2. Суспільно-політичний та економічний розвиток урср у 30-х рр.

Голодомор 1932-33 рр.

Західні історики вважають, що основними причинами голоду 1932-33 рр. були не стільки економічні, скільки національно-політичні чинники. Так, Дж.Мейс і Р.Конквест пишуть, що Сталін з прибічниками свідомо прагнув до знищення українського селянства як свідомої національної верстви шляхом штучного голоду. Російські, українські і деякі західні історики (Іваницький, Марочко, Верт) бачать причину в економічному чиннику – “насильницьких хлібозаготівлях”. Історики Даниленко, Касьянов, Кульчицький схильні об’єднати ці дві теорії. До таких масштабів голодомору призвели безпосередньо такі чинники: вилучення у 1931 році усього зерна (включаючи посівний фонд); погано організована посівна 1932 року; зменшення врожаю 1932 р.; насильницьке вилучення усіх продовольчих припасів у сільського населення; введення жорсткої заборони допомоги голодуючим (“закон про 5 колосків”, міліцейські кордони). Внаслідок голодомору за різними даними померло від 3,5 до 9 млн. чол. Але кількість загиблих від голоду важко підрахувати, оскільки часто голод був не прямою причиною смерті, а викликав важкі захворювання, які приводили до смерті людей

Утвердження сталінського тоталітарного режиму. Репресії.

У громадсько-політичній сфері 30-ті роки ознаменувались утвердженням сталінського тоталітарного режиму, що проявився в наступних тенденціях:

• утворення репресивних і каральних органів, розширення їх функцій: створення “трійок” у 1930 р. в усіх обл. центрах; у 1934 р. створений НКВС і Особливої наради при ньому (позасудовий орган, що мав право висилати за межі країни, виселяти до таборів на 5 років тощо); для ізоляції “ворогів народу” створено ГУЛАГ (за підрахунками Конквеста 1937 року в таборах і тюрмах сиділи 5 млн. чол., а з 1 січня 1937 по 31 грудня 1938 р. було арештовано 8 млн., з яких 1 млн. були страчені, 2 загинули по іншим причинам; дослідник П.Байрак подає, що по таборах і тюрмах в 1938 році в СРСР сиділи 20 млн.чол.)

• відбулися зміни в національному питанні – згортання “українізації” і початок боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”; загострення класової боротьби супроводжується чистками і репресіями – Додаток№3;

• політичні процеси і репресії (посилились після вбивства С.Кірова у 1934)– з 1930 по 1937 рік було “викрито” 15 “підпільних терористичних організацій” (СВУ, Український Націоналістичний Центр та інші); новий виток репресій – 1937 рік. Жертвами терору стали половина складу КП(б)У (Квірінг, Косіор), члени українського уряду (Раковський, Затонський, Чубар), військові (Якір, Федько та ін.) – Дивись Додаток №4 за Солженіциним;

• репресії проти діячів освіти, науки і культури (“розстріляне відродження”) – репресовані діячі мистецтва М.Бойчук, М.Хвильовий, Л.Курбас, М.Зеров. В ці роки з 240 українських письменників 200 було знищено, з 85 вчених-мовознавців – ліквідовано 62. Найкращі представники інтелігенції потрапили до таборів.

