соціальної взаємодії. Відкидаючи цю ідею, легізм стверджує, що в житті весь порядок речей повинен бути таким, як це приписує законодавець. І якщо реальні соціальні потреби не співпадають із цими приписами, то це визначається як порушення законності. Лепети, таким чином, вважають, що закон первинний, а суспільні відносини, урегульовані законом, вторинні. Вони не заперечують, що реальні відносини в суспільстві існують до і після їх врегулювання законом. Але такі відносини хаотичні, невпорядковані. Законодавець застосовує до цих відносин правове регулювання, підпорядковує їх нормам, упорядковує і перетворює їх у правові відносини. Але при цьому законодавець може змінювати зміст суспільних відносин так, як він вважає за необхідне.

З точки зору легістського позитивізму правовідносини (тобто відносини, урегульовані правом) виникають тільки після прийняття закону. Не може бути дозаконотворчих правовідносин, наприклад, урегульованих договорами відносин приватних осіб, при відсутності відповідного закону. Тому для легістів правовідносини можливі тільки як законовідносини.

Якщо право - це будь-який владний нормативний акт незалежно від його змісту, то очевидно, що в суспільстві можуть діяти закони, які б суперечили конституції, і урядові адміністративні нормативні акти, які б суперечили закону. І лепети будуть вважати їх "правовими актами", адже за кожним таким актом стоїть примусова сила і фактично буде застосовуватися той акт, за яким стоїть більша примусова сила. А для легістів правовий характер норми та її примусовість — це одне й те ж саме. Отже, за логікою легістів, право тотожне примусу, силі, насиллю.

Легістський позитивізм заперечує природні і невідчужувані права тобто права людини по відношенню до держави. З точки зору легізму таких прав не існує; є тільки основні права та свободи громадян, встановлені (даровані) законодавцем. Одночасно законодавець встановлює основні обов'язки громадян. Держава - суверенний "творець" прав людини²⁴ й останні існують лише постільки, оскільки вони санкціонуються державою в її нормативних актах; словом, права людини - це результат нормотворчої діяльності держави. Відтак, держава як суверенний, монопольний творець права може скасовувати основні права в будь-який момент, вона дотримується їх по своїй "добрій волі". І якщо який-небудь владний акт суперечить основним природним правам, то це не значить, що держава порушує права громадян; вона й не зобов'язана їх дотримуватися, адже як вона дарувала права так може їх і відняти.