1. Дозволи та заборони як способи нормативного визначення меж свободи

Позитивне право (законодавство) визначає міру, обсяг, кількість свободи учасників суспільних відносин двома основними способами - заборонами та дозволами.

В умовах правового регулювання законодавець так само підзаконний, як і окремий громадянин. Підзаконність державної влади є логічним наслідком визнання за окремою особистістю невідчужуваних і недоторканних прав, що передують самій державі. Саме за такого підходу свободу можна розглядати як право кожного індивіда робити те, не забороняють закони⁶''.

На відміну від обмеженої міри дозволів і широких заборон, притаманних законодавству тоталітарного режиму, нормативні дозволи та заборони у правовій державі покликані виразити й гарантувати всім членам суспільства максимально можливу на даному етапі його розвитку та рівну для всіх міру свободи. У такому випадку суб'єкти правового спілкування вважаються первинно вільними, автономними суб'єктами. Тому у відносинах між такими формально рівними, незалежними суб'єктами початковим способом окреслення сфери свободи є не дозволи, а заборони⁶⁴. Саме система нечисленних заборон може створити найсприятливіші умови для розвитку творчої активності людини: застосування індивідуальних знань і вмінь окремих людей для досягнення їхніх приватних цілей⁶⁵. Спроба ж суцільної нормативної регламентації усіх проявів свободи людини є ознакою деспотичної держави .

Законодавець у принципі не може закріпити весь обсяг свободи індивіда засобом дозволів, адже "...жоден законодавець не міг би самостійно, без постійного співробітництва з усіма людьми, яких це стосується, встановлювати правша, які регулюють реальну поведінку кожної людини в тих безкінечних відносинах, які зв 'язують кожного з кожним "⁶¹.

Зазначений підхід до визначення меж свободи засобом заборон простежується й за змістом багатьох національних конституційно-правових актів. Французька декларація прав людини і громадянина 1789 р. у ст. 5 гласить: "Закон може забороняти лише діяння, шкідливі для суспільства. Усе ж, що не заборонене законом, те дозволено, і ніхто не може бути примушений до дій, не приписаних законом"⁶⁸. Близькі зг змістом формулювання можна знайти в основних законах деяких посткомуністичних країн Європи. Так, ст. 2 Конституції Чеської Республіки зазначає: "Кожен громадянин може робити все, що не заборонене законом, і ніхто не може бути приневолений робити те, що не приписано законом"⁶⁹. Ст. 19 Конституції України вказує лише на другий аспект цієї формули: "Правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законодавством".

У загальному вигляді логіка й механізм правового регулювання в умовах правової державносте грунтуються на тому, що для вираження більшої міри правової свободи необхідно в якості способу (методу) правового регулювання використовувати правову заборону, а для вираження меншої мірі свободи - правовий дозвіл. Це означає, що первинну й визначальну роль у правовому регулюванні факт не дозволи, а заборони. Правові заборони виражають саму суть правового регулювання, оскільки саме через них право забороняє усе негативне, суспільно шкідливе (антисоціальні вчинки)⁷⁰ і тим сами» захищає все позитивне, суспільно корисне. Саме шляхом заборони (та відповідним покаранням' суспільно шкідливого право відіфає особливу творчу роль, оскільки лише така опосередкована, побічн; форма визнання й захисту суспільно корисного встановлює максимальну межу свободи індивіда⁷¹ відповідну потребам його розвитку. Це означає, що формально рівні суб'єкти права вільні у відносинах один і одним максимум до тих пір, доки вони не виходять за межі, встановлені правовими заборонами суспільно шкідливого.

Звідси може бути виведений ключовий принцип правового регулювання: усе, що безпосередньо не заборонено правом, дозволено.

Відповідно до зазначеного принципу межею максимальної міри свободи індивіда є лише суспільно шкідливе, від чого і повинно захищати суспільне життя право. Ця максимальна межа визначається й окреслюється правовими заборонами. Мінімальна межа міри свободи індивіда виражається, відповідно, у правових дозволах. Таким чином, якщо заборони окреслюють усю сферу свободи (її максимальну межу), дозволи визначають лише мінімальну міру свободи.

У. принципі формально рівні та вільні індивіди у відносинах між собою можуть обійтися і без дозволів. Оскільки вони первинно вільні і діють за принципом "усе, що не заборонено правом, дозволено", дозволи певної поведінки для них можуть виконувати лише допоміжну, конкретизуючу функцію. Так, вони можуть конкретизувати свої права й обов'язки в договорі, лише б при цьому не порушувалися визначені законом межі свободи (тобто заборони).

Крім того, дозволи описують мінімум свободи приватних осіб у відносинах із державними органами та їх посадовими особами. Наприклад, у випадках, передбачених законом, громадяни можуть вимагати від влади вчинення дій на їх користь, зокрема вимагати захисту своєї свободи, безпеки і власності. Такі вимоги є обов'язковими для влади.