Репресивні заходи проти інтелігенції розпочались ще з приходом радянської влади. Спочатку це були переважно виселення (за кордон, або до північних районів Росії). Так, вже у 1922 році з України за кордон та на Північ було примусово вислано 77 чоловік, в тому числі 47 працівників вузів, з яких 32 – професори. З початку 20-х рр. в середовищі технічної інтелігенції розповсюдилося таке явище як “спецеїдство”, що стало реакцією робітників на підвищення вимог до них збоку спеціалістів під час переходу до НЕПу. Офіційно влада боролася із “спецеїдством”, фактично – стимулювала його. В середині 20-х років почалися показові процеси над інтелігенцією, найперше над технічною (добре відомі процеси над спецами Кадіївського рудоуправління, Дніпропетровського заводу та інші). Звинувачення були стандартні: шкідництво і шпигунство. У 1928 р. відбулась “шахтинська справа”, спрямована проти “шпигунів” і “шкідників” Донбасу, тривала майже 4 місяці. Одинадцять чоловік засудили до розстрілу, трьох – до 10-річного ув’язнення, двох – до строку від 4 до 8 років, 10-від 1 до 3, вісім були засуджені умовно, або виправдані. З початком 30-х розпочалась драма творчої інтелігенції, що отримала назву “розстріляного відродження”. ЇЇ перший акт розпочався вже в 1930 році справою СВУ (Спілка визволення України), в яку потрапили письменники М.Івченко, Л.Старицька-Черняхівська та ін., звинувачені в “шкідницькій підривній націоналістичній діяльності, зв’язках із світовим капіталом та польською розвідкою”, і характеризувався масовим фізичним нищенням цвіту української інтелігенції. Протягом лише 1933 року в науково-дослідницьких установах Наркомосвіти УСРР і університетах репресіям було піддано 270 вчених і викладачів, у педінститутах – 210. В’язень радянських таборів С.Підгайний у своїх спогадах зазначає, що “до середини 1937 року на Соловках було зібрано весь цвіт української підсовєтської інтелігенції та українських комуністичних кіл”. Так, Касьянов зазначає, що із літературної творчості було вилучено в 30-ті роки 80% усіх українських письменників. Вже сама належність не до робітничо-селянського класу стає злочином, слово “інтелігент” стає образливим.

• Знищення церкви. Ще на початку 20-х більшовики видали «Декрет про відокремлення церкви від держави...», але самі ж і не стали його дотримуватися, розпочавши боротьбу з релігією. Під тиском ДПУ у січні 1930 року на надзвичайному Церковному соборі рішення про “самоліквідацію” прийняла УАПЦ, але більшість священиків були звинувачені у зв’язках з СВУ і піддані репресіям. Деякі дослідники вказують, що під час процесу СВУ знищено було 32 єпископи, та майже 10 тис. священиків. У вересні 1932 року генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й.Сталін спеціальним рішенням проголосив “безбожну п’ятирічку” - до 1937 року в СРСР мали бути ліквідовані всі релігійні конфесії і різні зовнішні вияви релігійності. В результаті терору радянської влади, розгорнутого проти духовенства, наприкінці 20-х і протягом 30-х років в Україні було репресовано 2 тис. священиків, в тому числі, 4 митрополита, 23 єпископи та архієпископи.

Таким чином, 30-ті роки були ознаменовані посиленням класової боротьби. Але згодом й сам “образ ворога” народу стає дуже розмитим, класово-нейтральним. До “ворогів” стали зараховувати й спеців, й куркулів, й євреїв, й націоналістів, й “шкідників”, й троцькістів. У 1936-38 рр. був розпочатий великий терор (його очолив голова органів безпеки призначається М.І.Єжов, що активно проводив цей терор). Тоді було репресовано багато відомих партійних і державних українських діячів (члени уряду Х.Раковський, В.Затонський, В.Чубар, застрелився Голова Рад наркому УРСР П.Любченко тощо).

Конституція 1937 року

В середині 30-х років державне керівництво заявило про необхідність прийняття нової Конституції, оголосивши про перемогу соціалізму. 5 грудня 1936 року VIII з’їзд Рад одноголосно затвердив проект нової Конституції СРСР. 30 січня 1937 року Надзвичайний з’їзд Рад УРСР затвердив Конституцію УРСР. За цим документом, Україна проголошувалася “соціалістичною державою робітників і селян”. Вказувалося, що політичну основу УРСР становлять Ради депутатів трудящих, а економічну – соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що має форму державної або кооперативно-колгоспної власності. Зазначалося й право виходу з СРСР, але не було його механізму. Вищим органом влади ставала Верховна Рада – єдиний законодавчий орган республіки. Виконавчим органом був Раднарком УРСР, який мав приймати свої рішення на основі постанов і розпоряджень РНК СРСР. Вищі і місцеві державні органи мали обиратися на основі загального виборчого права. Йшлося й про права на свободу слова, друку, мітингів тощо, а також про монопольне становище більшовицької партії – КП(б)У, яка являє собою керівне ядро всіх організацій, як громадянських, так і державних. Але більша частина проголошених у Конституції засад не відповідала дійсності.