5. Причини поразки й уроки українських національно-визвольних змагань.

Причини поразки усіх національних урядів цієї доби були зумовлені наступними факторами. По-перше, об’єднане ідеєю самостійності українське суспільство було, однак, розколоте у питанні про політичний устрій України, про соціально-економічний лад (серед прихильників української незалежності були республіканці, монархісти, прихильники радянського устрою). Одні стояли на буржуазних позиціях, інші – на соціалістичних, чи навіть комуністичних. Їм не вдалося прийти до компромісу, замість цього вони ще розпочали боротьбу між собою. Цей розкол зумовив послаблення національно-визвольного руху, звів його нанівець. По-друге, усі уряди мали вузьку соціальну базу, не були підтримані широкими масами населення протягом довгого часу через хиби і недоліки своєї суперечливої, непослідовної і недалекоглядної політики (перш за все страждала соціальна сфера, не було надано необхідного значення питанню про створення власної армії, релігійному й національному питанню). По-третє, зовнішньополітична ситуація (інтервенція Антанти, поляків, білогвардійців) послабляла становище і сили національних урядів України.

Уроки національно-визвольних змагань:

• для досягнення незалежності необхідним є об’єднання усіх національних сил;

• українська державність є можливою лише в соборності української нації та її території;

• боротьба за незалежність вимагає гнучкої політики, вміння йти на компроміси для досягнення внутрішньої єдності;

• необхідність зовнішньої підтримки;

• надання великого значення питанням соціальної політики.

Лекція 8. Міжвоєнний період (1921-1939 рр.)

План

1. Радянська Україна у 1920-х рр.

2. Суспільно-політичний та економічний розвиток УРСР у 30-х рр.

3. Західноукраїнські землі у 20-30-х рр. ХХ ст.

1. Радянська Україна у 1920-х рр.

Громадянська війна стала важким випробуванням для України. Київ протягом війни багато разів переходив із рук у руки воюючих сторін. Микола Полетика у своїх спогадах пише, що протягом громадянської війни влада в Україні перемінилася 12 разів, і кожний новий режим вважав своїм законним правом мобілізувати на свій захист і підтримку під погрозою розстрілу будь-яку людину, здатну носити зброю. А тому при кожній зміні влади мобілізований повинен був відповідати перед новою владою. Тільки радянські війська протягом 1918-1919 рр. (ще до радянсько-польської війни) аж три рази брали столицю України: 26 січня 1918 року, 5 лютого (по серпень) 1919 року, наприкінці грудня 1919 року. Невипадково становище українського уряду і армії влітку 1919 року називали “трикутником смерті” – з одного боку наступали більшовики, з іншого – поляки, з третього – білогвардійці. Трагедія українського мирного населення полягала в тому, що він страждав від приходу будь-якої влади, оскільки більшовики відразу вводили “червоний терор” (система наложництва, розстріли, грабежі), денікінці – “білий терор” (повернення старих порядків, терор проти місцевого населення), поляки на відвойованих територіях встановлювали польський окупаційний режим (свої органи управління, вивіз сировини і обладнання, встановлення поміщицької власності на землю). Вигнані з Києва у травні 1920 року поляками, радянські війська вже 12 червня 1920 знову увійшли до столиці. Протягом 1920 року більшовики захопили західноукраїнські області, Крим, ліквідували залишки армії УНР під м.Базар, у 1921 році – розправилися з усіма загонами Махна.

Встановлення радянської влади в Україні розпочалося ще з листопада 1918 року, коли на території Радянської Росії був сформований Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, а маніфестом від 29 листопада проголошувалось відновлення Рад в Україні, замість УНР встановлювалась нова назва – УСРР. Політика більшовиків в цей період складалась з таких напрямків:

• ліквідація попередніх органів влади, впровадження своїх – Ради Народних Комісарів (Х.Раковський)(в цей орган перейменували Тимчасовий робітничо-селянський уряд), Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (як законодавчого органу, що діє між Всеукраїнськими З’їздами Рад), Всеукраїнської надзвичайної комісії, надзвичайних органів влади – революційних комітетів (ревкомів);

• державотворча робота - у березні 1919 року відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, що затвердив І Конституцію УСРР;

