2. Соціальне регулювання в снстемоцентрнчннх та персоноцентрнчних суспільствах

Будь-яке суспільство як соціальна система складається з окремих людей, індивідів як її елементів. Тому успішний розвиток системи в кінцевому рахунку визначається благополуччям її первинних складових - людей. Разом із тим, суспільство, як і будь-яка саморегульована система, має самокінність. Особливість самоцінносп* соціальної системи полягає в тому, що людина не може існувати поза суспільством. Звідси і взаємозалежність людини й суспільства. З однієї сторони, успішний розвиток системи, цілого не може суперечити благополуччю його елеметів, окремих індивідів. З іншої сторони, якщо система виявляється у ворожому середовищі, зона змушена принести в жертву благополуччя і навіть життя частини своїх елементів заради збереження цілого, системи, яка є необхідною умовою життя людей.

Співвідношення індивідуальних і колективних інтересів у різних суспільствах є різним. її цієї точки зору можливі два типи суспільства (цивілізації). У теорії пояснення походження демократії існує припущення, що якщо соціальна система знаходиться у відносно сприятливому середовищі, то формується таке суспільство, норми якого орієнтуються в основному на благополуччя індивіда і дозволяють людині бути досить незалежною відносно системи, тобто вільною'.

Роберт Даль зокрема висловлює такі судження: "Судячи зі всього, демократію, так само як і вогонь, живопис, писемність, винаходили не одного разу і не в один час. Врешті-решт, якщо в певному місці і в певніш час (скажімо, у Афінах, біля 500 р. до н. е.) склались умови, сприятливі для виникнення демократії, то чому схожі сприятливі умови не могли скластися де-небудь ще? Я передбачаю, що демократію могли всякий раз винаходити заново там і тоді, де й коли для цього складалися сприятливі умови. На моє переконання, ці умови виникали в різних місцях і в різний час. Так само як наявність плодючих грунтів і достатній рівень осадів стимулюють розвиток сільського господарства, поєднання певних сприятливих факторів завжди посилювало тенденцію до розвитку демократичного способу правління. Наприклад, саме через сприятливі умови якісь форми демократії виникали ще за первіснообщинного ладу задовго до того, як в історії з 'явилися перші згади про демократію ".

Взаємозв'язок між географічними чинниками і політико-правовими характеристиками державності ілюструють, зокрема, особливості розвитку англосаксонської цивілізації. Починаючи із XVII ст. і впритул до кінця XIX ст. у державах, розміщених у центрі Європи, для захисту від загрози зі сторони сусідів доводилося створювати крупні сухопутні армії. Таким націям складно було виробити демократичні політичні інститути, оскільки ці нації потребували сильних централізованих урядів, які б стягували з населення необхідні для утримання армій величезні ресурси й утримували населення під контролем. Великобританію історично захищав Ла-Манш, що дозволяло їй обороняти себе з допомогою флоту. Відповідно, вона могла обійтися порівняно невеликою армією, більш низькими податками і меншою централізацією влади. В аналогічній ситуації перебували СІЛА. Атлантичний океан і відносно малозаселений континент вирішальною мірою обумовлювали форми організації американських політичних інститутів. Переважна частина народів Азії, Африки й Латинської Америки виявилася під владою, а в багатьох випадках і у стані колоніальної залежності від більш могутніх західних націй. Території, які володіли великими природними багатствами і більш сприятливим кліматом, як правило, приваблювали найбільше число поселенців, що спричиняло їх постійні завоювання й перетворювало тут насипля на норму соціальної практики.

Таким чином, зовнішнє середовище виявляється чинником, який сприяє або не сприяє утвердженню персоноцентричних начал у суспільному житті. Однак очевидно, що цей чинник не набуває універсального й визначального значення. Демократія і права людини надто складні феномени, щоб пояснити їх природу в рамках кліматично-географічних чинників. Японська державність, наприклад, розвивалась у схожих до британської чи північно-американської державності географічно-кчіматичних умовах, але сама ідея прав людини є цілком чужою для традиційної японської системи цінностей.

