Література

Алексеєва Л. "История инакомыслия в СССР" -Вильнюс-Москва, 1992

Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946–1980-і рр.). – К., 1999. – С. 17–62

Бунич И.Золото партии

Касьянов Г."Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років"

Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 60-х рр. ХХ ст.). – К., 1994.

Мороз В. "Шістдесяті роки в Україні"

Новодворская В. Над пропастью во лжи

Панченко П.П. та ін. Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії. – К., 1997. – С. 3–11, 68–72, 115–125, 132–137, 146–167.

Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. -К., 1998.

Сергійчук В.І. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944-53 рр.

Українська Гельсінкська група. 1978-1982. Збірник документів і матеріалів

Український право­захисний рух. Збірник документів і матеріалів

Чорновіл В. Лихо з розуму

Лекція 11. Україна – суверенна незалежна держава (1991 – 2004 рр.) План

1. Україна в роки “Перебудови”.

2. Українська національна антикомуністична революція 1989–1991 рр. Формування інститутів державності.

3. Соціально-економічні проблеми державного будівництва.

4. Зовнішня політика України наприкінці XX ст. – на початку XXI ст.

1. Україна в роки “Перебудови”.

Загострення кризи радянської системи в середині 80-х років вимагало негайних змін в усіх сферах суспільного життя. Це добре розумів новий генеральний секретар ЦК КПРС М.С.Горбачов, що посів цю посаду у березні 1985 року. Розпочатий ним процес оновлення та модернізації усіх сфер суспільного життя, що тривав з квітня 1985 по 1991 рік, отримав назву “перебудови”. Головними рисами цього процесу стали так зване “прискорення” в економіці, корінна перебудова суспільно-політичної сфери, політика гласності в сфері ідеології. В цілому, загальна криза радянської системи була обумовлена системою певних чинників, до яких належали:

• Недосконалість політичної системи:

  • підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, що вело до пасивності і безініціативності, відчуження народу від реальної влади;

  • ігнорування принципу розподілу влад і узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою (Рада Міністрів);

  • обмеження діяльності громадських організацій, їх одержавлення, обмеження гласності й інформованості суспільства;

  • політична монополія і керівна роль в державі КПРС.

• Криза в соціально-економічній сфері:

  • економічна відсталість країни, падіння економічних показників, загострення соціальних проблем – повільне зростання доходів населення, житлова проблема, падіння рівня охорони здоров’я;

  • розростання бюрократичного апарату, що приводило лише до збільшення витрат;

  • деформування структури розміщення продуктивних сил, що призводило також до погіршення екологічної ситуації, нерівномірний розвиток регіонів;

  • зростання корупції та тіньової економіки;

  • зрівнялівка в оплаті праці, поглиблення кризи організації праці – нераціональне використання робочої сили;

  • фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів, погіршення якості та конкурентноспроможності продукції на світових ринках;

  • ускладнення демографічної ситуації (зниження природного приросту, старіння населення і т.д.)

• у міжнародній сфері:

• реальна загроза стадіального відставання: світ вже вступав у постіндустріальну стадію розвитку, а СРСР ще не подолав індустріальної;

• загострення міжблокового протистояння, активізація гонки озброєнь, що підривало економіку й посилювало соціальне напруження в державі;

• участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані (призвела до міжнародної ізоляції, демографічних, матеріальних, моральних втрат).

• У духовній сфері:

• ідеологічний диктаті антирелігійна політика призвели до деформацій і обмеженості духовного розвитку;

• посилення процесу русифікації гальмувало національний розвиток народів СРСР.

• Наявність певних надбань і досвіду боротьби у вигляді дисидентства 60-80-х років, яке стало каталізатором занепаду радянської системи.

Усі ці чинники приводили до наростаючого невдоволення існуючими порядками і готовності частини суспільства до реформ.

Політика “перебудови” мала кілька етапів. Існують кілька періодизацій “перебудови”. Наприклад, О.Бондаренко виділяє три періоди: 1) квітень 1985-1986 – усвідомлення суспільством необхідності корінної реорганізації життя; 2) січень 1987-1988 – утвердження гласності й демократизація; 3)1989-1991 – спроба здійснення радикальних реформ в економіці й політичній сфері. О. Бойко виділяє шість етапів перебудови:

1. квітень 1985-січень 1987 – визрівання політичного курсу перебудови.

2. Січень 1987-літо 1988 – кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування й розширення її соціальної бази;

3. Літо 1988 – травень 1989 – зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз

4. Травень 1989-лютий 1990 – розмежування, консолідація та протистояння політичних сил

5. Лютий-грудень 1990 – поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас.

6. Грудень 1990-серпень 1991 – кінець перебудови.

В економіці: політика “перебудови” проявилася в розширенні сфери діяльності приватного сектору й розширенні самостійності державних підприємств. Вже у квітні 1985 року пленум ЦК КПРС проголосив курс на “прискорення економічного розвитку” на базі науково-технічного прогресу, що спочатку полягав просто у покращенні планування, укріпленні виробничої дисципліни й порядку, підвищенні відповідальності кадрів. У 1987 році на пленумі ЦК КПРС був взятий курс на відмову від адміністративних методів ведення господарства, створення поряд з державними кооперативних, орендних, акціонерних, приватних підприємств тощо; створення механізму управління ринкового типу. У 1989 році розпочалось створення на селі альтернативних форм господарювання – фермерських господарств, різних видів оренди. Реформи не дали бажаного результату: падіння виробництва продовжувалось; інфляція зростала; економічна криза поглиблювалась.

В суспільно-політичній сфері перебудова відбилась в таких процесах, як: політична реформа (січень 1987 – пленум ЦК КПРС “Про перебудову і кадрову політику партії” – відновлення ролі Рад як органів політичної влади; вибори народних депутатів у 1989 р. на альтернативній основі (лише 1/3 – від КПРС, ВЛКСМ та інш.); демократизація й лібералізація життя суспільства (видання незалежних газет, зокрема антирадянської спрямованості, нові публікації, критика Сталіна, критична переоцінка минулого); поява і активізація неформальних суспільних і політичних організацій (“Рух”, “Зелений світ”, “Меморіал” тощо); звільнення політв’язнів.