• створення добровольчої робітничо-селянської армії (загальна воїнська повинність з червня 1918);

• впровадження в усіх сферах життя політики “військового комунізму”: в с/г – введення продовольчої диктатури (конфіскація у селян залишків хліба по твердим держ.цінам), проведення продрозкладки (плани здачі хліба для губерній); в промисловості – націоналізація усіх підприємств, централізація управління, загальна трудова повинність; в сфері торгівлі і розподілу – заборона приватної торгівлі й перехід до товарообміну при повній інфляції грошей, карткова система розподілу продуктів за класовою ознакою, зрівнялівка у зарплаті, відміна плати за житло, комунальні послуги, проїзд у трамваї тощо. “Військовий комунізм” був вимушеною мірою в зруйнованій державі й повинен був сприяти введенню залізної дисципліни, прогодувати армію й державу, врятувати промисловість від повного краху;

• політика “червоного терору” проти ворогів більшовизму (введений постановою Рад наркому 5 вересня 1918 як відповідь на білий терор, вбивство Урицького (голова Петроградської НК), замах на життя Леніна, спроба залякати населення і розквитатися з класовими ворогами). Відомо, що у 1919 році радянська влада заохочувала населення “арештовувати усіх, хто виступає проти радянської влади, брати заручниками багатих й у випадку контрреволюційного виступу розстрілювати їх; піддавати селища із захованою зброєю воєнній блокаді; а після здачі зброї проводити повальні обшуки і розстрілювати тих, у кого знайдуть зброю, накладати контрибуцiю, виселяти ватажків повстань, конфісковувати їхнє майно на користь бідняків”(С.Мельгунов). Радянська влада дуже важко встановлювалася в деяких регіонах (Г.Куромія пише, що у грудні 1921 у Донбасі не було й натяку на утвердження радянської влади), особливо сільськогосподарських (наприклад, Старобільський повіт), через що вважала головними ворогами селян, які підтримують “банди”. Й застосовувала до них “червоний терор” із превеликим задоволенням.

Утворення СРСР. Входження до нього УРСР.

Не зважаючи на те, що на чолі держави перебували більшовики, після закінчення громадянської війни радянська Україна юридично не входила до складу жодної держави, мала свої власні органи управління, була незалежною. І хоча більшовицька партія з центром у Москві повністю контролювала діяльність українського радянського уряду, вона не могла розпустити або поглинути його, тим більш, що деякі групи українських більшовиків виступали за самостійність української радянської держави. Зрозуміло, що таке становище справ не могло задовольнити більшовицьку верхівку, яка розглядала усі національні рухи як “буржуазні елементи”, що не мають нічого спільного з інтересами робітничого класу. Тому спроби обмежити суверенітет України були зроблені вже протягом громадянської війни під приводом об’єднання загальних зусиль для перемоги у війні. Так, спочатку склався військово-політичний союз між радянськими Україною і Росією, що мав спільну армію, єдине військове керівництво, яке діяло за вказівками і під контролем ЦК РКП(б). З початку 1920-х років за двостороннім договором між РСФРР і УСРР відносини між радянськими республіками визначались як федеративні у формі т.зв. “договірної федерації”. Об’єднувались найважливіші наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, народного господарства. Але навіть наркомати, що офіційно не підпорядковувались центру, відчували втручання Москви і нехтування своїми правами. Центральний уряд, навпаки, прагнув до більшої централізації і її юридичного оформлення. З 1922 року розпочалась активна робота по підготовці союзного договору. Серед проектів побудови майбутньої держави можна виділити два головних. Перший: план “автономізації”, висунений Сталіним, який виступив з пропозицією створення унітарної централізованої держави шляхом входження до складу Російської федерації усіх інших республік на правах культурної автономії. Проти такого плану виступив Ленін і представники неросійських республік (особливо грузинської і української), зокрема Раковський, Затонський, Скрипник. Вони вважали, що майбутній союз повинен будуватися на конфедеративній основі, Ленін пропонував, щоб усі республіки ввійшли на рівних правах у нове державне об’єднання. Під тиском Леніна пленумом ЦК РКП(б) був затверджений “федеративний” план, але фактично в майбутньому він нічим не буде відрізнятися від сталінського. 30 грудня 1922 року на І з’їзді Рад СРСР Російська і Закавказька федерації (Грузія, Вірменія, Азербайджан), Україна і Білорусія підписали договір, згідно з яким створювався Союз Радянських Соціалістичних Республік, затверджений з’їздами Рад цих республік. 31 січня 1924 року на ІІ з’їзді Рад була затверджена Конституція СРСР, а через кілька місяців нова українська. Вже той факт, що спочатку приймалась союзна конституція, а потім республіканська, свідчив про те, що союз будувався зверху вниз, як унітарна держава. Конституція закріпила входження УСРР до СРСР, у республіканському веденні залишались наркомат внутрішніх справ, юстиції, с/г, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення. До союзно-республіканського управління переходили продовольча справа, фінансові питання, робоча сила, промисловість, політику яких визначав центр. Інші наркомати перебували виключно у союзному віданні (зовнішня політика, армія і флот, зовнішня торгівля, засоби зв’язку). Конституція передбачала право виходу союзних республік із союзу, але механізм реалізації цього права прописаним не був. По суті, колишня Російська імперія перетворилась на нову – Радянську.