Тип суспільства, у якому за загальним правилом пріоритетною цінністю визнаються погреби й інтереси окремої особистості, визначається як персоноцентричний. Можливо на початку розвитку такого суспільства персоноцентричні норми будуть розповсюджуватися не на всіх його- членів - як було, наприклад, у Древніх Греції та Римі, де частина членів суспільства мала статус рабів, тобто тих, чиє благополуччя було для системи несуттєвим. Але у процесі подальшого розвитку суспільства соціальні норми будуть усе більше віддавати перевагу свободі людини, а не інтересам цілого, системи, тобто начала системоцентризму витіснятимуться персоноцентричними началами.

У персоноцентричному суспільстві соціальні норми закріплюють усе корисне для максимально можливої свободи окремих людей, які складають систему. Зневажання інтересами індивіда заради блага соціального цілого тут вважається ненормальним.

Вважається, що^суспільство протилежного типу - системоцентртне -виникає тоді, коли соціальна система існує у ворожому географічному чи соціальному середовищі, коли існування людини в системі є формою боротьби за виживання не індивіда, а роду, колективу. У системоцентричних цивілізаціях соціальна система заради продовження існування людей жертвує конкретними індивідами.

Наприклад, у давніх деспотичних цивілізаціях значне число людей гинуло при проведенні іригаційних робіт, необхідних для життєдіяльності цілого, системи, і, відповідно, для всіх, хто залишався в живих.

Соціальні норми в системоцентричному суспільстві не віддають пріоритету інтересам даної окремої людини. Людина тут - не вільний індивід, не самоцінна особистість, ,а засіб існування системи, яка забезпечує існування лише всім людям у цілому.

Історично першими виникають системоцентричні суспільства. Однак нормальною й об'єктивно зумовленою тенденцією розвитку людського суспільства є поступовий перехід до його персоноцентричної організації. У ситуації, що визначається родоплемінною організацією соціального життя, такі фактори як виключно обмежені матеріальні ресурси в поєднанні з небезпечним оточуючим середовищем унеможливлюють розвиток людського індивідуалізму. Однак у ситуації, коли дія первинних потреб виживання колективу вже не є визначальною і формується соціальна система, яка може приділяти значно більшу увагу захисту людській гідності, неможливо знайти виправдання для вщеутності індивідуальних прав особистості².

У Стародавніх Греції та Римі вперше виникає цивілізація, зорієнтована переважно на персоноцентричний розвиток. У міру історичного розвитку системоцентричні цивілізації виявляються неконкурентоспроможними й залишаються в минулому.

Фрідріх Август фон Хайєк так пояснює процес витіснення системоцентричних правил поведінки персоноцентричними: правила (персоноцентричні) "стали управляти діями людей, оскільки дії, узгоджені із цими правилами, виявилися більш успішними, аніж дії супротивних індивідів чи груп. Це були правила, які -в умовах того середовища, у якому жила людина - забезпечували виживання більшої кількості груп чи індивідів, котрі їх дотримувались "³. "... Ці правила починають виконуватися тому, що вони фактично дають групі, яка їх дотримується, більшу силу... "⁴.

В іншому випадку він говорить: "Причиною, чому такі правша будуть розвиватися, є те, що групи, які прийняли правила, які ведуть до ефективного порядку дій, будуть домінувати над групами з менш ефективним устроєм. Правилами, які поширюватимуться, будуть ті, які скеровуватимуть існуючі в різних групах практики чи звичаї і які роблять деякі групи сильнішими від інших " .

Сучасна європейська цивілізація з її соціальними нормами є персоноцентричною. Разом із тим, у XX ст. ще зберігаються переважно системоцентричні цивілізації, а в умовах тоталітарних режимів (наприклад, у Ірані, Китаї) системоцентризм панує.