4. Окупаційний режим та Рух опору в Україні

Український напрямок був для Гітлера одним з головних. Вже 18 серпня він припиняє наступ на Москву і переорієнтує вістря агресії на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на Київ – стратегічне завдання. Зміна акцентів була зумовлена наступними факторами:

• економічними – захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (чавун, вугілля, залізна руда тощо);

• воєнними – окупація України створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, й давала змогу “нейтралізувати” Крим, який Гітлер назвав “радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках”;

• морально-політичними – взяття Києва підняло б рейтинг Німеччини й внесло б упевненість у переможності німецьких військ.

На території України групі армії “Південь” (36% німецької армії), якою керував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого й Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали невелику перевагу в живій силі (1:1,4), але значно поступались у техніці (у радянських військ у 4,9 разів більше танків, в 1,3 – гармат і кулеметів, в 2,4 – літаків). Проте німців спинити не вдалось. У липні 1941 році найбільш вирішальні бої точилися на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямках. Більше двох місяців до 19 вересня тривала оборона Києва. Після чого величезні сили радянських військ опинилися у оточенні, і лише після цього керівництво наказало залишити Київ. У полон потрапило 660 тис. чол., з них 60 тис. командирів, загинув командуючий фронтом М.Кирпонос. Залишаючи Київ, радянські війська нищили усі важливі стратегічні, економічні об’єкти, зривали церкви і пам’ятки культури, щоб нічого не залишати ворогові. Окрім цих руйнівних дій, санкціонованих центром, які застосовували завжди при відступі радянські війська, особливо війська НКВС, з 16 серпня 1941 р. набув поширення Наказ Ставки Верховного Командування Червоної Армії №270, за яким “командирів і політпрацівників, які під час бою... здаються у полон” належало вважати злісними дезертирами, “сім’ї яких підлягають арешту”...

Важливе стратегічне значення мала й оборона Одеси (тривала 73 дні – з серпня по жовтень), що дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро, а також оборона Севастополя (30 жовтня 1941 – 4 липня 1942). Але після широкомасштабного наступу 22 липня 1942 року німці захопили м.Свердловськ Ворошиловградської області, після чого під їх окупацією опинилась уся територія України.

Окупаційний режим

Дотримуючись класичної формули всіх завойовників “розділяй і володарюй” німці значно посилили розчленування українських земель після їх остаточної окупації. Закарпаття ще у 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина і “Трансністрія” (Задністров’я – землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; “Дистрикт Галичина” приєднувався до створеного німцями на польській території “Генерал-губернаторства”; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат “Україна”; Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнного керівництва.

Рейхскомісаріат “Україна” очолив Еріх Кох. Для управління було створено величезний адміністративний апарат. Окупаційний режим нацистів мав три завдання: забезпечити продовольством і матеріальними і людськими ресурсами потреби нацистської воєнної машини; звільнити від українського населення шляхом винищення, депортацій та вивезення на роботи до Німеччини т.зв. “Лібенсраум”; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими колоністами. Гітлер та його соратники планували використовувати українців на чорнових роботах, а з їх земель створити сировинний придаток, пильно стежачи за тим, щоб на цих територіях не розпочався процес національного відродження. Навпаки, українське населення повинно було деградувати й лише працювати на користь Німеччини. Наприклад, у книзі Розенберга зазначалось: “в Україні потрібно розвивати лише сільське господарство й видобуток сировини, дозволяти працювати лише тим виробництвам, продукція яких вимагає для свого виробництва лише низької чи середньої кваліфікації..., Україна повинна розгрузити Німеччину від шкідливих виробництв. Ми зможемо закрити частину німецьких металургійних заводів, перенести вагу металургійного виробництва з Руру до Кривого Рогу, звернути видобуток вугілля за рахунок ввозу дешевого вугілля з Донбасу”... Як і Гітлер, Розенберг вважав, що в Україні треба дозволити усе, що заборонено в Німеччині. Була створена система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було “Центральне товариство Сходу”, яке мало 300 комерційних відділів з 200 філіалами на місцях. Завданнями “Товариства” були облік, вилучення і переробка усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території. У його операціях брало участь 250 німецьких с/г фірм.