“Українізація”: причини, особливості впровадження, наслідки.

Розуміючи, що без задоволення хоча б мінімуму національних потреб українців, їх влада завжди буде під загрозою, більшовики пішли на впровадження так званої політики “українізації” (загалом вона була складовою політики “коренізації”, яка проводилась в усіх союзних республіках). Прийнята на ХІІ з’їзді РКП(б) у 1923 році політика “коренізації” передбачала: впровадження рідної для населення мови в роботу партійного, радянського, господарчого апаратів, розширення навчальних закладів із національною мовою навчання, розвиток національної культури, виховання й просування професійних кадрів з представників корінної нації. Політику “українізації” підтримували нарком освіти Г.Гринько, О.Шумський, М.Хвильовий. Проти виступали: перший секретар ЦК КП(б)У Є.Квірінг, другий секретар ЦК Д.Лебідь, Л.Каганович.

Саме в цей період деякими діячами культури, політики й науки розповсюджується ідея націонал-комунізму. Її підтримали письменник М.Хвильовий (в літературі “Геть від Москви!”, за орієнтацію на Європу), нарком освіти О.Шумський, економіст М.Волобуєв (доказував, що характер української економіки має колоніальний характер). В решті-решт більшість прихильників націонал-комунізму були звинувачені в т.зв. “націонал-ухильництві”, синонімами якого стали ярлики “шумськизм”, “хвильовизм”, “волобуєвщина”, а активні прибічники політики “українізації” - в “українському шовінізмі”, звільнені з посад й зазнали утисків.

НЕП: причини, сутність, наслідки.

Незважаючи на успіхи в справі централізації держави, більшовицький уряд на початку 20-х років опинився перед глибокою кризою в державі, яка виявилась у таких проявах, як: повна економічна розруха внаслідок 6-річної війни (параліч економіки, промисловість і с/г не задовольняють потреб населення – у промисловості виробляється 1/10 довоєнного рівня; голод у великих містах; повна інфляція грошей – знецінення їх в 13 тис. разів); політична криза (незадоволення селян політикою “воєнного комунізму” призвело до багатьох випадків повстань, зокрема, повстання Антонова на Тамбовщині (“антоновщина” розповсюдилась на повіти також Воронезької й Саратовської губерній), матросів у Крондштаті тощо), скорочення пролетаріату – соціальної бази радянської влади; страйки шахтарів і робітників у Донбасі (злиденність, відмовлялись від роботи просто тому, що не було в чому працювати – Куромія); ускладнення міжнародного становища; внутрішньопартійна криза - розбіжності всередині РКП(б) щодо виходу з кризи й шляхів майбутнього розвитку (виникнення 10 платформ з різними пропозиціями виходу з кризи); голод 1921-1923 рр. (внаслідок катастрофічної посухи і неврожаю 1921 р. у Поволжі, Північному Кавказі й Південній Україні, й посилився в Україні від надмірного вивезення хліба в голодуючі райони Росії, центр і на експорт.

