1. Загальна характеристика типів праворозуміння

Існують різні поняття права, тобто різні уявлення про те, що таке право, і, відповідно, позначення терміном "право" різних предметів.

Розрізняють формальні і змістовні визначення права. Перші розкривають явище права через описування його форми, інші - через його зміст. У формальному визначенні неможливо виразити сутність явища, принаймні неможливо пояснити, чим право відрізняється від інших явищ, які мають таку ж форму, але інший зміст.

Стосовно права це означає наступне. Якщо визначити право через зовнішню форму правових явищ, наприклад закон, і вважати таке формальне визначення достатнім, то логічним буде висновок, що право та закон - це одне й те ж. Беззастережне ототожнення права та закону логічно передбачає визнання правовими безлічі актів, які не мають «знак права". 1 якщо закон - наказ верховної влади, то в сутності право - це наказ верховної влади. Інакше кажучи, визначаючи право через форму його прояву, ми підмінюємо поняття права поняттям закону. Отже, формальне визначення недостатнє для об'єктивного осмислення феномену права. Ключовим моментом у визначенні права є питання про ототожнення чи розрізнення права та закону (офіційно встановленого чинного, "позитивного" права). Розрізнення чи ототожнення права та закону - це визначальний критерій, на якому ґрунтується типологія праворозуміння. Саме момент розрізнення чи ототожнення права та закону відображає принципову відмінність між двома протилежними типами праворозуміння, які можна назвати відповідно юридичним (відпад - право) та легістським (від /ех - закон).

Легістська і природноправова (юридична) школи є основними, а їхнє протистояння нараховує століття.

"Ми виявляємо могутню традицію, що тягнеться від стародавніх греків і Цицерона через Середні віки до класичних лібералів, таких як Джон Локк, Девід Юм, Еммануїл Кант і шотландські моральні філософи, і до різних американських державних діячів XIX і XX століть, для яких право і свобода не могли існувати окремо одне від одного; у той час як для Томаса Гоббса, Єремії Бентама, багатьох французьких мислителів і сучасних правових позитивістів право неминуче означає зазіхання на свободу. Цей явний конфлікт між двома довгими рядами великих мислителів не означає, що вони приходили до протилежних результатів, а лише те, що вони використовували слово "право" в різних смислах"¹².

Фрідріх Август фон Хайєк

У межах легістського праворозуміння його прибічники пропонують саме формальне визначення поняття права. Це значить, що сутність явища розкривається через ознаки форми, у якій проявляється право, а зміст цієї форми не має значення для поняття права. Тому питання "що таке право" є справжнім питанням, дійсною проблемою лише для природноправового (юридичного) праворозуміння, оскільки лише непозитивісти вказують на необхідність змістовного визначення поняття права, тобто пояснюють, що таке право, через змістовну сутність правових явищ¹³. Для легістської ж школи такого питання не існує у принципі, оскільки для неї право - це вже офіційно дане, чинне, позитивне право.

Такий реакційно-позитивістський підхід до розуміння сутності права містить і Конституція України (парадоксально поєднуючи його із природноправовими ідеями), ст. 8 якої гласить: "В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати

їй ".

Фактично, у рамках позитивістського ототожнення права та закону й інтерпретації держави як сили, що володіє монопольним правом на створення норм права всяка держава є аргіогі правова 3 таких позицій, усяка дія держави, виражена в нормативній формі і забезпечувана силою державного примусу, має правовий характер. Незалежно від того, які нормативні акти приймає держава, останні мають правовий характер і є обов'язковими до виконання. По суті, позитивізм проблему співвідношення права та закону, права й державності не розв'язує, а стверджує про її відсутність взагалі як такої, що позбавлена змісту. Оскільки проблеми з визначенням поняття права для легізму не існує; для нього існують труднощі іншого порядку. Вони головним чином полягають у тому, що визначення позитивного права (як певна узгоджена, несуперечлива, узагальнена характеристика мінливого й суперечливого емпіричного матеріалу чинного права) повинне відповідати певним теоретично сконструйованим ідеальним конструкціям і нормам права, тобто бути вільним від будь-яких суперечностей, виключень і особливостей, які якраз і притаманні чинному праву. Звідси - обмеженість позитивістських досліджень питаннями юридичної техніки та систематизації.

Для юридичного праворозуміння право, це не просто свавільне і суб'єктивне владне веління, а щось об'єктивне й самостійне, таке, що володіє своєю (незалежною від волі законодавця) власною природою, власною сутністю і специфікою, власним принципом. Цим принципом права є принцип формальної рівності, який виражає сутність і особливості права, його відмінність від інших соціальних явищ, норм і регуляторів. Даний принцип у жодній мірі не залежить від суб'єктивних позицій законодавця, чого не враховує легістське розуміння права.

У контексті юридичного праворозуміння закон є, таким чином, не джерелом права, а його юридичною формою.

Юридичне праворозуміння називають також юридико-лібертарним (лібертарним), оскільки, згідно лібертарної концепції, право - всезагальна та необхідна форма свободи людей, а свобода (її буття і реалізація) в соціальному житті можлива та реальна лише як право й у формі права. Право, про яке говорить лібертарне праворозуміння, — це втілення змісту і принципу правової свободи індивідів як сутнісної основи та виключної особливості права взагалі. З такої точки зору позитивне право повинно містити необхідний мінімум права саме як вираження свободи індивідів, без чого немає й не може бути як права взагалі, так і правового закону зокрема. Закон, відтак, є правовим лише тоді, коли в ньому відображаються об'єктивні природно-правові вимоги і принципи.

Більш конкретизовано специфіку ц особливості лібертарної концепції праворозуміння можна проілюструвати, наприклад, у контексті лібертарної характеристики соціалістичного позитивного права. З позицій юридичного праворозуміння, законодавство при соціалізмі - це неправове законодавство; відповідно, у так званого "соціалістичного права" відсутня мінімальна наповненість правом, відсутня мінімальна якість права, втілена у правовому принципі формальної рівності і свободи індивідів.

Таким чином, юридичне праворозуміння не допускає беззастережного ототожнення понять правового та юридичного (права та закону), юридичних актів із правовими актами. Воно стверджує, що правовий акт завжди є юридичним, у той час як далеко не кожний, але лише такий юридичний акт, що відповідає змістовним критеріям права, може бути визнаний правовим¹⁴. Дефектність (чи повна відсутність) правового змісту юридичного акта робить його неправовим.