Велику надію покладали німці й на українську промисловість. Але поставити собі на службу промисловий потенціал України у повному обсязі їм не вдалося: якщо до війни у Донбасі добувалося 95 млн. тонн вугілля на рік, то при німцях – 3-4,8 млн. тонн. Така ж ситуація була і в інших галузях промисловості.

Важливим економічним ресурсом було населення України. Вже 5 серпня 1941 р. Розенберг підписав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних областях. Спочатку їй підлягали люди від 18 до 45 років, а незабаром – від 14 до 65 років. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених до Німеччини, 2,4 млн. були вихідці з України. Їх називали “остербайтерами”.

Характерною ознакою “нового порядку” був терор. Іноді німці спалювали цілі села (такі акції були проведені у 250 населених пунктах). 7 грудня 1941 року вийшов декрет Гітлера, за яким кожний, хто чинив опір, мав зникнути: страчувався, або потрапляв до концтабору. У самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів (Київ, Львів, Дніпропетровськ та інші). Під час окупації українське населення скоротилося на 13,6 млн. чол.

Перші шляхи германізації шляхом колонізації українських земель були здійснені в 1942 році. У цей час у 486 українських селах мешкало 45 тис. німецьких колоністів.

Спиралися німці в проведені своєї політики на каральні органи – державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони СС, службу безпеки СД тощо. З місцевого населення створювали допоміжну адміністрацію (бургомістри у містах, голови у районах, старости в селах, допоміжна поліція).

Рух опору німецьким окупантам був представлений різними силами й формами боротьби. Найбільш поширеною формою став партизанський рух, в якому виділяли кілька течій:

• радянський партизанський рух (його дії не були активними до квітня 1942 року; 30 травня 1942 при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (УШПР) під керівництвом Тимофія Строкача.В кінці року вже діяли великі й сильні загони О.Федорова, С.Ковпака, О.Сабурова, М.Наумова. Форми боротьби: рейди у німецькі тили, “рейкова війна” – підрив ешелонів, мостів; знищення загонів німців та загонів ОУН; співпраця з розвідниками (М.Кузнєцов) ).

• “Поліська Січ” Бульби-Боровця (територія дії – Полісся і Волинь; армія Боровця – УПА – виникла ще у 1941 році, захищала соціально-економічні інтереси місцевого населення, забезпечуючи базу визвольного руху. Підтримують стосунки з ОУН-М та урядом УНР в Варшаві. Суто партизанську війну у підпіллі починає у 1942 році, до чого намагається домовитись з німцями, які, однак, відмовили у наданні статусу національного збройного об’єднання УПА. Після створення УПА бандеровців у 1943 році перейменована на Українську національно-революційну армію (УНРА). Не знайшли загальної мови з бандерівцями, після чого окремі їх загони були підпорядковані УПА, інші були роззброєні).

• ОУН-Б восени 1942 року створила свою армію – УПА, яку очолив Роман Шухевич. Її загони діяли по трьом напрямкам: Північ (Полісся, Волинь), УПА-Захід (західноукраїнські землі і Закарпаття) і Південь (Поділля). Боролися і з німцями, і з радянськими партизанами, і з бульбівцями. У 1944 році ОУН-Б скликала у Галичині збори представників колишніх західноукраїнських партій, й створила Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) (координаційний воєнно-політичний центр). Армія УПА згодом стала набирати національні загони з представників різних націй – вірменів, грузинів, татар та інших.

• ОУН-М: переважно вела агітаційно-політичну й культурницьку роботу в окупованих районах, куди надсилала своїх представників (осередки у Києві організували місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. О.Теліга, О.Ольжич та інші. Зазнали репресій від німців)

Велику роботу проти німецький окупантів вели й підпільні організації в селах та містах. Найбільш відомі “Молода гвардія” у Краснодоні, “Партизанська іскра” на Миколаївщині та багато інших. Вони здобували важливу інформацію про розташування німецьких сил, про плани німецьких заходів, яку поставляли партизанам чи радянському керівництву; вели агітаційну антифашиську роботу, влаштовували напади на біржі труда, знищуючи документи, на збройні склади і т.д. Таким чином, німці наштовхнулися на міцний опір населення України, хоча випадки колабораціонізму як і в усякій війні також мали місце, але в невеликих масштабах.