Сам термін “нова економічна політика” прозвучав 16 червня 1921 року на Всеросійській продовольчій нараді у промові В.Леніна. При цьому Ленін підкреслював, що НЕП впроваджується “всерйоз і надовго”, але не назавжди. У заключному слові на останньому в своєму житті публічному виступі 20 листопада 1922 р. Ленін пообіцяв: “З Росії непівської буде Росія соціалістична”. Незважаючи на критику деяких партійних опозиційних течій (троцькісти, представники “робочої опозиції”, децисти) Х з’їзд РКП(б) затвердив у березні 1921 року пропозицію Леніна “Про заміну розверстки натуральним аналогом”, яка й поклала початок новій економічній політиці.

Сутність і головні заходи нової економічної політики:

• в с/г: заміна продрозкладки продподатком (він був в 2 рази менше й завчасно, до посівної був відомий селянинові, який був зацікавлений виробити більше й продати залишки на ринку); ліквідовувалась кругова порука – кожний селянин розраховувався самостійно.

• в промисловості: ліквідація системи главків, замість них створювалися трести (переводилися на госпрозрахунок); створення єдиного центру планування – Держплану (дозволяв регулювати доходи, розходи, ресурси держави); продаж у приватні руки дрібної й середньої промисловості, дозвіл працювати приватним підприємствам; відмова від зрівняльної оплати праці й перехід до відрядної (здільної) системи оплати; відміна загальної трудової повинності і перехід до добровільного залучення робочої сили; залучення іноземного капіталу (здача в аренду підприємств, землі тощо), змішаних спілок.

• в торгівельній сфері: перехід до вільної купівлі - продажі на ринку; організація окрім місцевих базарів, ярмарок; відкритті у крупних містах торгових бірж (оптові операції з цінними паперами)

• в сфері фінансів: випуск “червонця” (дорівнював 10-ти царським карбованцям), конвертованість якого забезпечувалась завдяки росту виробничих сил системою постійного поповнення держбюджету (введено 86 видів податків, плата за комунальні, поштові, транспортні послуги, регулярні держзайми тощо).

Обмеженість НЕПу полягала в тому, що “непмани” (нова соціальна верства) були позбавлені політичних прав і не допускались до управління державою; діяльність Рад мала декларативний характер; переслідувались представники інших партій. Вміло використавши здобутки НЕПу, радянський уряд вже у 1928 році починає його згортання, причинами чого були:

• несумісність двох основ НЕПу – риночних відносин в економіці й адміністративно-командної системи в політиці;

• уряд країни ніколи не приховував, що НЕП – лише тимчасова політика;

• НЕП заважав планам лідерів РКП(б) по встановленню однопартійної диктатури.

Таким чином, вже у 1926 році почалася заміна НЕПу тоталітарним режимом, що проявлялося в економічних утисках приватних підприємців (впровадження руйнівного для непманів одноразового податку, підвищення на 50-100 % тарифів на залізничні перевози для приватників); вилученні хліба у селян, закритті ринків, арештах за приватну торгівлю, введенні карткової системи тощо.

Підсумки й значення НЕПу:

• при ньому були досягнуті найбільш високі темпи розвитку держави за всі роки радянської влади;

• в короткий час було відновлено господарство країни;

• виріс життєвий рівень населення.

Індустріалізація

Використавши НЕП для відбудови країни й накопичення певного капіталу, радянська влада вже у грудні 1925 року (ХIV з’їзд ВКП(б) ) взяла курс на індустріалізацію. Впровадження індустріалізації, що уявляла з себе систему заходів, спрямованих на прискорений розвиток промисловості в цілях технічного переозброєння економіки й укріплення оборони держави, мало цілу низку причин: 1) необхідність технічного переозброєння економіки; 2) створення воєнно-промислового комплексу; 3) створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності держави в умовах міжнародної ізоляції; 4) технічна підготовка для кооперування села (випуск машин, тракторів тощо); 5) зміна соціально-класової структури населення в бік збільшення кількості пролетаріату (селянство складало 80%).

