7.2. Правове регулювання дистанційного зондування Землі з космосу

Дистанційне зондування Землі (ДЗЗ) - спостереження, що провадяться за допомогою авіаційних засобів, метеорологічних зондів і КА (автоматичних ШСЗ, пілотованих космічних кораблів, пілотованих орбітальних космічних станцій), за різноманітними складовими земного середовища. Для ДЗЗ використовуються спеціальна апаратура, що здатна фіксувати та вимірювати енергетичні, поляризаційні та інші характеристики власного, віддзеркалюваного та розсіюваного випромінення об’єктів на поверхні Землі, Світового океану, в атмосфері та в товщі земної кори і водних басейнів. ДЗЗ здійснюється в різних діапазонах електромагнітного спектра, під різними кутами, в різний час, що дозволяє отримувати об’єктивні дані про поклади корисних копалин, морські біоресурси, стан сільськогосподарських культур і лісових масивів, кліматичних і екологічних ситуацій. Методи ДЗЗ знаходять широке використання в попередженні стихійних лих, здійсненні контролю за дотриманням угод щодо обмеження стратегічних озброєнь тощо.

У той самий час ДЗЗ як метод глобального спостереження (особливо із застосуванням космічних засобів) породжує ряд склад-них міжнародно-правових проблем, серед яких найголовніша - безконтрольне розповсюдження даних ДЗЗ, що може нанести шкоду оборонним, економічним та іншим життєво важливим інтересам держав. Ці міжнародно-правові проблеми з початку 70‑х років стали предметом дискусій в Юридичному підкомітеті Комітету ООН з космосу, інших міжнародних форумів. Для врегулювання цих проблем 3 грудня 1986 року ГА ООН своєю резолюцією 41\65 (11) прийняла “Принципи, що стосуються дистанційного зондування Землі з космосу” [14].

Основними положеннями цих Принципів є такі:

діяльність з ДЗЗ здійснюється згідно з нормами та принципами міжнародного права, включаючи Статут ООН, Договір про космос 1967 року і відповідних документів МСЕ;

діяльність з ДЗЗ здійснюється на благо і в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного та наукового розвитку;

дистанційне зондування Землі має сприяти охороні природного середовища Землі і захисту людства від стихійних лих;

держава, територія якої зондується, має першочергове право на доступ до відповідних даних ДЗЗ на недискримінаційній основі та розумних умовах оплати;

для заохочення міжнародного співробітництва, особливо з урахуванням потреб країн, що розвиваються, держава, що здійснює ДЗЗ, вступає, за проханням, в консультації з державою, територія якої зондується, з метою надання можливостей участі в цій діяльності та підвищенню взаємних вигод, що при цьому отримуються.

7.3. Правове регулювання супутникової навігації

Сьогодні ми є свідками значного зростання інтенсивності міжконтинентального і трансокеанського транспортного потоку. Продовжують вдосконалюватись морські та повітряні перевезення, а розміри морських і повітряних суден поступово зростають. Все це ставить на порядок денний підвищені вимоги до техніки навігації. Безпека суттєво завантажених морських маршрутів і повітряних ліній може бути забезпечена найкращим чином шляхом використання навігаційних супутників.

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) однією із своїх основних функцій має убезпечення та плановий розвиток міжнародної цивільної авіації, а також створення умов для забезпечення міжнародного повітряного транспорту сучасними засобами аеронавігації. Вищим органом ІКАО - Асамблеєю 1977 року в резолюції А22-20 було рекомендовано державам-учасницям і Раді ІКАО: “... продовжити роботу щодо планування та використання космічної техніки для цілей аеронавігації, а також вжити заходів, спрямованих на активне продовження роботи з визначення експлуатаційно-технічних вимог до міжнародної супутникової системи аеронавігації, належним чином враховуючи економічні аспекти, а також положення резолюції А22-18, доповнення J, відносно координації робіт з аеронавігаційних систем і підсистем” [46].

У 1983 році утвореному при Раді ІКАО Спеціальному комітету з майбутніх аеронавігаційних систем (КМАНС) було доручено “... вивчення технічних, експлуатаційних, організаційних і економічних питань, включаючи фактор рентабельності, пов’язаних із майбутніми перспективними аеронавігаційними системами; визначення та оцінка нових концепцій та нової техніки, включаючи супутникову техніку, які можуть бути корисні для майбутнього розвитку цивільної авіації, у тому числі їх вірогідні наслідки для тих, хто користується подібними системами та представляє їх; розробка рекомендацій з вищезазначених питань для загального довготермінового прогнозу координованого поступального розвитку аеронавігації на період порядку двадцяти п’яти років” [68].

