34. Поясніть, як пов'язані між собою шкільна драма, інтермедія, вертеп, і з'ясуйте, коли в Україні зародився професійний театр?

Поряд з відомими раніше вертепом та шкільною драмою у ХVII-XVIII ст. з'являються нові види і форми українського сценічного мистецтва, серед яких провідне місце займав театр. Шкільна драма, що набула значного поширення, за своїм характером залишалася в основному релігійно-повчальною.

Одночасно вона зверталася і до історико-патріо-тичної тематики. Студенти Ккєво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіумів, де. головним чином зосереджувалося літературне та мистецьке життя, ставили трагікомедію Ф. Прокоповича «Володимир», історичні драми М. Козачинського, «Комедійну дію» М. Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного полі¬тичного і культурного розвитку.Значної популярності досягли інтермедії (короткі одно¬актні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків» міщан. Мова акторів була насичена прислів'ями та приказками. Разом з позитивними рисами, що були притаман¬ні народу, викривались негативні риси представників панства, їх зажерливість, хабарництво, моральна розпуста. В окремих інтермедіях висловлювався протест проти шляхетської сваволі та релігійних утисків. У другій половині XVIII ст. інтермедії перетворилися в самостійні одноактні комедійні п'єси, які витіснили на другий план шкільну Драму.

В другій половині XVII—XVIII ст. подальшого розвитку досягає ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували торги, ярмарки, свята. Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки — студенти Києво-Могилянської академії. Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма — легенда про народження Христа. Друга — народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором. Побутові сцени становили основу інтермедій, які були тісно пов'язані з розвитком шкільного театру й шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи і рівності. Вертепні вистави та інтермедії сприяли розвитку українського народного комерційного театру. Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до ви-никнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана. Театр балагана поєднував у собі елементи мистецтва лицедіїв, народної драми та шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та іноземних авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема, мала успіх п'єса Г. Кониського «Воскресіння мертвих». На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театраль¬них видовищах, які влаштовували у своїх маєтках феодали, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це свідчило про роз¬виток народного сценічного та хорового мистецтва.

Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були «Недоросток» Д. Фонвізіна, «Мельник-чаклун» О. Аблесимова, «Наніна» Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших містах. Звичайно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їх діяльність створювала відповідний грунт, на якому відбувався дальший розвиток українського професійного театру. Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні і танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці — метелиці, гопаки, козачки тощо.

35. У чому, на ваш погляд, полягає феномен усної народної творчо­сті? Прокоментуйте висловлювання М.В.Гоголя "Якби наш край не мав такого багатства пісень, я ніколи не написав би його істо­рії, тому що я не збагнув би її й не мав би поняття про минуле".

Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Протягом більш ніж трьохсотлітнього періоду записано мільйони зразків українських пісень. Народна пісня чи не найяскравіше за усі види фольклору здатна передавати специфіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує все свідоме життя людини - від колиски до гробової дошки. Вона й донині перебуває в стані активного побутування, отже, підтримує формування національної самосвідомості українців. І в наш час пісня залишається одним із невичерпаних джерел національної культури.

Згідно з історико - естетичною концепцією, українська пісенність розподіляється на чотири великих підрозділи, кожний з яких об'єднує кілька жанрів, тематичних груп і циклів.

Найдавнішим вважається ліро - епічний підрозділ, до якого входять переважно обрядові пісні (трудові пісні, колядки та щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні), замовляння, дитячі пісні.

Також до родинно - обрядової творчості можна віднести народні голосіння. Голосіння - жанр епічний, особливо в тій частині, що присвячена возвеличенню добрих справ померлого, мають переважно ліричну тональність. Голосіння безпосередньо пов'язані з чимось трагічним і мають більш ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлювання жалю за померлим (голосили за батьківською хатою, оплакували батьків тощо).

Близькі до голосінь українські думи. Безпосередній зв'язок між цими жанрами народної епіки спостерігається у циклі невольницьких плачів, тобто в одному з найдавніших пластів думової традиції. Елементи думового стилю дослідники прослідковують уже в писемних пам'ятках Київської Русі (наприклад, "Слово о полку Ігоревім"). Думи стали прямими продовжувачами епічної традиції Київської Русі у 15 - 19 ст.ст.

Виконавці дум - кобзарі - відзначалися не лише талантом творення та культивування героїчного епосу, вони були високої культури взагалі. Розквіт думової традиції припадає на 16 - 17 ст. У другій половині 17 ст. думи, жанр, вже сформувалися і у кінці 17 - 18 ст. - розвиваються. В цей час думи переважно виконуються кобзарями(серед видатних кобзарів можна назвати Остапа Вересая (1803 - 1890), Андрія Шута, Федора Гриценко (Холодного), Івана Крюковського). Після ліквідації царизмом Січі, думи дещо трансформуються - вони набувають моралізаторсько - дидактичних рис. Переборюючи переслідування з боку шляхетської Польщі та царської Росії, кобзарі донесли до нас думи героїчного змісту, які є для нас джерелом історії, пам'яткою культури.

До епічних жанрів народної творчості населення України також належать балади та історичні пісні. За тематикою, образною системою, поетичним втіленням як балади так і історичні пісні явища відносно пізнього походження (бл. 16 - 18ст), хоча іноді трапляються елементи міфологічності і казковості.

Щодо пісенного фольклору, то сюди треба віднести українські ліричні пісні. Умовно їх можна розподілити на такі тематичні групи: пісні про кохання, про родинне життя, суспільно - побутові (козацькі, чумацькі, рекрутські, солдатські тощо) та пісні літературного походження.

36. Дайте визначення поняття "національно-культурне відроджен­ня", назвіть основні етапи цього процесу в Україні. Які суспільно-політичні процеси та зрушення у сфері духовного життя засвідчують процес національного відроджен­ня українського народу в ХІХ ст.?

Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько політичного життя України протягом кінця XVl - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVІІI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого-необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, срціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. За власне відродження, починаючи з межі XVIII-XIX ст., так чи інакше боролись усі слов'янські народи, за винятком хіба що росіян. Об'єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Напередодні українського національного відродження протягом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачали можливість зміни суспільного статусу. Разом із втратою цих прав зникає й попередня міжстанова взаємодія, натомість за часів Катерини II встановлюються жорсткі й непрохідні межі імперських "сословій". Особливо дошкульним було катастрофічне послаблення не так давно перед тим сильної національної еліти, передусім інтелігенції, яка об'єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації та полонізації.

Наприкінці XVIII ст. етно-історичну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Політична система царської Росії характеризувалась деспотизмом та посиленням уніфікації в усіх сферах суспільного життя. Австрія (з 1867 р. - Австро-Угорщина), навпаки, з часом розпочала еволюцію в бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Але повністю демократичною, не в останню чергу задяки тупцюванню у вирішенні національного питання, Австро-Угорщина так і не стала до самого розпаду в 1918 р.