Особливостями індустріалізації було те, що вона: розпочалась з важкої промисловості, а не з легкої; могла розраховувати лише на внутрішні джерела; здійснювалась за планом (п’ятирічки); мала високі темпи, але не мала досвіду і необхідної кількості кваліфікованих спеціалістів.

Етапи здійснення:

1. 1926- жовтень 1928 – початок індустріалізації й підготовка до форсованої індустріалізації (реконструкція старого виробництва; будівництво нових електростанції, зокрема, Дніпрогесу; зростання капіталовкладень в економіку в 3,4 рази)

2. І-а п’ятирічка (жовтень 1928-1932)  форсований ривок у розвитку важкої індустрії (розвиток с/г машинобудівництва (ХТЗ, харківський завод “Серп і молот”, запорозький завод “Комунар”); встановлення жорсткої централізації управління економікою (введення карткової системи, заборона ініціативи збуту товарів, зарплата призначалась “зверху” тощо)

3. 2-га п’ятирічка (1933-1937)  наростання при знижених темпах індустріалізації (побудовані нові підприємства: Харківський турбінний завод, Ново краматорський важкого машинобудування, Горлівський азотний тощо; соцзмагання досягло апогею – стаханівський рух (Стаханов, Ізотов, машиніст славянського депо Кривоніс).

9 травня 1929 року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову “Про соціалістичне змагання”. Перший рекорд був здійснений на кадіївській шахті “Центральна-Ірміно”. У ніч на 31 серпня 1935 р. робітник Олексій Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійниками і кріпильниками. Він вирубав за зміну 102 т. вугілля – в 14,5 разів більше за норму. Абсолютний рекорд встановив у лютому 1936 р. М.Ізотов на шахті “Кочегарка” (за зміну 607 т. вугілля при 12 кріпильниках).

4. 3-я п’ятирічка (1938-1942)  спад виробництва (викликаний репресіями проти спеців, страхом проявити ініціативу, відсутністю матеріальної зацікавленості при постійній експлуатації моральних стимулів). Була зупинена війною.

Наслідки індустріалізації: перетворення країни в індустріально-аграрну; укріплення обороноспроможності держави; перевага підприємств важкої промисловості; ліквідація безробіття; зниження життєвого рівня населення.

Колективізація

Потреба в великих коштах, робочій силі й забезпеченні міст хлібом для проведення індустріалізації стали головними причинами, що призвели до впровадження більшовиками нової політики на селі – колективізації. Ще ХV з’їзд партії у 1927 році взяв курс на кооперування села, щоб вже через рік перейти до суцільної колективізації, яка проявилась у: заміні продподатку насильницьким вилученням хліба; забороні приватної торгівлі; тиску на “куркульство” – заможне селянство з метою його ліквідації (“розкуркулення”); звільненні з посад сільських партробітників за м’якотілість “у боротьбі з куркульством”. Колективізація проводилась позаекономічними, насильницькими методами. Окрім економічних колективізація мала й політичні цілі: по-перше, владі простіше було контролювати кілька тисяч колективних господарств, ніж кілька мільйонів селянських господарств; по-друге, така політика змушувала селян, що розорялися і не бажали йти у колгоспи, ставати пролетарями; по-третє, ліквідовувалась багатоукладність в економіці, що суперечила головним постулатам адміністративно-командної системи. Політика розкуркулення й об’єднання усіх селянських господарств в колгоспи здійснювалась в кілька етапів, але вже в середині 30-х років була завершена (колективізовано було 90% господарств). У 1935 році був прийнятий новий устав колгоспів, за яким земля закріплювалась за колгоспами; регламентувалась оплата праці по трудоднях, розміри присадибного господарства (до 0,5 гектари = 50 соток); вводились обов’язкові для колгоспів поставки хліба державі.

Наслідки колективізації: отримані засоби для продовження індустріалізації; встановлення державою повного контролю над селянами, зігнаними в колгоспи; знищення в селянинові почуття хазяїна; репресії проти куркулів і середняків (більше 860 тис. виселено на Північ і до Сибіру); скорочення чисельності селянства і відповідно зростання міського населення і урбанізація (наприкінці 30-х кожний 3-й був мешканцем міста); голод 1932-33 рр.