У 1989 році при Раді ІКАО було утворено Спеціальний комітет з контролю і координації розробки та планування переходу до майбутніх аеронавігаційних систем (КМАНС-ІІ) з метою:

• визначення і розробки рекомендацій стосовно необхідних організаційних заходів, включаючи питання фінансування, прав володіння та управління майбутньою глобальною аеронавігаційною системою;

• розробки глобального скоординованого плану і відповідних керівних принципів щодо переходу до нової системи, включаючи необхідні рекомендації, які передбачають своєчасне та економічне, поступове і планомірне впровадження майбутньої глобальної аеронавігаційної системи ІКАО;

• контролю характеру та спрямованості програм наукових досліджень і розробок, випробувань і демонстраційних перевірок систем організації повітряного руху та аеронавігації для їх узгодження та скоординованого об’єднання під егідою ІКАО.

Уперше космічні навігаційні системи (КНС) ГЛОНАСС (СРСР, з 1991 року — Росія) і НАВСТАР (США) розроблювались як виключно військові. Однак реалії сьогодення показали не тільки економічну вигоду використання цих супутникових систем для вирішення національних проблем керування рухом, але й виявили політичні аспекти, що дозволяють інтегрувати зусилля міжнародного співтовариства для прогресивного розвитку засобів космічної навігації, не випускаючи з поля зору питання національної безпеки Росії та США [3].

На Х Аеронавігаційній конференції ІКАО, що відбулась 5.09.91 р., США виступили з ініціативою використання національної КНС НАВСТАР для забезпечення міжнародного сполучення на термін мінімум 10 років, починаючи з 1993 року. У 1995 році США пропонують ІКАО та ІМО використовувати НАВСТАР як компоненту Глобальної навігаційної супутникової системи (ГНСС). Після цього російська влада виступила з відповідними ініціативами щодо використання КНС ГЛОНАСС з тією самою метою.

У 1996 році ІКАО та ІМО ухвалили космічні навігаційні системи НАВСТАР і ГЛОНАСС як компоненти майбутньої ГНСС.

Останнім часом велику увагу розвитку засобів космічної навігації приділяє і ЄС, з яким Україна має домовленості щодо участі національної космічної галузі в створенні та розвитку Європейської космічної навігаційної системи ГАЛІЛЕО.

Але, тим не менше, існує низка певних протиріч, які стримують використання національних і регіональних космічних навігаційних систем для побудови ГНСС.

“Виходячи з цього, на сьогодні уявляється актуальною дієве опрацювання можливих шляхів міжнародно-правового вирішення проблеми широкомасштабного використання цивільними користувачами КНС... Використовуючи накопичений міжнародно-правовий досвід і з урахуванням особливостей статусу навігаційних систем ГЛОНАСС і НАВСТАР, юридичне оформлення використання світовим співтовариством цивільних користувачів цих КНС доцільно здійснювати поетапно. На першому етапі найбільш прийнятним уявляється створення національним власником системи – відповідним військовим відомством (Міністерством оборони) – спільно з іншим міністерством чи відомством, зацікавленим в послугах навігаційних систем, об’єднаного виконавчого органу з управління супутниковою навігаційною системою в рамках кожної країни” [3].

Надалі можуть бути утворені міжвідомчі ради з управління кожною із систем і сформовані пропозиції щодо передачі управління системами іншому урядовому органу або організації, що представлятиме національну КНС у майбутньому міжнародному координаційному органі ГНСС.

Не дивлячись на певні успіхи в співпраці Міністерства оборони США з Міністерством транспорту США, на поточний момент цивільні користувачі продовжують сприймати КНС НАВСТАР, насамперед, як військову систему і відчувають непевність в можливостях її структури задовольнити їх потреби.

Як і у випадку з КНС НАВСТАР, юрисдикція МО РФ над системою ГЛОНАСС не дозволяє цивільним користувачам звертатись до послуг цієї навігаційної системи з метою отримання відповідних послуг з достатнім рівнем надійності.