78.Посилення кризових явищ в соціально-економічному житті України протягом 60-80-х років XX ст.

переведення підприємств на госпрозрахунок;

оцінку діяльності підприємств не по валовій, а по реалізованій продукції;

створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т.п.

Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.

На першому етапі проведення реформи забезпечувалися відносно високі темпи розвитку промисловості. Економісти називали восьму п'ятирічку (1966-1970) - "золотою". В Україні основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 рази, а національний доход - на 30%.

Проте, вже на поч. 70-х років з'явилися симптоми, які свідчили, що реформа зазнала краху.

Причини провалу економічної реформи сер. 60-х р.р.

Реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, мала не комплексний характер, не змінювала структурної, інвестиційної політики.

Партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою.

З поч. 70-х років темпи економічного зростання уповільнюються. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Україні становили відповідно

у 1966-70 р.р. - 6,7 і 7,8%

у 1971-75 р.р. - по 5,6%

у 1976-80 р.р. - 3,4 і 4,3%

у 1981-85 р.р. - 3,5 і 3,6%

Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, намітилося стійке відставання в науково-технічному і технологічному процесі від розвинених країн Заходу. Командна система не змогла повністю вписатися в умови, запропоновані НТР, що стало однією із ключових причин затухаючого економічного розвитку. Продуктивність праці була нижчою, ніж у США: в промисловості - у 2 р., в сільському господарстві - у 5 разів!

Низькою була якість вітчизняних товарів. У 1986 р. лише 15,9% промислових виробів досягли вищої категорії якості.

Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис.осіб, досягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише у 1975-1985 р.р. кількість союзно-республіканських і союзних Міністерств, відомств і державних комітетів збільшилася приблизно на 20%. Консервативні правлячі кола лякалися змін, вбачали в них загрозу своєму пануванню, тому виступали проти радикальних реформ. З’являється “культ сірості” в управлінні державою.

Посилилися безгосподарність і безвідповідальність, все більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і "тіньова" економіка.

Таким чином, у 70-80-і роки народне господарство вступило у смугу кризи.

79.Дисидентський рух в Україні.

Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х років і був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення усіх регіонів республіки.

Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху.

Слід підкреслити, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Українські дисиденти були реформістами, а не революціонерами.

Ядро українського дисидентства склали вже відомі Вам "шістдесятники" - поети Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський, критики І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, художниця А.Горська, перекладач М.Лукаш. Згодом до них приєдналися В.Стус, В.Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал П.Григоренко та інші.

Сер. 50-х років - 1968 р. - зародження дисидентства, його ідеологічне та організаційне оформлення.

На цьому етапі основним проявом дисидентства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які стосувалися національної проблеми, репресій проти інакодумців, проблем демократизації. Поширилася безцензурна література - "самвидав" і "тамвидав". У “самвидаві” циркулювали такі визначні твори, як “Інтернаціоналізм чи русифікація” І.Дзюби, “Приєднання чи возз’єднання” М.Брайчевського, “Собор у риштуванні” Є.Сверстюка, “Репортаж із заповідника ім. Берія” В. Мороза. Самвидавча література була головним джерелом інформації дисидентського руху, пробуджувала патріотичні почуття, національну самосвідомість.

З метою переходу до організованих форм боротьби утворюються легальні групи дисидентів.

У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л.Лук'яненком, яка вимагала виходу України із складу СРСР згідно з Конституцією.

Україна мала “стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм”.

За доносом групу заарештували. Л.Лук'яненка засудили до страти, а через 73 доби вирок замінили 15-річним ув'язненням.

У 1967 р. органами КДБ була викрита підпільна організація “Український національний фронт”, що діяла з 1964 р. на західноукраїнських землях. Учасники УНФ ставили за мету утвердження самостійної Української держави, розробили програму перебудови суспільства на демократичних засадах.