4.2. Делімітація космічного та повітряного просторів

Делімітація космічного та повітряного просторів (від франц. delimitation - визначення) – договірне встановлення межі між космічним і повітряним просторами, набуло актуальності в останні 20‑30 років у зв’язку з розвитком космонавтики, а особливо з розвитком космічних транспортних систем багаторазового використання.

Навколоземний простір над територією кожної держави складається, так би мовити, з двох прошарків з принципово різними правовими режимами. З цього факту випливає ряд проблем, що породжують необхідність розмежування повітряного та космічного просторів [60]. Ще в 1959 році один із піонерів космічного права радянський юрист Є. Коровін зазначав, що норми повітряного права не можуть бути автоматично поширені на космічну діяльність, і, зокрема, що визнання повного та виключного суверенітету держав на космічний простір (за аналогією з міжнародно-правовим режимом повітряного простору) може призвести до серйозного гальмування космічних досліджень та уповільнення практичного використання космосу через можливі протести держав з приводу порушень їх суверенітету. У той самий час жоден правовий акт не містить вказівок щодо меж суверенітету на повітряний простір. Практично цього питання не виникало до початку космічної ери, до започаткування міжнародного космічного права.

Космічні апарати, виходячи на навколоземну (навколосонячну, чи, взагалі в дальній космос) орбіту або здійснюючи приземлення, природно і невідворотно проходять через усі шари земної атмосфери, а їх орбіти, як правило, проходять над територіями багатьох держав. Більше того, космічні кораблі багаторазового використання типу “Шаттл” на окремих ділянках польоту в атмосфері (траєкторії приземлення) мають характеристики скоріше повітряних суден ніж космічних. Таким чином, виникає колізія, яка є наслідком одночасної дії норм міжнародного космічного права щодо екстериторіальності (непривласнення) космічного простору та норм міжнародного права держав на суверенітет над повітряним простором, що знаходиться над їх національною територією, включаючи територіальні води.

З одного боку, за Паризькою конвенцією про повітряні пересування 1919 року та Чикагською конвенцією про міжнародну цивільну авіацію 1944 року визнається суверенітет держави над її повітряним простором, а національне законодавство встановлює правила польотів над державною територією; з іншого боку, космічний простір згідно з нормами та принципами міжнародного космічного права (див. Декларацію правових принципів 1963 року та Договір про космос 1967 року) і на відміну від повітряного не підлягає привласненню будь-якою державою, і не признаються ніякі претензії на суверенітет над космічним простором. Розбіжності в правових режимах повітряного та космічного просторів (а також в правових статусах повітряних і космічних об’єктів) поставили на порядок денний проблему висотного розмежування цих просторів. Тому одночасно з ухваленням тексту Договору про космос ГА ООН резолюцією 2222 від 19 грудня 1966 року доручила Комітету ООН з космосу розпочати системне вивчення проблем, що стосуються визначення космічного простору. Відповідно до цього доручення Юридичний підкомітет Комітету ООН з космосу на своїй шостій сесії (липень 1967 року, Женева) розглянув різноманітні аспекти цієї проблеми. Однак на думку представників більшості делегацій для обґрунтування правових формулювань терміну “космічний простір” був необхідним вибір наукових критеріїв, щодо яких й було зроблено запит до Науково-технічного підкомітету Комітету ООН з космосу. Наприкінці цього самого року на сесії Науково-технічного підкомітету було зроблено висновок щодо неможливості на той час встановити наукові або технічні критерії, які б дозволили дати незаперечно-точне, надійне та виважене визначення терміну. Враховуючи важливість і складність проблеми та маючи висновки обох підкомітетів, наступного року (1968 р.) Комітет ООН з космосу в своїй доповіді ГА ООН рекомендував продовжити вивчення проблем визначення космічного простору. Резолюцією 2453”В” від 20 грудня 1968 року ГА ООН запропонувала Комітету ООН з космосу та обом його підкомітетам включити до порядку денного наступних сесій всебічне вивчення науково-технічних і правових аспектів визначення космічного простору. Після багатьох років розгляду комплексу питань, що стосуються визначення та делімітації космічного простору, в рамках Комітету ООН з космосу та обох його підкомітетів, на світових юридичних і космічних форумах і в наукових виданнях було висловлено чимало принципових поглядів на перспективи вирішення проблеми делімітації: від прогнозування відміни взагалі ряду норм повітряного права як таких, що втратили актуальність для сучасного стану розвитку світової спільноти, до вимог деяких екваторіальних країн щодо розповсюдження суверенітету держав на сегменти простору, що знаходяться над їх територією і включають геостаціонарну орбіту (приблизно 36-38 тис. км від поверхні Світового океану). На цей час більшість фахівців схиляється до висновку про необхідність умовної делімітації космічного простору (встановлення межі між повітряним і космічним просторами на рівні приблизно 100 км від поверхні Океану) з наступним закріпленням її міжнародним договором. Одночасно цим самим договором необхідно вирішити й питання дозволу вільного прольоту космічних кораблів через повітряний простір держав на висотах, менших зазначеного розмежування двох просторів під час стартів та повернення цих кораблів за умови виключно мирного їх використання [3], [60].

У 1995 році Юридичним підкомітетом КВКП було ухвалено “Запитальник щодо можливих правових питань, що стосуються аерокосмічних об’єктів”. Цей Запитальник було розіслано Секретаріатом ООН державам-членам для розгляду і викладення своїх пропозицій наступним сесіям Юридичного підкомітету.